Фактори, що визначають конфігурацію партійної системи

Характер зв’язків, що налагоджуються між самими політичними партіями, з одного боку, та між партіями і владою, з іншого, визначають конфігурацію партійної системи в суспільстві.

На формування типу партійної системи, за визначенням М. Дюверже, впливає характер виборчої системи. Мажоритарна виборча система першого туру переважно формує двопартійну політичну систему, навпаки, пропорційна виборча система породжує багатопартійність. Це положення отримало назву “соціологічного закону Дюверже”.

На конфігурацію партійної системи суттєво впливає тип політичного режиму, традицій, що існують у державі, однак, як визнають більшість дослідників теорії партійних систем основним чинником, який визначає тип партійної системи, є домінуючі в суспільстві соціально-політичні поділи. Існування в державі різних однаково сильних соціальних конфліктів, які поділяють суспільство вздовж ліній розмежування і є соціальною основою формування багатопартійної політичної системи.

Відомий політолог, професор Каліфорнійського університету А. Лійпхарт, досліджуючи способи правління в сучасних демократичних державах світу, виділяє сім основних суперечностей, які визначають характер міжпартійної конкуренції, а відтак і конфігурацію всієї партійної системи: 1) у сфері соціально-економічних відносин; 2) релігійні; 3) культурно-етнічні; 4) між містом і селом; 5) щодо підтримки існуючого режиму; 6) у сфері міжнародної політики; 7) постіндустріальні. Всі ці соціально-політичні поділи сус-пільства (або лінії суспільного розмежування) більшою чи меншою мірою представлені в кожній з демократичних країн. Домінування котроїсь із перелічених суперечностей визначає специфіку існуючої в державі політичної системи. Найхарактернішими суперечностями серед існуючих є соціально-економічні. Ставлення до цього типу суперечностей значною мірою визначає місце політичної сили в політичному спектрі (на осі ліві-праві). Погляди представників партій лівої орієнтації на соціально-економічні проблеми відрізняються такими позиціями: 1) державна чи приватна власність на засоби виробництва є визначальною; 2) сильна чи слабка роль відводиться уряду в економічному плануванні; 3) підтримується чи заперечується перерозподіл багатства від багатих бідним; 4) розширюється чи зменшується державна соціальна допомога. За оцінками вченого соціально-економічні суперечності домінують у 84 % досліджених демократичних системах, всі ж інші трапляються у 16 % досліджених системах.

С. Ліпсет і С. Роккан трактували партійні системи, що формувалися у Західній Європі на зламі XIX та XX ст. як безпосередній продукт “впливу між двома фундаментальними процесами змін” – національною та індустріальною революціями. Чотири типи соціополітичних поділів становили основу, на якій формувалися партійні системи Західної Європи. Розуміння цього процесу було б, однак, неможливим без такого важливого додаткового чинника, що характеризує процес консолідації сучасних політичних систем, як виникнення і поширення виборчого права.

Запровадження на початку XX ст. загального виборчого права означало появу на політичному ринку великої кількості нових виборців. Що цікаво, така раптова політизація загалом не означала, що “новоприбулі” стали автоматично доступними для існуючих політичних партій. Значна їх частина вже раніше зазнала соціалізуючих впливів організацій і з’являється на виборчому ринку вже як організована політико-соціальна група. Треба зауважити, що цей робітничий сегмент суспільства особливо скористався розширенням виборчого права. У Західній Європі процес поляризації суспільства, потрактований як ефект домінуючих конфліктів, що характеризують національний та індустріальний переломи, спричинилися до виникнення певних суспільних груп зі значним ступенем організації та володінням виразною груповою самоідентичністю. Новоутворені масові партії порушували перед структурованим суспільством, що підлягало процесові інституалізації, нові типи конфліктів.

