Бран IV

У дворі внизу башти Рікон бігав наввипередки з вовками.

Бран дивився на них з лави коло вікна. Куди б малий не біг, Сірий Вітер встигав туди першим, відрізаючи малого від цілі. Коли Рікон його бачив, то верещав з радості й кидався у іншому напрямку. По п’ятах в нього метлявся Кудлай, крутячись і клацаючи зубами, коли інші вовки занадто наближувалися. Його хутро потроху темнішало, аж поки він увесь не зачорнівся; в очах у вовка палав зелений вогонь. А ще з ними бігав Бранів Літо. Він мав сріблясто-димчасте хутро і очі жовтого золота, які бачили все на світі. Цей вовчик був менший за Сірого Вітра і більш сторожкий. Бран був конче певний, що його вовк — найрозумніший з поносу. Хлопчик чув задиханий сміх брата, що носився втоптаним грунтом двору на коротеньких дитячих ніжках.

Очі йому защипало. Він хотів бути там, з ними, сміятися і бігати. Розсердившись на себе самого, Бран витер сльози, перш ніж вони потекли щоками. Вже минули його восьмі іменини. Він був майже дорослий чоловік — застарий, щоб плакати.

— Він збрехав, та й усе, — мовив Бран гірко, згадуючи гайворона зі свого сну. — Я не можу літати. Я навіть бігати не можу.

— Гайвороння завжди бреше, — погодилася Стара Мамка з крісла, у якому сиділа з плетивом. — Я знаю одну казку про гайворона.

— Я не хочу більше казок, — роздратувався Бран.

Колись він полюбляв казки Старої Мамки та її саму. Колись давно. А зараз усе інакше. Зараз її лишали з ним на увесь день: наглядати, мити, розважати від самотності. Але від того йому тільки гіршало.

— Ненавиджу ваші дурні казки.

Стара посміхнулася до нього беззубим ротом.

— Мої казки? Та ні, паничу, вони не мої. Казки просто є. Вони були до мене і будуть після мене. Були до тебе, лишаться й після тебе.

«Яка бридка стара», подумав Бран з люті: мала, зморшкувата, майже сліпа, заслабка ходити сходами, з кількома пасмами сивого волосся на рожевому плямистому черепі. Ніхто не знав по правді, скільки вона прожила років, але батько казав, що її кликали Старою Мамкою, ще коли він сам був хлопчиком. Принаймні, у Зимосічі не знайшлося б нікого старішого за неї — а може, й в усьому Семицарстві. Мамка з’явилася у замку, аби вигодувати котрогось Брандона Старка, чия мати померла з пологів. Чи то старшого брата князя Рікарда, Бранового дідуся, чи його меншого брата. Чи навіть брата батька князя Рікарда. Колись Стара Мамка казала так, а колись інакше. Та за будь-якою з її оповідок хлопчик помер у три роки від літньої застуди, а Стара Мамка так і залишилася у Зимосічі з власними дітьми. Вона втратила обох синів на війні, в якій король Роберт захопив собі престол, а онук загинув на стінах Пайку за придушення бунту Балона Грейджоя. Дочки її давно повиходили заміж, роз’їхалися і вже повмирали. Від її роду лишився тільки Ходор, простакуватий велетень, що служив при стайні. А Стара Мамка усе жила собі, потрошку плела щось із ниток і розповідала казки.

— Та мені байдуже, чиї то казки, — відповів Бран. — Я їх ненавиджу.

Він не хотів ані казок, ані Старої Мамки. Він хотів батька і матір. Він хотів бігати поруч із Літом. Видиратися на порушену вежу і годувати гайворонів насінням. Їхати на коні поруч із братами. Він хотів, щоб усе стало, як раніше.

— А я знаю казку про хлопчика, який ненавидів казки, — впиралася Стара Мамка зі своєю дурнуватою посмішечкою, клацаючи дротиками, клац-клац-клац. Бран ладний був на неї заволати.

