Едард XV

Солома на підлозі тхнула сечею. Тут не було ані вікна, ані ліжка, ба навіть цебра до вітру ходити. Він пам’ятав стіни червоного каменю, порослі плямами селітри, сірі дощаті двері у два вершки завтовшки, обиті залізом. Усе це він побачив мимохідь, поки його штовхали досередини. А щойно двері з гуркотом зачинили, більше не бачив нічого, мовби осліп.

Або ж помер. І був похований разом зі своїм королем.

— Ех, Роберте, — бурмотів він, мацаючи холодну кам’яну стіну і страждаючи від болю в нозі з кожним рухом. Він пам’ятав, як жартував король у крипті Зимосічі під поглядами холодних кам’яних очей Королів Зими. «Король зжере», мовив Роберт, «Правиця сраку підітре». Як він реготав з тієї приказки. І все ж розумів її неправильно. «Короля вже не мають», проказав про себе Нед Старк, «і з ним Правицю поховають».

Підземелля знаходилося десь під Червоним Дитинцем, а як глибоко — він і уявити боявся. Пам’ятав-бо старі байки, як Маегор Лютий стратив усіх каменярів, що мурували замок, аби ніхто не взнав його таємниць.

Спочатку він кляв їх усіх: Мізинця, Яноса Слинта з його золотокирейниками, королеву, Крулеріза, Пицеля, Вариса, пана Барістана, ба навіть Робертову рідну кров — князя Ренлі, який утік, коли був потрібен найбільше. Та зрештою став клясти одного себе.

— Дурень! — кричав він у темряву. — Проклятий богами сліпий дурень…

У темряві перед ним плавало обличчя Серсеї Ланістер. Волосся її сяяло сонцем, але усмішка була жорстоко глузлива.

— Коли граєш у гру престолів, то виграєш або гинеш, — прошепотіла вона. Нед зіграв з нею і програв, а його люди заплатили за його дурість власною кров’ю.

Коли він думав про доньок, то ладний був плакати, але сльози ніяк не хотіли текти. Навіть тут він залишався Старком на Зимосічі: горе та лють однаково замерзали в нього всередині.

Не рухаючись, він майже не спричиняв болю нозі, тому намагався лежати якомога тихіше. Скільки пройшло часу, він не знав: сонця та місяця не бачив, на стінах відмічати у темряві не міг. Нед заплющував очі, тоді розплющував. Жодної різниці. Він спав, прокидався, знову спав, і не знав, що болючіше: прокидатися чи спати. Коли він спав, то бачив сни: чорні неспокійні сни про кров та порушені обіцянки. Коли він прокидався, то не мав чого робити, тільки думати, а думки увіч були ще гірші за сни. Думати про Кет було болючіше, ніж спати на кропивному ліжку. Він питав себе, де вона, що робить, чи побачить він її ще колись.

Години складалися у дні — принаймні так йому здавалося. Він відчував тупий біль у зламаній нозі, свербіння під лубком. Коли торкався стегна, то відчував жар у плоті під пальцями. Єдиним звуком навколо був його власний подих. По якійсь годині він почав говорити уголос, аби лише почути чиїсь слова. Щоб зберегти здоровий глузд, він думав про майбутнє, будував замки надії у темряві склепу. Робертові брати десь там, у великому світі, збирають війська на Дракон-Камені та у Штормоламі. Алин та Гарвін повертаються до Король-Берега з рештою його сторожі, давши раду панові Грегору. Кетлін підіймає північ на боротьбу, отримавши звістку про нього, і до неї стікається панство річкового краю, Гори та Долини.

Він усвідомив, що все частіше думає про Роберта. Він бачив короля таким, яким той був у розквіті юності: високим та вродливим, з великим рогатим шоломом на голові, з келепом у руці, верхи на коні, схожим на бога війни. Він чув його сміх у темряві, бачив його очі — блакитні, чисті, мов гірські озера.

— Подивися на нас, — казав Роберт. — О боги, як ми до цього дійшли? Ти сидиш тут, а мене задавила свиня. Ми ж разом захопили престол…

«Я підвів тебе, Роберте», подумав Нед. Він не зміг сказати потрібні слова. «Я збрехав тобі, приховавши правду. І дозволив їм тебе убити.»

Король почув його.

— Ти, твердолобий бовдуре, — пробурмотів Роберт, — надто гордий, аби когось слухати. Чи наївся ти своєю гордістю, Старку? Чи захистить твоя честь твоїх дітей?

