Сучасна ліберальна концепція. Неолібералізм

Формування і розвиток кейнсіанства у 30-х роках суттєво підірвали устої неокласичного напрямув економічній теорії. Після Другої світової війни позиції економічного лібералізмуще більше ослабли. На фоні загального захоплення кейнсіанськими ідеями ліберальні економічні теорії продовжувалися невеликою групою економістів-неокласиків, які сприймали розширення економічних функцій держави під впливом кейнсіанських рекомендацій як аномалію, відхилення від нормального розвитку.

Однак після кризи кейнсіанського регулювання, в 60-70-х роках розпочався справжній ренесанс (відродження) економічного лібералізму в нових формах. Тепер його прихильники змушені визнати необхідність певного регулюючого впливу держави на економіку, хоча й не вважають його вирішальним чинником стабільного економічного розвитку. Вони продовжують відстоювати здатність конкурентного ринкового механізму в довготривалому періоді відновлювати втрачену економічну рівновагу.

Сучасна ліберальна економічна концепція представлена, передусім, неолібералізмом і сучасним монетаризмом, не втратила свого значення й ортодоксальна неокласична теорія, в 80-90-х рр. з’явилася так звана нова класична теорія.Водночас, було зроблено спробу поєднання двох основних напрямів сучасної економічної теорії — кейнсіанства і неокласичної теорії— в єдиній течії „неокласичного синтезу”.

Протягом XX ст. відбулася помітна еволюція неокласичного напрямуекономічної думки. Проте основні його постулати, розроблені ще в лоні маржиналізму А. Маршаллом, Дж.Б. Кларком і В. Парето, залишилися непорушними. Вони полягають у забезпеченні свободи підприємництва на конкурентній основі як умови забезпечення економічної рівноваги. Модифікація цих уявлень полягає в тому, що визнається роль державного регулювання в забезпеченні економічної свободи. Водночас, варто зазначити, що після досліджень Дж.М. Кейнса неокласики також почали здійснювати не тільки мікроекономічний, а й макроекономічний аналіз.

Світова економічна криза 1929-1933 років продемонструвала необхідність ґрунтовного перегляду системи ліберальних економічних поглядів. В результаті на зміну старому лібералізму прийшов лібералізм модифікований, або неолібералізм. В широкому розумінні неолібералізм – це економічні концепції, що заперечують необхідність прямого державного втручання в економіку, визначаючи тільки опосередковані форми державного регулювання і відповідну економічну політику.

Неолібералізм виник майже одночасно з кейнсіанством в 30-х роках як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки. Неоліберальна концепція і в теоретичних розробках, і в економічній політиці ґрунтується на ідеї пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки певному втручанню держави в економічні процеси.

Якщо кейнсіанство з самого початку ґрунтувалось на активному державному втручанні в економіку, то неолібералізм – на відносно пасивному державному регулюванні. За кейнсіанськими канонами державне регулювання спрямоване на стимулювання інвестиційної активності через розширення обсягів урядових замовлень і закупівель, підвищення податкових ставок. Як показує історичний досвід, це, як правило, призводить до дефіциту державного бюджету і інфляції. Неоліберали ж виступають за лібералізацію економіки, що ґрунтується на використанні принципів вільного ціноутворення при провідній ролі приватної власності і недержавних господарських ринкових структур. Роль держави в економіці вони вбачають в функціях арбітра «економічної гри».

Методологічні принципи і теоретична платформа неолібералізму формувались в рамках неокласичної економічної теорії.

Однак, на відміну від традиційних ліберальних поглядів, сучасні прихильники лібералізму визнають неспроможність конкурентного ринкового механізму автоматично забезпечувати макроекономічну рівновагу і необхідність державного втручання в цей процес. Виступаючи проти прямого державного регулювання виробничо-комерційної діяльності фірм і планового ціноутворення, неоліберали вважають, що саме держава повинна забезпечити необхідні правові і економічні умови для ринкової конкуренції і свободи ціноутворення. При цьому особливу роль вони відводять стабілізації державою грошово-кредитної системи, в розробці і реалізації нею податкової, інвестиційної, зовнішньоекономічної і антимонопольної політики.

Неолібералізм як система економічних поглядів, має свої особливості в різних країнах. Водночас її об’єднує спільність поглядів на основоположні проблеми функціонування ринкової економіки в рамках широкої течії економічного лібералізму. Найбільш характерним неолібералізм є для сучасної німецької і французької економічної науки.

Німецькі економісти зробили найбільший внесок у формування теорії неолібералізму. Цьому сприяли історичні умови розвитку Німеччини в ХХ ст. Після Першої світової війни німецька економіка довго перебувала в стані хаосу і стагнації і не піддавалась «лікуванню» традиційними неокласичними методами.

