Індоєвропа

У 1786 році сер Віл'ям Джонс, який на той час був членом Верховного Суду в Калькутті, зробив дивне відкриття. Вивчаючи священну мову індійців - санскрит, він дійшов висновку щодо спорідненості мов індійських народів та народів Європи.

Ще в 1833 році Франц Бон твердо встановив, на основі ще до нього поміченої схожості санскриту, мови брахманів, і більшості древніх і нових європейських мов, безсумнівний тісний зв'язок між великою групою мов. Він довів, що санскрит перебуває в близькому спорідненні не тільки з давньоперсидською (зенд), а майже з усіма мовами Європи.

Чим можна пояснити подібну схожість? Найшвидше можна припустити кревну спорідненість народів, поєднаних спорідненням мов, тобто прийняти їх походження від одного первинного народу: Авг. Пот, Хрістіан Лассен, Яків та Вільгельм Грімми і багато інших були глибоко переконані, що місцем проживання цього первинного народу була Азія.

А ось як описуються у Ведах умови існування людей в древній цивілізації, коли па Землю сходив Всевишній як Крішна:

"Дваракапурі будь-якої пори року було сповнене дарів. В місті були парки й сади з квітниками, альтанками й водоймами, в яких цвіли незліченні лотоси.

На честь приїзду Господа міська брама, двері садиб і арки вздовж доріг були святково оздоблені стрічками та гірляндами і прикрашені банановим і манговим листям. Прапорів, гірлянд, барвистих емблем і транспарантів було стільки, що в їхньому затінку можна було сховатися від сонця.

Всі биті шляхи, вулиці й провулки, базари й майдани були ретельно вичищені й зрошені духмяною водою. А на вітання Господу скрізь були розсипані фрукти, квіти й нерозщеплене зерно.

Біля дверей кожної садиби були виставлені всілякі сприятливі речі - нерозрізані фрукти, кисле молоко, цукрова тростина, повні глеки води і предмети для ритуалу поклоніння, куріння та свічки." (Шрімад Бгагаватам 1.11.12-15) (6).

Це ще було в кінці Двапара-юги - на початку Калі-юги. А на світанку існування Всесвіту людей було взагалі небагато і не було потреби в розкішних містах, - вони були досить відреченні від тілесних зручностей та цілком усвідомлювали свою вічну духовну природу; кінцеву мету свого проживання тут бачили в поверненні в духовний світ, а не в народженні на різних планетах Всесвіту, де завжди присутні хвороби, старість та смерть.

Так проглядаються деякі аспекти з історії Всесвіту через призму Вед. Починаючи з такого масштабу, ми можемо розібратися в наших коренях. Прийшов час, коли навіть педантичні дослідники поступово змінюють свої погляди стосовно походження народів та людства в цілому.

Не даремно в останні століття багато дослідників звертають погляди на Схід. Ось що писав про Індію на початку століття професор Еміль Шмідт: "Навряд чи знайдеться ще інша країна, котра поєднувала б у собі на такому обмеженому просторі стільки найрізноманітніших географічних і антрополого-етнографічних особливостей, як Індія. Це ніби цілий світ у стислому вигляді; найрізноманітніші природні та культурні умови зустрічаються тут поруч і багатство природи супроводжується різноманіттям народного життя і його розвитком. Протилежності стикаються різко... Тут дикун, який перебивається майже одним полюванням, обробляючи землю найпримітивнішим способом, а поряд - поважний брахман, що спокійно заглиблюється в роздуми про найсокровеніші таємниці буття..." (17).

Відкриття архаїчних цивілізацій поміняли карту давнього світу і уточнили його відомі хронологічні таблиці. Навіть до теперішнього часу в історичній науці прийнято викладати історію людства з Месопотамії, Передньої Азії та Єгипту, які входили до так званого "родючого півмісяця". Розвиток археології показав, що роги півмісяця витягуються все далі, ніж їх окреслив Джеймс Н. Брестед, який запровадив цей термін; вони охоплюють долину Інду, долини великих китайських рік, пустелю Сахару, яке теж була одним із найдавніших осередків культурної зони" (1, с. ІЗ).

