Ар'я II

Батько знову вів нерівну боротьбу з малою радою. Ар’я побачила все на його обличчі, щойно він з’явився до вечері — запізно, як останнім часом траплялося нерідко. Першу страву — густу солодку гарбузову юшку — вже прибрали, коли Нед Старк широким кроком увійшов до малої трапезної. Її називали так, щоб відрізнити від великої трапезної, де король міг бенкетувати відразу з тисячею гостей. Але й під високим склепінням малої трапезної, на лавах за столами, покладеними на кобильниці, вміщувалися заразом дві сотні людей.

— Ваша ясновельможність, — мовив Джорі, коли з’явився батько. Сотник сторожі звівся на ноги, і решта вояків за ним. Всі мали на собі нові делії важкого сірого штофу з білою єдвабною облямівкою. Рука з куваного срібла тримала разом поли кожної делії, означаючи, що їхні носії належать до варти королівського Правиці. Стражників було усього п’ять десятків, тому більшість лав стояла порожня.

— Прошу сідати, — мовив Едард Старк. — Бачу, ви почали без мене. Радий, що у місті ще лишилися люди здорового глузду.

Він майнув рукою, аби продовжували трапезу. Служки почали вносити таці реберець, засмажених з часником і травами.

— У дворі балакають, що буде турнір, мосьпане, — мовив Джорі, повертаючись до їжі. — Кажуть, з усіх королівств приїдуть лицарі битися і бенкетувати на честь вашого призначення Правицею Короля.

Ар’я бачила, що батько цим не дуже задоволений.

— А чи не балакають у дворі, бува, що Правиця хотів би цього турніру найменше в усьому світі?

Очі в Санси розкрилися так, що нагадували великі тарелі.

— Турнір… — видихнула вона. Санса сиділа між септою Морданою та Джейною Пул, якомога далі від Ар’ї, але так, щоб батько не дорікав. — І нам можна буде піти, пане батьку?

— Ти знаєш, що я думаю з цього приводу, Сансо. Мені за посадою доведеться розважати Роберта і прикидатися, що то для мене велика честь, куди ж подінешся. Але моїм донькам не обов’язково брати участь у всяких витребеньках.

— О, благаю вас, — запищала Санса. — Я так хочу піти!

Подала голос септа Мордана.

— Там буде присутня принцеса Мирцела, мосьпане, а вона ж навіть молодша за панну Сансу. Таку визначну подію мають вшанувати своєю присутністю усі шляхетні пані королівського двору. А оскільки турнір влаштовано на вашу честь, відсутність вашої родини вкидатиметься у око.

Батько неначе зіщулився з болю.

— Та мабуть. Гаразд, Сансо, ти матимеш місце на турнірі.

Тоді він побачив Ар’ю.

— І ти також.

— Та мені байдуже до того дурного турніру, — відповіла Ар’я. Вона знала, що там буде принц Джофрі, а принца Джофрі вона ненавиділа.

Санса підняла голову.

— То буде шляхетна і пишна подія. Отож кому-кому, а тобі там не місце.

Обличчям батька промайнув гнів.

— Годі, Сансо! Ще трохи, і я роздумаюся. Мене до смерті втомила ваша нескінченна війна. Ви сестри, і я вимагаю, щоб ви ставилися одна до одної як сестри. Вам зрозуміло?

Санса прикусила губу і кивнула. Ар’я опустила обличчя і похмуро втупилася у миску. Очі їй щипало від сліз, і вона сердито витерла їх рукою, вирішивши нізащо не плакати.

Єдиним звуком у палаті залишився брязкіт ножів та виделок.

— Даруйте мені, — оголосив батько до столу. — Здається, я сьогодні зовсім не голодний.

Він підвівся і вийшов з трапезної.

Щойно батько пішов, Санса почала збуджено шепотітися з Джейною Пул. Нижче за столом Джорі засміявся з якогось жарту, а Гулен знову почав своєї про коней.

— Твій огир добрий для бою, але для турніру він годиться погано, ось ти послухай мене. Це ж зовсім різні речі, кажу тобі, зовсім різні.

Уся сторожа те вже чула раніше, тож Десмонд, Джакс і Гуленів син Гарвін разом затюкали конюшого, а Портер загукав, щоб принесли ще вина.

З Ар’єю ніхто не розмовляв. Та їй було байдуже, ба навіть краще. Вона б взагалі вечеряла сама у опочивальні, якби дозволили. Інколи й дозволяли, коли батько мав вечеряти з королем, або з якимсь вельможею, або ж з посланцями звідкілясь. Решту часу вони їли у його світлиці — тільки він, вона та Санса. Саме тоді Ар’я найдужче сумувала за братами. Вона хотіла б піддражнити Брана, погратися з малим Ріконом, побачити, як посміхається Робб. Вона хотіла, щоб Джон скуйовдив їй волосся, назвав «сестричкою» і закінчив кілька речень разом з нею. Та нікого з них поруч не було. Нікого, окрім Санси, а Санса з нею навіть не розмовляла, якщо батько не примушував.

Вдома у Зимосічі вони їли половину своїх вечерь у великій трапезній. Батько казав, що кожен князь або пан має їсти разом зі своїми людьми, якщо хоче прихилити їх до себе.

— Треба знати, що за люди йдуть за тобою, — чула вона колись, як він казав Роббові, — і дати їм взнати себе. Не вимагай від своїх вояків, аби вони помирали за чужинця.

У Зимосічі за його власним столом було одне особливе місце, на яке щодня до вечері запрошували іншу людину. Одного вечора то міг бути Вайон Пул, і тоді балакали про гроші, хліб у коморах, поведінку челяді. Іншого разу то був Мікен, і тоді батько слухав його балачки про мечі та обладунки, як треба розпалювати горно, як краще гартувати крицю. На тому місці сиділи були і Гулен з нескінченними балачками про коней, і септон Чайл з бібліотеки, і Джорі, і пан Родрік, і навіть Стара Мамка з її вічними байками про минувшину.

