Кетлін VIII

Крізь пасма туману вона бачила, хай не розбираючи достеменно, корогви, які майоріли вдалині — білі, з темною плямою в середині. Та пляма могла бути тільки лютововком Старків, сірим на крижаному полі. Уздрівши прапори на власні очі, Кетлін зупинила коня і схилила голову на знак подяки. Боги зглянулися. Вона не спізнилася.

— Вони чекають на наше прибуття, пані, — мовив пан Виліс Мандерлі, — як і обіцяв наш вельможний батько.

— То не примушуймо їх чекати, шановний пане. — Брінден Таллі вдарив острогами коня і рушив баскою ристю до прапорів. Кетлін поїхала поруч.

За ними вирушили пан Виліс зі своїм братом Венделом, ведучи зібране ними військо десь у півтори тисячі вояків: двадцять з гаком лицарів, стільки ж зброєносців, дві сотні кінних латників, мечників, легких охочекомонних, решта — піхота, озброєна списами, рогатинами й тризубами. Князь Виман залишився вдома, щоб захищати Білу Гавань, бо у свої майже шістдесят років надто роздався вшир, аби сідати верхи.

— Якби я гадав знову побачити війну на власні очі, то їв би менше вугрів, — мовив він до Кетлін, коли зустрів її корабель, і ляснув по величезному череві обома долонями з тлустими опецькуватими пальцями. — Та мої хлоп’ята проводять вас до сина, не турбуйтеся.

Його «хлоп’ята» були старші за Кетлін, і на превеликий жаль, занадто нагадували власного батька. Панові Вилісу, здавалося, досить іще кількох вугрів, аби теж не змогти сісти на коня; Кетлін усім серцем жаліла бідну тварину. Пан Вендел, молодше «хлоп’я», видався б їй найтовщим чоловіком на світі, якби не знайомство з його батьком та братом. Виліс розмовляв спокійно, сухо, ввічливо, Вендел галасував та реготав; обоє мали величезні моржові вуса і голови лисі, мов дитячий задок. Жоден не мав одягу, не змережаного плямами від жирної їжі. Та все ж обоє припали їй до душі, бо везли її до Робба за наказом свого батька. На краще вона й сподіватися не могла.

Її втішило те, що син вислав споглядачів на всі боки, навіть на схід. Ланістери, ясна річ, прийшли б із півдня, але добре, що Робб мав обережність. «Мій син веде військо на війну», подумала вона, аж не вірячи собі. Вона відчайдушно боялася за нього, як і за Зимосіч, але відчувала й певну гордість. Рік тому Робб був іще малим хлопчиною. «Хто він зараз?», питала вона себе.

Розвідники побачили прапори Мандерлі — білого водяника з тризубом у руці, що встає з блакитно-зеленого моря — і тепло привітали прибулих. Почет привели до високого місця, досить сухого, аби стати табором. Пан Виліс наказав зупинитися і залишився зі своїми людьми, щоб наглянути за вогнем та кіньми, поки його брат Вендел вирушив з Кетлін та її дядьком, аби відвезти поштиві вітання від їхнього батька до свого повелителя.

Грунт під копитами коней був м’який та вологий. Місцевість знижувалася; вони їхали повз димні вогнища, складені з торфу, довгі конов’язі, вози, навантажені сухарями та солониною. На кам’янистому пагорбку стояло шатро князя з важкими ташними стінами. Кетлін упізнала корогву: лось-бик Роголісів, бурий на темно-жовтогарячому тлі.

Відразу за ними, крізь пасма туману, вона побачила стіни та башти Калин-Копу… чи те, що від них лишилося. Величезні чорні базальтові каменюки, завбільшки трохи не з сільську хату, валялися розкидані та поперевертані, мов дитячі дерев’яні кубики, ще й наполовину потонули у м’якому болотистому грунті. Від зовнішньої стіни, яка колись не поступалася мурові Зимосічі, більше нічого не лишилося. Головна дерев’яна вежа за минулі тисячоліття зникла зовсім; хіба що залишки гнилих колод позначали місце, де вона колись стояла. Від величезної твердині першолюдей залишилися три стінові башти… там, де раніше було двадцять, якщо вірити казкарям.

