Едард XI

Через високі вузькі вікна схожої на печеру престольної палати Червоного Дитинця лилося вранішнє сонце, розтікаючись підлогою і залишаючи темно-червоні смуги на стінах, де раніше висіли голови драконів. Зараз камінь стін був укритий гобеленами зі сценами полювання, живих зелених, блакитних і брунатних кольорів. Та все ж Недові Старку здавалося, що у палаті царював єдиний колір — криваво-червоний.

Він сидів на велетенському стародавньому престолі Аегона Завойовника — викуваному з заліза одороблі, з якого стирчали вістря, зубчасті краї та химерно скручені смуги металу. Як його і попереджав Роберт, сидіти на ньому було жахливо незручно, і особливо зараз, коли потрощена нога стріляла дедалі гостріше з кожною хвилиною. Здавалося, що навіть залізо під ним твердішало, а відкинутися назад було годі, бо за спиною стирчали сталеві ікла. «Король не має сидіти зручно», мовив Аегон Завойовник, наказуючи своїм зброярам викувати величезний престол з мечів, покладених до його ніг ворогами. «Клятий Аегон з його пихою», майнула в Неда похмура думка, «і клятий Роберт з його полюванням».

— Ви конче певні, що то не були прості розбійники? — м’яко запитав Варис з-за столу ради, що стояв унизу біля тронних сходів. Великий маестер Пицель неспокійно совався біля нього, а Мізинець тим часом грався пером для письма. Решта радників не з’явилася. У Король-Пущі бачили білого оленя, тож князь Ренлі та пан Барістан приєдналися до короля задля ловів, а з ними принц Джофрі, Сандор Клеган, Балон Лебедин і половина двору. Нічого не поробиш — довелося Недові сидіти на троні за відсутності короля.

Та він хоча б міг сидіти. Решта, не рахуючи радників, мала поштиво стояти або схиляти коліна. Прохачі, що скупчилися біля високих дверей, лицарі, вельможні пани та пані біля гобеленів, сіромахи на галереї, сторожа у кольчугах і сірих або золотих киреях — усі мали стояти.

Навколішки саме стояли селяни: чоловіки, жінки, діти, усі побиті і скривавлені, з нажаханими обличчями. Позаду них стояло троє лицарів, які привели їх для свідчень.

— Розбійники, пане Варисе?! — голос лицаря Раймуна Даррі просяк презирством. — Саме так, то були розбійники, жодного сумніву. Ланістерівські розбійники.

Нед відчував, як усюди в палаті люди, від вельмож до челядників, неспокійно напружилися. Він не міг вдавати подив. Захід кипів і готувався вибухнути, відколи Кетлін схопила Тиріона Ланістера. І у Водоплині, й у Кастерлі-на-Скелі скликали корогви, у проході під Золотим Зубом юрмилися озброєні загони. Кров проллється обов’язково, раніше чи пізніше. Аби ж тільки залікувати потім ті рани…

Пан Карил Ванс, лицар із сумними очима, доволі красний на вроду, якби обличчя йому не спотворювала величезна родима пляма винного кольору, махнув рукою в бік селян, що стояли на колінах.

— Це всі, хто залишився живий у городці Стригалі, ясновельможний пане Едарде. А ще загинули усі у Вендгороді і Мартоплясовому Броді.

— Встаньте, — наказав Нед селянам. Він ніколи не вірив тому, що люди казали, стоячи навколішки. — Усім встати.

Городець Стригалі потроху, по одному і двоє зіп’явся на ноги. Одного старця підняли попід руки, а ще одна юна дівчина у скривавленій сукні залишилася на колінах, втупившись порожніми очима у пана Ариса Дубосерда, що стояв біля підніжжя трону в обладунку Королегвардії, готовий захищати і оберігати особу короля… або ж, сподівався Нед, особу Правиці.

— Джосе, — мовив пан Раймун Даррі до товстого лисуватого чоловіка у фартуху броваря, — розкажи-но Правиці, що трапилося у Стригалях.

Джос кивнув.

— З дозволу вашої королівської милості…

— Його королівська милість полює на тому березі Чорноводної, — перервав його Нед, дивуючись, як можна прожити все життя у кількох днях їзди від Червоного Дитинця і не мати уявлення, який на обличчя твій король. Нед був одягнений у білий льоняний жупан з лютововком Старків на грудях; комір чорної штофової делії скріплював срібний значок його посади. Чорне, біле та сіре — усі відтінки правди.