Та він знав, що так, як раніше, вже ніколи не буде. Гайворон обдурив його і змусив літати, але прокинувся він скаліченим, і усе навколо змінилося назавжди. Його всі покинули: батько, мати, сестри, навіть брат-байстрюк Джон. Батько обіцяв, що він поїде до Король-Берега справжнім конем, а тоді сам поїхав без нього. Маестер Лювин надіслав князеві Едарду птаха з листом, іншого — пані матері, а ще одного — Джонові на Стіну. Та жодної відповіді не отримав.

— Птахи, бува, губляться, дитино, — розповідав йому маестер. — Звідсіля до Король-Берега багато верст, а у повітрі багато хижаків. Лист міг не втрапити у потрібні руки.

Все ж Бранові здавалося, що усі вони померли, поки він спав… а може, то Бран помер, і про нього усі забули. Поїхали також Джорі, пан Родрік, Вайон Пул, а з ними Гулен, Гарвін, Товстун Том і чверть усієї замкової дружини.

У замку залишилися тільки Робб та малий Рікон. Але Робб дуже змінився. Тепер він був Роббом-князем або ж принаймні намагався ним бути: носив при боці справжнього меча, ніколи не посміхався, цілими днями муштрував залогу і сам вправлявся зі зброєю. Двір дзвенів сталевою піснею, поки Бран самотньо видивлявся з вікна. Вечорами Робб засідав з маестром Лювином, балакаючи про справи або перевіряючи господарські книги. Час від часу він виїжджав з Галісом Моленом, інколи на кілька днів, у віддалені городці та остроги. Коли його не було бодай два дні, Рікон плакав і питав Брана, чи Робб колись ще повернеться. Навіть удома, в Зимосічі, Робба-князя частіше бачили з Галісом Моленом та Теоном Грейджоєм, аніж у минулі часи з братами.

— Можу розказати тобі казку про Брандона Будівника, — запропонувала Стара Мамка. — Ти її завжди полюбляв найбільше.

Багато тисяч років тому Брандон Будівник вимурував Зимосіч. А ще казали, що й Стіну. Бран знав ту казку, але за улюблену ніколи не мав. Може, її полюбляв котрийсь інший Брандон. Стара, бува, розмовляла з ним так, наче він був її Брандоном — тим малям, якого вона годувала багато років тому. А інколи плутала його з дядьком Брандоном, якого вбив Навіжений Король ще до народження Брана. Мати казала, Стара Мамка жила так довго, що усі Брандони Старки злилися в неї у голові в одного.

— Зовсім не її, — відказав Бран. — Я найбільше полюбляю такі, де страшно.

Він почув знадвору якийсь гармидер і обернувся до вікна. Рікон біг через двір до брами, за ним трусили вовки, але башта дивилася не в той бік, і Бран не бачив, що там таке. Роздратований, він вгатив кулаком по стегні, але болю не відчув.

— Моє миле літнє дитятко, — тихо мовила Стара Мамка, — що ти можеш знати про страхи? Страшно взимку, малий паничу, коли падає сніг у сто ступнів завтовшки, а з півночі виють вовками крижані вітри. Страшно довгої ночі, коли сонце ховає лик на цілі роки, малі діти народжуються і помирають у темряві, лютововки кощавіють з голоду, а лісами блукають білоходи.

— Тобто Інші? — обережно перепитав Бран.

— Інші, — погодилася Стара Мамка. — Тисячі й тисячі років тому настала зима. Холодна, тяжка, нескінченна. Такої не пам’ятав ще ніхто. Впала ніч завдовжки у покоління людей. Королі тремтіли й помирали у замках так само, як свинопаси у халупах. Жінки душили дітей, щоб не бачити, як ті вмирають з голоду, і лементували, і чули, як сльози застигають льодом на щоках.

Вона замовкла, замовкли й її дротики. Тоді вона зиркнула на Брана блідими, більмуватими очима і запитала:

— Ну ж бо, дитино, отакі казки тобі до вподоби?

— Еге ж, — буркнув Бран, — тільки…

Стара Мамка кивнула.

