Заснування Рима

Рим, столиця могутньої Римської держави, виник не відразу. Минули століття, перш ніж він став багатолюдним містом, яке викликало подив і захоплення чужинців своїми урочистими храмами, розкішними палацами, високохудожніми скульптурами. Місто виникло на березі річки Тібр за 25 км від моря на високих пагорбах, зручних для оборони. Цих пагорбів було сім: Палатин, Капітолій, Квірінал, Вімінал, Есквілін, Целій, Авентин, і тому Рим інколи називають "містом на семи пагорбах", septimontium. Пізніше йому дали назву „Вічне місто”– Urbs aeterna.

Згідно з легендою, Рим завдячує своїм виникненням братам-близнюкам Ромулу і Рему, нащадкам троянця Енея, який після загибелі міста Трої приплив до італійських берегів. Про подорож Енея до Італії та його пригоди на цьому шляху в поетичній формі розповів відомий римський поет Публій Вергілій Марон у поемі "Енеїда".

Ось що повідомляє легенда про заснування Рима. Син Енея Юл заснував у Італії місто Альба Лонга, де пізніше правив один із нащадків Енея – Нумітор. Але молодший брат Нумітора Амулій, зневаживши право старшого та волю батька, прогнав Нумітора і став замість нього правителем. Побоюючись помсти, підступний Амулій убиває сина Нумітора, а дочку його Рею віддав у жриці богині домашнього вогнища Вести. Ці жриці (весталки) не мали права брати шлюб.

Однак Рея народила двох хлопчиків-близнюків – Ромула і Рема, батьком яких, за легендою, був сам бог війни Марс. Жорстокий Амулій ув’язнив Рею, а дітей наказав слузі вкинути у Тібр. Проте той змилосердився над ними і залишив їх у кошику на березі річки. Там малюків знайшла вовчиця і вигодувала своїм молоком. Згодом дітей побачив царський пастух Фаустул, який забрав дітей до себе і замінив їм батька. Коли Ромул і Рем виросли, стали мужніми і міцними юнаками, вони підняли повстання проти Амулія, убили його і повернули законну владу своєму дідові Нумітору.

Ромул і Рем вирішили заснувати своє місто. Для цього вони обрали місце, де їх колись знайшла вовчиця – Палатинський пагорб. Сварку за першість, що виникла між ними, брати хотіли розв’язати за допомогою небесних віщувань, слідкуючи за льотом птахів. Рем першим помітив шість шулік, але Ромул через мить побачив їх аж двадцять. Спалахнула суперечка і закінчилася загибеллю Рема. Ромул став засновником славетного міста – Рима. Він запряг у плуг вола й корову і виконав священний обряд заснування міста – оборав територію, поклавши таким чином певні межі новому поселенню.

Це сталося, як розповідає легенда, написана римським істориком Тітом Лівієм (59 р.до н.е. – 17 р.н.е.), 21 квітня 753 р. до н.е.

Але жити в новозбудованому Римі не було кому, адже Ромул мав лише невеликий загін. Для збільшення населення свого міста на Капітолії влаштували пристановище для всіх прибульців, рабів-утікачів і навіть злочинців – справжній рай для навколишніх розбишак. Поступово з поселення пастухів та хліборобів Рим, розбудувавшись, став красивим містом.

Однак у ньому не було жінок, а добровільно родичатися з римлянами ніхто з сусідів не хотів. Довелося піти на хитрість. Ромул оголосив, що влаштовує велике свято, ігри й гуляння на честь Нептуна і запрошує сусіднє плем'я сабінянів, чиї жінки славилися своєю вродою. Під час банкету римляни підступно викрали сабінянок (узявши на руки, несли їх силоміць, звідси - звичай вносити наречену на руках через поріг у хату) й одружилися з ними. Скривджені сабіняни пішли війною на Рим, та жінки зуміли помирити суперників. За обопільною згодою римляни й сабіняни об'єдналися в одну країну і стали називатися "римським народом квіритів" під орудою Ромула і сабінського царя Тита Тація. Після смерті останнього Ромул правив один упродовж 37 років, ведучи переможні війни з сусідами і роздаючи своєму народові загарбані землі. Рим перетворився на могутню державу.

