Джон III

Двір замку дзвенів піснею мечів.

Під шарами чорної вовни, вареної шкіри та кольчуги Джоновими грудьми стікав струмочок холодного поту. Він нападав, а Грен відступав, запинаючись і незграбно захищаючись. Щойно той підніс меча вгору, як Джон пройшов під ним і завдав замашного удару в підкрижжя, від якого Грен захитався. На Гренів удар знизу Джон рубонув згори, залишивши ум’ятину на шоломі. Щойно Грен спробував вдарити збоку, як Джон відкинув його клинка і добряче штурхонув кольчужним ліктем у груди. Грен втратив рівновагу і важко гепнувся на дупу в сніг, а Джон вибив йому меча з рук, полоснувши по зап’ястку і викликавши цим крик болю.

— Годі! — Пан Алісер Терен різав голосом не гірше за валірійський булат.

Грен притиснув до себе пошкоджену руку.

— Цей вилупок зламав мені зап’ястка.

— Цей вилупок підрізав тобі жили, розвалив надвоє твою порожню макітру, а наостанок ще й відрубав руку. Або ж зробив би це все, якби мечі були гострі. На твоє щастя, Варті потрібні люди не тільки в розвідку ходити, але й коняче лайно вигрібати.

Пан Алісер махнув до Джерена та Ропуха.

— Підніміть Бицю на ноги, йому ще по собі поминки готувати.

Джон зняв шолома, поки інші хлопці ставили Грена на ноги. Приємно було відчути обличчям морозне вранішнє повітря. Він сперся на меча, глибоко вдихнув і дозволив собі хвильку насолодитися перемогою.

— То зброя воїна, а не старечий ціпок, — різко завважив пан Алісер. — В тебе що, ноги болять, Сніг-воєвода?

Джон ненавидів прізвисько, яке на нього навісив пан Алісер першого ж дня у навчальному дворі. Та хлопці його підхопили, і він тепер чув його звідусіль. Джон вкинув меча до піхов і коротко кинув:

— Ні.

Терен попрямував до нього, шурхотячи цупким шкіряним вбранням. То був середнього зросту чоловік років п’ятдесяти, сухорлявий та суворий, з сивиною в чорному волоссі та очима, схожими на шматочки оніксу.

— Ану кажи правду, — наказав він.

— Я стомився, — визнав Джон. Рука йому боліла від ваги меча, і тепер, як навчальні бої скінчилися, про себе нагадали численні синці.

— То так і кажи, що ти — слабак.

— Я переміг.

— Ні. То Биця програв.

Один з хлопців реготнув. Джон мав за краще змовчати. Він побив усіх, кого пан Алісер поставив супротив нього, та геть нічого не вислужив від майстра-мечника, окрім зневаги. Терен ненавидить його, вирішив Джон; ясна річ, усіх інших той ненавидів ще більше.

— На цьому скінчимо, — повідомив Терен. — Нема сил вже дивитися на ваші мавп’ячі кривляння. Якщо колись по вас прийдуть Інші, молюся, щоб вони мали луки, бо нічого кращого, ніж опудала для стрільби, з вас однак не вийде.

Джон рушив за хлопцями назад до зброярні. Поруч ніхто не йшов. Він часто ходив один. Товариство, разом з яким він навчався, нараховувало майже двадцятеро хлопців, та нікого з них він не міг назвати другом. Майже всі були на два-три роки старші, та жоден і вполовину так добре не вмів битися, як Джон у свої чотирнадцять. Дареон рухався швидко, але боявся ударів. Пип тицяв мечем, наче ножем. Джерен був слабкий, як дівчисько, а Грен — повільний та незграбний. Гальдер завдавав страшних ударів, але й сам влітав просто під удар у відповідь. Що більше часу він з ними вовтузився, то більше зневажав їх усіх.

Всередині Джон повісив меча у піхвах на гачок у кам’яній стіні, не зважаючи на решту хлопців. Далі він почав повагом знімати кольчугу, шкіряного каптана, просяклу потом вовняну сорочку. По обох кінцях довгої кімнати у залізних жарівницях горіли шматки вугілля, та Джон тремтів з холоду. Тут він завжди мерз. Через кілька років, мабуть, і зовсім забуде, як це буває, коли тобі тепло.