Вартова Башта виглядала досить цілою, навіть могла похвалитися муром у кілька стоп заввишки по обидва боки. Башта-П’яниця у болоті, де колись стрічалися південний та західний мур, похилилася, наче людина, яка хоче виблювати повне черево вина у канаву. Висока та струнка Башта Дітей, де колись за легендою діти лісу закликали своїх безіменних богів наслати на ворогів молот вод, втратила половину свого вінця. Скидалося, наче якийсь велетенський звір відкусив шматок від зубців нагорі башти і сплюнув покришений камінь у болото. Всі три башти позеленіли від моху. На північному боці Вартової Башти між каменями росло дерево з покрученим гіллям, прикрашеним білою мереживною ковдрою «привидової шкури».

— Змилуйтеся, боги! — вигукнув пан Брінден, коли побачив вид перед собою. — То оце хвалений Калин-Коп? Та він годиться хіба що…

— …влаштувати ворогові смертельну пастку, — закінчила за нього Кетлін. — Я знаю, який він з виду, дядечку. Я й сама думала так само, коли вперше побачила, та Нед запевнив, що ця руїна грізніша для ворогів, аніж здається. Три вцілілі башти обступають прохід з усіх боків, і ворог мусить іти просто між ними. Болото тут зовсім непрохідне, повне зрадливих пісків та багвин, а змії аж кишать. Аби взяти приступом якусь із башт, доведеться пройти по пояс у грязюці, перетнути рів, повний левоящерів, і залізти на стіни, слизькі від моху. І все це під стрілами лучників з двох інших башт.

Вона похмуро всміхнулася до дядька.

— А коли настає ніч, з’являються примари: холодні мстиві привиди півночі, голодні до крові південників.

Пан Брінден реготнув.

— Нагадай мені тут не затримуватися. Ще зранку я й сам був південником.

Верхівки усіх трьох башт прикрашали військові корогви. Променясте сонце Карстарків висіло на Башті-П’яниці нижче лютововка; на Башті Дітей так само під прапором Старків тріпотів Великоджонів велетень у розірваних кайданах. Але на Вартовій Башті знамено Старків майоріло саме. Робб розташувався саме в тій башті; туди й вирушила Кетлін разом з паном Брінденом і паном Венделом, обережно спрямовуючи коней по загаті з колод та дощок, прокладеній через чорно-зелену грязюку.

Вона знайшла сина у оточенні батькового значкового панства, у палаті з протягами, де у чорному комині диміло складене з торфу вогнище. Він сидів за важким кам’яним столом перед купою мап та паперів, заглиблений у розмову з Рузом Болтоном та Великоджоном. Спершу він її навіть не помітив… хоча помітив вовк. Великий сірий звір лежав коло вогню, та коли Кетлін увійшла, підвів голову і зустрів її погляд своїми золотавими очима. Пани й князі один за одним замовкли, Робб підняв очі, помітивши раптову тишу, і побачив її.

— Матінко?! — повним глибокого почуття голосом перепитав він.

Кетлін бажала б побігти до нього, розцілувати його прегарне чоло, схопити в обійми і тримати так міцно, щоб ніяка біда не зачепила… та перед усім його панством не насмілилася. Тепер він виконував чоловічі обов’язки; материні пестощі тільки б усе зіпсували. А тому вона затрималася на дальньому кінці великої базальтової плити, що правила тут за стіл. Сірий Вітер скочив на ноги і потрусив через палату до неї; такого здоровезного вовчиська Кетлін не те що ніколи не бачила, а й досі не уявляла.

— Ти відростив бороду, — мовила вона до Робба, поки лютововк нюхав їй долоню.