В 30-х роках ряд німецьких економістів, соціологів і правників об’єднались в творчу групу для пошуку і розробки конкретних заходів стосовно виходу економіки країни із кризового стану. Очолив цю групу професор політичної економії Фрайбурзького університету, видатний німецький економіст Вальтер Ойкен (1891-1950). Ядро «фрайбурзької школи» склали такі знатні дослідники, як Александр Рюстов (1885-1963), швейцарець Вільгельм Рьопке (1899-1966), а також Ф.Бем, Л.Мікш, Арнольд Мюллер-Армак.

До війни ідеї «фрайбурзької школи» Ойкен не одержали широкого розповсюдження, однак після неї неолібералізм став офіційною економічною доктриною ФРН. Видатну роль в цьому відіграв Людвіг Ерхард (1897-1977) – економіст і політик, який став міністром економіки і віце-канцлером в першому уряді Західної Німеччини, довгий час – з 1949 по 1963 роки – перебуваючи на цих постах і вивівши економіку країни з цілковитої розрухи до процвітання; в 1963-1966 рр. Ерхард був канцлером ФРН. Отже, творцями німецького неолібералізму стали В.Ойкен та його школа, Л.Ерхард і уряд ФРН.

Серцевиною німецького неолібералізму стала теорія «соціального ринкового господарства», основу якої розробив В. Ойкен, а деталізували його однодумці - В. Рьопке, Л. Ерхард, А. Рюстов, А. Мюллер-Армак.

До речі, саме А.Мюллер-Армарк і ввів поняття «соціальне ринкове господарство» в науковий оборот в своїй праці «Господарське управління і ринкове господарство» (1947), так визначивши його суть: це господарство, де «принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання». За характеристикою В. Рьопке в книзі «Гуманне суспільство» (1950) «соціальне ринкове господарство - це шлях до економічного гуманізму».

«Соціальне ринкове господарство» ґрунтується на чотирьох основних принципах, сформульованих В. Ойкеном в його згаданій праці:

1) забезпечення відкритості ринку, вільної конкуренції без монополістичних обмежень;

2) свобода всіх господарських угод, тобто право підприємців продавати товари і купувати виробничі ресурси без всяких обмежень;

3) приватна власність як основа свободи конкуренції і свободи угод;

4) повна відповідальність підприємців за результати своєї діяльності.

Головною рушійною силою «соціального ринкового господарства» його фундатори вважали приватну підприємницьку ініціативу і вільну конкуренцію. Саме вони, на думку неолібералів, спроможні забезпечити потреби споживачів як в кількісному, так і в якісному відношеннях. Водночас, вони відмовились від принципів свободи ринкового господарства класичного лібералізму. Неоліберали усвідомлюють, що повернення до економіки досконалої конкуренції сьогодні просто неможливе. Тому, заперечуючи необхідність всебічного і прямого державного втручання в економіку, вони вбачають в державному регулюванні гарантію створення умов для розширення конкуренції і відвернення небезпеки монополізації.

Розробники моделі «соціального ринкового господарства» вважають, що за його умов важливою є спеціальна соціально-економічна політика, яку держава має проводити за такими чотирма основними напрямками:

• по-перше, приймати закони, які б ставили під контроль монополії, олігополії і картелі (монопольні змови) і давати простір конкуренції;
• по-друге, контролювати розподіл національного доходу для запобігання надмірної соціальної диференціації;
• по-третє, проводити активну кон’юнктурну політику, сприяти зайнятості населення, стабілізації цін, досягнення економічної рівноваги і активного платіжного балансу;
• по-четверте, прилучати до власності широкі маси населення, впроваджуючи в життя принцип «власність - для всіх».

В стабільності державної економічної політики неоліберали вбачають запоруку реалізації ідей «соціального ринкового господарства» на практиці. Дану систему вони вважають найпродуктивнішою з відомих історії економічних форм господарювання. Про створення практичної моделі «соціального ринкового господарства» було заявлено першим канцлером ФРН К.Аденауером в передмові до книги В. Рьопке «Чи правильна німецька економічна політика?»(1950). Ця теорія стала основою офіційної економічної політики ФРН, економіка якої на її основі в 60-х роках досягла справжнього розквіту.

Такий швидкий прогрес - від розрухи, хаосу і роздрібненості 40-х до успіху 60-х - назвали «німецьким економічним дивом». Творцями цього «дива» стали німецькі неоліберали, насамперед Л. Ерхард, який впровадив в життя теоретичні неоліберальні постулати. В своїй книзі «Добробут для всіх»(1956) майбутній канцлер, даючи детальну характеристику «соціальному ринковому господарству», зазначав, що ФРН йде до «сформованого суспільства».