Тріщини побігли його обличчям, провалля відкрилися у плоті; він потягся та зірвав маску. То був зовсім не Роберт, а Мізинець, який шкірився і глузував, перекривлюючи його. Коли той відкрив рота і заговорив, його брехня перетворилася на блідих сірих метеликів і розлетілася у повітрі.

Нед куняв, коли далі проходом почулися кроки. Спершу йому здалося, що то уві сні — так довго він не чув нічого іншого, крім власного голосу. Його трусила лихоманка, ногу рвали тупі кліщі болю, губи висохли та розтріскалися. Коли важкі дерев’яні двері прочинилися зі скрипом, раптове світло завдало болю очам.

Наглядач тицьнув йому глечика. Глина була прохолодна й волога. Нед ухопив глека обома руками і жадібно допався до нього. Вода витікала з рота, стікала бородою. Він пив, поки не відчув нудоту.

— Скільки часу…? — спитав він ледве чутно, коли вже не міг пити.

Наглядач виявився бридким одороблом з пацючим писком і розпатланою бородою, вдягненим у кольчугу та шкіряну накидку.

— Мовчати, — гарикнув він і вирвав глечика з Недових рук.

— Благаю вас, — мовив Нед, — мої доньки…

Грюкнули, зачиняючись, двері. Нед блимнув, проводжаючи зникле світло, опустив голову на груди і скрутився на соломі. Вона більше не смерділа сечею та лайном. Вона взагалі не мала запаху.

Різниці між сном та дійсністю він більше не відчував. Спогади наповзали у темряві, не менш яскраві за сни. Був рік оманливої весни, йому знову було вісімнадцять, він приїхав з Соколиного Гнізда на турнір у Гаренголі. Він бачив темну зелень трави, відчував пахощі квіткового пилку, що летів вітром. Теплі дні, прохолодні ночі, солодкий смак вина. Згадував сміх Брандона, шалену хоробрість Роберта у бугурті — як він збивав вояків з коней наліво та направо і реготав з них. Згадував Хайме Ланістера, золотоволосого юнака у лускатій білій броні, на колінах у траві перед королівським шатром, де він проказував обітницю боронити та захищати короля Аериса. Після того пан Озвел Вент допоміг Хайме підвестися, і сам Білий Бик, пан Регіментар Герольд Вишестраж, застібнув сніжно-біле корзно Королегвардії на його плечах. Усі шестеро Білих Мечів тоді вітали свого нового брата.

Але коли почалися кінні змагання, поле залишилося за Раегаром Таргарієном. Кронпринц мав на собі той самий обладунок, у якому потім загинув: вороновані лати з триголовим драконом його дому, викладеним рубінами на грудях панцера. Кармазиновий шовк стримів з його шолома, і жоден спис не міг його торкнутися. Він звалив Брандона, і Спижевого Йона Ройса, і навіть неперевершеного пана Артура Дейна, Вранішнього Меча.

Роберт жартував собі з Джоном та старим князем Ловичем, поки принц кружляв полем, спішивши пана Барістана у останній сутичці за корону переможця. Нед пам’ятав мить, коли згасли всі посмішки: принц Раегар Таргарієн пришпорив коня повз власну дружину, дорнійську князівну Елію Мартел, і поклав вінця королеви краси на коліна Ліанни. Він досі згадував того вінця: зимові троянди, блакитні, мов паморозь.

Нед Старк простягнув руку, аби вхопити квіткову корону, але під блідими блакитними пелюстками ховалися шпичаки. Він відчував, як ті, гострі та люті, впиваються йому в шкіру, бачив струмочок крові на пальцях. І прокинувся, тремтячи, посеред темряви.

«Обіцяй мені, Неде», шепотіла його сестра з кривавого одра. Вона так любила пахощі зимових троянд.

— Рятуйте мене, боги, — заплакав Нед. — Я втрачаю глузд.

Але боги не зізволили відповісти.

Кожного разу, як наглядач приносив йому воду, він казав собі, що пройшов іще один день. Спершу він благав принести йому якусь звістку про доньок та світ нагорі. Наглядач тільки бурчав та частував бранця копняком. Пізніше, коли почало судомити шлунок, він благав про їжу. Пусте — його не годували. Можливо, Ланістери бажали заморити його голодом до смерті. «Та ні», заперечив він сам собі. Якби Серсея хотіла його смерті, то наказала б зарізати у престольній палаті разом з його стражниками. Ні, вона хотіла мати його живим. Слабким, підупалим духом, у відчаї, але живим. Кетлін тримала в полоні її брата, і королева не насмілилася б убити Неда, бо тоді й життю Біса настав би кінець.