У час розширення виборчого права домінував конфлікт експлуататор-експлуатований, крім цього він був відповідальним за визначення головної лінії політичного конфлікту в суспільстві. З часом політичні партії втягнули прихильників обох течій, стабілізуючи соціоекономічний поділ ліві-праві. Це означає, що масові партії активно брали участь в організації та стабілізації існуючих соціальних груп, зміцнюючи, за допомогою політичних інструментів, їхню суспільну відособленість, що практично спричинило повну мобілізацію доступного електорату. Наступні генерації підлягали соціалізації у межах існуючої вже організаційної структури, яка в державах Західної Європи (за винятком Ірла-ндії) спиралася на домінуючий соціоекономічний поділ.

Вивчаючи партійну систему 70-х років, названі вище автори стверджували, що вона відображає структуру соціополітичних поділів, які існували вже півстоліття раніше. Автори припустили що “партійні альтернативи і, в багатьох випадках, партійні організації, є старшими, ніж більшість національного електорату”. Так сформувалася концепція “за-морожених партійних систем”, які не підлягають глибшим змінам від часу запровадження загального виборчого права у 20-х роках минулого століття. Р. Росе i Д. Урвін в опуб-лікованих у 1970 р. дослідженнях підтвердили існування стану замороження партійних систем: “Від 1945 р. сила більшості партій у західному світі змінилася несуттєво”.

“Замороження” означає оформлення тривалих зв’язків між партіями та соціополітичними поділами, які виступають у межах суспільства. У класичній моделі індустріального суспільства це означає, що політична поляризація є відображенням класових конфліктів. На перший план висувається поділ робітники-роботодавці, який вказує на масштаби і форми підтримки, що приділяються партіям через електорат. Робітничий клас трактується партіями як природна база підтримки лівих партій або як сила, спрямована на зміни реформаторського характеру. Конфлікти, що з’являються в суспільстві природним способом відображають поляризацію вздовж лінії ліві-праві (конфлікт стосується питання власності та розподілу доходу). У межах суспільства утворюються та стабілізуються виразні форми партійної лояльності. Інституціоналізація зв’язків між партіями та профспілками чи церквою зміцнює процес партійної орієнтації електорату, роблячи його дуже тривалим та стійким до зовнішніх змін. Нові виборці соціалізуються в існуючу політичну систему.

Модель С. Ліпсета та С. Роккана наголошує на інституалізації заморожених структур соціополітичних поділів і формах партійної орієнтації електорату, які вони породжу-ють. Ця пропозиція не має суто статичного характеру. Форми ідентифікації популяції є наслідком історичного процесу суспільних та економічних змін.

Нові форми політичної ідентифікації розвинулися внаслідок трансформації західного суспільства (національної та індустріальної революцій). Хоча структура цих поділів трактується як відносно тривала, їхнє політичне значення змінюється – погляди партійної конкуренції в межах політичної системи повинні еволюціонізувати. Послаблення значення, скажімо, релігійного конфлікту впливає на модифікацію характеру партії, яка його репрезентує. Вона змушена шукати підтримки серед інших сегментів суспільства, що пов’язано з її програмною переорієнтацією (наприклад, Австрійська народна партія – колишня релігійна). Партія також може намагатися інтегрувати різні релігійні групи, ро-зширюючи в такий спосіб масштаби політичного впливу (наприклад, Християнсько-демократичний союз (ХДС) у Німеччині, Християнсько-демократична партія Голландії). Виникнення в Бельгії етнічних конфліктів змінило характер політичного суперництва і вплинуло на створення нових конституційних основ політичної гри.