За умов певного занепаду неокласичної теорії у 30-50-х роках ліберальні економічні ідеї, як вже згадувалося, сповідувала невелика група дослідників на чолі з відомими австрійськими теоретиками Людвігом фон Мізесом (1881-1976) та його учнем Фрідріхом Августом фон Хайєком (1899-1992), Нобелівським лауреатом 1974 р., які ще в 20-х роках заснували так звану „нову австрійську економічну школу”, представники якої відкидали теорію загальної економічної рівноваги і економетрику. Л. Мізеса і Ф. Хайка, головним чином, цікавили проблеми конкуренції і ціноутворення за ринкових умов, що постійно змінюються (рис. 12.8)

Рис. 12.8 Основні напрямки дослідження австрійського теоретика Л. Мізес

Зокрема, ще в книзі „Соціалізм” (1922) Л. Мізес стверджував, що економічна рівновага неможлива за умов централізованого ціноутворення, яке властиве плановій (соціалістичній) економіці. Тільки за умов об’єктивної взаємодії попиту, пропозиції і цін на основі вільної конкуренції може скластися рівновага в економіці. Лише вільна ринкова ціна дозволяє здійснювати вибір ефективних комбінацій виробничих ресурсів. Тому централізована економіка за умов фіксованих цін управляється сваволею чиновників, котрі не мають у своєму розпорядженні інструментів ефективного планування. Система планової державної економіки — це „запланований хаос”, тому соціалістична економіка без системи еластичних цін ніколи не зможе досягти раціонального використання ресурсів. Вільні ціни відіграють ключову роль у ефективному функціонуванні ринкової економіки, однак для цього вони повинні корегуватися попитом, а не інфляцією. Звідси — значний інтерес Л. Мізеса до проблем інфляції, що в американський період його життя виявилось у зближенні його позиції з позицією школи сучасного монетаризму, суть якого розглядатиметься в одному з наступних розділів.

Подібні погляди на роль вільного ціноутворення були властиві і Ф. фон Хайєку, який найбільш повно виклав їх у праці „Дорога до рабства” (1949).

Л. Мізес, а за ним і Ф. Хайєк, в своїх дослідженнях до кінця життя відстоювали принципи економічної свободи, виступаючи проти масштабного втручання держави в ринкову економіку. Основну гарантію свободи вони вбачали у системі приватної власності. Поки контроль над власністю розподіляється між безліччю незалежних одна від одної осіб, ніхто не буде мати над ними абсолютної влади.

У Ф. Хайєка економічна свобода — це, передусім, індивідуальна свобода кожної окремої людини, яка незалежно розпоряджається належними їй ресурсами з тим єдиним обмеженням, яке не дозволяє їй обмежувати свободу інших. Свобода є поняттям, яке за своєю внутрішньою суттю може бути застосованим тільки до окремої особи. Свобода, коли жодна людина не підкоряється волі іншої, на думку Хайєка, є вищою людською цінністю.

Основа економічної свободи полягає не в більш чи менш рівномірному розподілі матеріальних благ і ресурсів державою, а в праві кожної людини вільно розпоряджатися своїм капіталом і своїми здібностями, що породжує її ризик і відповідальність. Вибір між цими протилежностями — це „вибір між системою, за якої вирішувати, кому що належить, буде кілька людей, і системою, за якої це залежить, хоча б частково, від здібностей і підприємливості самої людини, а частково — від непередбачених обставин”. В суспільстві, де все планується „зверху”, добробут кожного буде залежати не від його вміння чи талану, а від суб’єктивного рішення вищого органу.

У праці Ф. Хайєка „Індивідуалізм і економічний порядок” (1948) альтернативою державного регулювання стала конструкція спонтанного порядку. При цьому, австрійський неокласик відмовляється від поняття економічної рівноваги, яка, на його думку, ніколи реально не існувала. Він використовує поняття „спонтанний порядок” як певне наближення до рівноваги. Для підтримання „економічного порядку” особливо важливі два основних правила:

1) відмова від присвоєння чужої власності;

2) виконання добровільно взятих на себе договірних зобов’язань.

Отже, „спонтанний порядок” — це порядок, заснований на індивідуальній економічній свободі. Однак „економічний порядок” Ф. Гайєка ґрунтується вже не на досконалій конкуренції, як laissez faire (система вільного підприємництва), а на індивідуальній ініціативі, на конкурентних нововведеннях (інноваціях), на „конкуренції відкриття”, що передбачає використання всіх індивідуальних знань (інформації) і вмінь за умов індивідуальної свободи. Економічний лібералізм тут проявляється не у повній відмові від державного регулювання економіки, а в забезпеченні максимальної „інформаційної прозорості” дій держави, що виключає сваволю окремих осіб чи невеликих груп, які мають політичну владу чи владу багатства.

