Термінологічний мінімум. Мова – система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку

Мова – система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова — це найважливіший засіб спілкування і пізнання.

Мовлення — це процес (або результат процесу) вираження думки засобами мови. Фердинанд де Сосюр характеризував мовлення як «комбінації, за допомогою яких суб'єкт, що говорить, користується мовним кодексом з метою вираження своєї особистої думки». Разом із тим, визначаючи відношення мовлення до мови, він бачив у ньому реалізацію мовної потенції, свого роду «виконання» мови.

Культура мови — це рівень сформованості літературної мови, її розвитку, стилістичної диференціації, пізнавально-інте- лектуальної глибини і місткості, показником чого є наявність і фіксованість її норм — орфоепічно-орфографічних, лексико- семантичних, граматичних і стилістичних — у канонічних фольклорних і художніх текстах, словниках, довідниках, енци­клопедіях.

Культура мовлення — це дотримання мовцями усталених мовних норм усної і писемної форм літературної мови та ціле­спрямоване майстерне використання виражальних засобів мови залежно від стилю, жанру, типу мовлення.

Ознаки культури мовлення:

1) змістовність (потрібно продумувати текст і основну думку висловлювання; розкривати їх повно; говорити й писати лише те, що добре відомо; не говорити й не писати зайвого; добирати матеріал, якого не вистачає);

2) правильність (дотримуватися норм літературної мови);

3) точність (добирати слова і будувати речення так, щоб найточніше передати зміст висловлювання);

4) логічність і послідовність (говорити і писати послідовно, забезпечувати смислові зв´язки між словами і реченнями в тексті, складати план виступу чи лекції; систематизувати дібраний матеріал; уникати логічних помилок);

5) багатство (використовувати різноманітні мовні засоби, уникати невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень);

6) доречність (ураховувати, кому адресовано висловлювання, як воно буде сприйняте при певних обставинах спілкування);

7) виразність і образність (добирати слова і будувати речення так, щоб якнайкраще, якнайточніше передати думку, бути оригінальним у висловлюванні і вміти впливати на співрозмовника);

8) зрозумілість (викладати думки таким чином, щоб розумів сказане правильно, не докладаючи для сприйняття особливих зусиль);

9) чистота (співвідносити живе слово (в усній чи писемній формі) з нормами літературної мови).

Мовний етикет — це стійкі мовні формули, сприйняти в суспільстві й рекомендовані для встановлення мовного контакту співрозмовниками, підтримання спілкування у виразній тональності відповідно до їх соціальних і рольових позицій в офіційних та неофіційних обставинах.

Просторічні слова – це лексеми,що характерні для розмовної мови, які мають фамільярний чи навіть грубуватий відтінок (наприклад, докторша, нікольство, розпозіхатися).

Вульгаризми – грубі слова й вирази, лайки, прокльони, прізвиська (наприклад, ляпати (говорити), роззява, свинств о, багатознайка).

Жаргон – різновид мови, що використовується переважно в усному спілкуванні окремою соціальною групою, яка об'єднує людей за ознакою професії, звичок, занять, інтересів, суспільного становища чи віку (наприклад, рубати – істи, барахло – речі, манатки – білизна, речі). Сьогодні мовознавці виділяють жаргон молоді (сленг) (наприклад, кльово (добре, чудово), криша (голова, мізки, здоровий ґлузд; зв’язки у владних і правоохоронних структурах)), програмістів, філателістів, мисливців, рибалок, декласованих елементів (арго) (наприклад, балерина (гачок для відмикання замків), пахан (батько), карточка (обличчя).

Професіоналізми – це слова і звороти, які не фіксуються словниками в тому значення, в якому вони вживаються людьми певного фаху. Наприклад, професіоналізмами працівників банківсько-фінансової, торговельної та подібних галузей є такі: зняти касу, підбити, прикинути баланс, тверда валюта (стабільний курс), відмивання грошей (легалізація протизаконних коштів), брудні гроші (протизаконно отримані кошти).

Діалектизми – місцевий різновид загальнонародної мови. Це мовні одиниці, які не належать до літературної мови: варіанти фонем, поєднання певних звуків, уживання слів із невластивим їм значенням, ненормативні форми слів, відхилення від літературної норми в побудові словосполучень і речень (наприклад, газда (господар), хижа (хата), оногди (нещодавно), студений (холодний), банувати (сумувати)).

Суржик - побутове мовлення, в якому об'єднані лексичні та граматичні елементи різних мов без дотримання норм літературної мови (наприклад, даже (навіть), получав (отримував), первий (перший), хто-то (хтось), на російській мові (російською мовою ), міроприємство (захід), прийняти міри ( вжити заходів ), прийняти участь (взяти участь).

Плеоназм – зворот мовлення, у якому без необхідності повторюються слова, які частково або повністю збігаються за значенням: молодий юнак, побачити власними очима, квітень місяць. В окремих випадках плеоназм використовують для створення комічного, для підсилення емоційного ефекту.

Тавтологія – риторична фігура, що представляє собою повторення одних і тих самих або близьких за значенням слів: повернутися назад, моя автобіографія. Часто назва "тавтологія" зустрічається там, де є повторення однокореневих слів. Від плеоназму відрізняється тим, що не обумовлена ні з логічної, ні з емоційної точки зору.

Калька – слово, яке створено питомими мовними засобами на зразок іншої мови: недолік – калька російського слова недочёт, займенник - калька латинського терміну pronomen. Часто є помилкою: приймати участь від російського принимать участие, тоді як правильно – брати участь.

Літературна мова – удосконалена, регламентована форма національної мови, що має певні норми у граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні.

Ознаки літературної мови:

- унормованість;

- уніфікованість;

- наддіалектність;

- поліфукціональність;

- стилістична розрізненість;

- загальнообов’язковість для всіх членів суспільства;

- наявність усної та писемної форм вираження.

Мовна норма – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, закріплених в процесі суспільної комунікації, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі. Мовні норми характеризуються системністю, історичною та соціальною зумовленістю, стабільністю й водночас змінністю.

Орфоепічні норми регулюють вимову звуків та звукосполучень.

Акцентуаційні норми визначають правильний словесний наголос.

Морфологічні норми регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами.

Синтаксичні норми регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень

Лексичні норми розрізняють значення і семантичні відтінки, регулюють лексичну сполучуваність.

Стилістичні норми визначають доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування.

Словотвірні норми регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова.

Орфографічні норми забезпечують правильне написання слів.

Пунктуаційні норми регулюють уживання розділових знаків у написаному тексті.

Дата добавления: 2015-10-21