Едард VI

— Увесь цей клопіт викликано турніром Правиці, панове радники, — жалівся королівській раді тисяцький міської варти.

— Королівським турніром, — виправив Нед похмуро. — Запевняю вас, Правиця бажав би на очі того турніру не бачити.

— Називайте, як забажаєте, пане мій. З усієї держави їдуть лицарі, а на кожного прибулого лицаря у місті з’являються двоє компанійців, троє ремісників, шестеро сердюків, тузінь купців, зо два тузні шльондр і стільки злодіїв, що страшно рахувати. Від семиклятої спеки місто лихоманить і без турніру, а з цими прибульцями… Учора ввечері ми мали втопленика, бійку у корчмі, три поножів’я, згвалтування, дві пожежі, без ліку грабунків і п’яну гонитву верхи уздовж Сестринської вулиці. Позаминулої ночі у Великому Септі знайшли жіночу голову — плавала просто у веселковій водоймі. Чия то голова і як туди втрапила — ніхто не відає.

— Який жах, — здригнувся Варис.

Натомість князь Ренлі не став давати волі почуттям.

— Якщо ви не здатні зберегти королівський мир, Яносе, то може, хай би міську варту очолив хтось здатний?

Опасистий і пикатий Янос Слинт надувся, як та ропуха, аж зачервонівся лисою макітрою.

— Навіть Аегон Дракон би тут миру не зберіг, пане Ренлі. Мені треба ще людей.

— Скільки? — запитав Нед, нахиляючись уперед. За своїм звичаєм Роберт не турбував себе засіданнями ради, тож за нього говорив Правиця.

— Скільки можна, пане Правице.

— Винайміть ще п’ятдесят людей, — мовив Нед. — За платнею для них прийдете до пана Баеліша.

— До мене? — зобразив подив Мізинець.

— До вас. Ви знайшли сорок тисяч золотих драконів на гаман переможцеві, авжеж нашкрябаєте кілька мідяків на королівський мир.

Нед обернувся до Слинта.

— Ще я вам дам двадцять добрих бійців зі своєї власної дружини. Хай служать при Варті, поки натовп не поїде геть.

— Прийміть щиру дяку, пане Правице, — мовив Слинт, вклоняючись. — Обіцяю, їхня служба не буде марною.

Коли тисяцький відкланявся, Едард Старк обернувся до ради.

— Що скоріше скінчиться ця дурість, то краще я спатиму.

Кожен бовдур тепер кликав цей турнір Турніром Правиці. Наче це Правиця його вигадав. Наче Правиці було мало клопоту на доданок до викидання казни на вітер та безладу в місті. І Роберт справді гадав, що Нед має почуватися вшанованим!

— Держава має зиск з таких подій, пане мій, — зазначив великий маестер Пицель. — Великим вони дають нагоду здобути славу, а малим — відпочити від земних турбот.

— А у великі й малі кишені сиплються грошики, — додав Мізинець. — Кожен заїзд, кожна корчма у місті переповнені. Шльондри ходять враскаряк і з кожним кроком дзеленькають сріблом.

Князь Ренлі зареготав.

— Яке щастя, що мій брат Станіс зараз не з нами. Пам’ятаєте, як він хотів законом заборонити усі бурдеї? Король ще запитав його, чи він заразом не заборонить людям їсти, срати і дихати. Правду кажучи, я сам себе часом питаю, як це Станіс спромігся нарядити оту свою незугарну доньку. Він мав іти до подружнього ліжка, мовби на смертельну битву, з мороком в очах і рішучістю за всяку ціну справити обов’язок.

Нед не приєднався до загального сміху.

— Я теж себе часом питаю про вашого брата Станіса. А саме: коли він має намір припинити своє сидіння на Дракон-Камені та відновити присутність у цій раді?

— Негайно, щойно ми викинемо усіх шльондр у синє море, — зазначив Мізинець, знову викликавши сміх.

— Я досить наслухався про шльондр для одного дня засідань, — мовив Нед, встаючи з місця. — Продовжимо завтра.

Гарвін стояв на чатах, коли Нед повернувся до Башти Правиці.

— Поклич мені до покоїв Джорі та скажи батькові, щоб засідлав мого коня, — наказав йому Нед трохи різкувато.

