Основи типології партійних систем

Важливою проблемою теорії політичних партій є проблема класифікації партійних систем. Типологія партійних систем набуває сенсу з часу виникнення сучасних політичних партій з розвиненою організаційною будовою і масовим членством. Виходячи з цього, всі існуючі класифікації можна поділити на дві великі групи – засновані на кількісному критерії та засновані на якісних критеріях. Жодна з цих класифікацій не може охоплювати всіх важливих аспектів партійної системи і жодна з них не може замінити одна одну. Вони не виключають одна одної, але з користю можуть взаємодоповнюватися. Ро-зглядаючи класифікацію партійних систем польський учений В. Закревський вказує на необхідність розмежування давніх (елітарних) партійних систем від сучасних (масових) партійних систем.

9. 4. 1. Типологія на основі кількісного критерію. Є це найпростішою і найпоширенішою класифікацією партійних систем. Однак, основою для класифікації не може бути абсолютна (загальна) кількість політичних партій, які функціонують у певній державі. Засадничою умовою обрахунку партій є їхня потенційна здатність здобуття та співучасті в здійсненні влади чи потенціал керівництва. Лише з урахуванням цього можемо підходити до класифікації існуючих типів партійних систем на основі кількісного критерію.

За такого підходу найочевидніший поділ на одно-, дво- та багатопартійні системи. Маємо величезну кількість різноманітних варіантів багатопартійної системи, що викли-кають спроби додаткової їх класифікації. Прикладом цього може бути запропонована М. Дюверже категорія домінуючої партії. Ще далі в класифікації багатопартійності просунувся Дж. Сарторі.

Така класифікація партійних систем отримала поширення в теорії партійних систем і сьогодні вважається базовою. Однак, деякі дослідники теорії партійних систем виступають проти надмірного дроблення категорії “багатопартійна система”. Але якраз у тому і полягає завдання класифікації, щоб виділити істотні відмінності, які існують між партійними системами в межах одного типу. Важливо показати їх усіх у розмаїтті та багатстві. Що ж стосується загального поділу багатопартійної системи, то можна зустріти: розпорошену багатопартійність; двоблокову багатопартійність (система малої коаліції); сис-тему кооперації партій (великої коаліції); систему домінуючої партії.

Інша категорія дослідників виступає проти розгляду однопартійної політичної системи, справедливо відзначаючи суперечливість цього терміна. Однак, без врахування цього типу картина існуючих типів партійних систем буде далеко неповною. Тим паче, що вони становлять значну частку партійних систем світу і, як показали дослідження, не є такими простими і однозначними якими видаються на перший погляд.

9. 4. 2. Типологія на основі якісних критеріїв. Найзагальніший поділ партійних систем – поділ їх на конкурентні системи і такі, що обмежують чи не допускають конкуренції. Партійна конкуренція є надзвичайно важливим чинником партійної системи, який впливає на характер реалізації партією її функцій, на взаємини між політичними партіями. Дуже часто конкурентна система ідентифікується з демократією, а неконкурентна – з відсутністю демократії. Найчастіше прикладами неконкурентної партійної системи можуть бути однопартійні держави. З певними застереженнями це стосується й африканської однопартійності. Тому в межах неконкурентного типу партійних систем виокремлюють однопартійні системи недемократичного типу (фашистські, комуністичні) та неконкурентні системи постколоніальних держав.

Система конкуренції партій заснована на праві створення та діяльності політичних партій і проявляється в конкурентних виборах та конкурентному керівництві.

Що стосується конкурентності виборів, то це означає, що партії змагаються між собою за голоси виборців. Залежно від умов і характеру політичної системи, ця боротьба набуває ознак боротьби всіх проти всіх або двох-трьох блоків між собою. Необхідна умова існування конкуренції – наявність хоча б двох угруповань, що змагаються між собою за владу. Там, де їх немає, там немає конкурентної партійної системи.

Конкурентність в межах функції керівництва полягає в тому, що якщо одна партія чи партійна коаліція здійснює керівництво, то інша чи всі решта партій перебувають в опозиції, яка може існувати в певних зінституалізованих формах (як, наприклад, у Великобританії, Канаді), а може і поза формальними інституціями. Важливо, щоб існувала реальна політична сила, яка здійснювала б функцію опозиції. Обов’язковою умовою існування опозиційної політичної сили є її справжнє прагнення стати правлячою партією. Система ця отримала назву системи альтернативного правління, або ротації партій при владі. Цю тенденцію можна проілюструвати на прикладі парламентської системи Бельгії.