Безкомпромісно знаходячись на позиції державного невтручання в економічні процеси, Ф. Хайєк у монографії „Приватні гроші” (1976) запропонував навіть відмінити державну монополію на випуск грошей, надавши це право приватним емітентам (комерційним банкам). За цих умов грошова система повинна функціонувати на ґрунті конкуренції багатьох „приватних” грошових одиниць.

В дослідженнях новітніх неокласиків суттєвої еволюції зазнала теорія граничної корисності, яка нині втратила своє первісне значення. Неокласична теорія поступово відмовилася від пояснення процесів ціноутворення виключно на ґрунті суб’єктивного фактора корисності. Аналіз змістився від граничної корисності до комплексу ціноутворюючих чинників. Особливе значення в цьому відіграли дослідження вже згадуваних Л. Мізеса і Ф. Хайєка, однак започаткував подібний аналіз ще А. Маршалл, а продовжили його наступники по „кембриджській школі”, насамперед, Артур Сесіл Пігу (1877-1959).

В центр своїх досліджень він поставив проблему формування цін на товарних ринках під впливом взаємодії попиту і пропозиції. При цьому, вважалося, що корисність може відігравати головну роль у визначенні цін, але тільки в короткому ринковому періоді; однак у тривалому періоді першорядного значення набувають витрати виробництва. Завдяки цьому теорія граничної корисності поступово переросла в теорію економічного вибору.

Питання для самоконтролю

1. Чому Друга світова війна вважається найбільшою економічною катастрофою?

2. Розкрийте основні ознаки Другої світової війни.

1. Ким був висунутий План Маршалла?
2. Який комітет було засновано на Празькій конференції у липні 1947 року?
3. Назвіть головний зміст Плану Маршалла.
4. Що вважається головним соціально-економічним наслідком Другої світової війни?
5. Яким чином розвивався науково-технічний прогрес після Другої світової війни?
6. Охарактеризуйте вплив Плану Маршалла на розвиток економіки Західної Європи.
7. З якою метою Організація Об’єднаних націй (ООН) у грудні 1960 р. прийняла Декларацію про надання незалежності всім колоніальним народам?
8. Як було створено перший в історії економіки „спільний ринок”?
9. Назвіть мету інтеграції 66 держав Африки, Карибського басейну і Тихоокеанського регіону.
10. Що вважається джерелом теорії „трансформації” капіталізму?
11. Охарактеризуйте теорії: „народного капіталу”; „дифузії власності”; „управлінської революції”.
12. Розкрийте зміст теорії „революція доходів”.
13. Що лежить в основі концепції „колективного капіталізму” Г. Мінза та А. Берлі?
14. Вкажіть основні характеристики концепції „соціального партнерства”.
15. Чому концепція „демократичного соціалізму” була спільною для всіх соціал-демократичних партій?
16. Розкрийте зміст поняття „економічна демократія” або „змішана економіка”.
17. Які розбіжності існують між національними моделями економічного розвитку, а саме німецькою, лейбористською, скандинавською та французькою?
18. Опишіть американську модель економічного розвитку.
19. Перечисліть основні напрямки доповіді Президента США для регулярної сесії Конгресу.
20. Розкрийте основні елементи економічного розвитку США в 50-70-х роках.
21. Надайте характеристику теорії державного регулювання економіки з позиції американських кейнсіанців.
22. Який зміст економічних поглядів посткейнсіанців?
23. За якими напрямками критикується у США ортодоксальне кейнсіанство?
24. Які особливості економічного розвитку провідних європейських країн у 50-70-х роках Вам відомі?
25. Охарактеризуйте економічний розвиток Англії у 50-70-х роках.
26. Розкрийте зміст французького дирижизму.
27. Який зміст економічних реформ Людвіга Ерхарда?
28. Вкажіть роль держави, яку надавав Л. Ерхард в умовах побудови соціального ринкового господарства.
29. Надайте характеристику програмі економічної стабілізації Японії, яку було розроблено Дж. Доджа.
30. У чому суть бюджетної реформи Дж. Доджа?
31. Назвіть стратегічні плани розвитку Японії у 50-60-х роках.
32. Яка економічна сутність сучасної ліберальної концепції?
33. Розкрийте зміст „неокласичного синтезу”.
34. Яке обґрунтування надає в книзі „Соціалізм” Л. Мізес стосовно від сутності можливості економічної рівноваги за умов централізованого ціноутворення?
35. Охарактеризуйте економічні погляди Фрідріха Хайєка.
36. Які напрямки лежать в основі критики неокейнсіанських моделей економічного зростання?

---

Дата добавления: 2015-10-16