— У темряві уперше з’явилися Інші, — мовила вона, знову заклацавши, клац-клац-клац. — То були холодні мертві потвори, що ненавиділи залізо, вогонь і дотик сонця, а ще усіх істот з гарячою кров’ю в жилах. Вони ринули на городи і королівства, без ліку знищували хоробрих звитяжців та цілі війська, галопували на блідих мертвих конях і вели за собою в бій натовпи убитих ними ж людей. Уся людська міць не могла подолати їхнього наступу, навіть діви та немовлята не знаходили в них милості. Дів вони до смерті заганяли у морозних лісах, а людськими дітьми годували своїх мертвих вояків.

Її голос стишився мало не до шепотіння, аж Бран нахилився уперед, щоб краще чути.

— То було ще до приходу андалів, за багато століть до того, як з-за вузького моря, з міст понад Ройном втекло усе жіноцтво. Сотню королівств того часу населяли першолюди, які самі раніше забрали цю землю в дітей лісу. Щоправда, тут і там у непролазних хащах ще жили діти лісу в своїх деревних містах і порожніх пагорбах, а обличчя на деревах несли варту. Отож посеред холоду і смерті, що наповнили землю, останній звитяжець вирішив знайти дітей. Він сподівався, що їхні прадавні чари зможуть повернути те, що не змогло захистити військо людей. Він рушив до мертвих країв із мечем, конем та собакою, ведучи за собою тузінь бойових товаришів. Шукав кілька років і зрештою полишив надію знайти дітей лісу в їхніх потаємних містах. Один за одним померли його супутники, його кінь, а тоді навіть його собака. Меча проморозило так, що коли він одного разу вдарив ним, то зламав навпіл. Потім Інші почули в ньому гарячу кров, мовчки пройшли його слідами, вистежили зграями блідих білих павуків завбільшки з хорта…

Бац! Двері відчинилися, і Бранове серце підскочило до горла з раптового переляку. Але то був маестер Лювин, а за ним на сходах тупцював Ходор.

— Ходор! — оголосив стайняр за своїм звичаєм, даруючи усім широчезну посмішку.

Та маестер Лювин не посміхався.

— Маємо гостей, — повідомив він, — які вимагають твоєї присутності, Бране.

— Та я ж слухаю казку, — пожалівся Бран.

— Казки вміють чекати, паничу. Щойно захочете до них повернутися, а вони вже тут, — мовила Стара Мамка. — Гості ж, хоч і не такі терплячі, можуть самі принести якусь нову оповідку.

— Хто там? — запитав Бран в маестра Лювина.

— Тиріон Ланістер і декілька братчиків Нічної Варти зі звістками від твого брата Джона. Зараз їх приймає Робб. Ходор, будь ласкавий, знеси Брана донизу, до трапезної.

— Ходор! — гаряче згодився Ходор. Він пірнув униз, щоб не вдарити велику кудлату голову на одвірку. Мав-бо мало не сажня зросту, і тому важко вірилося, що вони зі Старою Мамкою однієї крові. Бран зацікавився, чи й Ходор не зіщулиться з роками, як його прабабуся. Та мабуть, не зіщулиться, хай проживе хоч тисячу років.

Ходор підняв Брана легко, мов копичку сіна, і притис, як немовля, до дебелих грудей. Він завжди трошки пахкотів конями, але то не був якийсь гидкий сморід. Ходорові руки вкривали міцні м’язи і рясна бура шерсть.

— Ходор, — мовив він знову. Колись Теон Грейджой зауважив, що Ходор не такий вже й тупий, якщо імені свого не забуває. Стара Мамка квохтала, як сердита квочка, почувши про те від Брана, і зізналася, що насправді Ходора звуть Вальдер. Ніхто не відав, де взялося оте «Ходор», але його зразу почали так кликати, бо інших слів він однак не вимовляв.

Стару Мамку залишили одну в баштовій світлиці з дротиками та спогадами. Ходор щось мугикав без усякої музики, зносячи Брана сходами долу та галереєю. Маестер Лювин поспішав позаду, намагаючись не відстати від довгих кроків стайняра.

