Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Тиріон V

Едард V | Джон IV | Едард VI | Кетлін V | Санса II | Едард VII | Тиріон IV | Ар'я III | Едард VIII | Кетлін VI |


Читайте также:
  1. Тиріон I
  2. Тиріон II
  3. Тиріон III
  4. Тиріон IV
  5. Тиріон IX
  6. Тиріон VI

— Зерти хоцес? — буркнув Морд, дивлячись вовком. У дебелій руці з опецькуватими пальцями він тримав мисчину квасолі з олією.

Тиріон Ланістер помирав з голоду, але не збирався плазувати перед тією твариною.

— Подайте ягнячу ніжку, — легковажно мовив він з купи загидженої соломи у кутку цюпи. — До неї тарелю горошку з цибулею, свіжоспеченого хліба з маслом, а ще глечик вина з прянощами, аби запити. Можна пива, якщо з вином тяжко — обіцяю не надто перебирати харчами.

— Осьо харць, — відповів Морд. — Осьдецьки.

Він простягнув миску. Тиріон зітхнув. Наглядач являв собою надзвичайно тупе, жирне одоробло з чорними гнилими зубами та крихітними темними очицями. На лівій половині обличчя вкидався у око жахливий шрам: свого часу Мордові стяли сокирою вухо та шматок щоки. Подальший розвиток подій Тиріон бачив так само ясно, як і свого потворного сторожа, але занадто вже хотілося їсти. Отож він потягся за мискою з квасолею.

Морд забрав її до себе, вишкіряючись.

— Осьдецьки, — повторив він, тримаючи миску так, щоб Тиріон не дістав.

Тиріон так-сяк звівся на ноги, потерпаючи з кожним рухом.

— І не набридла тобі ця тупа гра? — запитав він і спробував ухопити миску з квасолею.

Морд відчалапав назад і вишкірився на усі свої гнилі зуби.

— Ходи сюди, цоловіцок.

Він витягнув руку з мискою так, що та зависла за краєм, де закінчувалася підлога і починалося небо.

— Зерти хіба не хоцес? Ходи сюди, цастуйся!

Закороткими руками Тиріон не міг дістати миску, а ступати занадто близько до краю не хотів. Мордові досить було трохи підіпхнути його товстим білим черевом, аби залишити від нього саму тільки гидку червону пляму на каменях Небосхилу, як від багатьох бранців Гнізда на протязі століть.

— Якщо подумати, ані краплі я не голодний, — заявив Тиріон, повертаючись до кутка.

Морд загарчав і розімкнув тлусті пальці. Миску підхопив вітер, і вона полетіла донизу, перевертаючись. Їжа зникла з виду, хоча одна жменька квасолі порснула просто на них, назад до цюпи. Наглядач зареготав, трясучи черевом.

Тиріон відчув напад гніву.

— Драний вилупок з рябої дупи, — виплюнув він. — Щоб ти здох од кривавої дрислі.

За це Морд хвицьнув його ногою — увігнав підкованого носака в ребра, коли вже виходив.

— Беру свої слова назад, — видавив з себе Тиріон, зігнувшись навпіл на соломі. — Сам тебе заріжу, присягаюся.

Важкі, обкуті залізом двері гримнули, зачиняючись. Тиріон почув брязкіт ключів.

«Для такої маленької людини я маю задовгого язика», розмірковував він, повзучи до свого кутка у тому приміщенні, яке Арини для сміху називали підземеллям. Тиріон згорнувся під тоненькою ковдрою, яка складала усю його постіль, споглядаючи блискуче, порожнє сине небо та віддалені гори, яким не було видно кінця. Він жалкував, що не має з собою шкури сутінькота, яку виграв у Марільона в кості. Той зняв її з тіла ватажка розбійників; шкура тхнула кров’ю та пліснявою, але була товста і тепла. Морд відібрав її, щойно побачив.

Вітер шарпав його ковдру, наче кігтями. Конура, де він сидів, була жалюгідно мала навіть для карлика. Менше ніж за п’ять стоп там, де у будь-якому порядному підземеллі мала бути стіна, закінчувалася підлога і починався простір. Тиріон мав удосталь свіжого повітря і неба, а вночі — місяця з зірками, проте радо і миттєво проміняв би їх на найтемнішу і найвогкішу яму в надрах Кастерлі-на-Скелі.