— Як накажете, пане.

Червоний Дитинець та «Турнір Правиці» дратували його так, що аж садніло, зрозумів Нед, видираючись нагору сходами. Він прагнув втіхи у обіймах Кетлін, у дзвоні мечів Робба та Джона в навчальному дворі, у холодних днях та ночах рідної півночі.

У покоях він стяг з себе шовкові шати радника і сів за книжку, поки чекав на прихід Джорі. «Родоводи та історія Великих Домів Семицарства, з описами зовнішності багатьох вельможних князів, шляхетних пань та їхніх дітей», складено великим маестром Малеоном. Пицель казав правду: доволі нудна читанка. Все ж саме цю книжку питав Джон Арин, і Нед був певний, що недарма. Щось там було, якась правда, похована серед крихких жовтих сторінок. Якби ж побачити її. Але як? Книзі було понад сто років. Коли Малеон складав свій реєстр нині забутих весіль, народжень та смертей, ще не народився майже ніхто з нині живих людей.

Нед знову відкрив розділ про дім Ланістер і повільно погортав сторінки, без надії сподіваючись, що з них просто на нього вискочить щось важливе. Стародавній рід Ланістерів виводив своє походження від Лана Хитромудрого — шахрая з Віку Звитяжців, без сумніву, не менш казкового, аніж Бран Будівник, але набагато улюбленішого серед співців та оповідачів. Згідно з піснями, саме Лан вижив сімейство Кастерлі з замку Кастерлі-на-Скелі без жодної зброї, крім власного розуму, і вкрав золото в сонця, щоб забарвити свої кучері. Нед шкодував, що його зараз немає поряд. Може, хоч Лан зміг би видурити правду з тієї клятої книжки.

Різкий стук у двері сповістив про прихід Джорі Каселя. Нед закрив Малеонову працю і дозволив увійти.

— Я обіцяв міській варті двадцятьох стражників з моєї дружини до кінця турніру, — повідомив Нед сотникові. — Вибери їх сам, а очолить нехай Алин. Поясни їм як слід, що вони мають припиняти насильство, а не чинити його.

Підвівшись з місця, Нед відкрив кедрову скриню та вийняв легку льоняну сорочку.

— Ти знайшов стайняра?

— Уже стражника, мосьпане, — відзначив Джорі. — Той присягається, що ніколи більше не підійде ані до стайні, ані до коней.

— Він має що розповісти?

— Він оголосив, що добре знав князя Арина. Був йому особистим другом.

Джорі пирхнув.

— Розказав, що Правиця завжди дарував хлопцям на іменини по кілька монет. З конями добре обходився: ніколи не заганяв їх, приносив яблука та моркву. Конячки завжди раділи, як його бачили.

— Яблука та моркву, — повторив Нед. Здається, від цього хлопця ще менше користі, аніж від інших. А це ж останній з тих чотирьох, про яких казав Мізинець.

Джорі побалакав з усіма по черзі. Пан Гуго розмовляв різко та зверхньо, як уміють тільки новоспечені лицарі, до того ж не сказав, власне, нічого. Якщо Правиця бажає розмовляти з ним, то він матиме за честь прийняти його особисто, але не потерпить допиту від якогось там сотника сторожі… хай той сотник на десять років за нього старший і у сто разів вправніший з мечем.

Служниця виявилася хоча б приязнішою. Казала, що князь Джон надто багато читав собі на шкоду, а ще непокоївся через хворобливість сина, а ще сварився з пані дружиною, і все те його дуже засмучувало.

Служка при княжому столі, що став линварем, ніколи й словом не перекинувся з князем Джоном, але знав безліч пліток, що гуляли на кухні: князь сварився з королем, князь майже нічого не їв, князь хотів відіслати свого малого на Дракон-Камінь для виховання, князь дуже цікавився розплодом мисливських хортів, князь ходив до майстра-зброяра замовляти новий латний обладунок — увесь висрібнений, з ясписовим соколом та перломутеровим місяцем на панцері. Разом із ним ходив дивитися зразки зброї сам брат короля. Ні, не князь Ренлі, а інший — князь Станіс.

— Чи пригадав щось варте уваги наш стражник?

— Хлопець присягається, що князь Джон був здоровіший за чоловіків, удвічі від нього молодших. Каже, часто виїжджав верхи з князем Станісом.