Згідно з повідомленнями римських істориків, населення у найдавнішому Римі складалося з 300 родів. Приналежність до того чи іншого роду відображалася в родовому імені. Тільки члени старовинних родів були повноправними громадянами Риму або патриціями. Старійшини цих родів утворювали раду – сенат - і називалися сенаторами (лат. senex – старий). Рим зростав за рахунок сусідніх племен. До старовинних родів ці люди не належали, їх називали плебеями. Плебеї ставали постійними жителями міста, але не мали політичних прав і домагалися їх силою. У 451-450 р. до н.е. під тиском плебейських мас були укладені і видані „Закони XII таблиць” (Lex Duodecim Tabularum або Duodecim Tabulae) – перший кодекс римського права (ius publicum, privatum et sacrum).

Найдавніші пам’ятки

Латинська мова належить до числа індоєвропейських мов до яких відносяться також мови слов’янські, балтійські, германські, індійські, іранські, древні- і новогрецькі та ін. Разом з осською та умбрською латинська мова складала італійську групу індоєвропейської сім’ї. Поряд із ними на території сучасної Італії була у вжитку етруська, кельтська, грецька та інші мови. У процесі історичного розвитку древньої Італії латинська мова витіснила інші італійські мови і з часом зайняла панівне становище у західному Середземномор’ї.

Найдавніші писемні пам'ятки латинської мови умовно датуються VI–V століттям до н. е. Серед них – надпис з стародавнього міста Сатрика, знайдений у 1978 р., що датується останнім десятиліттям VI ст. до н.е., уривок сакрального надпису на уламку чорного каменю (знайдений у 1899 р. при розкопках римського форуму, що належить приблизно до 500 року до н.е.) та надпис на так званій пренестинській фібулі (золота застібка, яку знайшли в 1871 році у древньому місті Пренесте (Палестрині, на схід від Рима)). До стародавніх пам'яток архаїчної латини належать також досить численні надгробні надписи та офіційні документи середини ІІІ – початку ІІ ст. до н.е. (найвідоміші з них - епітафія римських політичних діячів Сципіонів та текст сенатської постанови про святилища бога Вакха), до пізніших пам’яток відносяться надписи на глиняному посуді, що носять назву надписів Двеноса.

Лише починаючи з ІІІ ст. до н.е., кількість пам’яток швидко зростає.

ІІІ століття – час стрімкого росту могутності міста Рима, що об’єднало під своєю владою більшу частину Італії. Вказані джерела дають багатий матеріал для відновлення фонетичної будови прадавньої латинської мови і розуміння процесів, що в ній відбувалися.

Етапи розвитку латинської мови

Період формування та розвитку класичної латинської мови був пов'язаний з перетворенням Риму в найбільшу рабовласницьку державу Середземномор'я, що підкорила своїй владі обширні території на заході та південному сході Європи, у Північній Африці та Малій Азії. У східних провінціях Римської держави (у Греції, Малій Азії та на північному узбережжі Африки), де на момент завоювання їх римлянами були широко розповсюджені грецька мова та високо розвинена грецька культура, латинська мова не отримала великого розповсюдження. Інакше було на західному Середземномор'ї.

На кінець ІІ століття до н.е. латинська мова панує не тільки на всій території Італії, але й поширюється як офіційна державна мова в підкорені римлянами області Піренейського півострова та нинішньої Південної Франції. Через римських солдатів та торговців латинська мова в її розмовній формі знаходить доступ у маси місцевого населення, будучи одним з найефективніших засобів романізації завойованих територій. Найактивніше романізуються найближчі сусіди римлян – кельтські племена, що проживали в Галлії (територія нинішньої Франції, Бельгії, частково Нідерландів та Швейцарії).

Підкорення її римлянами почалося ще в другій половині ІІ ст. до н.е. і завершилося в кінці 50-х років І ст. до н.е. в результаті довгих військових дій під командуванням Юлія Цезаря (галльські війни 58-51 рр.) Водночас римські війська входять у зіткнення з германськими племенами, які жили в обширних районах на схід від Рейну. Цезар здійснює також два походи на Британію, але ці короткочасні експедиції (в 55 та 54 рр.) не мали серйозних наслідків для стосунків між римлянами та британцями (кельтами).

Лише через 100 років, у 43 р. н.е. Британія була завойована римськими військами, які перебували там до 407 року. Таким чином, упродовж п’яти століть до падіння Римської імперії в 476 році племена, які населяли Галлію та Британію, а також германці зазнавали сильного впливу латинської мови на свою мову.