Ззовні підвалу донеслося брязкання залізних ланцюгів. Зарипіли двері, Нед сперся долонею на вологу стіну і потягнувся до світла. Від вогню смолоскипа він зіщулився.

— Їсти, — проскрипів він.

— Вина, — відповів голос. То був не наглядач із пацючим писком, а хтось інший: тлустіший, коротший на зріст, хоча й у такій самій шкіряній накидці та шишаку зі шпичкою. — Пийте, пане Едарде.

Він сунув Недові до рук міха з вином.

Голос видався дивно знайомим, і все ж Нед Старк допетрав не одразу.

— Варисе? — перепитав він спантеличено і доторкнувся до його обличчя. — Я не… це не сон. Це справді ви.

Огрядні щоки євнуха вкривала темна борода. Нед відчував цупке волосся долонею. Варис перетворився на бридкого наглядача, що смердів потом та кислим вином.

— Як це… та ви справжній штукар.

— Спраглий штукар, до речі, — зазначив Варис. — Ви пийте, пане мій.

Нед намацав міха тремтливими руками.

— Це та сама отрута, що ви дали Робертові?

— Ви мене ображаєте, — сумно відповів Варис. — А й справді, чого це всі так погано думають про євнухів? Дайте сюди міха.

Він хильнув, і з куточка повногубого рота потекла цівка вина.

— Не таке гарне, як ви наливали мені надвечір турніру Правиці, але не отруйніше за інші, — вирік він, витираючи губи. — Ось вам.

Нед спробував ковток.

— Кисла гидота. — І трохи не виблював його назад.

— Кожен мусить колись ковтати кислу гидоту. Хоч вельможний князь, хоч бідний євнух. Ваш час саме настав, мій пане. Солодощі скінчилися.

— Мої доньки…

— Менша дівчинка втекла від пана Мерина невідомо куди, — мовив Варис. — Я її знайти не зміг. Ланістери теж не змогли. На щастя. Наш новий король-бо її не дуже любить. А ваша більшенька усе ще заручена з Джофрі. Серсея тримає її коло себе. Кілька днів тому дівчинка прохала при дворі зберегти вам життя. Шкода, що вас там не було — так зворушливо, просто серце краялося.

Варис нахилився ближче.

— Сподіваюся, пане Едарде, ви вже усвідомили, що вам кінець?

— Королева не вб’є мене, — мовив Нед. Голова в нього паморочилася: вино було міцне, а він так давно нічого не їв. — Кет… Кет захопила її брата…

— Не того брата, якого мала б, — зітхнув Варис. — Та й того вже не має. Впустила Біса між пальців. Гадаю, він зараз лежить випатраний десь у Місячних горах.

— Якщо це правда, вріжте мені горло, та й по тому, — простогнав Нед, очманілий від вина, смертельно втомлений і охоплений відчаєм.

— Вашої крові мені треба найменше у світі.

Нед скривився.

— Коли нищили мою сторожу, ви стояли біля королеви й дивилися, не кажучи ані слова.

— І знову б так вчинив. Пригадайте, що я не мав ані зброї, ані обладунку, а навколо стояли ланістерівські стражники.

Євнух дивився на нього з цікавістю, схиливши голову.

— Коли я був хлопчиком, ще не врізаним, то подорожував Вільними Містами з ватагою мартоплясів. Вони навчили мене, що кожна людина має написану для неї роль — що у вертепі, що в житті. Так і при дворі. Королівський Правосуд має жахати людей, коронний підскарбій — труситися за кожен мідяк, Регіментар Королегвардії — уособлювати лицарські чесноти… а коронний шепотинник — все знати, не мати совісті й покірно служити престолові. Свавільний шепотинник — таке ж безглуздя, як боягузливий лицар.

Він забрав міха з вином і зробив ковток.

Нед уважно вивчив євнухове обличчя, шукаючи на ньому правду поміж блазенських шрамів та несправжньої бороди. Потім скуштував іще вина. Цього разу воно пішло легше.

— Ви можете вийняти мене з цієї ями?