«Знову Станіс», подумав Нед. Тут є про що замислитись. Джон Арин і Станіс Баратеон здавна мали приязнь один до одного, але дружби не водили. Поки Роберт подорожував до Зимосічі, Станіс виїхав на Дракон-Камінь, острівну твердиню Таргарієнів, яку він свого часу захопив силою зброї від імені свого брата. І не залишив жодного натяку, коли повернеться.

— Куди саме вони їздили? — запитав Нед.

— Хлопець каже, до якогось бурдея.

— Бурдея? — перепитав Нед. — Князь Соколиного Гнізда і Правиця Короля їздив до бурдея зі Станісом Баратеоном?!

Він хитнув головою, питаючи себе, що князь Ренлі сказав би на таку чудасію. Про походеньки Роберта співали сороміцьких пісень по усій вестероській державі, але ж Станіс був іншого тіста книш. Лише на рік молодший за короля, він геть відрізнявся від брата норовом: суворий, без краплі гумору, без краплі поблажливості, похмуро-впертий у своєму почутті обов’язку.

— Хлопець клянеться, що каже правду. Правиця брав із собою трьох стражників, і вони потім кпинили, коли він приймав їхніх коней.

— До якого бурдея? — запитав Нед.

— Оцього хлопець не знає. Стражники мали знати.

— Яка жалість, що Ліза забрала їх у Долину, — сухо відказав Нед. — Боги наче змовилися чинити нам перешкоди. Пані Ліза, маестер Колемон, князь Станіс… кожен, хто міг би знати правду про те, що сталося з Джоном Арином, ховається за тисячу верст звідси.

— Чи прикличете ви князя Станіса назад до столиці?

— Поки що ні, — відповів Нед. — Доки не зрозумію, що відбувається, і яке місце у цьому займає він.

Його гризло питання: чому поїхав з міста князь Станіс? Чи відігравав він якусь роль у вбивстві Джона Арина? Або ж навпаки, злякався сам? Недові важко було уявити, що може налякати Станіса Баратеона, який колись рік сидів у облозі — утримував замок Штормолам — живлячись щурами і шкірою з чобіт, поки за його мурами князі Тирел та Рожвин бенкетували з військом просто в нього на очах.

— Подай-но мені камізелю, якщо твоя ласка. Сіру, зі знаком лютововка. Хай той зброяр знає, хто перед ним. Може, швидше забалакає.

Джорі пішов до шафи з одягом.

— Князь Ренлі так само брат князеві Станісу, як і королю.

— Та схоже, його на ті походеньки не запрошували.

Нед не знав поки що, як ставитися до Ренлі з усіма його усмішками та дружнім обходженням. Кілька днів тому він відвів Неда убік і показав надзвичайної роботи медальйон рожевого золота. Всередині був яскраво та живо змальований за мирійським звичаєм дрібний образ чарівної юної дівчини з очима сарни та водоспадом м’яких брунатних кучерів. Ренлі стурбовано питав, чи не нагадує йому дівчина кого-небудь, і коли Нед тільки здвигнув плечима, той здався йому розчарованим. Зрештою Ренлі зізнався, що дівчина — то сестра Лораса Тирела, Маргерія, й що буцімто деякі люди кажуть, що вона схожа на Ліанну Старк.

— Та ні, — здивовано знизав плечами Нед. Чи може таке бути, щоб князь Ренлі, надзвичайно схожий на молодого Роберта, спалахнув пристрастю до дівчини, про яку вигадав собі, що вона є новою Ліанною? Виходило щось хворобливе.

Джорі подав камізелю, і Нед просунув руки у пройми.

— От якби князь Станіс повернувся задля Робертового турніру, — мовив він, поки Джорі ушнуровував спину.

— То була б рідкісна удача, пане, — зазначив Джорі.

Нед пристібнув меча.

— Іншими словами, дідька лисого.

І похмуро всміхнувся.

Джорі накинув Недові на плечі княже корзно і застібнув його значком Правицевого уряду.

— Зброяр живе над майстернею, у великому будинку нагорі Сталевої вулиці. Алин знає, куди їхати, пане.

Нед кивнув.

— Хай боронять боги того служку, якщо він змусить мене бігати за тінями.