Втома навалилася зненацька, щойно Джон вдяг своє повсякденне вбрання з чорної дерги. Він сів на лаву, длубаючись пальцями у застібках на свиті. «Ой, як холодно», подумав він, згадавши теплі кімнати Зимосічі, де гарячі підземні води текли стінами, наче кров — людським тілом. У замку ж Чорному тепла було годі шукати: стіни тут були холодні, а люди — ще холодніші.

Ніхто не казав йому раніше, яка з себе Нічна Варта; ніхто, окрім Тиріона Ланістера. Карлик розповів йому правду по дорозі на північ, але тоді було вже запізно. Джон спитав себе, чи знає батько, як воно на Стіні насправді. «Мабуть, знає», подумав він, і від цього стало тільки гірше.

Навіть дядько покинув його у цьому холодному кутку на краю світу. Добрий та дружній Бенджен Старк, якого він знав удома, тут став геть іншим. Тут він був першим розвідником, проводив усі дні з князем-воєводою Мормонтом, маестром Аемоном, іншою старшиною Варти, а Джона тим часом віддали до не занадто ласкавих рук пана Алісера Терена.

Через три дні після приїзду Джон почув, що Бенджен Старк має вести півдесятка людей у розвідку страхолюдним лісом. Того ж вечора він знайшов дядька у великій трапезній, вибудуваній з колод, і вмовляв узяти з собою. Бенджен відмовив йому коротко і різко.

— Тут тобі не Зимосіч, — казав він, поки краяв м’ясо кинджалом та виделкою. — На Стіні людина завжди отримує по заслугах. Ти не розвідник, Джоне, а лише зелененький хлопчина, що пахкотить літом.

З дурості Джон ще намагався сперечатися.

— Мені в наступні іменини буде п’ятнадцять. Я майже дорослий чоловік.

Бенджен Старк скривився.

— Ні, ти ще хлопчина доти, доки пан Алісер не скаже, що ти готовий стати братчиком Нічної Варти. Якщо ти гадав, що старківська кров дасть тобі тут якісь переваги, то помилився. Приймаючи обітниці, ми полишаємо наші старі сім’ї. Твій батько завжди матиме місце у моєму серці, але мої брати тепер тут.

Він махнув кинджалом на людей навколо — холодних, суворих людей у чорному.

Наступного дня Джон піднявся зі світанком, щоб подивитися на дядькове відбуття. Один з його розвідників, неоковирний здоровань, горлав солону пісню, сідлаючи конячку і пихкаючи парою у холодне вранішнє повітря. Бен Старк посміхнувся до нього, але не знайшов усмішки для власного небожа.

— Скільки разів я мушу тобі відмовляти, Джоне? Побалакаємо, коли повернуся.

Дивлячись, як дядько виводить коня проходом під Стіною, Джон згадав сказане Тиріоном Ланістером на королівському гостинці, і подумки побачив Бена Старка мертвим на снігу, в червоній крові. Тоді його занудило від самого себе. Що з ним таке робиться?

Потім він знайшов Привида у своїй самотній келії та сховав обличчя у рясному білому хутрі.

Якщо вже він мусить бути один, то зробить собі обладунок із своєї самотності. В замку Чорному не було божегаю, тільки маленький септ із септоном-п’яницею, та Джон не знайшов наснаги молитися жодним богам, старим чи новим. «Якщо вони є насправді», подумав він, «то мають бути такі самі жорстокі й невмолимі, як зима».