— Міг би… але чи буду? Ні. Бо виникнуть питання, а відповіді на них приведуть до мене.

Нед так і думав.

— Ви досить відверті.

— Євнух не має честі, а павук не може дозволити собі совісті, пане мій.

— Ви можете хоча б передати від мене звістку?

— Залежно, яка звістка. Радо надам вам папір та чорнило, якщо ви цього бажаєте. Коли ви напишете листа, я його прочитаю. А от передати чи ні — вирішу з власних міркувань.

— Власних міркувань… І про що ж ви міркуєте, пане Варисе?

— Про мир, — без вагань відповів Варис. — Бодай одна особа у Король-Березі відчайдушно прагнула зберегти життя Робертові Баратеону. Ця особа — я.

Він зітхнув.

— Чотирнадцять років я беріг його від ворогів, але від друзів вберегти не зміг. З якого дурного божевілля ви сказали королеві Серсеї, що знаєте правду про походження Джофрі?

— З божевілля милосердя, — зізнався Нед.

— Ага, — зазначив Варис. — Ось воно як. Ви чесна та шляхетна людина, пане Едарде. Інколи я про це забуваю. Бо дуже мало зустрічав у житті подібних людей.

Він озирнувся підвалом.

— І коли я бачу, куди вас завела чесність і шляхетність, то розумію, чому стрічав їх так мало.

Нед Старк відкинув голову на вологу кам’яну стіну і заплющив очі. Ногу смикало від болю.

— Вино короля… ви допитували Ланселя?

— О, так. Серсея дала йому кілька міхів і сказала, що то улюблений Робертів збір.

Євнух здвигнув плечима.

— Доля мисливця — наражатися на небезпеку. Якби Роберта не зарізав вепр, він міг би впасти з коня, наступити на гадюку, втрапити під випадкову стрілу… зрештою, ліс — то бійня, де самі боги ллють кров річками. Короля вбило не вино. Його вбило ваше милосердя.

Нед боявся це почути.

— Я благаю богів пробачити мені.

— Якщо вони є, — зазначив Варис, — то може, й пробачать. Але королева однак би не забарилася завдати удару. Роберт ставав надто свавільний. Вона мусила позбавитися його, аби звільнити руки для його братів. О, то така собі парочка — Станіс та Ренлі — скажу я вам. Дві ручки у двох рукавичках, от тільки одна — сталева латна, а друга — м’якенька шовкова.

Євнух витер рота тилом долоні.

— Ви вчинили дурницю, пане мій добрий. Треба було слухати Мізинця, коли він закликав вас підтримати Джофрі на троні.

— Як… як ви дізналися?

Варис посміхнувся.

— Дізнався, та й годі, не переймайтеся. А ще я знаю, що назавтра вас відвідає сама королева.

Нед повільно здійняв очі.

— Навіщо?

— Серсея боїться вас, мосьпане… але має ворогів, яких боїться ще більше. Її улюбленець Хайме просто зараз воює з річковим панством. Ліза Арин сидить у Соколиному Гнізді за нездоланними стінами каменю і сталі, плекаючи там свою добре відому любов до королеви. Дорнійські Мартели в себе вдома досі суплять брови, згадуючи вбивство принцеси Елії та її дітей. А ваш син рухається Перешийком на чолі війська Півночі.

— Робб іще зовсім хлопчик, — охоплений жахом, мовив Нед.

— Хлопчик із військом, — відповів Варис. — Але ви вірно кажете: ще зовсім хлопчик. Серсея не спить вночі радше з-за королівських братів… зокрема з-за князя Станіса. Його права на престол законні, він уславлений полководець і не має жодної крихти милосердя. На світі не буває нікого страшнішого, ніж беззаперечно справедлива людина. Ніхто не знає достеменно, що Станіс робить на Дракон-Камені, але я ладний битися об заклад, що він там зібрав більше мечів, аніж мушлів. Отже, ось вам Серсеїн нічний жах: поки її батько та брат виснажують себе війною проти Старків і Таллі, на берегах столиці висаджується князь Станіс, проголошує себе королем і стинає золотокудру голівоньку її синка… а заразом і її власну. Хоча я певний, що про синову вона непокоїться більше.

— Станіс Баратеон — законний Робертів спадкоємець, — відповів Нед. — Престол належить йому за правом. Якби він отримав корону, я б вітав його першим.