Ниточка була тонесенька, але той Джон Арин, якого знав Нед, ніколи не носив обладунків, розцяцькованих сріблом чи коштовним камінням. Для нього криця означала крицю, і робилася вона для захисту, а не для прикраси. Міг він, ясна річ, набути й інших смаків. Не в нього першого змінювався погляд на речі після кількох років життя при дворі… та зміна була досить помітна, щоб викликати Недів подив.

— Чим іще можу прислужитися?

— Гадаю, можеш починати ходити по бурдеях.

— Нелегка праця, пане, — вишкірився Джорі. — Зате хлопці радо поможуть. Портер уже добрячу стежку протоптав.

У дворі на Неда чекав засідланим його улюблений кінь. Варлі та Джакс рушили за ним зо двору. Вони, мабуть, стікали потом у сталевих мисюрках та кольчугах, але жодним словом не пожалілися. Коли князь Едард виїхав з Королівської брами у сморід міста, розвіваючи сіро-білим корзном за плечима, то відчув на собі не одну пару очей і пустив коня легким чвалом. Сторожа не відставала.

Він поглядав за себе не один раз, їдучи забитими вулицями міста. Ще вранці з дитинця виїхали Томард та Десмонд, аби стати на шляху і дивитися, чи ніхто не слідкує за Правицею. Але все одно Нед не мав певності. Від спогаду про королівського павука та його пташечок він нервувався, мов дівчина у весільну ніч.

Сталева вулиця починалася на базарній площі коло Річкової брами, як її писали на мапах, або Грязючної брами, як казали усі. Крізь натовп крокував мартопляс на дибах, наче велетенська комаха, а за ним тягнулася купа голоногих дітей, ухкаючи та тюгукаючи услід. Онде двоє хлопчиків-волоцюжок, не старших за Брана, билися палицями, як мечами, під схвальні вигуки одних і лайки інших глядачів. Двобій скінчила якась стара, що висунулася з вікна і випорожнила цебро помиїв на голови поборників. У тіні стін стояли селяни коло возів, вигукуючи: «Яблука, найкращі яблука, за дві ціни таких не знайдете!», або «Червоні кавуни, солодші за мед!», або «Ріпа, цибуля, буряки, підходимо, дівчата, ріпа, цибуля, буряки, підходимо, дівчата, беремо цибулю!».

Грязючні ворота були відкриті; під решіткою стояв ройок міських вартових у золотих киреях, спираючись на списи. Коли з заходу з’явилася валка вершників, стражники забігали і загукали накази, аби прибрати зі шляху вози та піших і дати дорогу лицареві з почтом. Першим в’їхав до воріт хорунжий з довгим чорним прапором. Шовк хвилювався під вітром, наче живий. На прапорі нічне небо розривала навпіл лілова блискавка.

— Дорогу князеві Беріку! — заволав хорунжий. — Дорогу князеві Беріку!

Відразу за ним в’їхав сам молодий князь: хвацький та справний, на чорному румаку, з рудо-золотим волоссям, у чорній єдвабовій киреї, всипаній зірками.

— Битися на Турнірі Правиці, мосьпане? — гукнув до нього стражник.

— Перемогти на Турнірі Правиці! — гарикнув у відповідь князь Берік під схвальне ревище натовпу.

Нед повернув з площі на Сталеву вулицю і почав звивистий підйом довгим пагорбом, повз спітнілих ковалів біля відкритих горнів, компанійців, що лаялися за ціну кольчуг, та язикатих крамарів, що торгували старими клинками, ножами і бритвами просто з возів. Що вище вони їхали, то більші ставали будинки. Майстер, який був їм потрібен, жив аж нагорі пагорба — у величезному дерев’яному потинькованому будинку, якого верхні поверхи далеко нависали над вузькою вулицею. На подвійних дверях з чорного та оберіг-дерева була вирізана картина полювання. Біля входу на варті стояли двоє кам’яних лицарів, узброєних у примхливі обладунки з вилощеної червоної криці, які робили їх схожими на грифона та єдинорога. Нед залишив коня з Джаксом і штовхнув двері досередини.

Струнка юна служниця відразу помітила Недового значка на корзні й герба на камізелі, тож скоро до нього з уклонами та посмішками випурхнув сам майстер.