Він сумував за своїми справжніми братами: малим Ріконом, який виклянчував солодощі з сяючими, мов зірки, очима; Роббом, своїм вічним суперником і кращим другом, з яким вони не розлучалися; цікавим і впертим Браном, який завжди прагнув робити все те саме, що Джон та Робб. За дівчатами він теж сумував, навіть за Сансою, яка називала його «мій зведений брат» і ніяк інакше, відколи спромоглася зрозуміти, що означає слово «байстрюк». За Ар’єю… він сумував за нею ще більше, ніж за Роббом. Кістлява мала, самі подряпані колінки, сплутане волосся і подерта одежина, вся така завзята і свавільна. Ар’я, неначе байстрюк, порушувала весь заведений порядок… та Джона вона завжди звеселяла. Він віддав би що завгодно, аби побачити її знову, скуйовдити їй волосся, подивитися на її кривляння, закінчити речення разом із нею.

— Ти мені зап’ястка зламав, байстрюче.

Почувши похмурий голос, Джон підняв очі. Над ним височів Грен, з бичачою шиєю, червоним від люті обличчям і трьома друзями за спиною. Він знав Тодера, потворного коротуна з неприємним голосом, якого усі новобранці звали Ропухом. Двох інших на північ привіз Йорен разом з ним. Джон згадав їх самих — гвалтівників з Пальців — але не їхні імена. Без крайньої потреби він до них навіть не розмовляв, бо то були навіжені харцизяки без жодної краплі честі.

Джон підвівся.

— А ти гарненько попрохай, то я тобі й другого зламаю.

Гренові було шістнадцять років, і він височів над Джоном на голову. Усі четверо були більші за нього, та він не зважав, бо вже побив кожного з них у дворі.

— Краще ми тобі щось зламаємо, — пообіцяв один із гвалтівників.

— Ласкаво прошу. — Джон потягся за мечем, та один із них ухопив йому руку і завернув за спину.

— Ти виставив нас дурнями, — пожалівся Ропух.

— Та ви дурнями вродилися, — відказав Джон.

Хлопець, який тримав його руку, завернув її ще вище, і дуже сильно. Плече прострелив біль, та Джон не скрикнув.

Ропух підступив ближче.

— А наш панич язикатий, — мовив він, виблискуючи маленькими свинячими очицями. — Це ти в мамці-шльондри навчився рота роззявляти, га, байстрюче? Скажи нам, як її звали. Може, я навіть колись раз чи другий пхнув їй дещо до того рота.

Він зареготав. Джон вивернувся, наче вугор, і тупнув підбором чобота по нозі тому, хто його тримав. Той закричав з болю і відпустив руки. Джон стрибнув на Ропуха, збив його з ніг об лаву, гепнувся йому на груди, вчепився обіруч у горло і взявся гамселити головою по втоптаній земляній підлозі.

Двоє з Пальців відтягли Джона геть, кинули на підлогу, і Грен почав хвицяти його ногами. Джон відкотився від ударів, і тут у темряві зброярні залунав гучний голос.

— Ану припиніть! Негайно!

Джон звівся на ноги. Над ним височів Донал Нойє.

— Б’ються у дворі, — мовив зброяр. — А у моїй зброярні сваритися зась, бо посваритеся зі мною. Отоді справді пошкодуєте.

Ропух сів на підлозі, поспіхом мацаючи потилицю. На пальцях залишилася кров.

— Та ж він хтів мене убити.

— А таки хтів, я сам бачив, — додав один із гвалтівників.

— І мені зап’ястка зламав, — пожалівся Грен, простягаючи його до Нойє.

Зброяр вшанував простягнуту руку хіба що побіжним поглядом.

— Синець, а може, розтяг. Маестер Аемон дасть тобі якоїсь мазюки. Піди з ним, Тодере, твою голову слід оглянути. Решта — геть по конурах. А ти, Сніговію, залишся.

Коли інші пішли, Джон важко всівся на довгу дерев’яну лаву, не зважаючи на погляди, що вони кидали на нього, обіцяючи майбутню відплату. Рука йому боліла.

— Варті потрібна кожна людина, яка в неї є, — мовив Донал Нойє, коли вони залишилися самі. — Навіть така, як Ропух. Убивши його, ти слави й честі не здобудеш.

Джон знову спалахнув гнівом.

— Він сказав, що моя мати…

— …шльондра. Я чув. То й що?

— Князь Едард Старк не з тих, хто спить зі шльондрами, — крижаним голосом відповів Джон. — Честь йому…

— …не завадила породити байстрюка. Хіба ні?