Він пошкрябав зарослу щелепу, раптом зніяковівши.

— Так, так.

Волосини в нього на підборідді були рудіші, аніж на голові.

— Мені подобається. — Кетлін легенько попестила вовкові голову. — Так ти схожий на мого брата Едмура.

Сірий Вітер, граючись, несильно куснув її за пальці й побіг до свого місця коло вогню.

Пан Гелман Толгарт першим перетнув палату слідом за лютововком, аби привітатися з належною поштивістю. Він став на коліно і притиснув лоба до її руки.

— Пані Кетлін, — мовив він, — бачити вашу незмінну красу в ці тяжкі часи — така втіха для душі.

За ним підійшли Гловери, Галбарт і Робет, тоді Великоджон Умбер і решта, один за одним. Останнім виявився Теон Грейджой.

— Не гадав побачити вас тут, пані, — мовив він, схиляючи коліно.

— Я й сама не гадала опинитися тут, — відповіла Кетлін, — доки не зійшла на берег у Білій Гавані й не почула від князя Вимана, що Робб скликав корогви. Прошу вітати його сина, пана Вендела.

Вендел Мандерлі ступив уперед і вклонився так низько, як дозволяв його чималий обсяг.

— А також мого дядька, пана Бріндена Таллі, який полишив службу в моєї сестри, аби приєднатися до мене.

— Пан Чорноструг! — мовив Робб. — Дякую вам за приїзд. Нам конче потрібні такі уславлені воїни. Вам, пане Венделе, я також дуже радий. А чи приїхав з вами, матінко, пан Родрік? Я дуже скучив за ним.

— Пан Родрік вирушив з Білої Гавані на північ. Я поставила його каштеляном Зимосічі й доручила утримувати замок до нашого повернення. Маестер Лювин — мудрий радник, але недосвідчений у військовій справі.

— Не турбуйтеся, пані Старк, — басовито прогув Великоджон. — Зимосічі ніщо не загрожує. Скоро ми прочистимо Тайвинові Ланістеру дупу нашими мечами, красно прошу вибачити, а тоді рушимо на Червоний Дитинець визволяти Неда.

— Перепрошую пані, маю одне питання. — Руз Болтон, господар на Жахокромі, мав тихенький голосочок, але коли він говорив, більші за нього чоловіки замовкали та слухали. Очі він мав дивно бліді, майже безбарвні, а поглядом вмів бентежити, як ніхто. — Кажуть, ви утримуєте в полоні карлика, сина князя Тайвина. Чи привезли ви його до нас? Мушу сказати, нам став би у пригоді такий заручник.

— Я справді тримала Тиріона Ланістера у полоні, та недовго, — змушено визнала Кетлін. Новина викликала гнівний галас. — Я втішена цим не більше, аніж ви, шановні панове. Боги завважили за доцільне звільнити його, і то не без допомоги моєї недоумкуватої сестри.

Вона розуміла, що не мала б так відверто виказувати своє презирство до родички, але відбуття з Соколиного Гнізда лишило в неї огидні спогади. Кетлін запропонувала узяти з собою князя Роберта на кілька років задля виховання у Зимосічі. Товариство інших хлопчиків мало піти йому на користь, насмілилася припустити вона. Але на Лізину лють страшно було дивитися.

— Сестра ти мені чи ні, — відповіла вона, — але спробуй вкрасти мого сина, і ти вийдеш через Місячні Двері!

Після того розмовляти не було про що.

Панство бажало розпитати її детальніше, але Кетлін підняла долоню.

— Ми матимемо час пізніше, а зараз я стомлена з дороги і бажаю побалакати з моїм сином наодинці. Впевнена, що ви мені пробачите, шляхетні панове.

Панство не сміло заперечувати; очолювані незмінно гречним паном Роголісом, значкові вклонилися і вийшли.