— Ти полетис, — пообіцяв йому Морд, коли уштовхував до цюпи. — Три тизні сидис, цотири сидис, п'ять сидис, потім летис.

Арини мали єдину в'язницю в усіх королівствах, з якої в’язні могли вийти, коли їм заманеться. Того першого дня, за кілька годин зібравши докупи усю сміливість, Тиріон ліг на живіт і підповз до краю, аби висунути голову і глянути вниз. До Небосхилу було шістсот стоп униз, самим повітрям. Висунувши голову якомога далі, можна було бачити інші цюпи: направо, наліво, угорі. Тиріон сидів, наче бджола у кам’яному стільнику, от тільки крила йому повідривали.

У цюпі панувала холоднеча, вдень і вночі завивав вітер, а найгірше за все — підлога була похила! Не занадто, але достатньо, щоб він боявся заплющити очі — ану ж покотиться і прокинеться тільки тоді, як зіслизне з краю. Не диво, що «небесні келії» зводили людей з розуму.

«Боги, порятуйте», написав на стіні чимось підозріло схожим на кров один з попередніх постояльців, «мене кличе блакить». Спершу Тиріон цікавився, хто то був і що з ним сталося, а тоді вирішив, що краще не знати.

Якби ж то він умів закривати рота, коли слід…

Почалося усе з кволого хлопчини, який дивився на нього згори, сидячи на різьбленому з оберіг-дерева троні під місячно-соколиними прапорами дому Арин. На Тиріона Ланістера усе його життя хтось та дивився зверхньо, але нечасто це був шестирічний слізоокий хлопчина, якому підмостили під сідниці купу товстих подушок, аби додати зросту.

— Це він отой лиходій? — запитав хлопчик, мнучи у руках ляльку.

— Це він, — відповіла пані Ліза з нижчого трону біля нього. Вона вдяглася у блакитне, була вся напудрована та нафарбована задля залицяльників, що переповнювали її двір.

— Такий малий, — гигикнув князь Соколиного Гнізда.

— Це Тиріон-Біс із дому Ланістер, який убив твого батька. — Вона підвищила голос, аби він розносився уздовж високої палати Соколиного гнізда, відбиваючись від молочнобілих стін та струнких стовпів, і доходив до кожного. — Він убив Правицю Короля!

— Ти ба, я вже і його убив? — ляпнув Тиріон, мов дурко.

Якраз тієї миті доречно було б тримати рота на замку, а голову похиленою. Тепер він розумів; а бодай їм семеро дідьків, він вже і тоді розумів. Висока палата Аринів була довга та сувора, її стіни дихали відразливим холодом білого мармуру з блакитними жилками, але з облич навколо пашів ще жахливіший холод. Сила Кастерлі-на-Скелі була далеко, а у Долині Аринів жодного доброзичливця Ланістерів не водилося. Найрозумніший захист для нього був би — скоритися і мовчати.

Та Тиріон мав занадто паскудний настрій, аби слухати голос розуму. На свій сором, він не зміг сам подолати останню ділянку їхнього підйому до Гнізда, який відняв день: заслабкі ноги відмовилися нести його догори. Решту шляху його тягнув на собі Брон, і те приниження додало хмизу у вогонь його люті.

— Як багато я встиг, — ущипливо промовив він. — Купу людей убив, і не зопрів!

Мав би краще пам’ятати, перед ким стоїть. Ліза Арин та її кволий напівдурник не славилися при дворі любов’ю до гострого слова, а надто до націленого на них.

— Бісе, — холодно мовила Ліза, — ти слідкуй за своїм гострим язиком і розмовляй до мого сина чемно, бо присягаюся — матимеш привід пожалкувати. Пам’ятай, де ти зараз. Тут Соколине Гніздо, а навколо себе ти бачиш чесне товариство лицарів Долини, які всі до одного любили Джона Арина. Кожен з них радо помре заради мене.