Робб сидів на високому батьковому панському місці, маючи на собі кольчугу, каптан вареної шкіри та сувору личину Робба-князя. За ним стояли Теон Грейджой та Галіс Молен. Уздовж сірих кам’яних стін під високими вузькими вікнами вишикувалося з тузінь стражників. Посеред палати стояв карлик з пахолками та чотири незнайомці у чорних шатах Нічної Варти. Бран відчув у залі притамований гнів тієї ж миті, як Ходор вніс його крізь двері.

— Кожен братчик Нічної Варти може гостювати у Зимосічі, скільки забажає, — мовив Робб голосом Робба-князя. На колінах в нього лежав оголений меч, щоб усі бачили. Навіть Бран знав, що це означає — коли гостя вітають з оголеним клинком.

— Кожен братчик Нічної Варти, — повторив карлик, — але не я. Чи правильно я зрозумів твій натяк, хлопче?

Робб підвівся з місця і тицьнув у бік коротуна мечем.

— Я сиджу тут за князя, поки немає моїх батька та матері, Ланістере. Я тобі не хлопчик.

— Якщо ви тут за князя, то мали б шанувати княжі звичаї, — відповів коротун, не зважаючи на вістря меча, що дивилося йому в обличчя. — Здається, вся батьківська шляхетність перейшла тільки до вашого брата-байстрюка.

— Джона, — видихнув Бран з Ходорових рук.

Карлик обернувся до нього.

— Тож це правда. Малий вижив. Ледве віриться. Вас, Старків, важко вбити.

— Вам, Ланістерам, краще цього не забувати, — відповів Робб, опускаючи меча. — Ходоре, неси мого брата сюди.

— Ходор, — відповів Ходор, потрусив уперед з посмішкою і посадив Брана на престол Старків, де сиділи усі князі Зимосічі, ще відколи величалися королями Півночі. Престол був вирубаний з холодного каменю, вичовганого незліченними сідницями; з кінців важких поручнів вишкірялися різьблені голови лютововків. Бран ухопився за них, коли сідав, бо немічні ноги хилиталися унизу, не даючи опори. На великому престолі він почувався мало не немовлям.

Робб поклав руку йому на плече.

— Ви казали, що маєте справу до Брана. Ось вам Бран, Ланістере.

Бран почувався незатишно перед очима Тиріона Ланістера. Одне око було чорне, інше зелене. Обидва дивилися на нього, вивчали, зважували.

— Я чув, ти колись дуже добре лазив стінами, — вимовив нарешті маленький чоловічок. — Скажи-но, як тобі трапилося впасти того дня?

— Я нізащо… — відповів Бран уперто. Він ніколи не падав, ніколи, нізащо, ніколи…

— Дитина не пам’ятає нічого ані про падіння, ані про підйом, який до нього призвів, — м’яко пояснив маестер Лювин.

— Як цікаво, — зазначив Тиріон Ланістер.

— То не ваша справа — допитувати мого брата, Ланістере, — різко кинув Робб. — Кажіть, що маєте, і забирайтеся.

— Я маю для тебе подарунок, — мовив карлик до Брана. — Ти любиш їздити верхи, хлопче?

Маестер Лювин ступив наперед.

— Пане добродію, дитина більше не володіє ногами і не зможе втриматися на коні.

— Дурниці, — заперечив Ланістер. — З належним сідлом на належному коні їздити зможе й каліка.

Слово різануло Брана, як ніж по серці. Він відчув, як на очі накочуються сльози.

— Я не каліка!

— Тоді я не карлик, — глузливо скривив рота карлик. — Ото батько зрадіють новині.

Грейджой зареготав.

— Якого роду сідло і коня ви пропонуєте? — запитав маестер Лювин.

— Кінь має бути розумним, — відповів Ланістер. — Хлопець не може керувати ним ногами, тому треба пристосувати коня до вершника, навчити слухатися поводу, голосу. Я б узяв невиїждженого однолітка, якого не треба перевчати зі старої науки.

Карлик витяг з череса сувій паперу.

— Віддайте оце вашому лимареві. Для доброго майстра робота не тяжка.

Маестер Лювин узяв сувій з карликових рук, цікавістю нагадуючи малу сіру білку. Розгорнув, передивився.