Ар’я нічого так палко не любила, як сидіти за столом в батька і слухати їхні розмови. Вона любила дослухатися і до людей на лавах: до грубих, як стара шкіра, компанійців, гречних лицарів, зухвалих молодих зброєносців, посивілих на службі стрільців та списників. Вона кидала у них сніжками і допомагала цупити пиріжки з кухні. Їхні дружини пригощали її млинцями, а вона вигадувала імена для їхніх новонароджених, гралася з їхніми дітьми у дів і чудовиськ, схований скарб, запрошення до замку. Товстун Том кликав її Ар’єю-Підніжкою і бурчав, що вона завжди крутиться під ногами, коли не треба. Те прізвисько вона любила значно більше, ніж «Ар’я-Коняка».

Але то було у Зимосічі, за півсвіту звідси. Тепер усе змінилося. Після приїзду до Король-Берега вони уперше вечеряли разом з вартою. І Ар’я зненавиділа все навколо. Вона ненавиділа їхні голоси, сміх, їхні балачки. Вони були їй друзями, вона відчувала себе у безпеці поряд з ними, а тоді виявилося, що все — брехня. Вони дозволили королеві вбити Панночку, що й саме по собі було жахливо, але тоді Хорт знайшов Мику. Як Джейна Пул розповіла Ар’ї, хлопця порубали на стільки шматків, що віддали різникові у мішку, і бідолаха спершу подумав, що йому дають впольованого вепра. І ніхто не підняв ані голосу, ані клинка, нічого. Навіть Гарвін, завжди такий сміливий на словах. Навіть Алин, що збирався стати лицарем. Навіть Джорі, сотник князевої сторожі. Навіть князь, її власний батько.

— Він був мій друг, — шепотіла Ар’я у тарілку, так тихо, що ніхто не чув. Вона й не торкнулася своєї пайки реберець, які вже зовсім прочахли. Ар’я подивилася на тонку плівку жиру, що зібралася під стравою на тарелі, відчула нудоту і рішуче відштовхнулася від столу.

— Куди це ви зібралися, панночко? — вимогливо запитала септа Мордана.

— Я не хочу їсти.

Ар’я примусила себе згадати шляхетні звичаї й вичавила:

— Красно прошу вибачити мені.

— Ніяких вибачень, — відрізала септа. — Ви заледве торкнулися їжі. Будьте ласкаві повернутися на місце і з’їсти усе.

— Самі їжте! — Перш ніж хтось спромігся її зупинити, Ар’я ринула до дверей під сміх сторожі та дедалі гучніший вереск септи Мордани.

На варті коло дверей до Башти Правиці стояв Товстун Том. Він заблимав очима, побачивши Ар’ю і почувши крики септи.

— Ану стій, малеча… — застеріг він, потягнувшись до неї, та Ар’я шмигонула в нього просто між ногами і затупотіла гвинтовими сходами башти нагору, поки Товстун Том пирхав і відсапувався позаду.

Її опочивальня була чи не єдиним місцем у всьому Король-Березі, яке Ар’я любила. А найбільше вона любила двері — важкі, дубові, схоплені чорними залізними смугами. Коли вона зачиняла двері й опускала важку клямку, ніхто більше не міг потрапити досередини — ані септа Мордана, ані Товстун Том, ані Санса, ані Джорі, ані Хорт, геть ніхто! От і зараз вона брязнула клямкою з усієї сили, і тільки тоді дозволила собі заплакати.

Зрештою Ар’я видерлася на лаву під вікном, хлюпаючи носом і ненавидячи усіх навколо, а найбільше себе саму. Усе погане, що сталося — то була її провина. Так казала Санса, і Джейна також.

У двері затарабанив Товстун Том.

— Ар’я, дівчинко, що сталося? — гукнув він. — Чи ти там, усередині?

— Ні! — заверещала вона. Стукіт припинився, і через мить вона почула, як стражник іде геть. Товстуна Тома завжди легко було пошити в дурні.

Ар’я стала навколішки біля своєї скрині, що стояла у ногах ліжка, відкинула ляду і почала обіруч витягати одяг. Вона хапала повні руки шовку і оксамиту, єдвабу і штофу, а тоді викидала усе на підлогу. Те, що вона сховала на дні, лежало там і досі. Ар’я підняла його майже з ніжністю і витягла тонкого клинка з піхов.

Голка.

Вона знову згадала Мику. ЇЇ очі наповнилися сльозами. Винувата вона, тільки вона і ніхто інший. Якби ж вона не просила його битися з нею на мечах…

Тоді по її дверях загупали гучніше, ніж попереднього разу.

— Ар’я Старк, відчиніть ці двері негайно, чуєте мене?!

Ар’я крутнулася, тримаючи Голку напоготові.

— Не смійте сюди заходити!

І відчайдушно полоснула повітря.

— От я все розкажу панові Правиці! — шаленіла за дверима септа Мордана.

— Начхати! — заверещала у відповідь Ар’я. — Ідіть геть!

— Ви пошкодуєте про вашу негідну поведінку, панно, я вам обіцяю!

Ар’я слухала під дверима, поки не почула септини кроки, що віддалялися.

Вона повернулася до вікна, не випускаючи Голку з рук, і зиркнула на замковий двір унизу. От якби ж вона вміла лазити, як Бран, майнула думка: тоді б вона вилізла у вікно, злізла по стіні башти, втекла б з цього жахливого місця, якнайдалі від Санси, септи Мордани, принца Джофрі, усіх. Вкрасти з кухні харчів, узяти Голку, її добрі чобітки та теплу свитку. Вона б могла знайти Німерію в пущі нижче Тризуба, і вони б разом повернулися до Зимосічі або ж утекли на Стіну до Джона. Як шкода, що Джона зараз тут немає. Може б їй не було так самотньо.

Тихий стукіт у двері відволік Ар’ю від вікна та думок про втечу.

— Ар’є, — покликав голос її батька. — Відчини мені двері. Побалакаймо.

Ар’я рушила до дверей і підняла клямку. Батько був сам-один і радше сумний, аніж сердитий. Та від того Ар’ї стало тільки гірше.

— Можна увійти?

Ар’я кивнула, потім присоромлено опустила очі долу. Батько зачинив двері.

— Чий це меч?

— Мій. — Ар’я майже забула про Голку в руці.

— Дай-но мені.

Ар’я неохоче склала зброю, питаючи себе, чи візьме її колись у руки знов. Батько покрутив меча проти світла, роздивився обидва боки клинка, перевірив гостроту вістря великим пальцем.