— Я князь Едард Старк, Правиця Короля. Кажи, хто ти такий і що знаєш про тих нападників.

— Я тримаю… тримав… я тримав броварню і шинка у Стригалях, мосьпане, коло кам’яного мосту. Краще пиво на південь од Перешийка, люди так казали, перепрошую вельможного пана. Тепер його нема, як і решти, мосьпане. Вони прийшли, понапивалися як хотіли, решту вилили, а тоді підпалили моє добро, і мене б геть убили, якби упіймали… мосьпане.

— А нас спалили, — сказав селянин коло нього. — Наїхали, як стемніло, десь із півдня, підпалили ниви і домівки. Хто впирався, вбивали. То не були крадії, мосьпане. Худоби красти не хтіли, перепрошую, мою молочну корову вбили й покинули як була, теє, гайворонню на їдло.

— Запопали мого підмайстра, — мовив кремезний чоловік з поставою коваля і пов’язкою на чолі. Він вдяг до двору своє найкраще вбрання, проте на штанях брудніли плями, а свита була заляпана з дороги. — Ганяли його туди-сюди полями верхи, штрикали списами, наче звіра. Реготали, як хлопець тікав і кричав, а тоді здоровило прохромив його наскрізь.

Дівчина, що стояла на колінах, підняла голову на Неда, що височів над нею на троні.

— І матір мою вбили, ваша милість. А ще… ще… — Голос її закляк, наче вона забула, що хотіла сказати. А тоді почала схлипувати.

Розповідь продовжив пан Раймун Даррі.

— У Вендгороді люди шукали порятунку в своєму острозі, та стіни ж там дерев’яні. Нападники навалили соломи під дерево і спалили усіх живцем. Коли вендійці відчинили браму, щоб тікати від вогню, їх перестріляли лучники геть усіх, навіть жінок з немовлятами.

— Який жах, — пробурмотів Варис. — Які жорстокі бувають люди…

— І нас би так само спалили, та у Стригалях є паланка з каменю, — мовив Джос. — Хтіли вже нас викурити димом, та здоровило сказав, що уверх річкою смачніше яблучко висить. То вони й поїхали собі до Мартоплясового Броду.

Нед відчув холодне залізо пальцями, коли нахилився уперед. Між кожною парою пальців випинало лезо. З поручнів трону стирчали, мов кігті, кінці покручених мечів. Навіть після трьох століть деякі лишилися такі гострі, що легко різали плоть. Залізний Трон приховував багато пасток для необережних. У піснях співалося, що на нього пішла тисяча мечів, розжарених до білого у пекельній пащі Балеріона Чорного Жаха. Кували трон п’ятдесят дев’ять днів. Урешті-решт вийшло це чорне горбкувате одоробло, що складалося з бритвоподібних країв, друзок і смуг загостреного металу. Трон міг убити людину і вже вбивав, якщо вірити оповідкам.

Едард Старк не розумів, навіщо зголосився сидіти на цьому троні. Не знав, чи зрозуміє хоч колись. Та попри все, саме він зараз сидів на ньому, і люди прохали його про справедливість.

— Які у вас є докази, що то справа рук Ланістерів? — запитав він, намагаючись стримати гнів. — На них були кармазинові накидки, чи над ними майорів прапор з левом?

— Навіть Ланістери не такі тупоголові, — кинув сердито пан Марк Дудар — задерикуватий молодий півник, надто зелений і гарячий, як на Неда, хоча і добрий друг братові Кетлін, Едмурові Таллі.

— Кожен з них був верхи і в обладунку, пане мій, — спокійно відповів пан Карил. — За зброю вони мали списи зі сталевими вістрями, мечі, а до того ж бойові сокири для свого брудного діла.

Він махнув до одного з вцілілих сіромах.

— Ти. Так, ти — не бійся, не скривдимо. Розкажи Правиці те саме, що сказав мені.

Старий хитнув головою.

— Щодо коней, — мовив він, — в усіх були бойові огирі. Багато років я служив у стайнях старого пана Вілума, не сплутаю. Жоден з тих коней ніколи плуга не тягнув. Хай боги покарають, якщо брешу.

— Тож маємо розбійників на добрих конях, — підсумував Мізинець. — Може, взяли коней з останнього місця, де грабували?

— Скільки людей було у загоні нападників? — запитав Нед.