— Даруй мені й ти, Теоне, — додала вона, коли Грейджой затримався був. Той посміхнувся і вийшов слідом.

На столі стояли пиво та сир. Кетлін націдила собі ріг, сіла, ковтнула і роздивилася сина. Він здавався вищим, ніж востаннє, коли вона його бачила, і старшим з-за порослої на щоках борідки.

— Едмур відростив перші вуса у шістнадцять.

— Мені теж скоро шістнадцять, — відповів Робб.

— Але зараз тобі п’ятнадцять. П’ятнадцять, і ти ведеш військо у бій. Чи ти здатний зрозуміти мій страх, Роббе?

У відповідь він кинув упертий погляд.

— Більше нема кому.

— Нема кому? — вигукнула вона. — А чи не скажеш, хто були ті люди, яких я тут бачила хвилину тому? Руз Болтон, Рікард Карстарк, Галбарт і Робет Гловери, Великоджон, Гелман Толгарт… будь-кому з них можна довірити очолити військо. Боги ласкаві, та згодився б навіть Теон, хоч я особисто вибрала б когось іншого!

— Вони не Старки, — відповів син.

— Вони дорослі чоловіки, Роббе, загартовані у битвах. А ти рік тому ще бився дерев’яним мечем.

Вона побачила, як у його очах майнув був гнів, але так само швидко і минув. Раптом він знову перетворився на хлопчика-підлітка.

— Я все знаю, — відповів він збентежено. — То ви… відсилаєте мене до Зимосічі?

Кетлін зітхнула.

— А слід було б. Ти не мав би звідти виступати. Але зараз я вже не посмію. Ти зайшов надто далеко. Одного дня ці пани дивитимуться на тебе як на свого законного повелителя. Якщо я відправлю тебе геть, наче дитину до ліжка без вечері, вони це запам’ятають і кепкуватимуть з тебе за кухлем пива. Настане день, коли ти потребуватимеш їхньої поваги, ба навіть остраху. А сміх — отрута для остраху. Я не вчиню так із тобою, хай як боюся за твоє життя.

— Дякую вам, матінко, — мовив він. За ввічливою подякою проступало явне полегшення.

Вона потягнулася через стіл і торкнулася його волосся.

— Ти мій першачок, Роббе. З одного погляду на тебе я пригадую той день, коли ти, весь червоний, з вереском з’явився на світ.

Він підвівся, збентежений її дотиком, і пройшов до вогню. Сірий Вітер потерся йому об ногу.

— Ви знаєте… про пана батька?

— Так.

Повідомлення про наглу смерть Роберта і падіння Неда нажахали Кетлін так, що й не сказати, але синові вона не хотіла показувати страху.

— Князь Мандерлі розповів мені, коли я зійшла на берег у Білій Гавані. Ти маєш якісь звістки про сестер?

— Був лист, — відповів Робб, чухаючи лютововка під щелепою. — Вам теж надіслали, але він прибув до Зимосічі разом із моїм.

Він пішов до столу, поворушив мапи та папери, і повернувся з пом’ятим пергаменом.

— Ось це вона написала мені. А вашого привезти я навіть і не подумав.

Щось у голосі Робба занепокоїло її. Вона розгладила листа і стала читати. Занепокоєння поступилося місцем недовірі, тоді гніву, і нарешті жаху.

— Це лист від Серсеї, а не від твоєї сестри, — мовила вона, дочитавши. — Справжнє послання міститься у тому, чого Санса не каже. Про те, як гарно та гречно до неї ставляться Ланістери… Я впізнаю загрозу, навіть коли її ласкаво шепочуть на вушко. Санса — заручниця, і вони не збираються її відпускати.

— Про Ар’ю ані слова, — зазначив Робб, сумно похнюпившись.

— Саме так. — Кетлін не хотіла думати, що це означає. Тільки не тут і не зараз.