Джон аж заціпенів від люті.

— Я можу піти?

— Підеш, як я дозволю.

Джон похмуро втупився у дим, що піднімався від жарівниці, але Нойє узяв його за підборіддя і повернув до себе товстими сильними пальцями.

— Ану дивись на мене, хлопче, поки я з тобою розмовляю.

Джон подивився. Зброяр мав груди, як барило пива, і не менше черево на додачу. Ніс його був плаский та широкий, на обличчі завжди рясніла щетина. Лівий рукав чорної вовняної сорочки був прищеплений коло плеча срібною застібкою у вигляді меча.

— Слова не зроблять твою мати хвойдою. Вона така, яка є, і не зміниться, що б не казав Ропух чи інші. Завваж собі, що в нас на Стіні є люди, чиї матері насправді були хвойдами!

«Але не моя мати», вперто подумав Джон. Він нічого не знав про свою матір. Едард Старк не бажав про неї говорити. Але Джонові вона снилася так часто, що він майже бачив її обличчя перед собою. У його снах вона була гарна і високородна, з лагідними очима.

— Думаєш, це тобі випало нелегке життя? Бо ти, бач, народився байстрюком вельможного князя? — вів далі зброяр. — А отой хлопчина Джерен уродився від септона. Котера Пайка виплодила дівка з корчми — і вся тобі вельможність. Тепер Пайк очолює Східну-Варту-коло-Моря.

— Мені начхати, — відповів Джон. — Мені нема діла ані до них, ані до вас, ані до Терена чи Бенджена Старка. Та взагалі ні до кого. Я тут все ненавиджу. Тут надто… холодно.

— О так. Холодно, важко і мерзенно. Саме так воно тут, на Стіні. І люди тут такі самі. Зовсім не з байок, що їх мамки розповідають. Та насцяти мені на ті байки, і на тих мамок насцяти. Правда така, яка є. А ти тут на все життя, як і решта з нас.

— Життя, — гірко повторив Джон. Добре було зброяреві казати про життя. Він його прожив, бо вдяг чорне тільки після втрати руки при облозі Штормоламу. До того він кував залізо для Станіса Баратеона, брата короля. Він проїхав Семицарство від одного кінця до іншого, бенкетував, ходив по дівках і бився у сотні битв. Казали, що саме Донал Нойє викував келепа короля Роберта, яким той на Тризубі вибив дух з Раегара Таргарієна. Він робив усе те, чого Джон вже ніколи не зробить. А коли уже був підстаркуватий, добре за тридцять, то отримав удар сокири поковзом; рана загнилася, і довелося відтяти руку. Тільки після того, втративши усе своє життя, скалічений Донал Нойє пішов на Стіну.

— Так, життя, — повторив Нойє. — А довгим воно буде чи коротким, залежить від тебе, Сніговію. На тій дорозі, якою ти йдеш зараз, один із братів колись вночі вріже тобі горлянку.

— Вони мені не брати! — гарикнув Джон. — Вони мене ненавидять, бо я кращий за них.

— Ні. Вони тебе ненавидять, бо ти вдаєш, ніби кращий за них. Вони дивляться на тебе і бачать байстрюка, що виріс у замку і ламає з себе великого панича.

Зброяр прихилився ближче.

— Але ж ти не панич. Пам’ятай про це. Ти Сніговій, а не Старк. Ти байстрюк і харцизяка.

— Харцизяка?! — Джона трохи не вдавило це слово. Несправедливість звинувачення вибила з нього увесь подих. — Та це ж вони прийшли по мене! Зразу четверо!

— Ті четверо, яких ти принизив і виставив дурнями у дворі. Ті четверо, які тебе боялися. Я бачив, як ти б’єшся. Вони з тобою нічого не навчилися. Якби ти мав гострого меча, їм усім жаба цицьки дала б. Ти сам це знаєш, я це знаю, і вони це знають. Ти їх забив. Ти їх зганьбив. Ти цим пишаєшся?