— Такі клинки носять брави, — мовив він. — Але, здається, тавро на ньому я впізнаю. Це Мікенова робота.

Ар’я не могла брехати батькові, тож опустила очі.

Князь Едард Старк зітхнув.

— Моя дев’ятирічна дочка узброїлася з моєї ж кузні, а мені геть нічого не відомо. Правиця Короля має правити на Семицарстві, а я не можу впорати власну чадь. Як тобі вдалося придбати меча, Ар’є? Звідки ти його взяла?

Ар’я зажувала губу і нічого не відповіла. Вона не хотіла зрадити Джона, хай навіть їхньому ж батькові.

Через якусь мить батько мовив:

— Та нехай. Насправді мені до того нема діла.

Він кинув на меча суворий погляд.

— Але це не дитяча забавка, передусім не дівчача. Що б сказала септа Мордана, коли б дізналася, що ти граєшся мечем?

— Я не граюся! — заперечила Ар’я. — А ще я ненавиджу септу Мордану.

— Годі! — Цього разу голос батька був грізний і владний. — Септа лише виконує свій обов’язок, з якого, бачать боги, ти зробила для неї суцільну муку. Ми з твоєю матір’ю поклали на неї тяжке завдання: зробити з тебе шляхетну панну.

— А я не хочу бути ніякою панною! — спалахнула Ар’я.

— Мені б личило негайно зломити цю іграшку через коліно і покласти край твоєму неподобству.

— А Голка не зламається! — зухвало вигукнула Ар’я, хоча у голосі забриніло щось зрадливе.

— То вона ще й ім’я має? — Батько зітхнув. — Ой, Ар’є… Ти в мене дикунка, доню. Батько казали про таких: «вовча кров». Ліанна мала у собі дещицю, а Брандон — чималеньку дещицю. Обоє зійшли у могилу замолоду.

Ар’я чула сум у батьковому голосі. Він нечасто казав щось про свого батька, брата чи сестру, що померли, коли вона ще не народилася.

— Ліанна носила б меча при боці, якби наш вельможний батько їй дозволили. Ти мені її нагадуєш. Навіть обличчям схожа.

— Та Ліанна ж була гарна, — здригнулася Ар’я. Так казали усі. А про Ар’ю такого не казав ніхто й ніколи.

— Так, — погодився Едард Старк, — гарна і свавільна, і мертва ще замолоду.

Він підняв меча, виставив між ними.

— Ар’є, що ти збиралася робити цією… Голкою? Кого випатрати? Твою сестру? Септу Мордану? Ти бодай щось знаєш про бій мечем?

Вона могла пригадати тільки перший урок Джона.

— Штрикати гострим кінцем! — вигукнула вона.

Батько був реготнув, та стримався.

— Еге ж, ти вхопила саму суть.

Ар’я відчайдушно прагнула пояснити батькові, в чому річ, відкрити йому очі.

— Я намагалася вчитися, але… — Їі очі наповнилися сльозами. — Я попрохала Мику вправлятися зі мною.

Раптом її поглинуло безмежне горе. Вона відвернулася, трусячись усім тілом.

— То я попрохала його! — залементувала вона. — То я винувата, я його…

Зненацька батько схопив її у обійми і пригорнув ніжно до себе, а вона, схлипуючи, тицьнулася носом йому в груди.

— Ні, моя люба, — пробурмотів батько, — сумуй за своїм другом, та не смій винуватити себе. Ти не вбивала різниченка. Цього мерця слід покласти перед дверима Хорта і тієї жорстокосердої, якій він служить.

— Я ненавиджу їх, — зізналася Ар’я, хлюпаючи червоним носом. — Хорта, королеву, короля, принца Джофрі. Я ненавиджу їх усіх. Джофрі збрехав, усе було не так. І Сансу я теж ненавиджу. Вона все пам’ятала, тільки збрехала, щоб догодити Джофрі.

— Всі ми вміємо брехати, — відповів батько. — Чи ти гадаєш, я повірю, що Німерія сама втекла геть?

Ар’я винувато зашарілася.

— Джорі обіцяв нікому не казати.

— Джорі дотримав обіцянки, — посміхнувся батько. — Деякі речі казати не обов’язково. Навіть сліпий бачив, що вовчиця нізащо не залишить тебе з власної волі.

— Ми кидали в неї каміння, — похнюпилася вона. — Я наказувала їй бігти геть, на волю. Казала, що більше її не хочу. Там були інші вовки, ми чули їхнє виття, вона могла з ними гратися. Джорі казав, що у тих лісах повно дичини, вона вполює оленя, коли захоче. А вона все йшла за нами, отож довелося кидатися камінням. Я двічі поцілила, вона заскімлила і так на мене глянула, що я засоромилася. Але ж я вчинила вірно, хіба ні? Королева убила б її.

— Вірно, — відповів батько. — І навіть твоя брехня… була не зовсім безчесна.

Він відклав Голку вбік, коли обійняв Ар’ю. Тепер він узяв клинка до рук знову, пішов з ним до вікна і постояв трохи, дивлячись у двір. Коли батько обернувся назад, то мав задумливі очі. Він усівся на лаву коло вікна, поклав Голку собі на коліна.

— Ар’є, сядь, будь ласка. Я спробую дещо тобі пояснити, якщо зможу.

Вона занепокоєно присіла на краєчок ліжка.

— Ти ще замала, щоб поділяти усі мої турботи, — почав він, — але ти роду Старків на Зимосічі. Ти знаєш наше гасло.

— Зима насувається, — прошепотіла Ар’я.

— Важкі й жорстокі часи, — продовжив батько. — Ми скуштували їх, дитинко, і на Тризубі, і коли впав Бран. Ти народилася довгого літа, сонечко моє, ти ніколи не знала нічого іншого, але зараз насувається зима. Це насправді так. Пам’ятай про знак нашого дому, Ар’є.

— Лютововк, — відповіла вона, думаючи про Німерію. Тоді, зненацька злякавшись, обійняла коліна, притиснувши їх до грудей.

