Ідеологія радикальних політичних об’єднань

Поняття “радикал” – достатньо невиразний політичний термін. Радикалами в політиці у свій час були переважно ультра-демократи, пізніше цей термін вживався до крайніх лівих. Проте сьогодні все частіше радикалізм став вимірюватися в інших категоріях. Радикалами називають ісламських фундаменталістів, радикальних феміністок, діячів Грінпісу і навіть англійських консерваторів – прихильників політики М. Тетчер. Зрозуміло, що їхні принципи дуже різняться між собою. Однак об’єднує всіх тенденція до негайного вирішення проблем за допомогою їх власного досить обмеженого арсеналу засобів. Вся складність існуючих соціальних проблем зводиться радикалами або до Корану, або до патріархального домінування економічної кризи чи ринку, расового, класового чи статевого панування чи ще чогось. Ми розглянемо ці радикальні підходи на кількох прикладах, які найчастіше сьогодні зустрічаються в політичному житті.

8. 2. 1. Традиціоналізм. Традиціоналізм вважають однією з найдавніших ідеологічних течій сучасної політичної думки. Виникає він у XVII ст. і пов’язаний з творчістю таких мислителів як Ж. Боссюе (1627-1704) і Р. Фільмер (1610-1688). Головна ідея традиціоналізму – збереження монархічного ладу, а головні аргументи – посилання на Біблію. Найбільш повно ідеї традиціоналізму викладені у праці Ж. Боссюе “Політика, виведена із Святого Письма”. З часів Французької революції традиціоналізм у європейській політичній думці вважають праворадикальною політичною течією.

У європейських країнах епохи середньовіччя влада звичайно належала королю чи імператору, який був коронований Папою або уповноваженими на це єпископами. Це було сформульовано в політичній і теологічній доктрині двох мечів – цивільної (світської) і церковної влади, які підтримували одна одну і рахувалися із сферами взаємовпливу. Існував такий поділ влади, при якому церква керувала відносинами сім’ї та власності, збирала власні податки, а король мав вплив на призначення духовенства. Крім того, королі-вська адміністрація значною мірою складалася зі священнослужителів, а те, що церковна влада могла відлучити від церкви часом було грізнішою зброєю, ніж королівські армії. Тільки після виникнення сучасного поняття державного суверенітету (впровадженого Ж. Боденом в його праці “Республіка” 1576 р.) і особливо після того як протестантські королі (починаючи з Генріха VIII) у своїх державах підкорили християнську церкву світській владі, було розвинено більш радикальну ідею божественної влади короля (цезаризм, роялізм).

У той час, як парламент все частіше проголошував в Англії XVII ст. ідею загальнонародної держави, королів з династії Стюартів все більше приваблювала ідея, коли країна може мати лише одного монарха і влада його від Бога. У тих країнах, де були утворені республіки, відновлення монархічної влади стало візитною карткою антидемократичних та ультраконсервативних сил. У інших країнах, де зберігалася монархія, промонархічна позиція могла поєднуватися з більш поміркованою (як, приміром, у Німеччині XIX ст., де Бісмарк утворив політичне поєднання соціал-реформізму, націоналізму і монархізму).

Сьогодні цей напрям слабо розвинений у політичному житті й там, де існує монархія, є він швидше даниною історичній традиції, ніж політичною доктриною. Як не дивно, сучасний монархізм асоціюється з демократичними формами здійснення влади. Наприклад, Британська монархія, де питання про необхідність її існування стає час від часу питанням гострих політичних дебатів. Сьогодні серйозних політичних об’єднань, заснованих на ідеології монархізму, в політичному житті майже немає (1951 р. у Німеччині була заборонена діяльність праворадикальної монархічно-соціалістичної партії, а в Болгарії на парламентських виборах 2002 р. перемогу отримала національно-монархічна партія, очолювана нащадком королівської династії). Сьогодні традиціоналізм апелює до таких фундаментальних цінностей, як повага до авторитетів, суспільної ієрархії, дисципліни, моралі, обов’язків індивіда перед суспільством. Він закликає повернутися до традиційних основ суспільства: сім’ї, релігії, громади. У XVIII ст. традиціоналізм трансформується у класичний консерватизм.

