Едард IV

Едард Старк в’їхав до височезної спижевої брами Червоного Дитинця втомлений, голодний та роздратований дорогою. Він сидів на коні, мріючи як слід розм'якнути у гарячій купелі, з’їсти засмаженої птиці та впасти на перину. Але цієї миті з'явився коронний підкоморій та повідомив, що великий маестер Пицель скликав термінове засідання малої ради. Правицю прохали вшанувати раду особистою присутністю, щойно йому буде зручно.

— Зручно було б завтра, — буркнув Нед, злізаючи з коня.

Підкоморій поклав земного поклона.

— Я передам радникам ваші вибачення, вельможний пане.

— Та ні, то пусте, — заперечив Нед. Не варто було ображати раду, ще й дня не урядувавши. — Я прийду на засідання. Дайте тільки хвильку перевдягтися у щось пристойніше.

— Так, мій пане, — мовив підкоморій. — Вам відведено колишні помешкання князя Арина у Башті Правиці. З вашої ласки, я накажу доправити туди ваші речі.

— Матимете мою дяку, — відповів Нед, стягуючи з рук верхові рукавиці й затикаючи їх за паса. Решта його дружини та челяді саме в’їжджала через браму слідом. Нед побачив свого управителя Вайона Пула і махнув до нього.

— Здається, рада негайно вимагає моєї присутності. Подбайте, щоб доньки знайшли свої кімнати, і передайте Джорі, щоб не випускав їх звідти. Ар’ї суворо забороняється ходити на розвідку.

Пул вклонився. Нед розвернувся до коронного підкоморія.

— Мої власні вози ще не пропхалися через місто. А мені потрібен належний одяг.

— Матиму за честь прислужитися вашій ясновельможності, — вклонився очільник усього двірського хазяйства.

Коли Нед увійшов, широко крокуючи, до приміщення ради, втомлений до смерті та вдягнений у позичене вбрання, на нього вже чекали четверо членів малої ради.

Палата була багато прикрашена й обставлена. Замість очерету підлогу вкривали мирійські килими, а в одному кутку на різьбленій ширмі з Літніх островів танцювали десятки казкових звірів, виписаних яскравими кольорами. Стіни були завішані гобеленами з Норвосу, Кохору та Лису, а двері охороняла пара валірійських сфінксів, виблискуючи гранатовими очима з чорних мармурових облич.

Щойно Нед увійшов, як до нього поспішив євнух Варис. З усієї ради Нед відчував найбільшу відразу саме до нього.

— Пане Старку, як же ми страшенно засмучені прикрими подіями на королівському гостинці. Усі радники відвідали септ і запалили свічки за здоров'я принца Джофрі. Я гаряче молюся про його швидше одужання.

Ліва рука євнуха залишила плями пудри на Недовому рукаві. Від радника тхнуло так само солодко і гидко, як від квітів на могилі.

— Ваші боги вас почули, — холодно, але гречно відповів Нед. — Здоров’я принца зміцнюється з кожним днем.

Він виплутався з рук євнуха і попрямував до ширми, де князь Ренлі неголосно балакав до коротенького чоловічка, який міг бути тільки Мізинцем. Коли Роберт завоював трон, Ренлі було вісім років, але з тієї пори він виріс таким схожим на свого брата-короля, що Недові аж моторошно стало. З кожним поглядом на молодшого Баратеона йому здавалося, що кудись відлетіли всі ті роки, і він бачить Роберта щойно після перемоги на Тризубі.

— Бачу, ви дісталися столиці без перешкод, пане Старку, — мовив Ренлі.

— Та й ви теж, — відповів Нед. — Вибачте мою відвертість, але часом я дивлюся на вас і бачу ще одного Роберта.

— Я лише недолуга братова подоба, — здвигнув плечима Ренлі.

— Хоча й далеко ліпше вдягнена, — пожартував Мізинець. — Наш пан Ренлі витрачається на одяг щедріше, ніж половина шляхетних пань при дворі.

