Основні поняття

ідеологія, кінець ідеології, суспільно-політичні доктрини, радикалізм, традиціоналізм, фашизм, расизм, апартеїд, марксизм-ленінізм, економічний детермінізм, єврокомунізм, троцькізм, маоїзм, неомарксизм, нові ліві, теїзм, фундаменталізм, ісламізм, лібералізм, консерватизм, неоконсерватизм, лібертаризм, рейганізм, тетчеризм, християнська демократія, християнські принципи, соціал-демократія, демократичний соціалізм, ліберальний соціалізм, держава благоденства, лівий лібертаризм, екологізм (енвіроументалізм), зелений рух, фемінізм, рух суфражисток, сексизм, емансипація жінок, неофемінізм, соціальне партнерство статей, пацифізм, постіндустріалізм, антиглобалізм, сім’я політичних партій.

8. 1. Ідеологія та її роль у житті політичних партій

Ідеологія (від грецької – ідея, форма, вид, уявлення та логос – слово, поняття, вчен-ня) – система поглядів та ідей, в яких виражене відношення до існуючої дійсності. Термін “ідеологія” запровадив французький вчений та філософ, автор праці “Елементи ідеології”(1796) Антуан де Трасі.

Ідеологічні уявлення, боротьба між ними – це достатньо давнє явище. У XVII ст. з’являються провідні політико-ідеологічні течії, частина з яких відчутно впливає на політичне життя і сьогодні. Прикладом цього може бути традиціоналізм, який виник у XVII ст. й існує сьогодні у вигляді класичного консерватизму.

У XVIII ст. з’являються початкові форми найбільш впливової ідеології сучасності – лібералізму, а в XIX ст. спектр політичних ідеологій поповнюється соціалістичною, анархістською, соціал-демократичною, марксистською, фашистською та іншими видами ідеологій. Процес формування політичних ідеологій триває і сьогодні, оскільки кожна політична подія, явище економічного, культурного життя можуть зумовити виникнення нової, стійкої чи тимчасової, ідеологічної течії.

Ідеологія може, і частіше всього є, інституційно оформлена у відповідних політичних (а також неполітичних) угрупованнях, союзах, об’єднаннях, партіях, які відстоюють її положення в політичному житті. Ідеологія та політика, як специфічні явища соціального життя людини, надзвичайно тісно пов’язані між собою. За своєю суттю політика є ідеологічною, оскільки характеризується прагненням управляти, контролювати і направляти заради певної ідеї ті чи інші соціальні сили та процеси.

Щоправда в сучасних демократичних державах провідним політичним стилем є не відданість певній ідеології, а швидше прагматизм. Демократичні політики не поспішають пов’язувати свої політичні позиції з певними ідеологічними принципами – їх більше приваблює можливість управління існуючими державами, ніж спроби їхньої докорінної зміни. Мало хто з сучасних політичних та державних діячів були б задоволені, якби їх назвали радикалами (наприклад, фашистами чи комуністами), а тому притримуються безпечнішого (у виборчому сенсі) політично нейтрального центру. У такій системі, як у США, цінності, на які орієнтується кожна з партій, настільки мало відрізняються між собою, що ідеологія відходить на другий план. Такі тенденції в науці отримали назву “кінця ідеології”.

У 1958 р. Д. Белл виступив з тезою про зменшення значення політичної боротьби як класового протистояння та формування загальнонародних партій. Однак поява в 70-х роках ідеологій нових лівих та нових правих призвели до її заперечення. Отже, поняття “ідеологія” залишається важливим елементом політичного життя, продовжує змінюватися та наповнюватися новим змістом. Слід розрізняти дещо зверхнє ставлення до ідеологій (типове для більшості практичних політиків) з відсутністю будь-яких ідей. Ключовим фактором тут є інтерпретація даного поняття.