Латинська мова в її народному різновиді – так звана вульгарна латина – зберігає основні характерні риси свого ладу приблизно до V ст. н.е., тобто до того часу, коли Західна римська імперія перестала існувати як самостійне політичне ціле. З цього часу мова є вже якісно іншою, так що доводиться говорити не про єдину мову римлян - латинську, а про різні романські мови, що виникли у взаємодії з нею. Отже, вульгарна латина стала основою для нових національних мов, що об’єднуються під загальною назвою романських (від лат. Romanus – римський). До них належать італійська мова, що утворилася на території Апеннінського півострова в результаті історичної зміни латинської мови, французька та провансальська мови, що розвивалися в колишній Галлії, іспанська та португальська – на Піренейському півострові, ретороманська – на території римської колонії Реції (в частині нинішньої Швейцарії та північно–східній Італії), румунська - на території римської провінції Данії (нинішня Румунія), молдавська (Молдова) та деякі ін. Характерною рисою, що відрізняє романські мови від латинської, є те, що граматичні значення, які латинською виражаються формами змінених слів, у романських мовах часто передаються особливими словами. Виходячи з цієї різниці, латинську мову можна віднести до мов так званого синтетичного типу, а романські мови – до мов аналітичного типу.

Незважаючи на витіснення латинської мови національними мовами нової Європи, свою роль важливого фактора культурного життя латинська мова зберігає і в новий час.

Під впливом культури Стародавньої Греції (підкорено в ІІ ст. до н.е.) римляни створили свою яскраву і багату культуру. Антична культура – культура Стародавньої Греції і Риму – впродовж багатьох віків живила і продовжує живити європейську, а через неї, - і світову культуру.

Періоди розвитку латинської літературної мови

В історії розвитку латинської літературної мови розрізняють такі періоди: архаїчний, класичний, післякласичний і період пізньої латини.

- Архаїчний (докласичний) період (ІІІ-І ст. до н.е.) – відомий діяльністю епічних поетів Невія (пом. 201 р. до н.е.), Еннія (239-169 рр. до н.е.), славетного комедіографа – Плавта (бл. 250-184 рр. до н.е.), драматурга Теренція

(190-159 рр. до н.е.).

- Класичний, або ”золотий” період (І ст. до н.е. – початок І ст. н.е.). Найвизначнішими представниками класичного (”золотого”) періоду латини є політичний діяч й історик Цезар (100-44 рр. до.е.), знаменитий оратор Цицерон (106-43 рр. до н.е.), Лівій (59 до н.е.-17 н.е.), поет Лукрецій (бл.98-55 до н.е.), Марон (70-19 рр. до н.е.), Флакк (65-8 рр. до н.е.), Назон (43 р. до н.е. – 18 р. н.е.). Вони створили загальноприйнятий канон прозаїчної та поетичної мови.

- Післякласичний, або ”срібний період” (І-ІІ ст. н.е.). Найвідоміші письменники цього періоду: Сенека (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.), Марціал (43-104 рр. н.е.), Тацит (55-120 рр. н.е.), Ювенал та ін.

- Пізньої латини (ІІ -V ст. н.е.). Відомі численні твори цього періоду з історії, літератури, архітектури. З поширенням християнства з'являються твори християнських авторів: Ієроніма (348-420 рр.), Августина (354-430 рр.) та ін.

У 476 році н.е. Західна римська імперія розпалася на багато самостійних держав. Поступово зменшилося значення латини, яку замінили сучасні мови. Але вона і надалі була мовою школи (освіти), юриспруденції, церкви, дипломатії, науки. Нею писали свої твори письменники і вчені Середньовіччя та епохи Відродження.

В епоху Середньовіччя латинською мовою складаються хроніки: "Історія готів" Іордана, "Історія франків" Григорія Турського (540-594 рр.), "Історія Данії" Саксона Граматика, "Життєпис Карла Великого" Ейнхарда тощо.

В епоху Відродження латинською мовою пишуть свої твори Еразм Роттердамський (1466-1536) у Голландії, Томас Мор (1478-1535) в Англії, Джордано Бруно (1548-1600) і Томазо Кампанелла (1568-1639) в Італії.

У XVII-XVIII ст. написані твори філософів, фізиків і математиків: Бекона (1561-1626 рр.), Декарта (1596-1650 рр.), Гассенді (І592-1655 рр.), Спінози (1632-1677 рр.), Ньютона (1643-1727 рр.), Лейбніца (1643-1716 рр.) та ін.