Скидалося на те, що Мізинець недалекий від істини. Князь Ренлі був одягнений у темно-зелений оксамит, на його жупані танцював тузінь вигаптуваних золотом оленів, парчове півкорзно недбало звисало з одного плеча, пристібнуте смарагдовою брошкою.

— То не такий вже страшний злочин, — засміявся Ренлі, — є й гірші. Наприклад, як вдягаєтеся ви.

Мізинець пропустив жарт мимо себе. Він роздивлявся Неда із зухвалою, майже образливою усмішкою.

— Я багато років сподівався зазнайомитися з вами, пане Старку. Адже пані Кетлін не могла не згадувати мого імені.

— Авжеж, згадувала, — відповів Нед з холодком у голосі. Його вразило, як майстерно Мізинець зробив зі свого вітання лукавий образливий натяк. — Треба гадати, що й мого брата Брандона ви добре знали.

Ренлі Баратеон засміявся. Варис підібрався ближче, щоб краще чути.

— Чи не занадто добре, — відповів Мізинець. — Досі ношу на собі жалувану ним відзнаку. А чи згадував про мене Брандон?

— Часто, і досить гаряче, — мовив Нед, сподіваючись закінчити цим розмову. Він не мав досить терпіння, аби вести цей набридливий двобій словами.

— Я мав би знати, що Старки не люблять гарячого, — відказав Мізинець. — Тут, на півдні, кажуть, що ви зроблені з льоду і танете, коли спускаєтеся нижче від Перешийка.

— Я не збираюся танути ще досить довго, пане Баеліше. Майте це на увазі.

Нед рушив до столу ради і мовив:

— Маестре Пицелю, сподіваюся, ви у доброму здоров’ї.

Великий маестер слабко всміхнувся з високого крісла наприкінці столу.

— Як на мої роки, в непоганому, пане, — відповів він, — та все ж, на жаль, надто швидко стомлююся.

Рідкі пасма білого волосся облямовували його лису голову та широкого опуклого лоба над лагідним обличчям. Його маестерська відзнака була не така, як в маестра Лювина: замість простого тісного ланцюга круг шиї — два десятки важких ланцюгів, звитих разом у пишне металеве намисто, яке вкривало маестра від шиї до грудей. Ланки були викувані з усіх відомих людині металів: чорного чавуну та червоного золота, жовтої та червоної міді, тьмяного свинцю, твердої сталі, м’якого олова, блідого срібла, спижу, платини. Метал прикрашали гранати, аметисти, чорні перлини; подекуди траплялися смарагди та рубіни.

— Незле б уже й почати, — мовив великий маестер, сплівши пальці на немалому череві, — бо ще засну від довгого чекання.

— Воля ваша.

Місце короля у голові столу, де на подушках золотою ниткою був вигаптуваний вінчаний олень Баратеонів, залишалося вільним. Нед сів поруч із ним, як належало правій руці короля.

— Вельможні панове радники, — почав він за належним звичаєм, — прошу дарувати мені за вимушене чекання.

— Ви є Правиця Короля, — відповів Варис. — Ми служимо з вашої ласки, князю Старк.

Поки інші радники займали місця, Едардові Старку раптом спало на думку, наскільки він чужий тут, у цій палаті, поруч із цими людьми. Він згадав сказане Робертом у крипті Зимосічі. «Я оточений з усіх боків дурнями і підлабузниками», стверджував король. Нед глянув по боках столу ради і спитав себе, хто з королівських радників — дурні, а хто — підлабузники. Йому здавалося, відповідь — ось вона, просто перед очима.

— Нас усього п’ятеро, — зазначив він.

— Князь Станіс виїхав на свій Дракон-Камінь незабаром після того, як король рушив на північ, — повідомив Варис, — а наш відважний пан Барістан, поза сумнівом, долає довгий шлях містом біч-о-біч з королем, як і личить Регіментареві Королегвардії.