— Якщо мені завдадуть якоїсь шкоди, пані Арин, то мій брат Хайме радо їм у цьому посприяє. — Ще вимовляючи ті слова, Тиріон уже розумів, яку робить дурницю.

— Ви умієте літати, вельможний пане Ланістере? — запитала пані Ліза. — Чи має курдупель крила? Якщо ні, радше проковтніть наступну погрозу, яка спаде вам на думку.

— Я не робив ніяких погроз, — мовив Тиріон. — То була обіцянка.

Малий князь Роберт схопився на ноги, аж з відрази впустив свою ляльку.

— Нічого ти нам не зробиш! — заверещав він. — Ніхто нам тут нічого не зробить! Матусю, скажіть йому, скажіть: він нам тут нічого не зробить!

Малий почав смикатися.

— Соколине Гніздо неприступне, — незворушно заявила Ліза Арин. Вона притягла сина до себе, оберігаючи його колом пухких білих рук. — Біс намагається залякати нас, солоденький мій. Ланістери — усі брехуни. Ніхто не скривдить моє рідне серденько.

А найгірше було те, що вона беззаперечно мала рацію. Побачивши на власні очі, чого коштує дістатися сюди, Тиріон міг легко уявити, що спіткало б лицаря, який би з боєм і в обладунку пробивався нагору, змагаючись з ворогом за кожен крок. Слово «жахіття» тут було заслабке. Не дивно, що Соколине Гніздо ще ніколи не здобували приступом.

І все ж Тиріон знову не зміг втримати язика на припоні.

— Чого б це неприступне? — мовив він, — Трохи незручне у приступі, та й годі.

Малий Роберт простягнув до нього тремтливу руку.

— Ти брехун. Матусю, я хочу побачити, як він летить.

Двоє стражників у накидках кольору небесної блакиті схопили Тиріона попід руки, піднімаючи з підлоги. Самі боги відали, що б тоді трапилося, якби не Кетлін Старк.

— Сестро, — покликала вона зі свого місця за троном, — прошу не забувати, що цей чоловік — мій бранець, а не твій. Я не дозволю завдати йому шкоди.

Ліза Арин холодно дивилася на неї якусь мить, а тоді підвелася і рушила униз, просто на Тиріона, волочачи за собою довгі спідниці. Мить він побоювався, що вона його вдарить, та замість того пані Ліза наказала його відпустити. Стражники штовхнули його на підлогу, ноги зрадили, і Тиріон упав.

Мабуть, то було потішне видовище: ледве Тиріон спромігся звестися на коліна, як праву ногу вхопила судома, і він знову простягнувся підлогою. У високій палаті Аринів поверху і понизу загримів сміх.

— Малий гість моєї сестри занадто втомився, аби стояти, — оголосила пані Ліза. — Пане Вардісе, відведіть його до підземелля. Хай відпочине у одній з небесних келій, йому значно покращає.

Стражники підсмикнули його угору. Тиріон Ланістер з червоним від сорому обличчям теліпався між ними, слабко хвицяючи ногами.

— Я цього не забуду, — мовив він усім, коли його тягли геть.

І не забув, та зиску від того мав небагато.

Спершу він утішався тим, що ув’язнення не мало тривати довго. Ліза Арин бажала принизити його, не більше. Тож скоро вона за ним пришле. Якщо ж не вона, то хоча б Кетлін Старк має обов’язково його допитати. І цього разу він пильнуватиме за своїм язиком. Не насміляться ж вони просто так взяти та й убити його — він усе-таки Ланістер із Кастерлі-на-Скелі. Якщо проллється його кров, розпочнеться війна. Або ж йому хотілося так думати.

Але з плином часу його впевненість згасала. Може, ті, хто його захопив, просто бажали, аби він погнив тут якомога довше, та в нього вже не лишалося сил. Він слабшав з кожним днем. Ще трохи часу, і копняки та стусани Морда понівечать його, якщо тільки наглядач спершу не заморить його голодом. Кілька нових ночей холоду й голоду, і блакить теж почне кликати до себе.