— Вина для Правиці Короля, — наказав він дівчині, запрошуючи Неда сідати на канапку. — Мене звати Тобго Мотт, вельможний пане, прошу вас, влаштовуйтеся зручненько.

Він мав на собі чорного оксамитового жупана з молотами, вигаптуваними на рукавах срібною ниткою. На шиї висів важкий срібний ланцюг з сафіром завбільшки з голубине яйце.

— Якщо вам потрібна нова лицарія до Турніру Правиці, ви не могли знайти кращої майстерні.

Нед не дав собі клопоту його виправляти.

— Моя робота дорого коштує, але я не стану за теє вибачатися, мосьпане, — казав майстер, наповнюючи два однакові срібні келихи. — Обіцяю, що роботи, рівної моїй, не знайдете ніде в Семицарстві. Та підіть до будь-якої кузні у Король-Березі й порівняйте самі. Такого-сякого бехтерця може зляпати кожний сільський коваль. Я ж кую тільки витвори мистецтва.

Нед сьорбнув вина і слухав майстра далі. Лицар Квітів купує узброєння тільки тут, хвалився Тобго, а окрім нього, ще багато вельможних панів, які знаються на добрій криці. Ба навіть князь Ренлі, брат самого короля. Може, пан Правиця вже бачили новий обладунок пана Ренлі: зелені повні лати з золотими рогами? Жоден зброяр у місті не здатний створити сталь такого глибокого зеленого кольору. Майстер вміє додавати забарвлення до самого металу, то хай нездари мазюкають фарбами та поливою. А може, Правиця бажають меча? Ще хлопчиком Тобго вивчав роботу з валірійським булатом у кузнях Кохору. Тільки знавець чарів може взяти стару зброю та перекувати її на нову.

— Знаком дому Старк є лютововк, адже так? Я можу зробити вам шолома з такою лютововчою головою, що діти розбігатимуться від вас на вулиці, — заприсягся зброяр.

Нед посміхнувся.

— То це ви зробили обладунок із соколом для князя Арина?

Тобго Мотт замовк на довгу хвилю і відставив вино убік.

— Правиця справді приходив до мене, ще й разом з князем Станісом, братом короля. Та на жаль, жоден з них не вшанував мене замовленням.

Нед дивився на майстра байдуже, нічого не кажучи, просто чекаючи. За багато років він зрозумів, що мовчанка інколи дає більше, аніж допит. Цього разу так і вийшло.

— Вони бажали побачити хлопця, — відповів зброяр. — Я відвів їх до кузні.

— Хлопця, — повторив Нед, не маючи уявлення, що то за хлопець. — Я б також хотів його побачити.

Тобго Мотт окинув його ретельним, обережним поглядом.

— Як забажаєте, пане, — мовив він без жодного сліду минулої приязні, а тоді повів Неда через задні двері й вузький двір до склепінчастої кам’яниці, де й робилася вся ковальська справа. Щойно зброяр прочинив двері, зсередини дихнуло гарячим, і Недові здалося, що він заходить до пащі дракона. Всередині у кожному кутку палало горно, повітря смерділо димом та сіркою. Підмайстри підняли очі від молотів та кліщів рівно настільки, щоб втерти з лоба піт, поки голі до пояса учні-ковальчуки роздували міхи.

Майстер прикликав до себе високого хлопця приблизно Роббового віку з міцними м’язистими грудьми та руками.

— Перед тобою князь Едард Старк, новий Правиця Короля, — мовив майстер до юнака, який тим часом дивився на Неда похмурими блакитними очима і відкидав з них просякле потом волосся. Густе кудлате непокірне волосся, чорне, мов чорнило. Щелепою бігла тінь бороди.

— Це Гендрі. Сильний для своїх років, працює добре. Покажи-но, хлопче, Правиці того шолома, якого ти скував.

Трохи соромлячись, хлопець відвів їх до свого місця і показав сталевого шолома у вигляді бичачої голови з двома великими закрученими рогами.

Нед покрутив шолома у руках. Сталь була не вилощена, але майстерно викувана.

— Чудова робота. Я б із задоволенням купив його в тебе.

Хлопець вихопив шолома з Недових рук.

— Він не на продаж робився.

Тобго Мотта вразив жах.