8. 2. 2. Фашизм. Ідеологією, яка вважається найрадикальнішою правою ідеологією ХХ ст., виступає ідеологія нацизму чи фашизму (від лат. fasio - пучок, зв’язка). Ця суспільно-політична течія найбільш віддалена від демократичного центру оскільки відкрито заперечує ідею демократії і пріоритет загальнолюдських цінностей. Історичними різновидами фашизму були італійський етатиський (еtat-держава) фашизм, німецький гітлерівський націонал-соціалізм (нацизм), іспанський фалангізм. Гітлерівська соціал-національна партія мала певні популістські риси, як видно з самої її назви, і фюрер вважався виразником справжніх інтересів німецького народу, представляючи їх повніше від будь-якого демократичного процесу. Капіталізм вони бачили як позбавлення євреями невід’ємних прав німецького народу. Держава вважалася втіленням загального блага і, безперечно, відповідала за економіку, систему освіти, соціальне та культурне життя. Фашизм проповідував ідею сильної, навіть безжалісної, влади, яка буде позбавлена “недоліків” ліберальної демократії. Найбільше фашисти наголошували на мобілізації німецького народу за допомогою сучасних технологій масового впливу (мітинги, факельні походи, партійні конгреси тощо). Фашисти заборонили страйки й інші форми захисту трудящими своїх інтересів. Створені ними профспілки стали формою контролю над робочою силою. Відбувається мілітаризація всіх сторін суспільного життя. Військові загони (скуадре в Італії, штурмовики та загони СС в Німеччині) повністю беруть під свій контроль суспільство. Насильство стає звичною практикою фашистського режиму.

Бажання виправити несправедливість, яку фашисти бачили в підписанні 1919 р. Версальського мирного договору і сильні націоналістичні почуття (які поділяли багато німців) вилилися в зловісну доктрину панівної арійської раси, яка становила спільність людей, об’єднаних однією кров’ю. Звідси брала свій початок ідея збереження чистоти крові та раси. Нації при цьому поділялися на нищі та вищі. Вища раса повинна була поширитися на схід і очиститися від інородних елементів, таких як цигани та євреї, а також зни-щити фізично чи розумово недосконалих представників власної раси. Спроба втілити цю доктрину в життя принесла загибель мільйонів людей у всьому світі.

Доктрина расової переваги визначала агресивність зовнішньої політики фашизму, яка була спрямована на створення Середземноморської імперії в Муссоліні й тисячолітнього Третього рейху в Гітлера.

Основною працею, в якій були сформовані ідеї соціал-нацизму стала книга А. Гітлера “Mein Kampf” (“Моя Боротьба”). Погляди А. Гітлера загалом не відзначаються особливою оригінальністю і базуються на інтерпретації поглядів більш ранніх німецьких філософів. Зокрема, Г. Гегелю належить ідея сильної держави, її ролі у визначенні культури і впливі на діалектику історії, яка виправдовує війну сильнішої держави проти слабшої. А. Шопенгауер ставив бажання вище розуму, Ф. Ніцше вірив у можливість створення надлюдини, раси вищих людських істот. У поєднанні з ретельно відібраними науковими відкриттями про природній добір та природу поділу людства на раси, ці погляди лягли в основу ідеології соціал-нацизму, що знаходила значний відгук у політично нестабільних умовах Веймарської Німеччини.

На відміну від німецького, італійських фашизм, хоча й використовував ті ж причини соціального та політичного невдоволення, а також аналогічні методи здобуття влади – масові мітинги і вуличні сутички – набагато менше наголошувалося на расизмі. На противагу нацизму, притягальна сила вождя тут поєднувалася зі спробами створити корпоративну структуру представництва, в якій брали участь церква, армія, асоціації роботодавців і навіть робітничі синдикати. Незважаючи на певні відмінності, загалом для них були характерні чимало спільних ознак, що і дає підстави для об’єднання їх в одну ідеологію. Такими спільними ознаками є:

- культ сильної державної влади, на противагу слабосилому лібералізму;

- ідея вищості державних інтересів над інтересами особи;

- вождизм – сліпа віра в лідера (фюрера, дуче);

- нація і держава як найвища цінність і мета;

- нетерпимість до інакомислення;

- відверта ставка на силові методи досягнення мети (люди діла, а не слова);

- агресивні форми поведінки;

- провокування суспільної напруженості та здійснення підривних акцій.