— То може, й нам варто почекати на пана Барістана і на короля, аби порадитися разом? — запитав Нед.

Ренлі Баратеон засміявся уголос.

— Доки брат вшанує нас своєю ясновельможною присутністю, ми тут можемо довгенько просидіти.

— Наш добрий король Роберт має багато турбот, — відповів Варис. — Менш значущі справи він довіряє нам, щоб полегшити свій тягар.

— Насправді пан Варис натякає, що балачки про казну, врожаї та судові справи сидять моєму ясновельможному братові у печінках, — уточнив Ренлі, — тому правити державою замість нього поставлені ми. Та коли-не-коли й він, бува, пошанує нас якимсь наказиком.

Ренлі видобув з рукава щільно згорнутий сувій та поклав його на стіл.

— Цього ранку він наказав мені рушити вперед і прохати великого маестра Пицеля якомога швидше скликати раду. Він має для нас негайне доручення.

Мізинець посміхнувся і передав грамоту Недові. Її скріплювала королівська печатка. Нед зламав віск пальцем, розправив грамоту з негайним дорученням короля, перебіг її очима і не повірив побаченому. Чи має Робертова дурість бодай якісь межі? Шанувати Неда подібною честю — це ж просто сипати сіль на рану.

— Побийте мене боги! — вилаявся він.

— Пан Едард хоче сказати, — пояснив князь Ренлі, — що їхня милість наказують влаштувати великий турнір на честь призначення нового Правиці Короля.

— Скільки цього разу? — доволі байдуже спитав Мізинець.

Нед прочитав відповідь у листі.

— Сорок тисяч золотих драконів переможцеві. Двадцять тисяч тому, хто закінчить другим, ще двадцять — переможцеві бугурту і десять — найкращому стрільцю у змаганні лучників.

— Дев’яносто тисяч золотих драконів, — зітхнув Мізинець. — Не рахуючи інших витрат. Адже Роберт забажає розкішного бенкету. Це означає винайняти кухарів, теслярів, служниць, співців, мартоплясів, блазнів…

— Та блазнів у нас і своїх повно, — вставив пан Ренлі.

Великий маестер Пицель зиркнув на Мізинця.

— Чи скарбниця має змогу покрити ці витрати?

— Яка ще скарбниця? — скривився Мізинець. — Не кажіть дурниць, маестре. Ви знаєте незгірш мене, що наша скарбниця стоїть порожня вже багато років. Як завжди, ті гроші доведеться позичати, і як завжди, Ланістери не покинуть нас у біді. Ми вже винні князеві Тайвину три мільйони драконів, чого там вередувати про якусь сотню тисяч?

Звістка ця мов громом Неда вдарила.

— То ви кажете, що корона винна три мільйони золотих?!

— Я кажу, що корона винна більше як шість мільйонів золотих, пане Старку. Ланістери — наші основні вірителі, та ще ми позичали в князя Тирела, в Залізного Банку Браавоса і в кількох тирошійських торгівельних спілок. Останнім часом доводилося звертатися і до святої Віри. Верховний септон, до речі, торгується незгірш дорнійських рибних перекупок.

Нед трохи не втратив мову.

— Аерис Таргарієн залишив нам скарбницю, яка тріщала від золота. Як це могло статися? Як ви дозволили?

Мізинець здвигнув плечима.

— Коронний підскарбій шукає, де видобути гроші. Король і Правиця шукають, як їх витратити.

— Ніколи не повірю, що Джон Арин дозволив Робертові пустити державу з торбою! — вигукнув Нед з відчаю.

Великий маестер Пицель похитав великою лисою головою, тихо дзеленькаючи ланцюгами.

— Князь Арин був мудрою та поміркованою людиною. Але, боюся, король не завжди слухав його мудрої ради.

— Мій ясновельможний брат обожнює турніри та бенкети, — відповів Ренлі Баратеон, — а от «рахувати мідяки», як він зволить казати, йому гидко.