— Я розповім тобі дещо про вовків, дитино. Коли випадають сніги і кружляють білі віхоли, вовк-одинак гине, але зграя виживає. Чвари та розрух — то розкіш, дозволена влітку. Взимку ми маємо захищати одне одного, зігрівати собою, ділити на всіх нашу силу. Якщо хочеш ненавидіти когось, Ар’є, то ненавидь тих, хто справді бажає нам зла. Септа Мордана — добра жінка, а Санса… Санса — твоя сестра. Ви можете різнитися одна від одної, мов сонце і місяць, та ваші серця повняться тією самою кров’ю. Тобі потрібна вона, а їй потрібна ти… а мені потрібні ви обидві, хай бережуть вас боги.

Батько казав так стомлено, що Ар’я аж зажурилася.

— Не те щоб я ненавиділа Сансу, — відповіла вона. — Насправді ні.

Вона збрехала тільки наполовину.

— Не хочу лякати тебе, але й брехати теж не хочу. Ми приїхали до темних і небезпечних місць, дитино моя. Тут не Зимосіч. Ми маємо ворогів, які бажають нас знищити. Ми не можемо воювати поміж себе. Твоє свавілля, твої втечі, люті слова, непослух… удома то були літні дитячі ігри. Але тут і зараз, перед лицем зими, що насувається — то зовсім інша справа. Час тобі дорослішати.

— Я подорослішаю, — пообіцяла Ар’я. Вона ще ніколи так не любила батька, як цієї миті. — Я можу бути сильною. Такою, як Робб.

Він простягнув їй Голку руків’ям наперед.

— Ось, тримай.

Вона витріщилася на меча, не вірячи своїм очам, і якусь хвилю боялася торкнутися — ану ж вона до нього потягнеться, і його знову заберуть. Але тоді батько мовив:

— Та бери ж, він твій.

Вона взяла меча до рук.

— Я можу його залишити? Насправді?

— Насправді. — Він посміхнувся. — Якщо заберу, то за два тижні знайду в тебе під подушкою щонайменше шпичасту булаву. Все ж спробуй не пхнути ним сестру, як би тобі не кортіло.

— Не пхну. Обіцяю. — Ар’я міцно притисла Голку до грудей і проводила батька до дверей.

Наступного ранку за сніданком вона сумирно попрохала септу Мордану про вибачення. Септа вирячилася на неї з підозрою, та батько кивком голови схвалив сказане.

Три дні по тому, опівдні, батьків управитель Вайон Пул сказав Ар’ї піти до малої трапезної. Столи там познімали з кобильниць, лави відсунули до стін. Палата здавалася зовсім порожньою, поки незнайомий голос не мовив звідкілясь:

— Ти спізнився, кльопчик!

Стрункий, тендітний чоловік з лисою головою та великим дзьобоподібним носом вийшов з тіні, тримаючи пару тонких дерев’яних мечів.

— Завтра маєш прикодітті опівдні. — Він мав співучу вимову Вільних Міст. Можливо, Браавосу або Миру.

— Хто ви такий? — запитала Ар’я.

— Я — твій учитель танці.

Він кинув їй одного з дерев’яних клинків. Вона спробувала вхопити, промазала і почула, як той торохтить по підлозі.

— Завтра ти упійматті. А зараз підніматті.

То була не просто палиця, а справжній меч, тільки з дерева: з руків’ям, хрестовиною й маківкою. Ар’я підняла його і збентежено вчепилася обома руками, тримаючи попереду себе. Він був набагато важчий, ніж здавався, і важчий за Голку.

Лисий чоловік поцокав язиком.

— Так не робітті, кльопчик. Се не обіручний меч, аби триматті обома руккамі. Візьми меча однією.

— Він заважкий, — відповіла Ар’я.

— Бо такий має бутті для рівноваги, і щоб твоя рукка набраля силі. Всередині порожньо і зальїтто свінеццо, таки-так. Однією руккою, треба так.

Ар’я прибрала з руків’я праву руку і витерла спітнілу долоню об штани. Меч залишився у лівій руці. Схоже, гостеві це сподобалося.

— Ліва є добре. Усе робицца навпаки, вороги будуть непевні. Зараз ти погано стоятті. Повернися бокко, отак добре. Ти тонкий, мов ратище списа, чи ти знатті? Се теж добре, трудніше поцілити. Тепер як триматті. Хочу подивиться.

Він підійшов ближче і втупився їй у руку, тоді переклав пальці по іншому.

— Таки-так, осюди. Не стискай аж отак, ні, тримай м'яко, ніжно.

— Що як я його впущу? — запитала Ар’я.

— Сталь повинна викодітті просто з твоєї руккі, — відповів лисий. — Ти здатна впустітті свою рукку на підлогу? Ні. Дев’ять роккі Сиріо Форель був перші меч дожа Браавосу, він знає такі речі. Слюккай його, кльопчик.

Це вже втретє він назвав її «хлопчиком».

— Я дівчинка! — заперечила Ар’я.

— Кльопчик, дівчинка… — відповів Сиріо Форель. — Ти є меч у руцці, та й годі.

Він поцокав язиком.

— Таки-так, тепер вірно. То в тебе є не сокира, то є…

— Голка! — завзято закінчила за нього Ар’я.

— Таки-так. Тепер зачнемо танцюватті. Пам'ятай, дитино, ми вивчаємо не залізний танок В'єстеросу — танок льїццарі, аби тільки рубатті і гамселітті, ні. Наш танок — танок браві, танок води, швидко і зненацька. Усі люди зробльєно з води, ти зналья? Колі їх прокольотті, вода витікатті, вони помиратті.

Він відступив крок назад, підняв свого дерев’яного меча.

— Тепер ти пробуй мене ударіятті.

Ар’я спробувала його вдарити. Вона пробувала чотири години, поки не заскнів кожен м’яз у тілі, а Сиріо Форель усе цокав язиком і казав їй, що робити.

Наступного дня вони почали працювати як слід.

Даянерис III

— Дотракійське море, — оголосив пан Джораг Мормонт, натягуючи повід обіч неї на верхівці хребта. Під ними стелилася нескінченна порожня рівнина. Величезний плаский обшир тягнувся до обрію і далі. «А й справді море», подумала собі Дані. Далі від цього хребта немає ані пагорбів, ані гір, ані дерев, ані міст, ані доріг… одна лише безмежна трава, одні лишень високі стебла, що бринять під вітром, пускаючи хвилі.

— Таке зелене, — мовила вона вголос.