Після поразки А. Гітлера у Другій світовій війні відкрита пропаганда фашистських чи нацистських ідей стала непопулярною і забороненою. Однак, расистські й крайньо націоналістичні настрої залишаються ознакою ультраправого напряму й існують і сьогодні у вигляді так званого неонацистського руху (ескадрони смерті в Латинській Америці, Італійський соціальний рух, Республіканська та Націонал-демократична партія в Німеч-чині). Останніми, хто використовував близьку до фашистської символіку (свастика з трьома елементами), були представники Південно-Африканського руху “Брудербонд”, який захищав режим апартеїду. Південно-Африканський режим апартеїду можна вважати останньою сучасною фашистською державою з ідеологією, що базувалася на расизмі. Подібним був і сербський режим С. Мілошевича в колишній Югославії.

До сучасних різновидів фашизму належать: неонацизм, який ґрунтується на традиційній ідеології гітлерівського соціал-націоналізму; націонал-лібералізм, який терпиміше ставиться до індивідуалізму і автономії особи; неофашизм, де переважають ідеї патріотизму, народного ґрунту, природної держави з безжалісним урядом; комунофашизм, що висуває ідеї досягнення рівності та справедливості через насильницьке знищення демократії на підставі авторитету провідних класів або націй.

8. 2. 3. Марксизм-ленінізм. Прямою протилежністю фашизму вважають послідовників вчення Карла Маркса. Очевидним є те, що марксисти відрізняються радикальністю своїх переконань. І К. Маркс і Ф. Енгельс займали колективістську й спрямовану на конфлікт політичну позицію. Треба зазначити, що марксизм-ленінізм – це не тільки теорія історії, але й політична програма дій. Як каже сам К. Маркс: “філософи тільки трактують світ, а завдання полягає в тому, щоб його змінити”.

У своїх теоретичних працях К. Маркс та Ф. Енгельс “перевернули діалектику Гегеля догори ногами”, визначивши капіталізм як один з кількох щаблів історії, який став гальмом суспільного розвитку і повинен поступитися місцем вищим етапам суспільного розвитку – соціалізму і комунізму. Рушійною силою суспільного прогресу вони вважають класову боротьбу, а пролетаріат – провідною верствою суспільства. Свою історичну місію – “могильника капіталізму”, пролетаріат виконає за допомогою свого бойового авангарду - комуністичної партії через встановлення диктатури пролетаріату. К. Маркс і Ф. Енгельс пропагували ідею поширення пролетарської революції в ряді країн і вірили у можливість створення так званих Сполучених Штатів Європи. Основним лозунгом міжнародної організації трудящих був лозунг “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”

У своїй фундаментальній праці “Капітал” К. Маркс критикує економічну теорію капіталізму як таку, яка заснована на експропріації власниками результатів найманої праці робітників (додаткової вартості). У зв’язку з цим, марксистами обстоюється гасло “експропріації експропріаторів”.

Вони приймають ідею логіки історії Г. Гегеля, але ідеологія, в їхньому розумінні, є відображенням матеріальних засобів виробництва, що лежать в її основі, а не абстрактно виявляє себе в ході історичного процесу (так званий економічний детермінізм). За словами Ф. Енгельса “вся попередня історія, за винятком її перших, примітивних щаблів, була історією класової боротьби, ці ворогуючі класи – завжди наслідок способів виробництва та обміну, тобто економічних умов їх часу. Економічна структура суспільства завжди ви-значає той базис, відштовхуючись від якого ми можемо дати певне пояснення всієї надбудови юридичних і політичних інституцій, а також релігійних, філософських та інших ідей даного історичного періоду”.

Класова боротьба перестане бути рушійною силою історії тільки в майбутньому комуністичному суспільстві, коли будуть ліквідовані класи, що і є основним завданням комуністів.

Велика частина творчої спадщини марксизму була присвячена пропаганді міжнародного комуністичного руху, для якого К. Маркс і Ф. Енгельс написали програмний документ під назвою “Маніфест комуністичної партії”.