Зв’язок між політичними партіями та соціополітичними поділами не можна трактувати в спосіб автоматичний. Політичні партії можуть виникнути як наслідок певного типу політичного конфлікту, але однаково підтвердженою виглядає гіпотеза, що можна в певний спосіб маніпулювати вже існуючими і навіть створити нові. Досвід Західної Європи підтверджує факт існування певної схеми. Масові партії залишилися завдяки суспільному поділу, щоб з часом набути автономного характеру, що дозволить їм виступати в ролі своєрідного стабілізатора традиційних ліній конфлікту і провідниками нових. Можна припустити, що політичні партії будуть намагатися використати вже існуючі суспільні поділи і для політичної їх активізації задля своїх власних інтересів. Можуть вони також підтримати і ті поділи, які зникають, надаючи їм нового програмного змісту, щоб у такий спосіб забезпечити необхідність подальшого свого існування. Робити це можуть лише істотні партії, які володіють організаційними, фінансовими та людськими ресурсами. Більше того, стабільні політичні партії в стані поглинути потенційно дестабілізуючі політичні питання, обороняючись у такий спосіб перед появою нових соціополітичних поділів.

Цю останню здатність партійної системи досконало ілюструє приклад партій “нової політики”. Її прихильники відзначають появу нового поділу – конфлікту між прихильни-ками стабільного індустріального порядку (наголошують на традиційній системі економічних вартостей) та групами, що виступають за постматеріальні цінності. Р. Інглехарт пише про “тиху революцію”, яка закладає поступові зміни системи суспільних цінностей. Проблеми економічної безпеки, суспільного ладу та порядку перестають бути провідними політичними проблемами, а на перший план висуваються проблеми розширення політичної участі, можливості самореалізації чи лозунги, пов’язані з поліпшенням якості життя. Зміна системи суспільних цінностей пояснюється генераційними змінами, виникненням нового середнього класу і вищим освітнім рівнем населення. “Нова політика” – це не лише теза, що зумовлює появу нового виміру вартостей, але також існуюча в ній пропозиція взаємозв’язку матеріального / постматеріального виміру зі змінами, що відбуваються в системі поділів та способі їх політичної організації у зв’язку з виборчою переорієнтацією електорату.

Починаючи з кінця 70-х років багато дослідників партійних систем почали сумніватися в тезі про “замороження” партійних систем. Зокрема, було відзначено багато явищ, які свідчать про появу протилежного процесу, чи “розмороження” партійних систем. Це такі явища:

1) мобільність виборчих голосів, їх легке пересування, в результаті чого підтримка електоратом стабільних партій видається достатньо умовною і набуває ознак плинності;

2) зростання тієї категорії виборців, які приймають рішення в останню фазу виборчої кампанії;

3) поява так званих голосів протесту;

4) поява нових партій, що значно збільшує рівень фрагментації партійної системи та ускладнює процес коаліційних домовленостей.

Р. Інглехарт вважає, що в процесі політичної поляризації суспільства відбувається заміна класово зорієнтованих ліній поділу на погляди, які спираються на нову систему вартостей. Новий соціополітичний поділ, на думку Р. Інглехарта, повинен поступово замінити класичні суспільно-структурні поділи, наявні в моделі C. Ліпсета та C. Роккана.

Згідно з цією тезою, з’являється гіпотеза, яка повинна свідчити про безпосередній вплив нових суспільно-політичних поділів на зміни в партійній системі. Суспільство по-ляризується навколо конкретних проблемних питань, обидві матеріалістичні та постматеріалістичні системи цінностей порушують відмінні типи справ на політичній арені і намагаються зібрати навколо них найбільше прихильників. Домінує політичний конфлікт між силами, які наголошують на необхідності зростання економіки і так званою зеленою орієнтацією, яка наголошує на екологічних чи антиядерних проблемах. Сегменти суспільства найбільш схильні прийняти нову систему цінностей (новий середній клас, громадяни з високим рівнем освіти, післявоєнне покоління), підтримують нові партії або ті партії, що змінюють свою програмну орієнтацію і підкреслюють свою постматеріальну зорієнтованість. Сценарій, який пропонують прихильники “нової політики” дає змогу бачити в сучасних партійних системах нову якість, а визначальною їхньою ознакою по-винен стати розрив зі старими традиціями суспільних систем. Нові соціополітичні поділи повинні змінити політичні та організаційні форми їхнього прояву на політичній арені.