Поширеною була латинська мова і в Україні. Нею писали окремі твори такі вітчизняні вчені й письменники, як Юрій Дрогобич (бл. 1450-1494 рр.), Станіслав Оріховський (1513-1566 рр.), Іван Домбровський (поч. XVII ст.), Стефан Яворський (1658-1722), Феофан Прокопович (1681-1736 рр.), Михайло Ломоносов (1711-1765 7 рр.); її досконало опанували Петро Сонашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Григорій Сковорода та багато інших діячів нашої історії та культури. До кінця XVIII ст. латиною читалися також лекції з різних галузей знань, зокрема, курси поетики й риторики: в Києво-Могилянській Академії та колегіумах.

Латинська мова – основа романських мов

У наш час латинську мову називають мертвою мова. З одного боку, зважаючи на те, що нею ніхто не користується у повсякденному спілкуванні, з цим можна було б погодитись. Але з іншого боку, актуальними залишаються слова відомого польського поета Юліана Гувіма: "Яка ж це мертва мова, якщо, не в’янучи, вона пережила тисячоліття?" І це справді так. Латинська мова в письмовій формі збереглась у творах римських письменників, історичних документах стародавніх часів і Середньовіччя. Крім того, вона дала початок деяким сучасним європейським мовам – італійській, іспанській, французькій, португальській, румунській. Впливу латинської мови зазнали й інші мови.

При спільності походження романських мов між ними в даний час існують значні відмінності. Це пояснюється тим, що латинська мова проникла на завойовані території протягом цілого ряду століть, протягом яких вона сама як мова-основа дещо видозмінилась та вступила в складну взаємодію з місцевими племенними мовами та діалектами. Відомий відбиток на споріднені романські мови, що створились, наклала також різниця в історичній долі територій, на яких вони формувались протягом довгого часу.

Усі романські мови у своїй лексиці та морфології (меншою мірою) зберігають риси латинської. Порівняємо латинські слова: mater, frater, causa, grandis, centum, mille, vincere, sentire з французькими mere, frere, causa, grand, cent, mille, vaincre, що мають те ж значення, що і в латинській мові. Дієслівна система французької мови представляє подальший розвиток форм дієслова, що намітився вже в народній латині. У період свого формування французька літературна мова зазнала сильного впливу латинського синтаксису, під дією якого сформувались у французькій граматиці правила узгодження і послідовності часів (concordance des temps), відокремлені дієприкметникові конструкції, інфінітивні звороти.

Спроби римлян підкорити собі германські племена, що неодноразово здійснювались на рубежі І ст. до н.е. та І ст. н.е., не увінчались успіхом, але економічні зв’язки римлян із германцями існували довгий час; вони йшли переважно через римські колонії-гарнізони, розміщені вздовж Рейну та Дунаю.

Про це нагадують назви німецьких міст: Köln з латинської Colonia – поселення), Коblenz (з лат. соnfluentes, дослівно "ті, що стікаються" – Кобленц розташований у місці, де стікаються Мозель з Рейном), Regensburg (з лат. regina castra) Вена (з Vindobonа) та ін. Латинського походження в німецькій мові слова Wein (з лат. vinum), Rettich (з лат. radіх), Віrnе (з лат. ріrum) та інші, що означають продукти римського сільського господарства, які вивозили за Рейн римські купці, а також термінологія будівельної справи: Mauer (з лат. murus – кам'яна стіна, на відміну від нім. Wand – плетень), Pforte (з лат. роrtа), Fenster

(з лат. fenestra), Straße (з лат. strata via, тобто "мощена дорога") та ін.

У Британії найдавнішим свідченням лат. мови є назви міст зі складовою частиною – chester, caster, castle від лат. саstrа – військовий табір та саstellum – укріплення, foss – від fossa – ріb, соl(n) – від соlоnіа – поселення. Порівняємо: Маnchester, Lancaster, Newcastle, Fossway, Foosdrukook, Lincoln, Colchester.

Завоювання Британії в V-VІ ст. германськими племенами англів, саксів та ютів збільшило число латинських запозичень, засвоєних британськими племенами. Порівняємо: лат. vinum, нім. Wein, англ. wine; лат. strata, нім. Straße, англ. street; лат. саmpus – поле, нім. Каmpf, англ. саmр.