— Я поговорю з його милістю, — мовив Нед. — Таких вибриків, як цей турнір, держава не може собі дозволити.

— Говоріть, скільки бажаєте, — зазначив князь Ренлі, — але розписати все заздалегідь нам таки доведеться.

— Іншим разом! — відрізав Нед, і судячи з кинутих поглядів, не надто чемно. Треба пам’ятати, що він більше не у Зимосічі, де сам лише король міг вважатися вищим за нього. Тут, у столиці, він перший серед рівних, та й годі.

— Пробачте мені, панове, — додав він м’якіше. — Я дуже стомився. Досить вже на сьогодні; продовжимо раду іншим разом, на свіжішу голову.

Він не спитав згоди, натомість різко встав, кивнув до всіх і пішов до дверей.

Надворі вози та вершники досі вливалися до замкової брами; коні, люди, гамір, грязюка змішалися у один суцільний безлад. Йому повідомили, що король ще в дорозі. Після гидкої сварки на Тризубі Старки разом з усією чаддю їхали далеко попереду головного почту, аби відділитися від Ланістерів та зростаючої напруги. Роберта майже ніхто не бачив; казали, що він їхав у велетенському каравані, частіше п’яний, ніж тверезий. Якщо так, то король мав відстати на багато годин, але все ж, на смак Неда, недостатньо. З одного погляду на Сансине обличчя гнів починав вирувати йому всередині з новою силою. Останні два тижні їхньої подорожі минули жалюгідно. Санса винуватила Ар’ю і все торочила їй, що померти мала б Німерія. Ар’я ж, відколи почула про лиху долю різниченка, зовсім не тямила себе. Санса плакала кожного вечора перед сном, Ар’я мовчки сиділа цілими днями, а Едардові Старку снилося люте морозне пекло, яке дідьки наготували для Старків, князів на Зимосічі.

Він перетнув зовнішній двір, пройшов під решіткою до внутрішнього замкового двору і якраз прямував до Башти Правиці, яку начебто згадав без помилки, коли перед ним з’явився Мізинець.

— Вам не туди, Старку. Ану ходімо зі мною.

Нед завагався, але зрештою пішов слідом. Мізинець привів його до якоїсь башти, звів сходами, тоді провів через малий низький дворик до порожнього коридору, де на варті уздовж стін стояли порожні обладунки. То були пам’ятки таргарієнівських часів: чорна сталь з драконячою лускою на гребенях шоломів, тепер вкритих пилом та забутих.

— До моїх палат не сюди, — мовив Нед.

— Хіба я сказав, що веду вас до ваших палат? Ні, я веду вас до підземелля, аби врізати горлянку і замурувати тіло у стіні, — відповів Мізинець украй глузливо. — Нам бракує часу на балачки, Старку. На вас чекає ваша дружина.

— Що це за вибрики, Мізинцю? Кетлін сидить у Зимосічі, за тисячі верст звідси.

— Та ну? — зблиснув Мізинець насмішкуватими сіро-зеленими очима. — Тоді хтось дуже майстерно набув її подоби. Останній раз кажу, ходімо. Або ж не йдіть, нехай. Залишу її собі.

Він поспішив донизу сходами. Нед обережно рушив слідом, питаючи себе, чи скінчиться колись цей день. Він не мав смаку до всіляких змов і таємниць, але починав розуміти, що такі, як Мізинець, дихають ними, мов повітрям.

Сходи впиралися у важкі двері з дуба, обкутого залізом. Петир Баеліш підняв чималого засува і махнув Недові, щоб той ішов слідом. Вони вийшли під червоне світло західного сонця і опинилися над скелястим урвищем високо над річкою.

— Ми вийшли з замку, — здивувався Нед.

— Вас важко обдурити, Старк, — вишкірився Мізинець. — Що саме виказало правду: сонце чи небо? Та йдіть за мною. В камені вирізано приступки. Спробуйте не впасти і не вбитися, бо Кетлін мені того не подарує.