— Зрозуміло. Чудово змальовано, пане мій. Так-так, цілком слушно. Я мав би й сам дотумкати.

— Мені про таке міркується легше, маестре. Це сідло вельми нагадує моє власне.

— Я й справді зможу їздити верхи? — запитав Бран. Він хотів вірити, але боявся. Може, йому знову брехали. Он гайворон же обіцяв, що він зможе літати.

— Зможеш, — ствердно відповів карлик. — І присягаюся тобі, хлопче, на спині в коня ти нікому не поступишся зростом.

В Робба Старка на обличчі з’явився подив.

— Що це за витівки, Ланістере? Що вам до Брана? З якого дива ви забажали йому допомогти?

— Ваш брат Джон прохав мене про допомогу. А ще я плекаю сердешну схильність до калік, байстрюків і поламаних речей.

Тиріон Ланістер поклав долоню на серце і вишкірився у посмішці.

Раптом двері надвір рвучко прочинилися. До палати увірвався промінь сонячного світла, а тоді задиханий Рікон. Слідом бігли лютововки. Хлопчик зупинився коло дверей, вирячивши очі, але вовки ринули далі. Вони завиділи Ланістера, а може, винюхали його. Літо загарчав першим, а Сірий Вітер підхопив. Звірі почали підкрадатися до карлика — один справа, другий зліва.

— Вовкам не до вподоби те, чим тхне від Ланістерів, — зазначив Теон Грейджой.

— Тож, мабуть, мені час відкланятися, — погодився Тиріон. Він ступив крок назад… і з тіні позаду нього з гарчанням виник Кудлай. Ланістер смикнувся геть, і тут з іншого боку налетів Літо. Карлик хитнувся убік на непевних ногах, а Сірий Вітер ухопив його за руку, видираючи з рукава клапоть тканини.

— Ні! — закричав Бран з панського місця, а ланістерівські пахолки сягнули по зброю. — Літо, сюди. Літо, до мене!

Лютововк почув голос, зиркнув на Брана, тоді знову на Ланістера. Він відповз назад, геть від коротуна, і всівся коло звисаючих Бранових ніг.

Робб, який до цієї миті аж дихати забувся, скрикнув і покликав:

— Гей, Сірий Вітре!

Його лютововк спритно та мовчки перебіг до хазяїна. Біля коротуна залишився один тільки Кудлай. Палаючи зеленими очима, він продовжував гарчати на карлика.

— Ріконе, поклич-но його! — гукнув Бран до меншого брата.

Рікон нарешті отямився і загукав:

— Додому, Кудлаю, до мене!

Чорний вовк ще раз гарикнув на Ланістера і відбіг до Рікона, який міцно вхопив улюбленця за шию.

Тиріон Ланістер розмотав шалика, витер лоба і мовив приглушено:

— Як цікаво.

— Ви здорові, пане? — запитав один з його пахолків, не випускаючи з руки меча і боязко глипаючи на лютововків.

— Рукава розірвано, і штани чомусь змокли, та ніщо інше, окрім гідності, не постраждало.

Навіть Робб, здавалося, нажахався.

— Вовки… не знаю, чого це вони…

— Напевне, вирішили, що їм подали мене на обід. — Ланістер дерев’яно вклонився Бранові. — Дякую, що відкликали вовків, паничу. Запевняю, я б їм зовсім не смакував. А тепер вже нам остаточно час відкланятися.

— Хвильку, пане мій, — мовив маестер Лювин. Він підсунувся до Робба, і вони зашепотілися разом. Бран спробував підслухати, але не розчув.

Нарешті Робб Старк рішуче вклав меча до піхв.

— Я… мабуть, я вчинив нерозважливо, — мовив він. — Ви зробили Бранові шляхетну послугу, тож…

Робб чинив відчайдушне насильство над собою.

— Якщо забажаєте, гостинність Зимосічі до ваших послуг, пане Ланістере.