Джон завагався. Він таки пишався, коли переміг. А чому б ні? Та зброяр відняв у нього цю гордість і залишив відчуття, наче він зробив щось погане.

— Вони усі старші від мене, — мовив він на своє виправдання.

— Старші, більші, сильніші, правда твоя. Але ручуся, що твій майстер-мечник у Зимосічі навчив тебе битися з більшими нападниками. Хто він був: якийсь старий лицар?

— Пан Родрік Касель, — сторожко відповів Джон. Він відчував, як зброяр заводить його до якоїсь пастки.

Донал Нойє прихилився ще ближче, просто до Джонового обличчя.

— А тепер подумай ось про що, хлопче. Жоден з тих лобуряк навколо тебе ніколи навіть не бачив майстра-мечника до пана Алісера. Їхні батьки — селяни, перевізники, лісокради, ковалі, гірняки, веслярі на купецьких галерах. Ті, хто хоч трохи вміє битися, вчилися під палубами, у провулках Старограду і Ланіспорту, у подорожніх бурдеях та корчмах на королівському гостинці. Може, колись вони дітьми гралися у лицарів, стукаючи палицями. Та присягаюся тобі, заледве один із двадцяти мав гроші на справжній меч.

Коваль дивився похмуро і люто.

— Ну, тобі ще смакують твої перемоги, Сніг-воєвода?

— Не смійте звати мене так! — різко відповів Джон, та сили у його люті вже не було. Раптом він відчув сором і провину. — Я ніколи… я не думав…

— То краще починай думати, — порадив Нойє. — Або ж починай спати зі зброєю в руках. Тепер іди собі.

Коли Джон вийшов зі зброярні, був уже майже полудень. Сонце пробивалося крізь хмари. Він відвернувся від нього і підняв очі до Стіни, яка блищала у сонячному світлі блакитним кришталем. Навіть після цих кількох тижнів у Варті він усе ще тремтів від одного її вигляду. Століттями за вітром летіли земля і камінці, які шкрябали та колупали Стіну і зрештою вкрили її тонким шаром бруду, тож вона часто здавалася світло-сірою, кольору свинцевого північного неба… та коли сонце падало на неї у безхмарний день, вона оживала під світлом і сяяла велетенським біло-блакитним громаддям, заповнюючи собою півнеба.

Бенджен Старк сказав про Стіну: «найвеличніша споруда людських рук». Вони саме під’їзжали королівським гостинцем, коли Стіна вперше трапилася Джонові на очі.

— А також найбезглуздіша, — вишкірився Тиріон Ланістер. Та навіть Біс замовк і зачудувався, коли вони під’їхали ближче. Велетенську Стіну було видно за багато верст. Бліда блакитна риска безперервно тягнулася уздовж північного обрію на схід та захід, скільки бачило око, і зникала вдалині. «Ось край світу», здавалося, промовляла вона.

Коли нарешті вони побачили замок Чорний, його дерев’яні палати і кам’яні вежі здалися їм жменькою іграшкових кубиків, розкиданих снігом попід рукотворною крижаною горою. Стародавня твердиня чорних братчиків була несхожа на Зимосіч, та й взагалі не скидалася на справжній замок. Не маючи мурів, Чорний не підлягав захистові ані з півдня, ані зі сходу або заходу. Але Нічна Варта думала лише про північ, а на півночі височіла Стіна. Вона мала майже сімсот стоп у висоту — втричі більше, ніж найвища вежа у твердині, що ховалася за нею. Дядько казав, що нагорі міг би проїхати верхи біч-о-біч тузінь броньованих лицарів. Ще там височіли у ряд, мов кістяки хижих птахів, велетенські метавки та здоровезні дерев’яні підойми, а між ними дріботіли, мов мурахи, братчики у чорному.

Стоячи коло зброярні й дивлячись угору, Джон відчував себе пригніченим майже так само, як того дня на королівському гостинці, коли побачив стіну вперше. Така вже вона була, та Стіна. Інколи він майже забував про її існування, як забуваєш про землю під ногами або небо над головою. А іншого разу йому здавалося, ніби у світі немає нічого, крім неї. Все-таки Стіна була старіша за Семицарство. Коли Джон стояв під нею і дивився вгору, йому паморочилося у голові. На нього неначе тиснула і грозилася звалитися уся велетенська крижана вага. Чомусь Джонові здавалося, що коли впаде Стіна, то і весь світ упаде разом з нею.