— Сотня принаймні, — відповів Джос тієї ж миті, коли коваль у пов’язці мовив «Півсотні» а бабуся за ним: «Кількоро сотень, мосьпане, геть як військо».

— Ти кажеш мудріше, ніж сама знаєш, добродійко, — відповів їй князь Едард. — Тож прапорів вони не мали. А щодо обладунків? Чи помітив хтось прикраси, візерунки, знаки на щитах чи шоломах?

Бровар Джос хитнув головою.

— Та ні, прошу пана, такі собі обладунки без нічого, та й усе, тільки що… той, що був на чолі, хоч і узброєний так само, але його годі сплутати. З-за зросту, мосьпане. Хто каже, що велетні всі вимерли, той не бачив отого здоровила, кат мене візьми. Страшний, як бугай, а голос такий, що дерева трусяться.

— Гора! — гучно мовив пан Марк. — Хто може сумніватися? Це зробив Грегор Клеган!

Нед почув бурмотіння з-попід вікон і далеких кінців палати. Навіть по галереї крадькома пробіг шепіт. І пани, і хлопи однаково знали, що означає правда пана Марка. Пан Грегор Клеган присягав на мечі як значковий ясновельможному князеві Тайвину Ланістеру.

Він подивився на перелякані обличчя селюків. Не дивина, що їм так боязко: їх тягнули сюди, аби вони у вічі королю назвали кривавим горлорізом пана Тайвина, його тестя. В Неда промайнула думка, а чи лицарі взагалі питали в посполитих їхньої згоди.

Великий маестер Пицель неквапливо піднявся з-за столу ради, теленькаючи ланцюгом.

— Пане Марку, з усією повагою, ви не можете знати, що тим розбійником справді був пан Грегор. У королівствах багато людей великого зросту.

— Таких самих, як Гора-на-Коні? — спитав пан Карил. — Зроду не бачив.

— І жоден з нас не бачив! — палко додав пан Раймун. — Навіть його брат поруч із ним — щеня. Панове, та відкрийте ж очі. Вам потрібна його особиста печатка на понівечених тілах? Все це зробив Грегор.

— Навіщо панові Грегору вдаватися до розбою? — запитав Пицель. — Милістю свого вельможного пана він має добрий замок і власну землю, є помазаним лицарем.

— Негідним лицарем! — вигукнув пан Марк. — Або, радше сказати, скаженим собакою князя Тайвина!

— Мосьпане Правице, — сухо зазначив Пицель, — настійливо прошу вас нагадати цьому шляхетному панові, що його ясновельможність Тайвин Ланістер є батьком нашої ласкавої пані королеви.

— Дякую, великий маестре Пицелю, — відповів Нед. — Якби не ваша ласка, ми б могли про це забути.

З висоти трону він бачив, як дехто вислизає через двері у дальньому кінці палати. Зайці розбігаються по норах, припустив він… або ж пацюки біжать до королевиної кухні по сир. Він помітив на галереї септу Мордану поруч з його дочкою Сансою. Нед відчув напад гніву: дівчинці тут не місце. Але ж септа не могла знати, що двір сьогодні матиме більший клопіт, ніж зазвичай, коли вислуховувалися нудні прохання, залагоджувалися суперечки між городцями, призначалося встановлення межових каменів.

За столом ради Петир Баеліш раптом втратив інтерес до свого пера і подався уперед.

— Пане Марку, пане Кариле, пане Раймуне, а чи можу і я про дещо запитати? Названі городці знаходилися під вашим захистом. Де ви були, коли сталося те свавілля?

Відповів пан Карил Ванс.

— Я навідувався до мого пана батька у прохід під Золотим Зубом, і пан Марк також. Коли звістка про неподобства досягла пана Едмура Таллі, той наказав, щоб ми взяли невеликий загін, знайшли вцілілих і привезли їх до короля.

Слово узяв пан Раймун Даррі.

— Пан Едмур закликав мене до Водоплину з усіма моїми силами. Коли звістка досягла мене, я стояв табором через річку від його стін і чекав наказів. До часу, коли я зміг повернутися у свої володіння, Клеган зі своєю поганню вже перейшов Червонозуба назад, прямуючи до ланістерівських гір.

Мізинець у роздумах покрутив кінчик борідки.

— А якщо вони повернуться, пане?

— Якщо вони прийдуть знову, ми поллємо їхньою кров’ю ті самі ниви, які вони спалили, — гаряче заявив пан Марк Дудар.