Мовивши це, він поліз схилом урвища вправно і швидко, наче мавпа.

Нед хвильку уважно вивчав скелястий схил, а тоді поліз сам, хоча й повільніше. Там і справді були приступки, як обіцяв Мізинець: неглибокі вирізані западини, знизу невидимі, якщо не знати, де шукати. Річка текла так далеко унизу, що паморочилося в голові. Нед притиснувся обличчям до скелі й спробував не дивитися вниз частіше, ніж необхідно.

Коли нарешті він досяг підніжжя — вузької смуги грязюки уздовж краю води — Мізинець стояв, ліниво відкинувшись на скелю, і жував яблуко, майже діставшись серединки.

— Якийсь ви старий та повільний стали, Старку, — мовив Мізинець, недбало викидаючи яблуко у бистру воду. — Та байдуже, решту шляху ми подолаємо верхи.

На них чекали двоє коней. Нед сів у сідло і затрусив позаду, понад берегом до міста.

Нарешті Баеліш натягнув повід перед складеним з колод і досить пошарпаним триповерховим будинком, з вікон якого лилося яскраве у сутінках світло. А ще з вікон долітали й пливли над водою жвава музика і хвацький регіт. Коло дверей на важкому ланцюзі гойдалася багато прикрашена олійна світильня у вигляді кулі червоного скла зі свинцевою облямівкою.

Нед Старк зіскочив з коня, шаленіючи від люті.

— Це бурдей! — вигукнув він, хапаючи Мізинця за плече і розвертаючи до себе. — То ми пхалися казна куди і казна чого, щоб потрапити в дім розпусти?!

— Там усередині — ваша дружина, — відповів Мізинець.

Це вже було занадто.

— Дарма Брандон на тебе зглянувся, — мовив Нед, притиснувши коротуна спиною до стіни і підсовуючи йому кинджала під малесеньку гостру борідку.

— Не треба, пане! — загукав сторожкий голос. — Він каже правду.

За ним пролунали кроки. Нед розвернувся, не випускаючи кинджала, і побачив сивого старого, що поспішав до нього. Старий мав на собі бурий домотканий одяг; від похапливого кроку в нього на шиї коливалося друге підборіддя.

— Не лізьте у чужі справи, хай би хто… — почав був Нед, але раптом упізнав старого і опустив зброю, вирячивши очі. — Пан Родрік?!

Родрік Касель кивнув.

— Ваша пані чекає нагорі.

Нед зовсім розгубився, але вклав кинджала до піхов.

— То Кетлін справді тут? Це не якийсь схиблений Мізинців жарт?

— Якби ж то, — зітхнув Мізинець. — Гайда за мною. Тільки спробуйте вдавати з себе порядного гультяя, а не Правицю Короля. Не завадить лапнути цицьку-другу власною правицею. Вийде не надто добре, якщо вас тут упізнають.

Вони увійшли досередини, пройшли через повну людей загальну залу, де якась товстуха співала сороміцької пісні, а гарненькі молоді дівчата у льоняних сорочках та клаптях кольорового шовку притискалися до коханців або сиділи в них на колінах. На Неда хоч би хто глянув зайвий раз. Пан Родрік чекав унизу, поки Мізинець вів Неда на третій поверх, коридором, у якісь двері.

Всередині на нього чекала Кетлін. Побачивши чоловіка, вона скрикнула, ринула до нього і схопила у відчайдушні обійми.

— Моя пані, — прошепотів Нед, нічого не розуміючи.

— О, чудово, — зазначив Мізинець, зачиняючи двері. — Хоч її ви упізнали!

— Я боялася, ви ніколи не прийдете, мій пане чоловіку, — прошепотіла вона йому в груди. — Петир приносив мені звістки. Розповів про ваше лихо з Ар’єю та молодим принцом. Як там мої дівчатка?