Йому було цікаво, що відбувається поза трьома стінами цієї, так би мовити, темниці. Князь Тайвин мав вислати гінців, тільки-но звістка досягне його. Може, Хайме просто зараз веде військо через Місячні гори… якщо натомість він не іде на Зимосіч. Чи взагалі здогадується хтось за межами Долини, що його схопила Кетлін Старк? Він спитав себе, що зробить Серсея, коли дізнається. Король міг би наказати звільнити його, та кого послухає Роберт: власну королеву чи власного Правицю? Тиріон не плекав ілюзій щодо любові короля до Серсеї, його сестри.

Якщо в Серсеї ще лишилася крихта розуму, вона могла б наполягти, аби король особисто судив Тиріона. Навіть Нед Старк навряд чи заперечив би; він не насмілиться піддати сумніву честь короля. А Тиріон тільки вітав би можливість змагатися через суд. Якими б убивствами йому не дорікали, Старки не могли мати жодних доказів. Хай виносять свої скарги поперед Залізного Трону і вельможних князів держави — на тому й справі кінець. Якби ж то в Серсеї стало розуму це збагнути…

Тиріон Ланістер зітхнув. Сестрі не бракувало певної тваринної хитрості, але пиха засліплювала її. Вона побачить тут образу, а не сприятливу можливість. А Хайме був іще гіршим: похапливим, гнівливим, свавільним. Брат ніколи не брався розплутувати вузол, якщо міг розрубати його мечем навпіл.

Він замислився, хто із них надіслав посіпаку впокоїти хлопця Старків. І чи вони справді склали змову, аби убити князя Арина. Якщо старого Правицю дійсно убили, то впоралися тонко і вправно. Люди його віку весь час помирають од раптових недуг. Натомість надіслати якогось бовдура з украденим ножем по душу Брандона Старка — то було надзвичайно незграбно. Щось тут не клеїться…

Тиріон здригнувся. Гидка підозра промайнула у голові. Може, лютововк і лев — не єдині звірі у цьому лісі? А якщо так, то хтось смикає за ниточки. Тиріон Ланістер не любив, коли його смикають.

Йому треба звідси вийти, і якомога скоріше. Видавалося майже неможливим подолати Морда силою. Ніхто не збирався потай передавати бранцеві мотузку довжиною у шість сотень стоп. Лишалося пробиватися назовні язиком; той довів свого хазяїна до в’язниці — хай тепер відробляє і рятує його звідси.

Тиріон звівся на ноги, намагаючись не зважати на підступно похилену у бік краю підлогу. Він загатив кулаком по дверях, гукаючи:

— Морде! Наглядачу! Морде, йди-но сюди!

У цих зусиллях минуло хвилин десять, перш ніж за дверима почулися кроки. Тиріон відступив назад у ту мить, коли двері з гуркотом розчахнулися.

— Дузе сумис! — гримнув Морд з налитими кров’ю очима. З однієї дебелої руки в нього звисав шкіряний пас, широкий та товстий, одним кінцем намотаний на кулак.

«Тільки не показати йому, що ти зляканий», — нагадав собі Тиріон.

— Як тобі сподобалося б стати багатієм? — запитав він у Морда.

На це Морд ударив його, змахнувши пасом наче недбало, з-під руки. Тиріон отримав удар у плече, заточився від його сили і аж скреготнув зубами з болю.

— Мовци, цоловіцок, — попередив його Морд.

— Золото, — мовив Тиріон, вичавивши посмішку. — В Кастерлі-на-Скелі повно золота… а-а-а-гр…

Цього разу Морд замахнувся як слід, усією рукою. Шкіряний пас засвистів і ляснув. Тиріон отримав по ребрах і упав на коліна, зсудомившись.

— Багатий, як Ланістери, — простогнав він. — Так люди кажуть, Морде…

Морд загарчав. Пас просвистів у повітрі й ударив Тиріона просто у обличчя. Біль був такий нестерпний, що він не пам’ятав, як і упав. Та коли знову відкрив очі, то лежав на підлозі цюпи. У вусі дзвеніло, в роті набралося повно крові. Він простягнув руку, аби на щось спертися і підвестися, але пальці намацали… порожнечу. Тиріон відсмикнув руку, наче обпечену, і як міг, затримав подих. Він упав просто на край, за декілька вершків од блакиті.