— Збав мене від нещирої привітності, хлопче. Погодьмося, що ти не любиш мене й не хочеш приймати у своєму замку. Я бачив заїзд за твоїм муром, у зимівнику. Там мені знайдеться якесь ліжко, і ми обоє спатимемо спокійніше. А може, за кілька мідяків нагодиться й гарненьке дівча, аби постіль зігріти.

Далі він звернувся до одного з чорних братів, згорбленого старого з кудлатою бородою.

— Йорене, ми рушаємо на південь зі світанком. Знайдеш нас на дорозі, не проминеш.

На цьому він обернувся і пошкутильгав на коротких ногах геть із палати, через двері повз Рікона. Пахолки вийшли слідом.

Четверо братчиків Нічної Варти лишилися. Робб звернувся до них якось непевно:

— Вам наготували кімнати. Ви матимете вдосталь гарячої води, аби змити дорожній пил. Сподіваюся, ви вшануєте наш стіл сьогодні за вечерею.

Він вимовляв усе це так незграбно, що навіть Бран помітив: слова були вивчені, а не йшли від серця. Та чорні братчики однак подякували господареві за гостинність.

Ходор поніс Брана до ліжка; сходами башти за ними трусив Літо. Стара Мамка заснула у кріслі. Ходор мовив: «Ходор», підняв свою прабабусю на руки й виніс геть під її похропування. Тим часом Бран лежав і думав. Робб пообіцяв, що він зможе побалакати з Нічною Вартою на вечірній учті у трапезній палаті.

— Літо, — покликав він. Вовк миттю скочив на ліжко. Бран обійняв його так міцно, що відчув гарячий подих на щоці.

— Тепер я зможу їздити верхи, — прошепотів він до друга. — Ми скоро полюватимемо у лісах, от побачиш.

Через деякий час він заснув.

Уві сні він знову дерся стінами на стародавню вежу без вікон, втискаючи пальці поміж почорнілих каменів, шкрябаючи ногами у пошуках опори. Він ліз вище й вище, крізь хмари у нічне небо, але вежа усе громадилася над ним згори. Коли він спинився, аби глянути униз, то голова йому запаморочилася, а пальці почали ковзати. Бран скрикнув і вчепився з усієї сили, рятуючи життя. Земля виднілася за тисячу верст унизу, а літати він не вмів. Він не міг летіти, не міг! Бран почекав, поки серце припинить калататися, а подих відновиться, і поліз догори знову. Іншого шляху, окрім як нагору, не було. Далеко над собою він, здається, побачив обриси химер на тлі величезного блідого місяця. Руки йому скніли й боліли, та зупинятися він не посмів, а навпаки, примусив себе лізти швидше. Химери спостерігали за його підйомом, жевріючи очима, немов червоним гарячим вугіллям у жарівниці. Колись вони, можливо, були левами, та зараз стали покручені й неоковирні. Бран чув, як вони шепочуть один до одного тихими страшними кам’яними голосами. Він не повинен слухати, сказав він собі, не повинен. Йому безпечно, поки він не слухає. Але коли химери вивільнилися з каменю і полізли стіною вежі туди, де чіплявся Бран, він зрозумів, що безпеки йому не судилося.

— Я нічого не чув, — плакав він, поки ті лізли до нього, — нічого не чув, не чув…

Він прокинувся зненацька, хапаючи повітря, оточений темрявою, і побачив над собою велику тінь.

— Я нічого не чув, — прошепотів він, тремтячи з жаху.

Але тінь мовила: «Ходор», запалила коло ліжка свічку, і Бран зітхнув з полегшення.

Ходор змив з нього піт м’яким теплим ганчір’ям, вдяг ніжними та вмілими руками. Коли настав час, він зніс хлопчика до палати, де коло вогню поставили довгого стола на кобильницях. Панське місце на чолі столу залишилося порожнім, але справа від нього сидів Робб, а з іншого боку Бран. Того вечора вони їли молочних паців, пироги з голубами, ріпу з маслом, а далі кухар обіцяв подати медові стільники. Літо тяг під стіл усе, що йому віддавав Бран, а Сірий Вітер та Кудлай борюкалися у кутку за кістку. Замкові собаки більше не потикалися до трапезної. Спершу Брана це бентежило, а потім він звик.