— Обидві у гніві та смутку, — відповів він, а тоді сам запитав дружину, — Кет, я не розумію. Що ти робиш у Король-Березі? Що трапилося? Справа у Брані? Невже він…

Слово «помер» так і не зірвалося з його вуст.

— Справа дійсно у Брані, але не так, як ти гадаєш, — відповіла Кетлін.

Нед розгубився.

— Тоді як? Чому ти тут, кохана? Що це за місце таке?

— Те саме, яким і здається, — відповів Мізинець, всідаючись на лаві коло вікна. — Бурдей. Чи спаде комусь на думку, що у такому закладі можна знайти саму Кетлін Таллі?

Він посміхнувся.

— Так сталося, що цим закладом володію я, тому облаштувати все було неважко. Моя головна турбота — не дати Ланістерам дізнатися, що Кет знаходиться у Король-Березі.

— Чому? — запитав Нед, а тоді помітив її руки, як незграбно вона їх тримала, грубі червоні рубці, негнучкі пальці на лівиці. — Тебе поранено…

Він узяв її руки до своїх, перевернув.

— О боги. Які глибокі порізи… це удар мечем або… як це сталося, пані дружино?

Кетлін вийняла з-під накидки валірійського кинджала і вклала йому в руку.

— Цей клинок прислали, щоб врізати Бранові горло і пролити кров його життя.

Неда аж підкинуло.

— Але… хто… навіщо…

Вона приклала палець до його вуст.

— Дай-но я розповім усе сама, коханий мій. Так буде швидше. Слухай.

І він слухав, поки вона розповідала усе: від пожежі у бібліотеці до Вариса, стражників та Мізинця. Коли вона скінчила, Едард Старк сидів приголомшений біля столу, тримаючи кинджала у руці. «Бранів вовк урятував хлопцеві життя», майнула в нього млява думка. Що там сказав Джон, коли вони знайшли цуценят у снігу? «Вовченята самою долею призначені вашим дітям.» А він убив Сансину вовчицю, і заради чого? З провини? Зі страху? Яку ж дурість він учинив, якщо цих вовків послали самі боги?

Як Нед не потерпав із болю, а все-таки примусив себе поміркувати про кинджал та зміст подій навколо нього.

— Кинджал Біса, — повторив він. Якесь безглуздя. Він сплів пальці навколо гладкого руків’я з драконячої кістки і увігнав клинка у стіл, відчувши, як той пробиває дерево. Кинджал тремтів так, наче сміявся над ним. — Навіщо Тиріонові Ланістеру бажати Бранові смерті? Малий не зробив йому нічого поганого.

— Невже у вас, Старків, самий сніг між вухами? — запитав Мізинець. — Біс ніколи б не наважився на це сам.

Нед підвівся і зміряв кроками кімнату.

— Якщо до цього приклала руку королева, або ж, бороньте боги, сам король… ні, я в це не вірю.

І все ж, щойно він вимовив ці слова, як згадав той холодний ранок на полі курганів і Робертові балачки про горлорізів, яких слід надіслати до принцеси Таргарієн. Він згадав малого сина Раегара, його скривавлений, потрощений череп. Згадав, як король відвернувся від зробленого. Майже так, як відвернувся у трапезній палаті замку Даррі зовсім нещодавно. Він усе ще чув, як благає Санса, і згадував благання Ліанни.

— Швидше за все, король нічого не знав, — припустив Мізинець. — І то не вперше. Наш добрий Роберт дуже вправно заплющує очі на те, чого не хоче бачити.

На це в Неда не знайшлося відповіді. Перед очима стояло обличчя хлопця-різниченка, розрубаного мало не навпіл. Адже король не сказав про малого жодного слова. У голові Недові гупало.

Мізинець потягся до столу, витяг ножа з дерева.

— Та однак подібне звинувачення є зрадою. Ледве розкриєте рота, аби звинуватити короля, як уже танцюватимете перед Ілином Пейном. А от королева… якщо знайти докази, якщо примусити Роберта слухати, тоді, можливо…

— Ми маємо доказ, — мовив Нед. — Ми маємо кинджал.