— О, це тільки тут і зараз, — зазначив пан Джораг. — Бачили б ви, як воно цвіте. Самі пурпурові квіти від обрію до обрію, наче море крові. А тоді в суху пору світ стає кольору старого спижу. І то ще тільки «гранна», дитино. Там, далі, ростуть сотні видів трави: жовті, мов лимон, темно-сині, як волошки, блакитні, жовтогарячі, ба навіть усіх кольорів веселки одразу. Кажуть, що у Тіньових Землях за Асшаєм є окіяни примар-трави, яка вища за вершника і має стебло таке бліде, як молочне скло. Вона вбиває усю іншу траву і жевріє у темряві душами проклятих. Дотракійці вірять, що колись примар-трава вкриє весь світ, і тоді усе живе дійде свого кінця.

Від цієї думки Дані здригнулася.

— Не хочу зараз про це говорити, — мовила вона. — Тут так гарно, що годі й думати про смерть.

— Як накажете, халісі, — вклонився пан Джораг.

Вона почула голоси і обернулася. Вони з Мормонтом перегнали решту свого почту, і тепер ті наздоганяли їх схилом хребта. Її служниця Іррі та молоді стрільці її хасу сиділи у сідлах, наче злиті з конями в одне ціле, але Візерис усе ще не звик до коротких стремен та низького сідла. Брат почувався у цих краях жалюгідно; а загалом, краще йому було б зовсім сюди не потикатися. Магістрат Іліріо закликав його почекати у Пентосі, пропонував гостину в своїй садибі, та Візерис і чути не схотів. Він наполягав, щоб залишитися з Дрого, доки той не віддасть йому борг. Доки принц не отримає обіцяну корону.

— А якщо спробує обдурити, то дізнається на своє горе, що таке будити дракона, — заприсягся Візерис, поклавши руку на руків’я позиченого меча. Іліріо тільки блимнув очима і побажав, щоб щастило.

Дані усвідомила раптом, що не хоче зараз чути вічного скигління її брата. Надто вже гарний вдався день. Небо дихало темною блакиттю, високо вгорі кружляв, полюючи, сокіл. Трав’яне море хвилювалося і позіхало, щойно дмухне вітер, повітря обвівало теплом обличчя, і Дані почувалася умиротвореною. Візерисові не вільно було зіпсувати такий день.

— Чекайте тут, — мовила Дані до пана Джорага. — Накажіть усім зупинитися. Така моя воля.

Лицар посміхнувся. Він не був з себе гарним чоловіком. Шию і плечі мав бичачі, а груди та руки йому вкривала така густа чорна щетина, що на голову вже нічого не лишалося. Та його усмішка втішила Дані.

— Ви навчаєтеся говорити, як королева, Даянерис.

— Не королева, — заперечила Дані, — а халісі.

Вона розвернула кобилу і сама загалопувала донизу з хребта. Схил був крутий і кам’янистий, та Дані їхала без страху; насолода і небезпека зливалися в її серці у одну пісню. Всеньке її життя Візерис торочив, що вона принцеса, та Даянерис Таргарієн відчула себе нею тільки тоді, коли сіла на свою срібну.

Спершу їй сутужно довелося. Халазар знявся з місця наступного ж ранку після її весілля, щоб вирушити до Ваес Дотраку. На третій день Дані думала, що прийшла її смерть. Сідниці вкрилися гидкими кривавими болячками від сідла. Стегна були стерті до сирого м’яса, на руках повитикалися пухирі від поводу, м’язи ніг та спини судомило так, що вона ледве могла сидіти. Коли наставали сутінки, служницям доводилося знімати її з кобили.

Ночі теж не давали полегшення. Хал Дрого не зважав на неї взагалі, поки вони удень їхали степом. Так само, як і на весіллі. Вечорами він пив з воїнами та кревноїзниками, виїздив чистопородних коней, дивився, як танцюють жінки та б’ються чоловіки. У тих царинах його життя вона не мала місця. Її полишали вечеряти або на самоті, або з паном Джорагом та братом, а тоді засинати у сльозах. Але кожної ночі, інколи аж перед світанком, Дрого приходив до неї в шатро і будив у темряві, щоб виїздити з тією самою невтомною наснагою, з якою він їздив на своєму огирі. Він завжди брав її ззаду, по-дотракійському, за що Дані була вдячна: так її вельможний чоловік не бачив сліз, що текли її лицем, а ще вона могла ховати у подушку крики болю. Коли він скінчував, то заплющував очі й починав тихенько хропти, а Дані лежала поруч, знесилена і розбита, неспроможна від болю навіть заснути.

День змінював ніч, ніч змінювала день… а тоді Дані зрозуміла, що більше не може. Краще вбити себе просто зараз, аніж жити отак далі, вирішила вона однієї ночі.

Тієї ж самої ночі їй знову наснився сон про дракона. Цього разу Візериса у ньому не було, тільки вона і дракон. Він мав луску чорну, як ніч, мокру та слизьку від крові. Її крові, відчула Дані. Очі дракона були озерами рідкої гарячої лави. Коли він відкрив рота, з нього жарким струменем ринув вогонь. Вона почула, як дракон співає до неї, відкрила обійми вогню, вхопила його, дозволила поглинути себе, очистити, загартувати і випалити усякий зайвий бруд. Вона відчувала, як її плоть горить, чорніє і злазить з кісток, як її кров кипить і парує, але без жодного болю. Навпаки, вона почувалася сильною, оновленою, завзятою.

Наступного дня їй, на диво, боліло набагато менше — так, ніби боги почули та зглянулися. Зміну помітили навіть служниці.

— Халісі, — запитала Джихікі, — що таке? Ви хворі?

— Я була хвора, — відповіла вона, стоячи над драконячими яйцями, своїм весільним подарунком від Іліріо. Одне з них, найбільше, вона ніжно попестила. «Чорно-кармазинове», подумала вона, «як дракон уві сні». Камінь здавався дивно теплим під її пальцями… невже це й досі був сон? Вона збентежено відсмикнула руку.

Від того дня вона почувалася усе краще й краще. Ноги її зміцніли, пухирі тріснули й перетворилися на жорсткі мозолі, колись м’які стегна стали пружні, як добре вичинена шкіра.