— Цого мовцис? — Морд узяв паса двома руками за кінці та добре смикнув. Пас ляснув, а Тиріона підкинуло. Наглядач зареготав.

«Він мене не зіштовхне», переконував себе Тиріон у відчаї, поки відповзав од краю. «Кетлін Старк я потрібен живий, тож він не насмілиться мене убити». Він витер кров з рота тилом долоні, вишкірився і мовив:

— Суворо ти зі мною обійшовся, Морде.

Наглядач зиркнув на нього, пробуючи зрозуміти, чи не глузують з нього.

— Мені на службі знадобився б такий міцний чолов’яга, як ти.

Пас засвистів знову, та цього разу Тиріон зміг ухилитися, тільки що поковзом отримав по плечі.

— Золото, — повторив він, задкуючи, наче рак, — більше золота, аніж ти тут бачив за життя. Вистачить купити землю, жінок, коней… та хоч би і княжого титула. «В князя Морда вдача горда», га? — Тиріон вихаркав просто у небо згусток крові та слизу.

— Цортма в тебе золота, — сказав Морд.

«Ти ба, він слухає!», подумав Тиріон.

— В мене відібрали гаманця, коли зловили, та золото все ж лишилося моє. Кетлін Старк здатна свавільно захопити людину в полон, але не здатна зганьбити свою честь, пограбувавши її. Допоможи мені, й золото стане твоїм.

Морд знову вдарив пасом, але цього разу якось неохоче, ледь-ледь, без запалу. Тиріон схопив смугу шкіри й утримав її у себе.

— Тобі нема чого боятися. Треба лише піти й передати звістку.

Наглядач висмикнув паса з рук Тиріона.

— Звістку, — повторив він, вагаючись, наче вперше чув таке слово. Від натуги його скривило так, що лоба прорізали глибокі зморшки.

— Ви чули мене, шляхетний пане. Тільки передайте від мене звістку вашій пані. Скажіть їй…

«Що сказати? Що може пом’якшити Лізу Арин?» Раптом на Тиріона зійшло натхнення.

— Скажіть їй, що я бажаю сповідати свої злочини.

Морд підняв руку, і Тиріон зіщулився, очікуючи нового удару, та наглядач вагався. У його очицях змагалися між собою підозра і жадоба. Він жадав того золота, проте боявся, що його обдурять. А таки, мабуть, за життя часто дурили.

— Бресес, — пробурмотів він похмуро. — Цоловіцок хоце надурити.

— Я напишу розписку про свою обіцянку, — присягнувся Тиріон.

Деякі неписьменні люди зневажали письмове слово, тоді як інші плекали до нього забобонну повагу, наче до могутніх чарів. На щастя, Морд належав до останніх. Наглядач опустив паса.

— Писи золото. Писи багацько золота.

— О, багато-багато золота, — запевнив його Тиріон. — Мій гаманець — то лише передобідок, друже. Приміром, мій брат — той носить панцира зі суцільного золота.

Насправді панцир Хайме був із визолоченої криці, та дурноголовий наглядач однак не взнав би різниці.

Морд у роздумах ще трохи покрутив паса в руках, та врешті-решт піддався і пішов по чорнило і папір. Коли розписку було складено, він роздивився її з підозрою.

— А тепер передай від мене звістку, — наполягав Тиріон.

Він хапав дрижаків уві сні, коли пізньої ночі за ним нарешті прийшли. Морд відчинив двері, проте не вимовив ані слова. Тиріона розштурхав носаком чобота пан Вардіс Еген.

— Ставай на ноги, Бісе. Моя пані бажає тебе бачити.

Тиріон продрав очі та зробив удавано невдоволене лице.

— Хто б сумнівався. Але чого вам спало на думку, що я бажаю бачити її?

Пан Вардіс скривився. Тиріон добре пам’ятав його з тих років, які він прослужив у Король-Березі сотником сторожі попереднього Правиці. Непоказний, суворий обличчям, сивочолий, міцної статури, і геть без гумору.

— Що ти бажаєш, мене не обходить. Ставай на ноги, бо інакше тебе потягнуть силою.

Тиріон незграбно звівся на ноги.