— Я сподівався… якби ж ви ще тримали Біса, обмінятися заручниками…

Він схопив Сансиного листа і зім’яв його у кулаку. Вона зрозуміла, що він знущається над листом вже не вперше.

— Чи є звістки з Соколиного Гнізда? Я написав тітці Лізі, прохав про допомогу. Ви не знаєте, чи скликала вона корогви князя Арина? Чи стануть на наш бік лицарі Долини?

— Тільки один, — відповіла Кетлін. — Найкращий з них — мій дядько… але ж Брінден Чорноструг — з роду Таллі. Проте сестра моя не зрушить з місця і не ступить кроку за свою Криваву Браму.

Робб тяжко сприйняв цю звістку.

— Матінко, що нам робити? Я привів сюди військо, вісімнадцять тисяч вояків, але я… Я не знаю…

Він дивився на неї, виблискуючи очима. Гордий молодий князь кудись зник, на його місці знову сидів хлопчик п’ятнадцяти років, який шукав відповіді на свої питання в матері.

Так не годиться.

— Чого ти боїшся, Роббе? — запитала вона м’яко.

— Я… — Він відвернув голову, аби сховати першу сльозу. — Якщо ми рушимо… навіть переможемо… Ланістери тримають Сансу і пана батька. Їх вб’ють, хіба ні?

— Вони хочуть, щоб ми так думали.

— Тобто брешуть?

— Я не знаю, Роббе. Напевне я знаю тільки те, що ти не маєш вибору. Якщо ти прибудеш до Король-Берега з клятвою вірності, поїхати звідти тобі не дозволять. Якщо ти підібгаєш хвоста і відступиш до Зимосічі, твоє панство втратить всяку повагу до тебе, а деякі можуть і до Ланістерів перебігти. Тоді королева геть знахабніє і чинитиме з полоняниками так, як забажає. Наша найпевніша надія, та й взагалі єдина справжня надія — це розбити їх на полі битви. Якщо тобі трапиться полонити князя Тайвина або Крулеріза, тоді обмін стане можливим. Але навіть не це головне. Нед і твої сестри будуть у безпеці, тільки поки ти маєш силу, якої боїться ворог. Серсеї вистачить розуму, аби утримувати їх живими для укладення миру, якщо війна обернеться не на її користь.

— А якщо війна обернеться на її користь? — запитав Робб. — Супроти нас?

Кетлін взяла його за руку.

— Я не пом’якшуватиму правди заради тебе, Роббе. Якщо ти програєш, ніякої надії не лишиться. Люди кажуть, у серці Кастерлі-на-Скелі немає нічого, крім каменю. Згадай долю дітей Раегара.

Вона побачила у його юних очах острах, але водночас і силу.

— Тоді я не програю, — твердо пообіцяв він.

— Розкажи, що ти знаєш про війну в річковому краю, — попрохала вона. Мала-бо зрозуміти, чи справді він готовий.

— Менше ніж два тижні тому сталася битва у горах під Золотим Зубом, — відповів Робб. — Дядько Едмур надіслав пана Ванса та пана Дудара утримувати прохід, але Крулеріз наскочив на них і примусив тікати. Пана Ванса вбито. Остання звістка, яку ми чули — що пан Дудар відходить до вашого брата й іншого панства у Водоплині, а Хайме Ланістер переслідує його по п’ятах. Але то ще не найгірше. Увесь час, поки у проході точилася бійка, князь Тайвин вів з півдня друге ланістерівське військо. Воно, кажуть, ще більше за військо Хайме.

— Батько, мабуть, знали про це, бо вислали загін під прапором короля, поставивши на чолі якогось південного князька. Пана Еріка… пана Деріка… щось таке. Згідно листа, з ним поїхав пан Раймун Даррі, ще якісь лицарі, а також батькові стражники. Але вони втрапили до пастки. Не встиг пан Дерік перетнути Червонозуб, як на нього наскочили ланістерівці, начхавши на королівський прапор. Коли ж загін спробував відступити через Мартоплясів Брід, ззаду вдарив Грегор Клеган. Той пан Дерік і ще кількоро, мабуть, втекли; втім, ніхто не знає напевне. Але пана Раймуна вбили, як і більшість наших людей із Зимосічі. Князь Тайвин, як кажуть, загородив королівський гостинець і тепер іде на північ до Гаренголу, плюндруючи все на своєму шляху.