Хал наказав, щоб служниця Іррі вчила Дані їздити верхи по-дотракійському, але справжнім її вчителем була срібляста кобила. Конячка, здавалося, відчувала її настрій так, немовби мала один з нею розум. З кожним днем Дані сиділа у сідлі все краще. Дотракійці були суворими людьми, не цінували ніжних почуттів, тож не мали звички давати коням імена. Дані називала її просто своєю срібною. Нікого іншого вона ще так не любила, як її.

Коли їздити верхи вже не було їй лихою карою, Дані почала помічати красу землі навколо себе. Вона їхала на чолі халазару з Дрого та кревноїзниками, тож бачила край попереду свіжим і неспаплюженим. Позаду величезна орда виорювала землю копитами, каламутила річки та підіймала хмари задушливого пилу. Та попереду неї степ лежав завжди зеленим і повним життя.

Вони перетнули хвилясті пагорби Норвосу, проїхали повз сади та городи, висаджені на лавах схилів, повз невеличкі городці й села, з побілених мурів яких занепокоєно спостерігали міщани та селяни. Вони перебріли три широкі тихі річки, четверту — швидку, вузьку і зрадливу, стояли табором під високим блакитним водоспадом, проминули руїни величезного мертвого міста, у якому за оповідками між зчорнілих мармурових стовпів блукали і завивали примари. Вони мчали навскач валірійськими дорогами тисячолітньої давнини — прямими, мов дотракійська стріла. З півмісяця вони пробиралися Кохорським лісом, де високо над ними шелестіла баня золотого листя, а стовбури дерев були товщі за замкові вежі. У тому лісі жили великі лосі, плямисті тигри, лемури зі сріблястим хутром і великими фіалковими очима. Але усе живе тікало, зачувши халазар, тож Дані їх і краєм ока не побачила.

Її муки перетворилися на далекий бляклий спогад. Після дня у сідлі їй ще трохи боліло, та зараз у цьому болю відчувався і дивний присмак задоволення. Кожного ранку вона з охотою сідала верхи, спрагла до чудес країн, які чекали її попереду. Вона віднайшла насолоду і у тому, що відбувалося уночі. Якщо вона тепер і скрикувала від нестримної пристрасті Дрого, то вже зовсім не з болю.

Біля підніжжя хребта навколо неї повстали стебла трави, високі та пружні. Дані пустила кобилку ристю і виїхала на рівне місце, загубившись у зеленому безмежжі та блаженній самотності. У халазарі залишитися наодинці було неможливо. Хал Дрого приходив до неї тільки після заходу сонця, але годували й мили її служниці, вони ж і спали коло входу до її шатра, завжди десь поблизу перебували чоловіки її хасу та кревноїзники Дрого, а брат день і ніч тинявся навколо непроханою тінню. Дані почула, як він нагорі хребта люто верещить на пана Джорага, а тоді рушила далі, глибоко поринаючи у Дотракійське море.

Зелень поглинула її. Повітря пахкотіло землею та травою, до яких примішувалися запахи кінського тіла, Даніного поту, олії у волоссі. Дотракійські пахощі. Саме тут їм було місце. Дані вдихала цю суміш і сміялася зі щастя. Раптом вона забажала відчути землю під ногами, запорпатися пальцями ніг у жирний чорнозем. Зіскочивши з сідла, вона пустила срібну пастися, а сама стягла чобітки.

Зненацька, мов літня буря, на неї налетів Візерис, рвучко натягнувши повід і поставивши коня дибки.

— Як ти сміла?! — заверещав він на неї. — Маєш нахабство наказувати мені? Мені?!

Візерис злетів з коня, але на землі спіткнувся і підвівся, червоніючи. Він схопив її і став трусити.

— Чи ти забула, хто ти є? То подивись на себе. Подивись!

Дані не треба було дивитися. Босоніж, з намащеним олією волоссям, у шкіряних штанях дотракійської вершниці та мальованій жилетці, що їй подарували на весілля. З виду вона мовби народилася посеред цього степу. Візерис же був спітнілий та засмальцьований, але у міських шовках та кольчузі.

Він продовжував галасувати.

— Драконові не наказують, допетрала?! Я володар Семицарства, я не слухаю наказів якоїсь коногонської хвойди, чуєш мене?

Його рука сягнула їй під жилетку, пальці боляче вчепилися у груди.

— Ти мене чуєш, питаю?

Дані пхнула його від себе. З усієї сили.

Візерис витріщився на неї, не вірячи своїм очам. Вона ніколи не сміла заперечити йому. Ніколи не впиралася. Від люті його перекосило. Зараз він зробить їй дуже боляче, вона це знала.

Лясь!

Батіг ляснув, як грім. Кінець зашморгнувся на горлянці Візериса і смикнув його назад. Він простягся горілиць на траві, приголомшений і придушений. Дотракійці тюгукали, поки він намагався звільнитися. Хлопець з батогом — молодий Джохого — проскрипів якесь питання. Дані не зрозуміла слів, але тут з’явилися Іррі, пан Джораг і решта її хасу.

— Джохого запитав, чи ви хочете його смерті, халісі, — переклала Іррі.

— Ні! — вигукнула Дані й повторила, — Ні.

Джохого зрозумів. Інший хлопець щось голосно завважив, і решта дотракійців розреготалася. Іррі мовила:

— Кваро каже, ви маєте відрізати йому вухо, щоб навчити поваги.

Її брат стояв навколішки, уп’явшись пальцями у батога, сичав і хрипів щось нерозбірливе. Батіг стиснув йому горлянку і не давав дихати.

— Скажи їм, я не хочу його калічити, — відповіла Дані.

Іррі повторила її слова дотракійською мовою. Джохого смикнув батога, метляючи Візериса, мов ляльку на шворці. Той знову простягся долі, звільнений від шкіряного зашморгу. На шиї, де батіг різав горло, залишилася кривава смуга.

— Я казав йому, що добра не буде, пані, — мовив пан Джораг. — Я казав йому лишитися на хребті. Там, де ви звеліли.

— Я вам вірю, — відповіла Дані, спостерігаючи за Візерисом. Він лежав на землі, почервонілий лицем, хрипко дихаючи та схлипуючи. Жалюгідна істота. Він завжди був жалюгідною істотою. Чому раніше вона цього не бачила? Там, де в ній колись жив страх, зараз лишилося порожнє місце.