У ХХ ст. найбільш послідовними прихильниками К. Маркса і Ф. Енгельса були лідери Радянської Росії. Теоретичну розробку теорії марксизму в ХХ ст. взяв на себе Володимир Ілліч Ленін (Ульянов), а після його смерті Йосиф Сталін (Джугашвілі), які очолювали російську комуністичну партію, а також радянську державу.

К. Маркс та Ф. Енгельс передбачали соціалістичну революцію в найрозвиненіших капіталістичних країнах, де пролетаріат був найчисельнішим і найорганізованішим, яка повинна була відбутися за допомогою масових акцій організованих профспілками та демократичними організаціями. В. Ленін пристосував цю теорію до потреб змовницької революційної організації. Визнання представницької демократії означало б для більшовиків втрату влади (оскільки їх підтримувала лише невелика група робітників).

Для узаконення своєї монополії на владу, строгої ієрархії всередині партії були розроблені доктрини “диктатури пролетаріату” та “демократичного централізму”. В. Ленін звів марксистське розуміння диктатури пролетаріату до організованої гвардії пригноблених з метою знищення гнобителів і сформував принципи революційної партії “нового типу”. Справжньої демократії, на його думку, можна було досягнути лише шляхом ліквідації експлуататорської меншості. Всередині партії домінуюча позиція партійного керівництва мотивувалась їх більшим знанням “наукової” доктрини й існуванням контрреволюційних елементів, що проникали в партію. Все це закладало ідейні основи масових репресій і так званих “чисток партії”, які набрали особливо широкого масштабу і жорстокості в період правління Й. Сталіна.

Очевидний успіх радянського режиму в побудові сильної індустріалізованої держави (з відсталої селянської Росії), яка спромоглася перемогти фашистську Німеччину, став поштовхом (в багатьох випадках за допомогою радянської армії) до відтворення радянського режиму в багатьох східно-європейських країнах, Китаї, на Далекому Сході, Азії, Кубі. Культ особи, який поступово сформувався в Радянському Союзі навколо “вождя народів” Й. Сталіна в багатьох країнах був відтворений відносно місцевих лідерів. Більшість з них заявляли, що створили власні, ідеологічно довершені, варіанти марксизму (китайський, в’єтнамський, кубинський тощо).

Як зазначав відомий американський письменник Д. Оруел, поняття якими орудували в країнах з тоталітарним марксистсько-ленінським режимом, ставали все більш відірваними від життя. Так, диктатуру називали демократією, дуже різку майнову нерівність – рівністю, репресії щодо національних рухів (як в Угорщині, Чехословаччині, Польщі) – інтернаціоналізмом. Для цих, так званих революційних режимів, насправді був характерний бюрократичний консерватизм, про який все частіше відгукувалися як про неефективний і лицемірний.

Позитивна роль у боротьбі з фашизмом, успіхи в економіці й заходи соціального характеру, а також безпосередня фінансова підтримка призвели до того, що в період між двома світовими війнами і в післявоєнний період європейські соціалісти почали ототожнювати себе з комуністами. Основні соціалістичні рухи в таких країнах як Франція та Італія залишилися в союзі з Москвою і продовжували вважати себе комуністами навіть в часи “холодної війни”. Однак все частіше західні марксисти починають займати власні позиції, відмінні від ортодоксії марксизму-ленінізму і віддалятися від радянського режиму (ця політика отримала назву політики єврокомунізму). Зокрема, відбулася переоцінка ідеї безумовного економічного детермінізму в історії і найбільш виразно в Італії А. Грамші (1969 р.) наголосив на гуманістичних рисах ранніх творів К. Маркса, підкресливши важливу роль ідеології у функціонуванні сучасної держави.

Радикальніший відхід від сталінізму характерний для марксистських груп, що діяли під впливом Льва Троцького (троцькізм). У роки революції він був одним з найближчих соратників В. Леніна і займав посаду начальника штабу Червоної армії. Троцькізм проповідував ідею перманентної революції (стратегічною метою якої була перемога світової соціалістичної революції), мілітаризації економіки, одержавлення профспілок, концепцію героїчної особисті. Характерною особливістю троцькізму є фанатична віра у необхі-дність збройної боротьби з ворогами, бажання вирішувати всі проблеми силою. Після того як Й. Сталін вислав його з Радянського Союзу Л. Троцький оголосив, що керівництво компартії ревізувало основні положення марксизму і створило в СРСР новий клас експлуататорів – партійних апаратчиків. Філософською основою троцькізму був діалектичний та історичний матеріалізм, який Л. Троцький та його однодумці трактували досить оригінально. Після вбивства Л. Троцького ідеологія троцькізму продовжує поширюватися, зокрема в країнах Третього світу. Китайським різновидом троцькізму в 50-х роках стала ідеологія маоїзму.