«Дедалі гірше», подумала Кетлін. Такої скрути вона не чекала.

— То ти гадаєш зустріти їх тут? — запитала вона сина.

— Якщо він дійде аж сюди. Проте ніхто з наших так не думає, — відповів Робб. — Я надіслав звістку Гороланові Троску, старому батьковому другові з Сірявця. Якщо Ланістери піднімуться Перешийком, болотники потоплять кожен їхній крок у крові. Але Галбарт Гловер каже, що князь Тайвин не настільки дурний, і Руз Болтон з ним згоден. Вони гадають, що Тайвин лишиться десь на Тризубі й братиме замки річкового панства один за одним, поки Водоплин не залишиться сам. Треба рушити на південь, аби зустріти його у бою.

Від самої думки Кетлін охопив холодний жах. Яка удача може чекати п’ятнадцятирічного хлопця у війні проти таких загартованих ватажків, як Тайвин та Хайме Ланістер?

— Але хіба це розумно? Тут ви всілися дуже міцно. Кажуть, старі королі на Півночі відбивали коло Калин-Копу напади вдесятеро численнішого ворога.

— Воно-то так, але наші запаси доходять кінця, а жити з цієї землі нелегко. Ми чекали на князя Мандерлі, але тепер його сини з нами, тож час вирушати.

Вона усвідомила, що чує слова значкового панства, сказані голосом сина. Багато років вона приймала їх у Зимосічі як гостей, і сама разом з Недом гостювала коло їхнього вогню та столу. Вона знала про кожного, що то за людина. І питала себе, чи знає Робб те саме.

Все ж таки сказане ними мало зміст. Сила, зібрана її сином, не була ані постійним затяжним військом на зразок того, яке тримали Вільні Міста, ані охочим полком, який служить за платню. Переважно то були прості люди: чиншовики, селюки, рибалки, чабани, сини корчмарів, купців та кожум’як, розбавлені купкою охочекомонних та охочепіхотних найманців, жадібних до пригод та здобичі. Коли пани покликали, вони прийшли… але ж не навічно.

— Іти на південь — то добре, — сказала вона синові, — але куди саме і з якою метою? Що ти хочеш робити?

Робб завагався.

— Великоджон каже, що нам треба вивести військо проти князя Тайвина і заскочити його зненацька, — відповів він нарешті, — але Гловери та Карстарки вважають, що розумніше обійти його сили і з’єднатися з дядьком, паном Едмуром, проти Крулеріза.

Він скуйовдив пальцями патлату гриву брунатного волосся і похнюпився.

— Та поки ми дійдемо до Водоплину… Не знаю…

— А маєш знати, — твердо мовила Кетлін, — бо інакше повертайся додому і чіпляй до пояса дерев’яного меча. Не можна вагатися перед такими людьми, як Руз Болтон або Рікард Карстарк. Роббе, ти маєш усвідомити: то твої значкові, твої піддані, але не твої друзі. Ти взявся очолювати військо. То очолюй його. Віддавай накази.

Її син зиркнув на мати перелякано, мовби не вірячи тому, що почув.

— Як скажете, матінко.

— То питаю ще раз: чого хочеш ти сам?

Робб розгорнув на столі мапу — подертий шмат старої шкіри, змальований вицвілою фарбою. Один кінець сувою закручувався, і Робб притиснув його кинджалом.