— Заберіть в нього коня, — наказала Дані панові Джорагу. Візерис глипнув на неї, роззявивши рота. Він не вірив своїм вухам. Утім, Дані й сама не вірила, що може таке сказати. Але слова вийшли самі собою. — Хай мій брат йде назад до халазару пішки.

Серед дотракійців чоловік, який не їздив верхи, не вважався чоловіком. Він не мав честі та гідності, а місце йому відводилося серед найнижчих і найганебніших.

— Хай усі побачать його таким.

— Ні! — заволав Візерис. Він обернувся до пана Джорага, вигукуючи щось посполитою мовою, незрозумілою наїзникам. — Бийте її, Мормонте! Скалічте її. Вам наказує ваш король. Убийте цих дотракійських собак і навчіть її розуму!

Лицар-вигнанець перевів погляд з Дані на її брата. Вона стояла боса, з брудними ногами та олією у волоссі. Він мав на собі шовк та сталь. Дані ясно бачила рішення на обличчі лицаря.

— Він піде пішки, халісі, — мовив пан Джораг. Тоді узяв повід Візерисового коня, поки Дані сідала на срібну.

Візерис глипнув на них і сів у грязюку. Він нічого не сказав і не ворухнувся, поки вони від’їжджали, та очі його палали люттю. Скоро він залишився позаду і загубився у траві. Не бачачи його, Дані захвилювалася.

— Чи знайде він дорогу назад? — запитала вона пана Джорага по дорозі.

— Навіть такий сліпець, як ваш брат, не загубить нашого сліду, — відповів той.

— Він має гордість. Може, йому соромно повертатися.

Джораг засміявся.

— А куди він подінеться? Якщо він сам не знайде халазар, то халазар вже напевне знайде його. У Дотракійському морі важко потонути, дитино.

Дані розуміла, що це правда. Халазар нагадував рухливе місто, яке, проте, ніколи не пересувалося навмання. Попереду головного походу завжди виїздили розвідники, чуйні до всяких ознак дичини, здобичі або ворога; з боків халазар прикривався роз’їздами. На своїй землі, де вони вродилися і жили, дотракійці нічого не впускали і не проминали. Вони складали з цим степом одне ціле… і вона тепер теж.

— Я його вдарила, — зачудовано вимовила вона. Тепер це здавалося їй якимсь дивним сном. — Пане Джорагу, як ви гадаєте: коли повернеться, чи не розлютиться він так, що…

Вона затремтіла.

— Я розбудила дракона, так?

Пан Джораг пирхнув.

— Чи можна розбудити померлих, дівчинко? Останнім драконом був ваш брат Раегар, але він загинув на Тризубі. А Візерис — жалюгідне гадюченя.

Його відверті слова злякали її. Здавалося, усе, в що вона завжди вірила, раптом перевернулося.

— Ви… але ж ви присягали йому на мечі…

— Присягнув був, — визнав пан Джораг. — Та якщо ваш брат — жалюгідне гадюченя, то за кого люди матимуть тих, хто йому служить?

— Але ж він законний король. Він усе ще…

Джораг натягнув повід і подивився на неї.

— Скажіть-но мені по честі. Чи справді ви хочете бачити Візериса на троні?

Дані вже думала про це.

— З нього не вийшло б доброго короля, так?

— Бували й гірші… але небагато.

Лицар стиснув коня острогами і рушив уперед. Дані наздогнала і поїхала поруч.

— І все ж, — мовила вона, — простий люд чекає на нього. Магістрат Іліріо казав, що люди шиють прапори з драконом і моляться про повернення Візериса з-за вузького моря та звільнення від Узурпатора.

— Простий люд молиться про дощ, здорових дітей і нескінченне літо, — відповів пан Джораг. — Їм нема діла, коли можновладці грають у гру престолів, аби їх не чіпали.

Він знизав плечима і додав:

— От тільки їх завжди чіпають.

Дані якийсь час їхала мовчки, крутячи у голові його слова. Вони заперечували усе, що Візерис їй завжди розповідав. Невже людям справді байдуже, чи править ними законний король, а чи узурпатор? Та що довше вона міркувала над словами Джорага, то більше правди знаходила у них.

— Про що молитеся ви, пане Джорагу? — запитала вона лицаря.

— Про рідний дім. — У голосі бриніла туга.

— Я теж молюся про рідний дім, — мовила вона, сама вірячи у свої слова.

Пан Джораг засміявся.

— То погляньте навколо, халісі. Ось він.

Але Дані бачила не безкраї степи. Вона бачила Король-Берег, величезний Червоний Дитинець, побудований Аегоном Завойовником. Дракон-Камінь, де вона народилася. Перед її внутрішнім оком вони палали тисячами вогнів у кожному вікні. Перед її внутрішнім оком всі двері там були червоні.

— Мій брат ніколи не поверне собі Семицарство, — мовила Дані ствердно. Вона знала це давно, та усвідомила тільки зараз. Вона знала це усе життя, але не дозволяла собі казати вголос, навіть пошепки. А зараз вимовила цю істину перед Джорагом Мормонтом, прилюдно, для усіх.

Пан Джораг зміряв її поглядом.

— Ви так вважаєте?

— Він не здатний очолити військо, навіть якщо отримає його від мого пана чоловіка. Він не має ані шеляга грошей, а єдиний лицар його почту дивиться на свого короля як на бридку гадюку. Дотракійці глузують з його нікчемності. Він ніколи не доправить нас додому.

— Яка розумна дитина, — посміхнувся лицар.

— Я не дитина! — визвірилася вона і стиснула кобилу п’ятами, пускаючи вчвал. Вона мчала усе швидше й швидше, залишивши далеко позаду Джорага, Іррі та всіх інших, відчуваючи тепле повітря у волоссі й сонце на обличчі. Поки вона досягла халазару, впали сутінки.

Невільники поставили її шатро на березі ставка, що живився з підземних джерел. Вона чула грубі голоси з плетеного трав’яного палацу на пагорбі. Скоро там будуть сміятися, щойно хлопці її хасу повідають історію, яка трапилася сьогодні у степу. Поки Візерис дошкутильгає до табору, усі чоловіки, жінки та діти знатимуть, що він тепер — пішохід. У халазарі не буває таємниць.