— Оцей? — Мізинець недбало крутнув його у повітрі, тоді упіймав. — Гарна штука, але ріже на всі боки, пане мій. Біс, поза сумнівом, присягнеться, що кинджала було вкрадено або загублено десь у Зимосічі, а оскільки найманець мертвий, хто насмілиться стверджувати, що він бреше?

Він кинув кинджала Недові.

— Можу порадити тільки жбурнути його в річку і забути, що він взагалі колись виходив з валірійської кузні.

Нед зиркнув на нього холодними очима.

— Пане Баеліш, я маю честь належати до Старків на Зимосічі. Мій син лежить скалічений, і можливо, помирає. Він би вже помер, разом з Кетлін, якби не вовченя, яке ми знайшли у снігу. Якщо ви справді гадаєте, що я можу таке забути, то ви аніскілечки не порозумнішали від тієї днини, коли підняли меч проти мого брата.

— Може, я й справді той самий дурник, яким був тоді, Старку… та я стою тут живий, а ваш брат тліє у своїй морозній могилі вже років із чотирнадцять. Бажаєте зотліти поруч із ним — не мені вас відмовляти. Та я сам не палаю бажанням приєднатися до вашого з братом товариства.

— Ви остання людина, чийого товариства я бажав би будь-кому, пане Баеліше.

— Ви завдаєте мені глибокої рани. — Тут Мізинець поклав руку на серце. — Особисто я завжди вважав вас, Старків, досить відразливою породою, але Кет, з невідомої для мене причини, прикипіла до вас душею. Тож я спробую врятувати вам життя хоча б заради неї. Справа досить безнадійна, мушу визнати, але ж вашій дружині я ніколи не міг відмовити бодай у чомусь.

— Я розповіла Петирові про наші підозри щодо смерті Джона Арина, — мовила Кетлін. — Він обіцяв, що допоможе тобі знайти правду.

Едард Старк не надто радів з тієї допомоги, та все ж мав визнати, що сам би не впорався, а Мізинець колись був для Кетлін майже як брат. Та й хіба вперше Нед мусив діяти спільно з людиною, яку зневажав?

— Добре, нехай, — мовив він, затикаючи кинджала за пояс. — Ти казала про Вариса. Він знає усе?

— Не від мене, — відповіла Кетлін. — Ваша дружина все-таки не дурепа, Едарде Старку. Але Варис дізнається таємниці такими способами, про які ніхто не відає. Він володіє якимсь темним мистецтвом, Неде, присягаюся тобі.

— Та кожен знає, що в нього повно шпигунів, — відмахнувся Нед.

— Ні, справа не в самих шпигунах, — наполягала Кетлін. — Пан Родрік розмовляв з паном Ароном Сантагаром у цілковитій таємниці, але Павук якось дізнався про їхню розмову. Я його боюся.

Мізинець посміхнувся.

— Залиште Вариса мені, люба пані. Якщо дозволите сороміцький жарт — а де ж краще, як не тут — я тримаю його за яйця.

Він склав пальці так, наче вхопив щось, і посміхнувся.

— Або ж тримав би, якби той мав яйця. Бачте, коли пиріг відкривають, пташки починають співати, а Варисові це не сподобається. На вашому місці я б турбувався радше про Ланістерів, аніж про євнуха.

Таких нагадувань Нед не потребував. Він згадав той день, коли знайшли Ар’ю, і вираз на королевиному обличчі, коли та спокійно і м’яко мовила: «Але ж ми маємо вовка». Він згадав про хлопця Мику, про наглу смерть Джона Арина, про падіння Брана, про те, як старий Аерис Таргарієн вмирав на підлозі престольної палати, поки кров його життя висихала на визолоченому клинку.