— Мимоволі стає цікаво, що ж там за нею, — раптом вимовив знайомий голос.

Джон озирнувся.

— Ланістере. Я не бачив… тобто, я думав, що я тут сам.

Тиріон Ланістер утушкувався у хутро так, що нагадував невеличкого ведмедя.

— Мушу визнати, інколи дуже корисно застигати людей зненацька. Можна дізнатися багато несподіваного.

— Від мене ви нічого не дізнаєтеся, — відповів Джон. Останнім часом, відколи скінчилася їхня подорож, він майже не бачив карлика. Як брат королеви, Тиріон Ланістер був почесним гостем Варти. Князь-воєвода надав йому кімнати у Король-Башті — так вона прозивалася, хоча жодних королів там не бувало століттями. Ланістер обідав за столом Мормонта, вдень об’їжджав Стіну, ввечері пив та грав у кості з паном Алісером, Бовеном Маршем та іншою старшиною.

— І все ж я постійно чогось дізнаюся, де б не бував. — Карлик махнув на Стіну кривим чорним ціпком. — Так от, як я казав: чому це, щойно одна людина побудує стіну, інша негайно прагне знати, що там за нею?

Він нахилив голову набік і подивився на Джона цікавими різнокольоровими очима.

— Ти ж прагнеш знати, що там на іншому боці, хіба не так?

— Нічого там такого нема, — відповів Джон. Він більше за все на світі прагнув поїхати з Бендженом Старком у розвідку, заглибитися до таємниць страхолюдного лісу, перестріти дичаків Манса-Розбишаки і захистити королівства від Інших, але про свої бажання волів краще мовчати. — Розвідники кажуть, там ліси, гори, морозні озера, багато снігу та льоду.

— А ще мамуни і чугайстри, — додав Тиріон. — Не забуваймо і про них, Снігу-воєводо, бо інакше навіщо тут стовбичить це величезне одоробло?

— Не називайте мене Снігом-воєводою.

Карлик вигнув брову.

— А як тебе краще називати? Може, Бісом? Тільки покажи, що тебе можна поранити словом, і з тебе глузуватимуть до кінця життя. Якщо тобі дали прізвисько — бери його і роби своїм власним. Тоді тебе не зможуть ним скривдити.

Він знову змахнув ціпком.

— Пішли-но пройдемося. У трапезній якраз мають подати якесь гидке вариво, а мені не завадила б миска чогось гарячого.

Джон теж був голодний, тому пішов разом з Ланістером, сповільнивши крок, бо карлик шкутильгав важко і незграбно. Здіймався вітер, старі дерев’яні будови скрипіли навколо, а десь далеко брязкала забута важка віконниця. Одного разу почулося глухе гупання, з даху з’їхав пласт снігу і впав недалеко від них.

— Не бачу твого вовка, — зазначив Ланістер, поки вони йшли до трапезної.

— На час навчання я припинаю його на ланцюг у старій стайні. Усі коні зараз стоять у східній стайні, отож його там ніхто не чіпає. А решту часу він зі мною. Я сплю в келії в Гардіновій Башті.

— Це в якій зубці обвалилися, чи що? В неї ще внизу в дворі купа битого каміння, а хилиться так, наче то наш ясновельможний король Роберт пив усю ніч? Я гадав, у тих баштах уже ніхто не живе.

Джон здвигнув плечима.

— Нікому нема діла, де ти спиш. Більшість старих веж стоять порожні, можна знайти собі яку завгодно келію.

Колись у замку Чорному стояла залога з п’яти тисяч бійців разом з конями, челяддю та зброєю. Тепер їх було вдесятеро менше, і замок потроху розсипався.

Сміх Тиріона Ланістера запарував у холодному повітрі.