Дані віддала срібну невільникам, щоб попорали, а сама пішла до свого шатра. Під шовком було темно і прохолодно. Опускаючи за собою вхідну завісу, Дані побачила, як палець запиленого червоного світла простягся через шатро і торкнувся її драконячих яєць. Якусь мить перед очима плавали тисячі крапель кармазинового полум’я. Але вона змигнула, і краплі зникли.

«Камінь», подумала вона про себе, «лише камінь, так сказав навіть Іліріо, дракони усі померли». Вона поклала долоню на чорне яйце, пестячи пальцями вигин шкаралупи. Камінь був теплий. Майже гарячий.

— Сонце, — прошепотіла Дані. — Їх нагріло сонце у дорозі.

Вона наказала служницям приготувати купіль. Дорея розклала за шатром багаття, поки Іррі та Джихікі знімали з в’ючаків велику мідну купільницю — ще один весільний подарунок — і тягали зі ставка воду. Коли купіль запарувала, Іррі допомогла залізти до неї, й сама полізла слідом.

— Ти колись бачила дракона? — питала Дані, поки Іррі відшкрябувала їй спину, а Джихікі вимивала пісок з волосся. Вона чула, що перші дракони з’явилися зі сходу, з Тіньових Земель поза Асшаєм та островів Нефритового моря. Може, якісь іще збереглися там, у дивних та диких країнах.

— Дракон більше нема, халісі, — заперечила Іррі.

— Усі померли, — погодилася Джихікі, — дуже-дуже давно.

Візерис казав їй, що останні таргарієнівські дракони померли тільки з півтора століття тому, за царювання Аегона III, прозваного Драконяча Смерть. Як на Дані, це трапилося не так вже й давно.

— Усюди? — перепитала вона, дуже збентежена. — Навіть на сході?

Чари вимерли на заході, коли Лихо спіткало Валірію та Землі Довгого Літа. Ані чарогартована криця, ані грозоспівці, ані дракони не змогли повернути їх. Але Дані чувала, що на сході все інакше. Казали, що островами Нефритового моря гуляють мантикори, що хащі Ї-Ті повняться василисками, що чароспівці, ворожбити і хмарники відкрито роблять свою справу в Асшаї, а тінев’язи та кровознатники мудрують жахливу химородь темними ночами. Чому б десь посеред того розмаїття не знайтися і драконам?

— Нема дракон, — ствердила Іррі. — Хоробрі вої убили їх, дракон-бо страшний злий звір. Кожен знає.

— Кожен знає, — погодилася Джихікі.

— Купець із Карфу колись розповів мені, що дракони прилетіли з місяця, — мовила білявка Дорея, зігріваючи рушник над багаттям. Джихікі та Іррі були одних років з Дані; дотракійських дівчат узяли в неволю, коли Дрого знищив халазар їхнього батька. Дорея була старша — майже двадцяти років. Магістрат Іліріо надибав її у будинку втіхи в Лисі.

Мокре сріблясте волосся заметлялося їй у очі, коли Дані з цікавості рвучко повернула голову.

— З місяця?!

— Він розповів мені, що місяць — то яйце, халісі, — підтвердила лисенійка. — На небі колись було два місяці, але один підлетів надто близько до сонця і тріснув від спеки. З нього вилетіли тисячі тисяч драконів, які почали пити вогонь сонця. Ось так дракони навчилися дихати полум’ям. Одного дня другий місяць також поцілує сонце, теж трісне, і дракони знову повернуться.

Дві дотракійки захихотіли.

— Ти є дурна солом’яна голова, — відповіла Іррі. — Місяць є не яйце. Місяць є богиня, жінка-дружина сонця. Кожен знає.

— Кожен знає, — підхопила Джихікі.

Коли Дані нарешті вибралася з купелі, шкіра її розм’якла і порожевіла. Джихікі вклала її долі, щоб розтерти олією та вишкрябати бруд зі шпар тіла. Потім Іррі побризкала на неї гостроцвітом та корицею, а Дорея розчесала волосся так, що воно засяяло яскравіше за срібне прядиво. Тим часом Дані міркувала про місяць, яйця та драконів.

Її вечеря була проста: садовина, сир, підсмажений хліб, глечик вина з медом.

— Дореє, залишся-но зі мною на вечерю, — наказала Дані, виславши інших двох служниць геть.

Лисенійка мала медове волосся і очі блакитні, мов літнє небо. Вона опустила ті очі, коли залишилася з Дані наодинці, й мовила:

— Ви вшанували мене великою честю, халісі.

Але то не була честь, лише служба. Вони сиділи й балакали ще дуже довго після сходу місяця.

Коли вночі до неї прийшов хал Дрого, Дані чекала на нього. Він став у проймі входу до шатра і дивився на неї здивовано. Вона повільно звелася, розкрила на грудях шовкове спальне вбрання і зронила його на землю.

— Цієї ночі ми маємо вийти назовні, пане мій, — мовила вона до нього, бо дотракійці вірили, що все найважливіше у житті людини має чинитися просто неба.

Хал Дрого пішов за нею у світло місяця, теленькаючи дзвіночками. За кілька аршин від її намету росла чудова галявинка м’якої трави. Саме там Дані й потягла чоловіка донизу. Та коли він спробував перевернути її у звичну позу, вона поклала йому руку на груди.

— Ні. Цієї ночі я дивитимуся на твоє обличчя.

У серці халазару неможливо лишитися наодинці. Дані відчувала на собі очі, коли роздягала чоловіка, чула тихі голоси, коли робила те, чого її навчила Дорея. Та їй було байдуже. Хіба вона не халісі? Важили тільки очі її чоловіка. І коли вона всілася на нього верхи, то побачила у них щось таке, чого не знала раніше. Вона виїздила на ньому так само завзято, як на своїй срібній, і коли настала мить його задоволення, хал Дрого вигукнув її ім’я.

Вони добралися вже до дальніх околиць Дотракійського моря, коли Джихікі одного дня попестила пальцями кругленьке Даніне черевце і мовила:

— Халісі, ви важкі дитиною.

— Я знаю, — відповіла Дані.

Настали її чотирнадцяті іменини.

Дата добавления: 2015-07-12