Як відзначав Д.А. Ольдерогге, "плодючий півмісяць" являє собою начебто залишки тієї широкої області, де відбувалось поступове освоєння дикорослих злаків і введення їх в культуру і де починалось одомашнення великої рогатої худоби, кіз та овець." (35).

Самостійні осередки давніх цивілізацій існували і в Новому Світі з основними центрами в Перу і в Мезоамериці. В Європі лише цивілізація, що виникла на островах і півостровах Егейського моря, може бути порівняна по древності з деякими пізнішими з давньосхідних цивілізацій.

Таким чином, цивілізація долини Інду є одним із ареалів найдавнішої культурної зони, обширної в географічному відношенні, екологічні умови якої сприяли виникненню й розвитку діяльності людини по окультурюванню дикорослих злаків і доместикації худоби.

Європа в ту давню добу була віддаленою й занедбаною окраїною Старого Світу, яка значно відставала в своєму розвитку від Азії й Африки. Вона залишалась у положенні провінційної Попелюшки, що тулилась на задвірках Ойкумени до появи високорозвинутої мікенської цивілізації, котра поклала початок повільному сходженню Європи до головних ролей на історичній сцені. На порівняно пізньому етапі історичного розвитку Європа зайняла центральне місце і досить довго його утримувала, витіснивши на периферію Азію і Африку, у яких вона свого часу немало взяла в культурному відношенні. Той період, коли Європа була центром, і породив стійкий комплекс європоцентричної вищості, про який було сказано вище. Тому хотілось би спеціально підкреслити, що в III-II тис. до н.е. в епоху існування древніх східних цивілізацій, співвідношення світових культур і відносини центру і периферії були інакшими. ніж це бачиться зараз, із XX століття; до центральної позиції Європі було ще далеко. Відстала периферія, вона й помислити не могла тоді про майбутню роль авторитарного культурного взірця. Не тільки співвідношення центра й периферії, але і вся піраміда культурної ієрархії виглядала тоді інакше, ніж звична для нас картина. Цей невеличкий відступ може допомогти читачам правильно оцінити перспективу, вірніше, ретроспективу, в якій належить розглядати протоіндійську цивілізацію, і вибрати потрібний масштаб для оцінки її досягнень.

Отже, в долині Інду і Міжріччя в III-II тис. до н.е. існувала одна з найбільших цивілізацій давнини. Завдяки спільним зусиллям пакистанських і закордонних археологів, які вели пошуки в Індії й Пакистані з 20-х років нашого століття, а також працям істориків, етнографів, лінгвістів (кількість їх спеціальних досліджень нараховує не одну сотню), поступово вимальовується її образ, часові й географічні межі, місцеві витоки формування, окремі риси господарського комплексу та стильові характеристики культури, причини її згасання і окремі лінії її подальшої долі.

З точки зору Вед згадана цивілізація - не що інше як залишки ведичної культури, коли існували чотири соціальних уклади життя та чотири статуси духовного життя. У Ведах ця система описана як варнашрама-дгарма

Поселення хараппської культури, виявлені спершу лише в долині Інду, тепер відомі на величезній території, яка займає площу 1100 км. з півночі на південь і 1600 км. з заходу на схід. Її загальна площа обчислюється приблизно 1,3 млн. кв. км. і вона займає територію на північному заході Індостану, яка приблизно дорівнює території Франції (1, с. 1З).

Ця процвітаюча цивілізація базувалась на землеробстві, ремісництві, торгівлі і мореплавстві. Про це свідчать зарубіжні дослідження (60, 64).

Що культура древньої цивілізації в долині Інду мала місцеве походження є свідоцтво часткової акультурації хараппських елементів в Месопотамії, а не навпаки (63).

Що ж є причинами занепаду древніх цивілізацій (мається на увазі цивілізація в долині Інду)? Деякі з індійських дослідників припускають фактори екологічного характеру: зміна рівня морського дна, зміна русла Інду внаслідок тектонічного поштовху і дальшого наводнення, переміна в напрямку мусонів, епідемії невиліковних і можливо невідомих раніше хвороб, посухи, як наслідок надмірної вирубки лісів, засолення ґрунтів і наступ пустелі як наслідок крупномасштабної іригації і т.п. (66).