З 20-х років у суспільно-політичній думці має місце явище, яке отримало назву неомарксизму. Під ним розуміють сукупність філософських течій, які тією чи іншою мірою спираються на філософське вчення К. Маркса й інтерпретують його в дусі інших ідейних традицій – неогегельянства, філософії життя, екзистенціалізму, неофрейдизму, структуралізму. В основу всіх цих підходів покладено методологічний принцип протиставлення західного і східного марксизму.

Засновниками цього напряму вважають Д. Лукача і К. Кроша, які при вивченні філософської спадщини К. Маркса розрізняють ранньогегельянський і пізній період його діяльності. У 30-40-х роках ця концепція розвивається в рамках так званої Франкфуртської школи. Її теоретики М. Хоркмаєр і Т. Адорно намагалися довести, що пролетаріат не здатний виконати своєї історичної місії – визволення людини – оскільки об’єктивно не міг вийти за межі тотального середовища, яке його оточувало. У 50-60-х роках з’являються такі форми неомарксизму як фрейдо-марксизм (Е. Фромм, Г. Маркузе), екзистенційний марксизм (М. Мерло-Понті, Ж.-П. Сартр), феноменологічний марксизм (Е. Пачі, П. Піччоне). Всі вони намагаються виявити потенціал визволення людини, який на їхню думку захований в глибинних пластах людської індивідуальності. Свобода людини, на їхню думку, знаходить свій вияв у постійному запереченні об’єктивної дійсності, бунт і перманентне протистояння є єдиними формами існування свободи. Таке трактування марксизму дуже імпонувало лівоекстремістському рухові “нові ліві”, який найповніше себе виявив під час молодіжної революції у Франції 1968 р., а також у діяльності таких лівоекстремістських угруповань, як “Фракція Червоної армії” в Німеччині, “Червоні бригади” в Італії, “Сантендеро луміносо” в Перу, полпотівці в Камбоджі. В цілому ж неомарксизм швидше слід вважати певною тенденцією, що має поширення серед академічної ліволіберальної інтелігенції, яка не мала серйозного впливу на реальну політику.

8. 2. 4. Радикальний теїзм. Радикальне тлумачення Біблії щодо того, що бідні будуть мати землю і протестантський наголос на свободі совісті здійснили відчутний вплив на ліве крило англійської політичної традиції. Джон Бол, священик, який ще 1381 р. очолював селянське повстання, був одним з народних ватажків, який трактував Біблію радикальніше за ортодоксальну церкву. Дигери і левеллери в часи громадянської війни поста-вили під сумнів не тільки загальновизнану церкву, а й існуючу систему власності та політичного представництва. У Новому світі в таких колоніях, як Масачусетс і Коннектікут, у ХVII ст. кількість членів християнської общини була майже такою ж, як кількість мешканців. Аналогічна ситуація виникла і в таких європейських містах, як Женева часів Кальвіна. Політичні процеси були невіддільними від тлумачення Біблії. Пізніше в історії Америки лідер мормонів Браєм Янг вивів своїх людей за межі США, де вони могли спо-відувати свою релігію (включаючи полігамію) згідно Янгового трактування книги Мормонів. Отже, зрозуміло, що християнський фундаменталізм може бути впливовою політичною силою, якою він залишається до сьогоднішнього дня в США та деяких інших країнах.

Фундаменталізм – це точне, скрупульозне наслідування Біблії, Корану чи Талмуда. Це, звичайно, суто теологічна доктрина, а не віра в політичне верховенство церкви. Деякі фундаменталісти наполягають на суворому розмежуванні світських і релігійних проблем, але там, де їх більшість, таке розмежування переважно втратило практичне значення. Тим не менше, найдинамічнішим політико-релігійним рухом кінця ХХ ст. став не християнський, а ісламський фундаменталізм (ісламізм). Він спирається на те, що іслам – це не просто релігія, а цілісна соціально-політична система. Особливого поширення ісламізм набув після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 р.