Серед чорних братчиків Йорен був найстарший за віком і урядом, тому управитель посадив його між Роббом та маестром Лювином. Від старого смерділо кислим, наче той довго не мився. За вечерею він неоковирно відривав м’ясо зубами, трощив кістки, аби висмоктати мозок. Коли згадали Джона Сніговія, Йорен здвигнув плечима.

— Алісерова кара, — пробурчав він.

Двоє братчиків перезирнулися і зареготали, а чому, Бран не зрозумів. Та коли Робб запитав, що чутно від дядька Бенджена, чорні братчики зловісно стихли.

— У чому річ? — не зрозумів Бран.

Йорен витер руки полою.

— Тяжко казати, ваші мосці, тяжко платити злим словом добрим хазяям за трунок та частунок. Але хто спитався, най відповіді не цурається. Старк-бо пропав.

Один з інших братчиків мовив:

— За наказом Старого Ведмедя він пішов шукати Веймара Ройса і не повернувся, мосьпане.

— Задовго вже, — додав Йорен. — Певно, що згинув.

— Мій дядько живий! — люто вигукнув Робб, спалахнувши. Він підвівся з лави і поклав руку на руків’я меча. — Всі чули? Мій дядько живий!

Голос його заметлявся луною між кам’яних стін, і Бран раптом налякався.

Смердючий старий Йорен зиркнув на Робба, не зважаючи на його вибрики.

— Як скажете, мосьпане, — байдуже відповів він і висмоктав з-поміж зубів нитку м’яса.

Наймолодший з чорних братчиків незатишно посовався на сідалі.

— Та ж у Варті ніхто не знає страхолюдну пущу ліпше за Бенджена Старка. Вибереться.

— Еге ж, — буркнув Йорен, — може, вибереться, а чи й ні. У ті ліси багацько добрих хлопців пішло, та не всі назад вийшли.

Бран тільки й міг думати, що про ту оповідку Старої Мамки: з Іншими та останнім людським звитяжцем, за яким крізь білу пущу женуться мертв’яки й павуки завбільшки з собаку. Якусь хвилю він сидів наляканий, а тоді згадав, як та казка кінчається.

— Його врятують діти! — гукнув він. — Діти лісу!

Теон Грейджой гигикнув, а маестер Лювин мовив м’яко:

— Бране, дітей лісу немає на світі вже тисячі років. Від них лишилися самі лики на деревах.

— Тутечки воно, може, й так, маестре, — відказав Йорен, — та за Стіною хтозна? Там не кожен зразу отак скаже, що живе, а що вже померло.

Того вечора, коли прибрали зі столу, Робб сам відніс Брана до ліжка. Сірий Вітер очолював загін, а Літо охороняв ззаду. Брат виріс міцний для свого віку, а Бран — легший за лантух ганчір’я, та сходи були круті й темні, тож Робб важко дихав, поки вони дісталися опочивальні.

Він вклав Брана у ліжко, вкрив ковдрами і дмухнув на свічку. Якусь мить Робб сидів коло брата мовчки у темряві. Бран хотів побалакати, але не знав, про що.

— Ми знайдемо тобі конячку, обіцяю, — нарешті прошепотів Робб.

— Вони колись повернуться? — запитав Бран.

— Так! — вигукнув Робб з такою відчайдушною надією, що Бран зрозумів: він чує рідного брата, а не Робба-князя. — Мати скоро будуть вдома. Якби ж виїхати їм назустріч. Ото вони здивуються, як побачать тебе верхи.

Навіть у темній кімнаті Бран відчував, як його брат посміхається.

— А тоді поїдемо на північ, побачимо Стіну. А Джона й попереджати не будемо — просто одного дня з’явимося, та й усе. Ми з тобою, тільки удвох. Влаштуємо собі пригоду.

— Пригоду, — мрійливо повторив Бран. Він почув, як брат схлипнув. У темряві на Роббовому обличчі не було видно сліз, тож він потягся і знайшов братову руку. Їхні пальці сплелися разом.

Дата добавления: 2015-07-12