У 1986 р. відомий дослідник політичних ідеологій К. Мак-Клін виділив 27 різних визначень поняття “ідеологія”. Загалом їх усіх можна об’єднати в кілька окремих напрямів. Школа К. Поппера трактує ідеологію як політичну думку, типову для тоталітарних рухів. Учений вважав, що будь-яка ідеологія – це всеохоплююча й закрита система поглядів. Така система не тільки спрямована на всі політичні, соціальні й моральні аспекти життя під своїм кутом зору, але її практично неможливо розвінчати, тому що завжди зна-ходяться пояснення (з погляду цієї ідеології) на будь-які очевидні відхилення від того, що було обіцяно чи передбачено нею раніше.

Наприклад, для марксистів революція завжди неминуча, але коли вона не здійснюється, то це через те, що революцію зрадили її вожді, були неправильно потрактовані об’єктивні соціальні умови або капіталізм знайшов новий вихід із кризи. Отже, школа К. Поппера протиставляє ідеологію науковому мисленню, що оперує гіпотезами, які можуть бути доведені. Науковий підхід до соціальних питань полягає в розробці пояснення того, як діють ті чи інші фактори і в його перевірці, а не у створенні великої всеохоплюючої теорії, яка намагається дати відповіді на всі запитання. Правильність наукових гіпотез може бути доведена будь-якими двома особами доброї волі в світлі наявних доказів і буде змінюватися в світлі нових доказів.

Але для ухвалення політичних рішень люди повинні також використовувати судження про цінності, які мають особливе значення для них і не базуються лише на доказах. Тому політичні нововведення базуються на консенсусі щодо цінностей і правильному поясненні причин та наслідків. Отже, соціальні зміни мають відбуватися шляхом поступового соціального проектування, а не шляхом побудови якоїсь загальної утопії на основі бездоказових принципів.

Часто поняття “ідеологія” вживається в значно ширшому розумінні – більш-менш цілісної системи політичних принципів, відмінної від іншої подібної системи. З цього погляду лібералізм, соціалізм і консерватизм трактуються як політичні ідеології. Марксисти вживають це поняття для позначення основних ідей суспільства, які вони розглядають як такі, що відображають його систему виробництва. Наприклад, з цього погляду, лібералізм вважається ідеологією капіталістичної епохи, а комунізм ідеологією безкласового суспільства.

На важливій ролі ідеології у формуванні сучасних політичних партій наголошував у своєму дослідженні М. Дюверже. Це було підтверджено і рядом емпіричних порівняльних досліджень. Політичні ідеології, які відображають ставлення сучасних політичних об’єднань до існуючих соціально-політичних поділів, продовжують залишатися важливими індикаторами місця політичних партій на ліво-правій шкалі політичних цінностей. При цьому, однак, не можна не помічати, що в сучасній системі суспільно-політичних цінностей зароджується новий тип соціально-політичних поділів (матеріалізм – постматеріалізм), який формулює новий тип протистояння, а відтак і нових акторів політичної сцени (так звані партії “нової політики”). Не вписуються вони загалом у традиційну (ліво-праву) конфігурацію сучасної політичної системи, але поки що не можуть ні змінити її, ні суттєво вплинути на неї. Традиційне ідеологічне протистояння, яке оформилося на початку минулого століття, з певними модифікаціями продовжує домінувати і сьогодні в політичному житті. А тому говорити про “кінець ідеології” передчасно.

На відміну від філософії та політичної теорії, які займаються вивченням суспільно-політичних явищ, політична ідеологія пов’язана, насамперед, з політичною поведінкою та діяльністю. Вона спонукає людей до політичних дій і є основою цієї діяльності.

Політична ідеологія розглядає такі основні проблеми:

- місце та роль громадянина в суспільстві;

- природу національного інтересу;

- відношення між громадянином і суспільною групою;

- характеристику політичної влади, її джерел та обмежень;

- визначення та оцінку суб’єктів політичної діяльності;

- сутність держави та її функції;

- цілі та механізми функціонування економічної підсистеми суспільства в сукупності з питаннями соціальної політики.