— Скажу твоєму батькові, хай наловить якомога більше каменярів, щоб башти зовсім не упали.

Джон відчував, що той глузує, але й правди було ніде діти. Варта збудувала уздовж Стіни дев’ятнадцять великих фортець, та лише три з них лишалися зайнятими: Східна-Варта-коло-Моря на сірому вітристому березі, Тіньова Вежа біля гір, де кінчалася Стіна, і замок Чорний між ними, на кінці королівського гостинця. Інші фортеці давно стояли покинуті — самітні й страхолюдні місця, де холодні вітри свистіли крізь чорні вікна, а парапетами ходили привиди загиблих.

— Краще жити одному, — пробурчав Джон. — Решта лякається Привида.

— Розумні хлопці, — відповів Ланістер, а тоді змінив предмет розмови. — Кажуть, що твого дядька немає надто довго.

Джон згадав, про що він думав у гніві, про видіння Бенджена Старка мертвим у снігу, і відвів погляд. Карлик умів бачити й відчувати, тож Джон не хотів, аби той побачив у його очах почуття провини.

— Він казав, що повернеться до моїх іменин, — визнав він. Іменини настали два тижні тому і пішли собі, ніким не відсвятковані. — Вони збиралися шукати пана Веймара Ройса, в якого батько — значковий пан князя Арина. Дядько Бенджен казали, що будуть шукати аж до Тіньової Вежі. Це там, у горах.

— Я чув, останнім часом пропало багато добрих розвідників, — мовив Ланістер, підіймаючись сходами до трапезної. Він скривив губи у посмішці і штовхнув двері. — Мабуть, чугайстри цього року дуже голодні.

Всередині палата була велетенська, і по ній гуляв вітер, хай навіть посередині у велетенському вогнищі ревіло полум’я. На кроквах просторого горища гніздилися гави. Джон чув їхні крики над головою, поки забирав у чергових кухарів з рук миску юшки та окраєць чорного хліба. Грен, Ропух та кількоро інших сиділи на лаві коло вогню, сміючись та лаючись грубими голосами. Джон задумливо дивився на них якусь мить, а тоді вибрав місце у дальньому кінці палати, якомога далі від решти їдців.

Тиріон Ланістер сів навпроти, підозріливо нюхаючи страву.

— Ячне вариво з цибулею та морквою, — пробурмотів він. — От би хтось відкрив кухареві очі, що ріпа — то не м’ясо.

— Це крупник з бараниною. — Джон стягнув рукавиці й зігрів руки парою, яка підіймалася від миски. Від запаху потекла слина.

— Сніговію.

Джон упізнав голос Алісера Терена, та в ньому бриніла якась дивна струна, що її він не чув раніше. Він обернувся.

— Князь-воєвода хоче тебе бачити. Негайно.

На якусь мить Джон так злякався, що не міг ворухнутися. Навіщо князеві-воєводі потрібно його бачити? «Невже якась звістка про Бенджена?», подумав він навіжено, «він загинув, видіння справдилося».

— Щодо мого дядька? — бовкнув він. — З ним усе гаразд, він повернувся?

— Князь-воєвода не звик чекати, — відповів пан Алісер. — А я не звик, щоб різні байстрюки замість виконувати мої накази починали їх обговорювати.

Тиріон Ланістер крутнувся на лаві й зіскочив з неї.

— Годі вам, Терене. Ви залякуєте хлопця.

— Не лізьте у справи, які вас не стосуються, Ланістере. Ваше місце не тут.

— Еге ж, моє місце при дворі, — відповів карлик, посміхаючись. — Одне слово у потрібне вухо, і ви помрете самотнім стариганом, більше не отримавши жодного хлопчини у навчання. А тепер кажіть Сніговієві, навіщо він потрібен Старому Ведмедю. Є звістки про його дядька?

— Ні, — відповів пан Алісер, — то зовсім в іншій справі. Вранці з Зимосічі прилетів птах зі звісткою, яка стосується його брата.

І одразу ж виправився:

— Зведеного брата.

— Брана! — видихнув Джон, підскакуючи на ноги. — З Браном щось сталося!