— Малий, ти розмовляєш до Правиці Короля! Якщо його ясновельможності сподобався шолом, ти мав би зробити їм подарунок. Тебе вшанували великою честю!

— Я зробив його для себе, — вперся ковальчук.

— Тисячу разів благаю пробачити, пане мій, — поспіхом підлестився майстер до Неда. — Малий грубий, як свіжа криця, і йому, як криці, пішло б на користь добре биття. Той шолом — то таке… підмайстрове капарство. Пробачте йому, і присягаюся, я викую вам такого шолома, якого ви ще не бачили.

— Мені нема за що його пробачати. Гендрі, коли до тебе приходив князь Арин, про що ви балакали?

— Він питав, ото і все, мосьпане.

— Про що саме питав?

Хлопець здвигнув плечима.

— Чи здоровий я, чи зі мною добре поводяться, чи до смаку робота, усяке про матір. Хто вона була, яка на вигляд, таке різне.

— Що ти йому розповів? — наполягав Нед.

Хлопець знову відкинув з лоба пасмо чорного волосся.

— Мати померла, як я був малий. Волосся мала жовте, як солома. Бува, співала мені. Служила в шинку.

— Чи запитував про щось князь Станіс?

— Отой лисий? Ні, не питався. Слова не сказав, тільки вирячився так, наче я його дочку гойдав.

— Припни свого брудного язика! — гримнув майстер. — Перед тобою права рука самого короля!

Хлопець опустив очі.

— Розумний, але впертий дуже. Той шолом… йому всі кажуть, що він упертий, мов бик, от він їм і показав.

Нед торкнувся голови малого, перебрав пальцями густе чорне волосся.

— Ану поглянь на мене, Гендрі.

Ковальчук підняв обличчя. Нед роздивився обриси щелепи, очі кольору блакитного льоду. «Так», подумав він, «усе зрозуміло».

— Іди працюй, хлопче. Вибач, що потурбував.

Нед пройшов разом з майстром назад до будинку.

— Хто заплатив за його навчання? — недбало кинув він.

Мотта це питання мовби роздратувало.

— Та ви ж самі його бачили. Міцний, розумний. Уроджений коваль — руки наче створені для молота. То я взяв його без платні.

— А тепер кажіть правду, — наказав Нед суворо. — На вулицях повно міцних хлопчаків. Того дня, коли ви візьмете учня без платні, на півночі розвалиться Стіна. Хто за нього платив?

— Якийсь пан, — неохоче відповів майстер. — Імені він не казав, герба на одязі не мав. Заплатив золотом, удвічі проти звичаю. Сказав, що половина за навчання, половина за мовчання.

— Опишіть його вид.

— Тілистий, плечима круглий, нижчий від вас. Брунатна борода, здається, трохи рудувата. Мав на собі багату кирею важкого лілового оксамиту, гаптовану срібною ниткою. Але на голову надів каптура, обличчя ховав у тіні, тож я його достеменно не бачив.

Повагавшись, він додав:

— Пане, я не хочу собі лиха.

— Ніхто з нас не хоче лиха, майстре Мотте, та на жаль, настали лихі часи, — відповів Нед. — Ви знаєте, хто цей хлопець.

— Я простий зброяр, пане. Я знаю те, що мені кажуть.

— Ви знаєте, хто цей хлопець, — терпляче повторив Нед. — Це не питання.

— Мій ковальчук, — відповів зброяр. Він дивився Недові просто у очі, впертий, як старе залізо. — Ким він був до мене, то не мій клопіт.

Нед кивнув. Він вирішив, що майстер-зброяр Тобго Мотт йому до смаку.

— Якщо настане день, коли Гендрі забажає носити зброю замість кувати її, хай прийде до мене. Він вродився зі статурою воїна, а не коваля. А до того часу ви матимете мою дяку, майстре Мотте, і мою обіцянку. Якщо мені знадобиться шолом дітей лякати, я найперше піду до вас.

Стражник чекав його надворі з конями.

— Знайшли щось, пане? — запитав Джакс, поки Нед сідав верхи.

— Знайшов, — відповів Нед, приховуючи подив. Чого Джон Арин хотів від королівського байстрюка, і чому це коштувало йому життя?

Дата добавления: 2015-07-12