Варис несхвально зацокав язиком.

— Серсеї не сподобаються ваші слова, можу вам обіцяти. Вчіться тримати язика за зубами, бо інакше, навіть якщо Станіс і зійде на трон, привітати його зможе тільки ваша гнила голова на шпичці. Санса так зворушливо за вас прохала — шкода буде, якщо ви зневажите її зусилля. Вам дарують життя, аби тільки ви спромоглися прийняти дарунок. Серсея ж не зовсім дурепа. Вона знає, що від приборканого вовка більше користі, аніж від мертвого.

— Ви хочете, щоб я служив жінці, яка вбила мого короля, вирізала моїх людей, як худобу, і скалічила мого сина? — Судячи з голосу, Нед не міг повірити у почуте.

— Я хочу, аби ви служили державі, — відповів Варис. — Скажіть королеві, що зізнаєтеся у підлій зраді, накажіть синові скласти зброю, оголосіть Джофрі законним спадкоємцем. Зречіться Станіса та Ренлі, визнайте їх невірними узурпаторами. Наша зеленоока левиця знає, що ви — людина честі. Якщо ви дасте їй мир, якого вона потребує, час дати раду Станісові, і обіцянку забрати її таємницю з собою до могили, то гадаю, вона дозволить вам вдягти чорне і дожити своїх днів на Стіні поруч із вашим братом та байстрюком.

Згадка про Джона змусила Неда відчути сором і такий сум, який не передати словами. Якби ж побачити хлопця знову, сісти та побалакати з ним… зненацька ногу під брудним сірим лубком прострелив біль. Він зіщулився, безпорадно судомлячись пальцями.

— То ваша власна оборудка, — вичавив він, — чи ви змовилися з Мізинцем?

Схоже, євнуха це розважило.

— Та я б скоріше одружився з кохорським Чорним Цапом. Мізинець — друга найхитріша людина у Семицарстві. Так, я згодовую йому вибрані плітки — рівно стільки, аби він думав, що я служу йому… як я дозволяю Серсеї думати, що служу їй.

— І як ви дали мені зрозуміти, що служите мені. Скажіть-но, пане Варисе, кому ж ви служите насправді?

Варис слабко посміхнувся.

— Та державі ж, пане мій добрий, хіба ви колись сумнівалися? Клянуся втраченою чоловічою гордістю. Я служу державі, а держава потребує миру.

Він випив останній ковток вина і відкинув убік порожнього міха.

— То яка буде ваша відповідь, пане Едарде? Дайте мені слово, що скажете королеві те, що вона хоче почути, коли вас до неї прикличуть.

— Якби я й дав слово, воно було б порожнє, як броня без лицаря. Та я не настільки ціную своє життя.

— Шкода. — Євнух підвівся. — А життя вашої дочки, мій пане? Чи його ви цінуєте?

Холод скував Недове серце.

— Моєї дочки…

— Ви гадаєте, я забув про ваше невинне дитя, пане? Королева, будьте певні, не забула.

— Ні… — Голос в Неда тріснув. — Варисе, благаю милістю божою, робіть зі мною, що забажаєте, але не вплутуйте у ваші оборудки мою дочку! Санса ще зовсім дитина.

— Раеніс теж була зовсім дитиною. Дочка принца Раегара. Така чарівна малеча, ще менша від ваших доньок. Вона мала чорне кошеня на ймення Балеріон, ви не знали? А ось я завжди хотів знати, що з ним сталося. Раеніс полюбляла вдавати, що то справжній Балеріон, Чорний Жах старих часів. Але того дня, коли до неї у двері вломилися ланістерівці, вона швидко взнала різницю між кошеням та драконом.

Варис зітхнув, поволі і стомлено, як людина, що несе на плечах всі скорботи світу.

— Колись верховний септон сказав мені: по гріхах наших і страждання наші. Якщо це правда, пане Едарде, скажіть мені… чому більше за всіх завжди страждають невинні, коли ви, вельможні князі та шляхетні пани, граєте у гру престолів? Поміркуйте над цим, якщо ваша ласка, поки чекаєте на королеву. А ще не пожалкуйте хвильку свого часу і розсудіть ось про що: наступний гість може принести вам хліба, сиру і макового молочка від болю… або ж Сансину голову.

— Цей вибір, мій ясновельможний пане Правице, можете зробити тільки ви, й ніхто інший.

Дата добавления: 2015-07-12