— Нині прохолодна ніч, — мовив він безтурботно, — а у високій палаті такі протяги. Не хочу застудитися. Морде, будь ласкавий, принеси мого кожуха.

Наглядач зиркнув на нього, підозріливо набурмосившись.

— Мого кожуха, — повторив Тиріон. — Ту шкуру, що ти її забрав у мене задля безпечного зберігання. Та згадай же.

— Дай йому того клятого кожуха, — наказав пан Вардіс.

Морд не насмілився впиратися. Він кинув на Тиріона погляд, що обіцяв належну відплату, але кожуха приніс. Коли Морд накинув шкуру бранцеві на плечі, Тиріон посміхнувся до нього:

— Красно дякую. Завжди згадуватиму тебе, коли вдягатиму це хутро.

Він закинув довгого кінця шкури, що волочився слідом, на праве плече і вперше за багато днів згадав відчуття тепла.

— Ведіть, пане Вардісе.

Високою палатою Аринів мерехтіло світло півсотні смолоскипів у держаках вподовж стіни. Пані Ліза вдяглася у чорний шовк з місяцем та соколом дому Арин, викладеними перлами на грудях. Оскільки її навряд чи вабила служба у Нічній Варті, Тиріон вирішив, що колір жалоби видався їй доречним для вислуховування страшних карликових зізнань. Її довге рудувато-брунатне волосся заплели у складну косу, яка спадала з лівого плеча. Вищий трон позаду неї стояв порожній. Малий князь Соколиного Гнізда, мабуть, спав собі хворобливим сном. Вже за це слід було дякувати долі.

Тиріон низько уклонився і не впустив нагоди роззирнутися палатою. Як він і сподівався, пані Арин зібрала своїх лицарів та панів, аби всі вони вислухали його зізнання. Він побачив карбоване обличчя пана Бріндена Таллі, потім незлобиву мину князя Нестора Ройса. Поряд із Нестором стояв молодший за нього чоловік з рясними чорними баками, який мусив бути його спадкоємцем, паном Альбаром.

Товариство у палаті представляло майже усі найкращі роди Долини. Тиріон помітив стрункого, як лезо меча, пана Лина Корбрея, вельможного князя Ловича з подагричними ногами, овдовілу пані Тягнидуб, оточену своїми синами. На грудях були й знаки, невідомі йому: зламаний спис, зелена гадюка, палаюча вежа, крилатий келих.

Серед вельмож Долини виднілося кілька його супутників з подорожі гостинцем. Пан Родрік Касель, блідий від напівзціленого поранення, стояв поруч із паном Вілісом Водом. Співець Марільйон здобув собі нові цимбали. Тиріон розплився усмішкою: що б не сталося тут цієї ночі, зберігати таємницю він не хотів, а ніхто краще за співця не рознесе оповідку по усіх усюдах.

У кінці палати вештався позаду стовпа Брон. Чорні очі сердюка прикипіли до Тиріона, а рука пестила маківку на руків’ї меча. Тиріон надіслав йому довгий погляд, питаючи себе…

Першою мовила Кетлін Старк.

— Нам повідомили, що ви бажаєте висповідати свої злочини.

— Саме так, ласкава пані, — відповів Тиріон.

Ліза Арин усміхнулася до сестри.

— Небесні келії ламають усіх і завжди. Там їх бачать боги, і немає темряви, аби сховати зло.

— Не схоже, щоб він зламався, — відказала пані Старк.

Пані Ліза не зважила на її слова.

— Кажи, що маєш, — наказала вона Тиріонові.

«І покотилися кості», подумав він, ще раз коротко зиркнувши на Брона.

— Як мені почати? Визнаю, я малий, та лихий. Злочини і гріхи мої не можна порахувати, шляхетні пані та панове. Я злягався з шльондрами, і то не раз, а сотні разів. Я бажав смерті моєму власному вельможному батькові, а також сестрі моїй — нашій ласкавій королеві.

Позаду нього хтось захихотів.

— Не завжди я по-доброму ставився до слуг своїх. Я грав на гроші, ба навіть мухлював, і з сорому готовий паленіти. Багато злих і підлих слів казав я про шляхетних панів і пань при дворі.