— Пані дружино, — мовив він, повертаючись до Кетлін, — вам тут більше нема чого робити. Прошу вас негайно повернутися до Зимосічі. Де був один убивця, там можуть з’явитися інші. Хто б не бажав Бранової смерті, він скоро дізнається, що хлопчик живий.

— Але я так хотіла побачити моїх дівчаток… — знітилася Кетлін.

— Це було б дуже нерозумно, — втрутився Мізинець. — Червоний Дитинець повний цікавих очей, та й діти — балакучі створіння.

— Тут він має рацію, кохана моя, — визнав Нед. Він обійняв дружину і мовив до неї. — Беріть пана Родріка та їдьте до Зимосічі. За дівчатами я нагляну. Повертайтеся до наших синів та бережіть їх.

— Як накажете, мій пане. — Кетлін підняла обличчя, і Нед поцілував її. Скалічені пальці вчепилися йому в спину з відчайдушною силою, мовби намагалися навіки зберегти його у безпечному кільці рідних рук.

— Чи не бажають пан та пані скористатися опочивальнею? — запитав Мізинець. — Мушу попередити, Старку: тут за такі послуги беруть гроші.

— Хвильку наодинці, більше я не прошу, — відповіла Кетлін.

— Гаразд. — Мізинець рушив до дверей. — Та не затримуйтеся. Нам з Правицею вже давно час повернутися до замку, поки нашу відсутність не помітили.

Кетлін підійшла до нього і взяла його руки у свої.

— Я не забуду, як ти допоміг нам, Петире. Коли твої люди прийшли по мене, я не відала, чи мене ведуть до друга або ворога. Але у тобі я знайшла більше, ніж друга. Я знайшла брата, якого, здавалося, втратила назавжди.

Петир Баеліш посміхнувся.

— Ви розчулили мене, люба пані, у кращих почуттях. Та ліпше нікому не кажіть. Я роками намагаюся переконати двір, який я хижий та жорстокий. Аби ж стільки тяжкої праці не спливло намарно.

Нед не повірив жодному його слову, та все ж мовив гречно:

— Дозвольте і мені принести вам щиру дяку, пане Баеліш.

— Овва, це справді коштовний дарунок для мене, — мовив той із нещирим захопленням.

Коли двері за ним зачинилися, Нед обернувся до дружини.

— Щойно прибудеш додому, негайно напиши Гелманові Толгарту і Галбартові Гловеру. Під моєю печаткою. Вони мають скликати по сотні лучників кожен і поставити залогу в Калин-Копі. Дві сотні вправних стрільців здатні втримати Перешийок проти цілого війська. Напиши також князеві Мандерлі, аби полагодив і зміцнив укріплення Білої Гавані та поставив там добрі залоги. Від сьогодні й надалі я хочу, аби за Теоном Грейджоєм добре наглядали. Якщо почнеться війна, ми нагально потребуватимемо флоту його батька.

— Війна?! — В Кетлін на обличчі з’явився жах.

— Це на крайній випадок, — пообіцяв їй Нед, молячись, щоб він не настав. Він знову обійняв дружину. — Ланістери безжальні, коли бачать слабкість, як на своє горе дізнався Аерис Таргарієн. Але вони не наважаться вдарити на північ, не маючи за собою усієї сили держави. А її вони не матимуть. Тим часом я маю ще кривлятися у цьому вертепі, мовби нічого не сталося. Пам’ятай, навіщо я тут, кохана моя. Щойно я знайду докази, що Ланістери замордували Джона Арина…

Він відчув, як Кетлін затремтіла у його обіймах. Її пошматовані руки вчепилися у нього.

— Знайдеш… — запитала вона, — і тоді що, коханий?

«Тоді почнеться найнебезпечніше», сказав собі Нед.

— Джерелом правосуду в державі є король, — мовив він. — Коли я дізнаюся правду, то муситиму піти до короля.

«І молитися, щоб він залишився таким, як я сподівався», додав Нед про себе, «а не перетворився на те, чого я боюся».

Дата добавления: 2015-07-12