Тиріон Ланістер поклав йому руку на плече.

— Джоне, — мовив він, — прийми мої співчуття.

Джон його навіть не почув. Він вискочив з-під Тиріонової руки і широко закрокував палатою, а поки дістався дверей, перейшов на біг. До Воєводської Вежі він біг, відчайдушно продираючись крізь замети. Щойно вартові його пропустили, як він кинувся нагору, стрибаючи через дві сходинки. Коли Джон нарешті увірвався до князя-воєводи, чоботи його просякли талою водою, подих геть збився, а очі шалено вирячилися.

— Бран! — вигукнув він. — Що там про Брана?

Джеор Мормонт, князь-воєвода Нічної Варти, був грубий похмурий старий з величезною лисою головою та кошлатою сивою бородою. В нього на руці сидів крук, якого воєвода годував зернятками.

— Мені казали, ти вмієш читати.

Він зігнав крука, той заплескав крилами, полетів до вікна і сів, дивлячись, як Мормонт витягає з череса сувійчик паперу і дає його Джонові.

— Зерна, — забурмотів птах хрипким голосом, — зерна, зерна.

Джонів палець намацав обрис лютововка на білому воску зламаної печатки. Він упізнав Роббову руку, але літери розпливалися і стрибали, поки він намагався їх читати. Тоді він зрозумів, що плаче. А потім крізь сльози він зненацька склав слова у щось змістовне і підняв голову.

— Він отямився, — мовив Джон. — Боги повернули нам його.

— Калікою, — додав Мормонт. — Співчуваю, хлопче. Прочитай увесь лист.

Він прочитав слова, та вони не мали значення. Ніщо не мало значення. Бран буде жити.

— Мій брат буде жити! — гукнув він до Мормонта. Князь-воєвода похитав головою, взяв жменю зерна і свиснув до крука. Той прилетів воєводі на плече, каркаючи: «Жити! Жити!»

Джон ринув донизу сходами, всміхаючись на всі зуби і вимахуючи Роббовим листом.

— Мій брат житиме! — гукнув він до вартових. Ті перезирнулися. Далі Джон побіг до трапезної, де Тиріон Ланістер саме дожував свій харч. Джон ухопив коротуна під пахви, смикнув у повітря і закружляв навколо себе.

— Бран житиме! — заволав він. Ланістер дивився перелякано. Джон поставив його на ноги і сунув до рук листа. — Ось, читайте.

Навколо почали збиратися чорні братчики, зиркаючи з цікавості. За кілька стоп Джон побачив Грена з товстою полотняною пов’язкою на руці. Той дивився на нього радше занепокоєно, аніж розлючено. Джон підійшов до нього, але Грен відсунувся і підняв руки:

— Ану відійди геть, байстрюче.

Джон усміхнувся до нього.

— Вибач мені за руку. Колись мій брат Робб і мені отак загилив, тільки що дерев’яним мечем. Мені боліло, як семеро дідьків, а тобі, мабуть, іще гірше. Слухай, якщо хочеш, я потім покажу тобі, як захищатись!

Алісер Терен підслухав їх.

— Сніг-воєвода бажає відняти в мене службу, — пирхнув він. — Та я швидше навчу вовка жонглювати, аніж ти цю бицю — меча тримати.

— Приймаю ваш заклад, пане Алісере, — відповів Джон. — Мрію побачити, як Привид жонглює.

Джон почув, як Грен стиха зойкнув. Запала мертва тиша.

А тоді Тиріон Ланістер зайшовся реготом. За найближчим столом до нього приєдналися троє чорних братчиків. Сміх гуляв лавами туди й сюди, поки не дістався навіть кухарів. Нагорі на кроквах занепокоїлися птахи, і нарешті гигикнув навіть Грен.

Увесь цей час пан Алісер не зводив очей з Джона. Поки навколо вирував регіт, його обличчя темніло, а рука стискалася у кулак.

— Ти зробив прикру помилку, Сніг-воєвода, — мовив він нарешті ядучим голосом запеклого ворога.

Дата добавления: 2015-07-12