До цієї хвилини по палаті вже котився регіт.

— А раз трапилося…

— Тихше! — Бліде кругле обличчя Лізи Арин запалало рожевим вогнем. — Що це ти робиш, курдупелю?

Тиріон похилив голову на сторону.

— Та я ж сповідую свої злочини, пані…

Кетлін Старк ступила уперед.

— Вас звинувачують у тому, що ви надіслали найманого горлоріза вбити мого сина Брана просто у ліжку, а також у змові на вбивство князя Джона Арина, Правиці Короля.

Тиріон розгублено знизав плечима.

— А от ці злочини я сповідати ніяк не можу. Прикро, та я нічого не знаю про те, хто там кого убив.

Пані Ліза підвелася зі свого трону з оберіг-дерева.

— Я не дозволю робити з себе посміховисько. Пожартував, Бісе, та й годі. Треба сподіватися, тебе це розважило. Пане Вардісе, поверніть його до підземелля… та цього разу до меншої келії з крутішим нахилом.

— То ось як у Долині чинять правосуд?! — загорлав Тиріон так гучно, що пан Вардіс на мить завмер. — Хіба честь більше не пускають сюди крізь Криваву Браму? Мені висувають звинувачення, я його не визнаю, і тоді мене запроторюють до в’язниці на мороз і голод?!

Він підняв голову, аби всі добре бачили синці, що їх залишив йому на обличчі Морд.

— Де тут королівський правосуд? Чи Соколине Гніздо уже не належить до Семицарства? Мене звинувачено, кажете ви. Гаразд, то я вимагаю суду! Хай мене вислухають і відкрито розсудять мою правду і кривду, перед лицем богів і людей!

По високій палаті пішло бурмотіння. Тиріон зрозумів, що цієї миті узяв над хазяйкою гору. Він був людиною шляхетного роду, сином одного з наймогутніших князів у державі, братом королеви. Йому не могли відмовити у суді. Стражники у лазурових накидках рушили були до Тиріона, та пан Вардіс зупинив їх і подивився у бік пані Лізи.

Її маленький ротик скривила дратівлива посмішка.

— Якщо вас судитимуть і визнають винним у тих злочинах, за якими звинувачують, то за королівським законом вам належатиме відповісти власним життям. У Соколиному Гнізді не тримають ката, вельможний пане Ланістере. Гей, відкрийте-но Місячні Двері!

Натовп глядачів розступився. Вузькі двері з оберіг-дерева стояли між двох струнких мармурових стовпів. На білому дереві було вирізьблено місячного серпа. Найближчі до них гості відсахнулися, коли туди підійшла пара стражників. Один вийняв важкі спижеві засуви, а інший потяг двері досередини. Блакитні накидки рвонуло з плеч раптовим вітром, що з виттям увірвався крізь двері до палати. За дверима роззявилася порожнеча нічного неба, поцяткована холодними байдужими зірками.

— Ось вам королівський правосуд, — мовила Ліза Арин. Вогні смолоскипів тріпотіли уздовж стін, як прапорці, а тут і там кілька з них згасло під вітром.

— Лізо, я вважаю це нерозумним, — мовила Кетлін Старк. А чорний вітер тим часом гуляв палатою.

Сестра не зважила на неї.

— Хочете суду, ласкавий пане Ланістере? Добре, матимете суд. Мій син вислухає все, що ви забажаєте сказати, а тоді ви вислухаєте його вирок. По тому ви зможете вийти… одними чи іншими дверима.

«Вона така задоволена з себе», подумав Тиріон, «і то не дивно. Чим їй може загрожувати суд, який вершитиме її хворобливе дитя?» Тиріон кинув погляд на Місячні Двері. «Матусю, я хочу побачити, як він летить», сказав хлопчик. Скільки людей уже вийшло тими дверима за наказом шмаркатого негідника?

— Дякую вам, добра пані, та я не бачу потреби турбувати князя Роберта, — ввічливо мовив Тиріон. — Боги відають про мою невинність. Тож я краще прийму їхній вирок, аніж людський присуд. Я вимагаю суду двобоєм.