Однак, прискіпливіший погляд на партійні системи демонструє значний ступінь еволюційності їхнього розвитку. Багато стабільних партій не лише існують, а й залишаються урядовими. Безліч партійних систем зазнали значних модифікацій, але без радикальної реструктуризації. З’явився ряд нових партій (наприклад, екологічні, ліво-лібертіальні), однак їхній політичний вплив дуже обмежений. Партії зелених представлені в парламентах (наприклад, в Австрії, Бельгії, Фінляндії, Швейцарії), однак вони мають мало шансів на участь в урядових коаліціях. Деякі з них втратили представництво в законодавчих органах (наприклад, в Німеччині, Швейцарії). Хіба що в Італії можна говорити про феномен трансформації партійної системи після 1994 р. в контексті визначених змін у структурі домінуючих соціополітичних поділів.

Незважаючи на численні зміни в межах партійних систем (як, наприклад, у Данії в другій половині 70-х років, Бельгії чи Італії після 1994 р.), їх домінантною ознакою залишається наступність. Змінюється характер взаємин між громадянином та владою, зростає рівень освіти в суспільстві, очевидним є процес секуляризації, що спричиняє зміни соціальної структури електорату. Відбуваються також зміни в системі ціннісних орієнтацій, що обґрунтовує пропозиції, виголошені представниками теорії “нової політики”. Хіба що передчасною є теза про поступову заміну матеріальних цінностей постматеріальними.

Також спостерігаємо процес розширення сфери політичної зацікавленості громадян (наприклад, стосовно екологічних питань), однак це не свідчить про витіснення традиційного, економічного мислення на задній план. Якщо навіть приймемо тезу, що певні сегменти суспільства більш схильні підтримувати нові цінності, але творять вони потенційну базу для нового поділу в межах політичної системи, що однак не підтверджує думки про появу нового соціополітичного поділу. Партії, партійні системи, політичні еліти є дуже відпірними до суспільних змін. Новий конфлікт стосовно цінностей не знаходить безпосереднього інституційного вираження в структурі політичної конкуренції. В результаті його політичне значення та потенційно руйнівний вплив на партійну систему обмежені.

У зв’язку з цим можна запропонувати кілька гіпотез розвитку соціально-політичних поділів і трансформації сучасних партійних систем.

Гіпотеза 1. Ми є свідками формування нового типу поділу суспільства (матеріальні цінності проти постматеріальних), який в майбутньому може стати базою і початком для нової політичної структури.

Гіпотеза 2.Нова система цінностей поступово стає характерною для постіндустріального суспільства, змінюючи його ставлення до політичного та соціального оточення. Однак, традиційна структура поділів є настільки еластичною, що може ввібрати після певних адаптаційних змін (наприклад, програмних чи організаційних) нові цінності і зробити їх частиною політичної боротьби (в тому числі виборчої). Це означає, що стабілізована і організаційно інституціоналізована структура соціополітичних поділів може розвиватися. Немов автоматично новий суспільний поділ стає більш устабілізованим, ніж попередні, більше того, він сам стає знаряддям стабілізації, пропонуючи громадянам багато можливостей, які можуть бути інтегровані в соціальну та політичну системи.

Гіпотеза 3. Політичні партії з’явилися як результат різниці західних суспільств, підносячи існуючі соціальні поділи до рангу поділів соціополітичних. З часом, однак, вони стають суб’єктами, які живуть своїм власним політичним життям. Їхні мобілізаційні можливості виросли над конкретними поділами, опосередковано спричиняючи до стирання групових (класових) суперечностей. В контекст другої та третьої гіпотез вписується думка Дж. Смітта про те, що зміна соціополітичного поділу загалом не мусить спричиняти зміну партійної чи, тим паче, політичної системи.

Дата добавления: 2015-10-21