Суть проблеми полягає в тому, що іслам займає все вагоміше місце в житті країн Півдня. Іслам приваблює населення цих держав як релігія, яка дозволяє полігамію і, на відміну від християнства, не асоціюється з колишньою колоніальною владою. Тому в таких районах як південна Нігерія, де раніше домінували племінні релігії, іслам поширюється значно швидше ніж християнство, тоді як в країнах, які були історично мусульманськими, наприклад Єгипет, повернення до ісламу пов’язане з неприйняттям колоніальної спадщини. Отже зараз, в країнах Півдня, іслам виступає основною альтернативою капіталізму та демократії. Іслам – не лише релігія, але й певні соціальні й культурні традиції, відмінні від традицій християнської Європи. Століття теологічних та мистецьких досягнень мають притягальну силу.

На Заході існує тенденція ототожнювати іслам з нетерпимістю, фанатизмом, тероризмом тощо. Таке ставлення сформувалося історично ще з часів європейсько-ісламського конфлікту періоду хрестових походів. Насправді для такого узагальнення існує не достатньо підстав. Ісламська доктрина толерантна стосовно євреїв та християн, вона відстоює ідею соціальної і політичної єдності всіх віруючих.

Про політичну ідею ісламу можна судити з того, як прагматичні політики, на зразок Саддама Хусейна в Іраку, звертаються до неї як до генеруючої політичної підтримки. Аятола Хомейні в Ірані дуже успішно розвінчав шаха як знаряддя в руках американського сатани за дозвіл вживання алкоголю, кока-коли, міні-спідниць і засудження полігамії. Він говорить про ісламський уряд як про уряд “пригноблених на землі”, апелюючи до Корану.

Хоч Коран і має деякі позитивні заповіді щодо економіки – аморальність процентів, обов’язок жертвувати бідним – їх виявилося важко ввести в сучасний економічний контекст. З Корану зрозуміло, що умматом (ісламською общиною) повинні керувати люди, які притримуються приписів Корану, що община повинна бути об’єднана, а її правителі мають прислухатись до голосу громади, проте нічого не сказано про конкретні політичні та релігійні інституції.

Дві головні ісламські традиції – шиїти і суніти давно розійшлися на ґрунті правонаступництва політичної влади (халіфату). Шиїти більшої ваги надають релігійній науці й Іранська конституція відводить їм більше місця, ніж іншим течіям ісламу. Взаємини між розвиненими традиціями Корану і сучасною державою є предметом гострих дискусій в ісламських країнах.

Отже, загалом іслам показав себе ефективним засобом боротьби з західними впливами, але менш ефективним в побудові альтернативної моделі (економічної та політичної) та в політичному об’єднанні віруючих.

Там, де іслам стає державною ідеологією (Іран, Ірак), мають місце випадки порушення загальнодемократичних норм, прав людини і запровадження авторитарного правління. Деякі з учених навіть схильні ототожнювати ісламізм з фашизмом. Це обґрунтовується наявністю таких спільних рис:

- поєднання релігійного фундаменталізму з націоналізмом;

- антикомунізм і антикапіталізм;

- нетерпимість і політичний тероризм;

- утвердження переваги колективного над індивідуальним;

- заперечення свободи людини й інших ліберальних цінностей;

- особлива влада еліти та диктаторські методи правління;

- фанатизм і агресивність.

Однак, досвід Туреччини є яскравим прикладом успішного пристосування норм ісламу до демократичного правління і світської держави. Зростання фундаменталізму веде до серйозного протистояння між населенням на ґрунті міжконфесійних (Ліван, Судан, Ірландія) та внутріконфесійних суперечок (рух “Талібан” в Афганістані, рух “братів-мусульман” в Єгипті).

У багатьох сучасних державах мають місце спроби організації мусульманських політичних партій, однак, вони нечисленні і маловпливові, користуються переважно підтримкою вихідців з мусульманських держав.

Дата добавления: 2015-10-21