Висока палатою Аринів раптом вибухнула бурею сміху. Князь Нестор Ройс пирхав, пан Віліс хихотів, пан Лин Корбрей реготав на все горло, а решта люду в палаті, відкинувши голови, ревіла і стогнала, допоки сльози не ринули обличчями. Марільйон незграбно бринькав щось веселеньке на нових цимбалах пальцями поламаної руки. Навіть вітер, здавалося, висвистував презирливо, пролітаючи Місячними Дверима.

Водянисті блакитні очі Лізи Арин видавали непевність. Тиріон вибив її з рівноваги.

— Беззаперечно, ви в своєму праві.

Молодий лицар з вигаптуваною на жупані зеленою гадюкою ступив уперед і припав на одне коліно.

— Шляхетна пані, благаю вашої ласки виступити у двобої за вашу правду.

— Ця честь має належати мені, — заперечив старий князь Лович. — Заради любові, яку я плекав до вашого вельможного батька, дайте мені помститися за його смерть.

— Мій батько вірно служив князю Джону як намісник Долини, — прогув пан Альбар Ройс. — Я ж бажаю прислужитися його сину в правому суді.

— Боги ласкаві до того, хто б’ється на боці правди, — мовив пан Лин Корбрей, — але ним нерідко виявляється найвправніший мечник. А ми всі знаємо, хто це з-поміж нас.

І він скромно посміхнувся.

Ще з десятеро лицарів почали галасувати одночасно, вимагаючи до себе уваги. Тиріонові стало незатишно, щойно він усвідомив, скільки людей бажають власноруч його вбити. Тепер задум про суд двобоєм уже не здавався таким вдалим.

Пані Ліза підняла руку, аби настала тиша.

— Дякую вам, шановне панство, як напевне подякував би мій син, якби опинився зараз серед нас. Немає ніде у Семицарстві хоробріших та чесніших лицарів, ніж у Долині. Якби ж я могла дарувати цю честь вам усім. Проте я можу вибрати лише одного.

Вона поманила рукою.

— Пане Вардісе Егене, ви були незмінною опорою та правицею мого вельможного чоловіка. Я бажаю, щоб у двобої моїм поборником виступали ви.

Пан Вардіс, на відміну від інших, досі лишався на диво мовчазним.

— Ласкава пані, — мовив він урочисто, припавши на одне коліно, — благаю вас перекласти цей тягар на когось іншого, бо мені він не до смаку. Цей чоловік — не воїн, погляньте самі. Він карлик, удвічі менший за мене, слабкий ногами. Вбити таку людину і назвати це правим судом — то ганьба.

«Чудово сказав», подумав Тиріон і мовив:

— Я погоджуюся.

Ліза кинула на нього підозріливий погляд.

— Та ви ж самі вимагали суду двобоєм.

— А тепер вимагаю поборника. Не гіршого, аніж ви виставили за себе. Упевнений, що за мене охоче стане мій брат Хайме.

— Ваш любий Крулеріз знаходиться за кількасот верст звідси! — гарикнула Ліза Арин.

— То надішліть по нього птаха. Я радо почекаю братового приїзду.

— Ваш двобій з паном Вардісом відбудеться назавтра.

— Співцю, — мовив Тиріон, обертаючись до Марільйона, — коли будеш складати про все це баладу, не забудь розповісти у ній, як Ліза Арин відмовила карликові у праві виставити поборника, а тоді примусила його, змученого, понівеченого і кульгавого, битися проти добірного лицаря свого дому.

— Нічого я тобі не відмовила! — вигукнула Ліза Арин, і голос її бринів з роздратування. — Шукай собі поборника, Бісе… якщо знайдеться хтось, ладний пролити за тебе свою кров.

— З вашої ласки, ліпше я шукатиму когось, ладного пролити за мене чужу.

Тиріон обвів очима довгу палату. Ніхто не ворухнувся. Якусь мить він гадав, чи не зробив фатальну помилку.

Тоді ззаду приміщення позначився якийсь рух.

— Я стану до бою за карлика, — промовив Брон, виходячи наперед.


 


Дата добавления: 2015-07-12; просмотров: 55 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Едард IX| Едард X

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.035 сек.)