— Пан Едмур надіслав вояків до кожного села і городця у межах денного кінного переходу від кордону, — пояснив пан Карил. — Наступний нападник не матиме легкої перемоги.

«Цілком можливо, князь Тайвин саме цього і бажає», подумав собі Нед, «розпорошити сили Водоплину, примусити хлопчака розкидатися вояками». Молодий брат його дружини мав шляхетності значно більше, ніж розуму. Він спробує утримати кожен вершок своєї землі, захистити кожного чоловіка, жінку чи дитину, які називають його своїм паном. А Тайвинові Ланістеру не бракувало клепки, аби це зрозуміти.

— Якщо ваші лани та села вже убезпечені від нападів, — мовив пан Баеліш, — чого ж ви хочете від престолу?

— Панство Тризуба зберігає королівський мир, — відповів пан Раймун Даррі. — Його порушують Ланістери. Ми просимо дозволу відповісти їм кров’ю за кров зі зброєю у руках. Ми просимо правосуду для простого люду Стригалів, Вендгороду і Мартоплясового Броду.

— Пан Едмур також вважав, що ми маємо відплатити Грегорові Клегану його ж кривавою монетою, — заявив пан Марк, — але старий князь Гостер наказав нам їхати сюди і просити в короля дозволу, перше ніж вдарити у відповідь.

«Дяка богам за старого князя Гостера». Тайвин Ланістер мав у собі не менше від лиса, ніж від лева. Якщо він справді послав пана Грегора палити і плюндрувати — а Нед не мав щодо цього жодних сумнівів — то потурбувався, аби нападники поїхали уночі, без прапорів, під виглядом звичайних розбійників. Ударить Водоплин у відповідь — і Серсея з батьком стануть наполягати, що королівський мир порушили Таллі, а не Ланістери. Тільки боги відають, кому тоді повірить Роберт.

Великий маестер Пицель знову підвівся на ноги.

— Мосьпане Правице, якщо ці добрі люди вважають, що пан Грегор знехтував святими лицарськими обітницями заради грабунку і насильства, то хай підуть до його зверхнього володаря і поскаржаться. Такі справи не стосуються престолу. Хай шукають правосуду в князя Тайвина.

— Королівського правосуду стосується усе, — відповів Нед. — На півночі, півдні, сході та заході кожен наш крок робиться ім’ям Роберта.

— То ж королівського правосуду, — мовив великий маестер Пицель. — Нехай… тоді треба відкласти справу, поки не повернеться король…

— Король полює на тому березі річки і може не повернутися ще багато днів, — зазначив князь Едард. — Роберт призначив мене сидіти на його престолі, слухати його вухами і говорити його голосом. Саме це я й роблю… хоча згоден, що король має знати.

Він побачив знайоме обличчя біля гобеленів.

— Пане Робаре!

Пан Робар Ройс виступив наперед і вклонився.

— Пане Правице.

— Ваш батько полює разом з королем, — мовив Нед. — Чи не будете ви ласкаві переповісти йому все, що тут сьогодні сказано і зроблено?

— Негайно, ясновельможний пане.

— То ми маємо ваш дозвіл на помсту панові Грегору? — запитав у престолу Марк Дудар.

— Помсту? — перепитав Нед. — Я гадав, ми прагнемо правосуду. Спалити ниви Клегана і побити його людей означає не відновити королівський мир, а лишень потішити ваш гонор.

Він відвів погляд від молодого лицаря, перш ніж той зміг висловити своє обурення, і звернувся до селян.

— Добродії зі Стригалів, я не можу повернути вам спалені домівки й ниви, так само як і ваших мертвих до життя. Але я спробую відміряти вам трохи справедливості в ім’я нашого короля Роберта.

Кожне око у палаті застигло на ньому, чекаючи. Нед повільно звівся на ноги, відштовхуючись від трону всією силою рук. Нога у лубку волала з болю, та він не зважав на неї в міру сил — у таку мить не можна показувати свою слабкість.

— Першолюди вважали, що суддя, який виносить вирок про смертну кару, має сам тримати меча. На півночі ми досі так і чинимо. Не до душі мені посилати когось, аби робити мою справу… та здається, не маю іншого вибору.

Він вказав на свою зламану ногу.