Інші, як наприклад, американський археолог В. А. Фейрсервіс, вважають, що головною причиною занепаду хараппської цивілізації було виснаження економічних ресурсів долини Інду, і це змусило населення міст шукати нові менш виснажені місця і відправлятись на південь, до моря, і на схід - у район долини Гангу (59).

Але слід зауважити, що серед перелічених вище можливих причин кризи слід назвати ще одну, чи не найважливішу, яку зазвичай оставляють непоміченою історики й культурологи. На неї звернув увагу філософ М.К. Мамардашвілі, назвавши її "антропологічною катастрофою", яка проявляється не в екзотичних подіях, не у виснаженні природних ресурсів чи в надмірному рості населення. Мається на увазі "подія, яка відбувається з самою людиною і зв'язана з цивілізацією в тому розумінні, що дещо життєво важливе може необоротно в ній зламатись в зв'язку з руйнуванням чи просто відсутністю цивілізованих основ процесу життя" (1, с. 27-28.).

З книги Альбеділь М. Ф.: "У вступі говорилось, що археологам зараз відомо кілька сотень хараппських поселень, їхня загальна кількість досягає тисячі. Найбільше серед них - Мохенджо Даро, Хараппа, і недавно розкопане місто Ганверівала на березі річки Гхаггар у східній частині Пенджабу. Площа, яку займає Мохенджо Даро дорівнює 83 га, місто Ганверівала рівне йому по розмірах і за значенням, його площа - 81,5 га, Хараппа - менше цих міст, її площа становить близько 65 га. Зараз нараховується близько 200 поселень, які відносяться до періоду так званої зрілої епохи... Кожне десятиліття приносить відкриття нових поселень, тому зараз ми не можемо відповісти на багато запитань, зв'язаних з містами-державами древньої індської цивілізації. Але накреслити їх образ у загальних рисах, засновуючись на існуючих матеріалах, можна.

Місцеположення багатьох міст поблизу рік визначає їх розчленування на власне місто, передмістя - прилеглі до нього поселення і гавань чи торговий порт поза містом. Поступово з'ясовуються відмінності в планах міст: Мохенджо Даро побудований інакше ніж Лодхал, а Лодхал - інакше ніж Калібанган. Різноманітним було і вживання сирцевої і випаленої цегли. Наприклад, в Хараппі чергувались ряди випаленої і невипаленої цегли, в Калібангані з випаленої цегли будували стіни, водостоки і ванні кімнати, а в Мохевджо Даро віддавали перевагу невипаленій цеглі, яку клали зверху для "облицювання" (1, с. 57).

Який же матеріальний інвентар проіндійської культури? На території її поширення знайдено кілька груп ремісничих речових джерел, які свідчать про процвітання металургії, кераміки й ювелірної справи (1, с. 63).

"Судячи з предметів, що збереглись, вони вміли прекрасно працювати з каменем, глиною, металом, мушлями й кісткою. Знали вони також ткацтво, суднобудування, будівельну справу, вміли виготовляти круги, вози, музичні інструменти і багато іншого. Археологічні знахідки свідчать про широке розповсюдження ремісничої праці і такі знахідки досить чисельні: спеціальні будівлі, знаряддя виробництва, заготовки, уламки, готові вироби. Так, на території самого тільки Мохенджо Даро знайдено близько 2000 різноманітних металевих предметів з міді, бронзи, свинцю, золота, срібла, електрону.

Жителі міст дуже любили прикраси і про високу майстерність ювелірів давнини свідчать багато знахідок" (1, с. 63-64).

Чмихов, досліджуючи язичництво Русі, пише: "Найбільше значення для нас мають зараз міфи індоєвропейських народів, які найкраще збереглись у суспільстві древніх індійців..." Він згадує "Ріг Веду", "Атхарва Веду", Араньяки, Упанішади, Самхіти, "Махабгарату" (51).

Дата добавления: 2015-10-21