— Обидва задуми мають свої переваги, але дивись… якщо ми спробуємо ухилитися від війська князя Тайвина, то ризикуємо втрапити між ним та Крулерізом, а якщо спробуємо напасти… за всіма відомостями, він має більше вояків, аніж ми, а панцерної кінноти — набагато більше. Великоджон каже, що то байдуже, якщо застигнути його зі спущеними штаньми, але мені здається, що людину, яка бачила стільки битв, як Тайвин Ланістер, не надто легко заскочити зненацька.

— Так-так, — мовила вона. У голосі сина, що сидів та супив чоло над мапою, відчувалася луна Недових слів. — Кажи далі.

— Я б залишив невелику залогу тут, у Калин-Копі — переважно лучників — і рушив з рештою на південь, але нижче Перешийка розділив би військо на дві частини. Піхота пішла б далі королівським гостинцем, а вершники перетнули б Зеленозуб у Близнюках.

Він показав усе на мапі.

— Коли князь Тайвин дізнається, що ми вже прибули до річкового краю, то вирушить на північ, аби зустріти наші головні сили, а вершники зможуть вільно пройти західним берегом до Водоплину.

Робб відкинувся назад, не насмілюючись посміхатися, але задоволений собою і жадібний до її хвали.

Кетлін спохмурніла, дивлячись на мапу.

— Але так ти розділиш дві частини війська річкою.

— Я розділю також Хайме та князя Тайвина, — гаряче заперечив він. На губах його нарешті з’явилася посмішка. — Через Зеленозуб немає іншого броду вище від рубінового, де Роберт завоював корону. Аж до Близнюків, до того мосту, яким володіє князь Фрей. А він — значковий вашого батька, чи не так?

«Спізнілий князь Фрей», подумала Кетлін.

— Так, — визнала вона, — але мій батько ніколи йому не довіряв. І ти не повинен.

— Не довірятиму, — пообіцяв Робб. — То як ви гадаєте?

Вона була мимоволі вражена. «На вигляд він — Таллі», подумала вона, «але ще й син свого батька. Нед добре його вивчив.»

— Котре з військ ти очолиш?

— Кінне, — відповів він негайно. І знову як батько: Нед завжди перебирав на себе найнебезпечніше.

— А хто поведе друге?

— Великоджон все повторює, що ми маємо зім’яти князя Тайвина. Гадаю, цю честь слід доручити йому.

То була його перша помилка, але як сказати йому, не зруйнувавши хиткої впевненості у собі?

— Твій батько казав мені колись, що безстрашнішого за Великоджона він не стрічав ніколи за життя.

Робб вишкірився.

— Сірий Вітер з’їв два його пальці, а він тільки сміявся. Тож ти згодна, так?

— Твій батько не безстрашний, — зазначила Кетлін. — Він відважний, але то зовсім інше.

Її син поміркував хвильку.

— Східне військо єдине стоятиме між князем Тайвином та Зимосіччю, — задумливо промовив він. — Ну, не рахуючи купки лучників, яку я лишу тут, у Калин-Копі. Тож мені не потрібен хтось надто безстрашний, так?

— Саме так. Я б сказала, що тобі потрібне холодне лукавство, а не палка мужність.

— Руз Болтон, — негайно відповів Робб. — Ось хто справді мене лякає.

— Тоді молімося, щоб він налякав і Тайвина Ланістера.

Робб кивнув і згорнув мапу.

— Я віддам накази та зберу супровід, аби вас доправили додому, до Зимосічі.

Кетлін намагалася почуватися сильною. Заради Неда, заради його впертого відважного сина. Вона довго силувалася відкладати відчай та жах убік, наче шати, які можна вдягати чи не вдягати… але зараз зрозуміла, що врешті-решт вдягла.

— Я не поїду до Зимосічі, — зненацька почула вона свій голос і вражено усвідомила, що її очі затьмарені раптовими сльозами. — Мій батько, певніше за все, помирає за стінами Водоплину. Мій брат оточений ворогами. Я повинна їхати до них.

Дата добавления: 2015-07-12