Факт існування цієї системи вимагає від політичних партій дотримання певних правил, певного консенсусу у взаєминах між собою. Це передбачає насамперед те, що незважаючи на гостру взаємну критику і боротьбу, партії повинні зберігати свободу існування і діяльності своїх конкурентів, бути готовими до добровільного передання влади у випадку програшу на виборах. Правляча партія створює умови для діяльності політичної опозиції, а остання шанує закон і не вдається до нелегальних антизаконних методів діяльності. Лише тоді, коли всі учасники змагання дотримуються встановлених правил, система конкурентності може без перешкод існувати тривалий час. Прикладом тут можуть слугувати стосунки, які складаються між двома партіями-конкурентами у Великобританії.

Існують різні форми, що обмежують конкурентність. Найяскравіший приклад – заборона діяльності політичних партій (як це було у фашистській Німеччині чи в комуніс-тичному СРСР). Другим прикладом обмеження конкурентності є недопущення партій до участі у виборах або така маніпуляція виборчими процедурами, яка фактично зводить нанівець усі їхні виборчі зусилля. Третім прикладом є тривале виключення партії з процесу керівництва, незважаючи на те, що вона представлена в парламенті. У більшості випадків обмеження стосуються комуністичних, фашистських та інших радикальних партій. Однією з таких норм є також дозвіл на участь у розподілі депутатських мандатів. У ньому беруть участь партії, що подолали певний виборчий бар’єр – норма, яка спрямована проти малих політичних партій. Навпаки, там, де приміром, комуністична партія мала значні впливи, застосовувалася мажоритарна виборча система простої більшості. Наприклад, застосування цієї виборчої системи на виборах у Франції 1958 р. дало комуністам усього 10 мандатів, в той час, як за пропорційної системи вони б мали 88. Загалом згадані приклади хоча і обмежують ступінь конкурентності партійної системи, не ліквідовують її повністю.

Іншим способом обмеження конкурентності партійної системи вважають ізоляцію політичної партії в парламенті, недопущення її до процесу керівництва. Найчастіше зас-тосовується це щодо комуністів. У Франції в період IV Республіки згідно з регламентом, при голосуванні за прем’єра голоси комуністів не враховувалися, обраним вважався той кандидат, який набирав більшість некомуністичних голосів. Така практика звичайна для більшості держав (хіба за винятком Фінляндії), де партійна конкуренція обмежується па-ртіями, лояльними до існуючого ладу. Можемо загалом визначити, що конкурентність партій тим повніша, чим менше засадничих поділів є між партіями певної системи. Певний мінімум політичної та ідеологічної гомогенності є основою партійної конкурентності. Там, де цієї гомогенності немає, де різниця між партіями глибока та гостра, там конкурентність підлягає обмеженню або ліквідується взагалі. Р. Дал при цьому зазначає, що явище конкурентності політичних партій та опозиції є недавнім сучасним винаходом і стосується небагатьох держав. Із 113 держав – членів ООН 1964 р. лише 30 протягом останніх 10 років мали політичну систему, де легально існувала опозиція.

Дж. Ла Паломбара та М. Вайнер запровадили в науковий обіг ще два якісні критерії поділу партійних систем. Перший – це поділ систем на гегемонічні та змінні, другий – поділ на ідеологічні та прагматичні системи.

Гегемоністська система – це така система, в якій одна партія здійснює державне керівництво протягом тривалого часу. До таких систем вони зачисляють США, де були пе-ріоди, коли республіканці перебували при владі до 20 років, Індію, Норвегію, Японію під час правління лібералів, а також Італію, де всі післявоєнні урядові коаліції формувалися навколо християнських демократів.

Змінна партійна система навпаки характеризується частою і регулярною зміною партій при владі. Ця система була типовою для IV Республіки у Франції та Великобританії.

Поділ на ідеологічні та прагматичні системи пов’язаний з поняттям ідеологічної та прагматичної партії. До ідеологічної належить така система, в якій конкуренція між партіями заснована на ідеологічних суперечностях, які і є основою міжпартійного змагання. Прагматична система – це така, в якій політичні партії змагаються між собою за допомогою неідеологічних аргументів. Для Дж. Ла Паломбари та М. Вейнера прикладом такого типу системи є партійна система США.

Дата добавления: 2015-10-21