Нормативні судження з кожної з цих та деяких інших проблем і складають зміст сучасних політичних ідеологій. Тому ідеологія є системою цінностей, в яких визначені корінні інтереси нації, класу, групи, їхні позиції стосовно інших людей, класів, держав, історико-суспільного розвитку, інших ідеологій.

Як органічна складова політичної суб’єктності тієї чи іншої спільноти або групи інтересів, ідеологія втілюється у відповідних суспільно-політичних доктринах, які становлять ідейну основу платформ політичних партій і суспільно-політичних рухів. Функціональна роль суспільно-політичних доктрин полягає, насамперед у тому, що вони прагнуть перетворити ідеологію на інструмент політики, вони визначають політичний курс, стратегію і тактику, мету та способи її досягнення.

Вдаючись до класифікації політичних партій на основі ідеологічного критерію, треба також пам’ятати, що кожна політична партія має свою особисту історію та орієнтацію, а тому будь-яка загальна класифікація є достатньо умовною. Специфіка групових інтересів і соціального контексту, в якому вони мають реалізовуватися, обумовлюють орієнтацію ідеології на якусь одну центральну ідею, яка відіграє у кожній ідеології системотворчу роль. Загалом, на основі ставлення до певної системи цінностей, виділяють три типи політичних ідеологій:

1. Ідеології, які захищають і вдосконалюють існуючу економічну, соціальну, духовну та політичну підсистеми. Такі ідеології називають консервативними ідеологіями.

2. Ідеології, які заперечують існуючу економічну, соціальну, духовну та політичну підсистеми й вимагають їхньої радикальної зміни. Їх називають радикальними або революційними.

3. Між цими двома групами звичайно існує досить широкий спектр політичних ідеологій, які різною мірою поєднують у собі ознаки перших двох груп. Їх називають реформістськими.

Кожна з цих трьох типів ідеологій використовує різні тактики для досягнення своєї мети, хоча загалом всі вони базуються на переконаннях, організації та примусі.

Окрім того, учені класифікують політичні ідеології залежно від особливостей системи цінностей, які сповідують їхні прихильники. За цією класифікацією розрізняють: лібералізм, консерватизм, соціалізм, анархізм, націоналізм, расизм, соціал-демократизм, комунізм, анархо-синдикалізм, корпоративізм, сталінізм, фашизм, націонал-соціалізм, єврокомунізм, маоїзм, голізм тощо. Досить часто для спрощення виділяють ліву, праву та центристську ідеології.

За змістом і спрямованістю своїх головних ідей та цінностей ідеології бувають прогресивні й реакційні, демократичні й тоталітарні, релігійні й світські, за методами їхнього обґрунтування – раціональні й ірраціональні, за об’єктом впливу та методами поширення – універсальні та партикулярні.

М. Лавер і В. Хант, вивчаючи на основі ідеологічного критерію конфігурацію партійних систем країн Західної Європи, виділили три їх моделі:

1) модель Бенілюксу. До цієї моделі крім Бельгії, Голландії і Люксембургу відносять також Австрію та Німеччину. У цих партійних системах конкуренція відбувається між трьома сім’ями політичних партій – соціал-демократами, лібералами та християнськими демократами;

2) середземноморську модель. До цієї моделі належать Греція, Португалія, Іспанія, Франція, Італія та Ірландія. Для неї характерні біполярна конкуренція між соціал-демократичними і консервативними партіями. Порівняно з попередньою моделлю позиції лібералів тут є слабкими;

3) скандинавську модель. Має місце тут серйозна фрагментація та поляризація політичних партій. Конкуренція теж має біполярний, але двоблоковий характер. Блок лівих партій змагається за владу з правоцентристським. На відміну від попередньої моделі, ліберали та аграрії, беруть активну участь у формуванні коаліційних урядів.

Дата добавления: 2015-10-21