— Мосьпане Едарде! — почувся вигук з західного краю палати, звідки до трону завзято крокував гарний на вроду юнак. Не маючи на собі обладунку, пан Лорас Тирел виглядав ще молодшим за свої шістнадцять років. Він мав на собі одяг з блідо-блакитного шовку і пас-ланцюжок з ланками у вигляді золотих троянд — знаку його дому.

— Благаю про честь замінити вас у цій справі. Доручіть її мені, мосьпане, і присягаюся, що не зраджу вашої довіри!

Мізинець видав смішок.

— Пане Лорасе, якщо ми пошлемо вас одного, пан Грегор пришле нам назад вашу голову зі сливою у гарненькому ротику. Гора не з тих людей, які покірно приймають чужий суд.

— Я не боюся Грегора Клегана, — відповів пан Лорас бундючно.

Нед повільно опустився назад на тверде залізне сидіння покрученого Аегонового трону. Його очі пробігли обличчями уздовж стін.

— Князь Берік, — викликав він. — Торос Мирійський. Пан Гладен. Князь Лотар.

Названі люди по одному виступали наперед.

— Кожен з вас має зібрати по двадцятеро вояків, щоб доправити мою волю до замку Грегора. З вами поїде також двадцятеро з моєї власної сторожі. Князь Берік Дондаріон, за вашим шляхетним званням саме ви станете на чолі загону.

Молодий князь з рудо-золотим волоссям уклонився.

— Як накажете, князю Едарде.

Нед підвищив голос, щоб його було чути у найдальшому кутку престольної палати.

— В ім’я Роберта з дому Баратеон, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя і на Державі господаря, словом Едарда з дому Старк, його Правиці, наказую вам: виїхати до західного краю, якомога поспішаючи, перетнути річку Червонозуб під прапором короля, і там вчинити королівський правосуд над негідним лицарем Грегором Клеганом, а так само й над усіма співучасниками його злочинів. Я позбавляю його шляхетного звання, усіх лицарських прав і привілеїв, усіх титулів і станів, усіх земель, володінь та прибутків, і засуджую його на смерть. Молімося, аби боги зглянулися над його душею.

Коли луна від його слів завмерла, Лицар Квітів залишився стояти збентеженим.

— Пане Едарде, а що про мене?

Нед поглянув униз на нього. З висоти Лорас Тирел здавався не старшим за Робба.

— Ніхто не сумнівається у вашій мужності, пане Лорасе. Але ми шукаємо правосуду, тоді як ви прагнете помсти.

Він перевів погляд до пана Беріка.

— Виступайте на світанку. Такі справи слід робити швидко.

І підняв руку.

— Сьогодні престол більше не вислуховуватиме прохачів.

Алин з Портером зійшли крутими залізними сходами, щоб допомогти йому спуститися. Поки вони разом сходили донизу, Нед відчував на собі похмурий погляд Лораса Тирела, проте юнак вийшов геть ще до того, як Нед ступив на підлогу престольної палати.

Біля підніжжя Залізного Трону Варис збирав папери зі столу ради. Мізинець і великий маестер Пицель вже відкланялися.

— Ви хоробріші за мене, пане мій, — м’яко мовив євнух.

— Про що ви, пане Варисе? — непривітно запитав Нед. Нога палала, і йому було не до гри в натяки.

— Якби то я сидів там, нагорі, я б таки послав пана Лораса. Він так прагнув поїхати… а людині, яка має Ланістерів за ворогів, незле мати Тирелів за друзів.

— Пан Лорас ще молодий, — відповів Нед. — Сподіваюся, він переросте своє розчарування.

— А що пан Ілин? — Євнух попестив свою круглу напудровану щоку. — Зрештою, саме він носить звання Королівського Правосуду. Посилати інших людей виконувати його обов’язок… хтось сприйняв би це як тяжку образу.

— Ніхто не прагнув його образити. — Правду кажучи, Нед не довіряв німому лицареві, хоча, можливо, єдиною причиною на те була його нелюбов до катів. — Нагадую, що Пейни є значковими дому Ланістер. Я вважав за краще обрати людей, які не зобов’язані вірністю князеві Тайвину.

— Дуже мудро, без сумніву, — мовив Варис. — І все ж мені трапилось побачити пана Ілина позаду палати. Він дивився на нас своїми блідими очима, і я б не сказав, що з втіхою, наскільки можна судити з нашого мовчазного лицаря. Сподіваюся, він також переросте своє розчарування. Адже мало хто так любить свою роботу…

Дата добавления: 2015-07-12