Так, учені підрахували, що із 20 тисяч найуживаніших слів англійської мови близько 10400 – латинського походження, майже 2200 – грецького і тільки 5400 – власне англійського.

Багато латинських слів увійшло в українську мову. І це не тільки терміни, якими користуються науковці (передусім медики і біологи) і які стали міжнародними, а й інші слова, котрі ми вживаємо повсякденно. Вони так глибоко вкорінились у нашу мову, що не сприймаються як іноземні, наприклад: студент, лаборант, доцент, професор, інститут, факультет, ректор, проректор, аспірант, аудиторія, лабораторія, абітурієнт.

Значна кількість запозичень і в побутовій мові: олія – oleum, котел – catillus, скриня – scrinium, сокира – secirus, дошка – discus, оцет – acetum,

вино – vinum, комора – camera, цибуля – cepula, конверт – convertere, компот – componere, капуста, барвінок тощо. Крім цього, українська мова запозичила чимало крилатих висловів із латинської мови або утворила подібні, які майже дослівно відтворюють латинські. Багато із них ви, мабуть, знаєте: доки живу – сподіваюсь, крапля по краплі і камінь довбає, кінець діло вінчає (хвалить), кожен – коваль своєї долі і т.д.

Численні образи античної міфології та художніх творів узагальнились і стали своєрідними символами, знаками: Аполлон – символ чоловічої краси, молодості і благородства; Афродита (гр.) або Венера (лат.) – символ жіночої краси та кохання; брати-титани Атлант і Прометей – символ боротьби і страждання; Асклепій – символ медицини; Феміда – богиня права, законодавчого ладу, символізує правосуддя, юриспруденцію, закон; Олімп – верховну владу, вищу раду; крилатий кінь Пегас – поетичне натхнення; прекрасний юнак Нарцис – самозакоханість і холодність; Геракл (гр.) або Геркулес (лат.) – силу і міць; Мегера (гр.), одна з Еріній, богинь помсти, уособлює гнів і помсту; Пенелопа – вірну дружину та багато інших.

Значення латинської мови для поступового та довготривалого формування нових західноєвропейських мов зберігається і після падіння Західної Римської імперії (традиційна дата – 476 р.). Латинська мова продовжує залишатися мовою держави і школи в ранньофеодальному французькому королівстві (утворилось у кінці V ст.), що поглинуло значну частину території Західної Римської імперії: Франкська держава, що стала імперією (Карл Великий прийняв у 800 р. титул імператора), розпалася в середині IX ст. (у 843 р.) на самостійні держави Західної Європи – Італію, Францію та Германію. У звязку з відсутністю в цих країнах протягом кількох століть національних літературних мов у міжнародних стосунках використовувалася латинська мова. У середні віки латинська мова є мовою католицької церкви.

Винятковою є роль класичної латинської мови в епоху Відродження (XIV-XVI ст.). Гуманісти, які були представниками прогресивної течії в ранній західноєвропейській буржуазній культурі, проявляли величезний інтерес до античної культури. Письменники, користуючись латинською мовою, прагнули наслідувати античні зразки, особливо мову Цицерона. Латинська мова стає в цей період найважливішим засобом міжнародного культурного і наукового спілкування.

Багатовікове розповсюдження латинської мови викликало необхідність ґрунтовного вивчення її в школах, укладались словники, видавалися переклади, що також сприяло проникненню відповідної латинської лексики в нові західноєвропейські мови. Наприклад, латинські слова в галузіі освіти та школи (magister – наставник, учитель, scholа– школа, tabulа – дошка) ввійшли в сучасні живі мови у вигляді англ. master, school, tablе, нім. Меіster, Schule, Таfеl,

фр. maitre, ecole, table. На англійську мову латинська лексика справила значний вплив унаслідок завоювання Англії в XI ст. Французькими Норманами. Порівняйте: англ. noblе, victory, аrt, соlour з лат. nobilis, vісtоrіа, аrs. Багато латинських запозичень з’явилося англійською мовою в епоху Відродження безпосередньо з латинської мови.

До XVIII ст. латинська мова зaлишалась мовою дипломатії та міжнародною мовою науки. У XII ст. з арабської латинською мовою перекладено "Канон лікарської науки" великого середньовічного енциклопедиста Авіценни (Абу Алі Ібн Сіна); у 1508 році в Європі став широко відомий у перекладі латинською мовою звіт Америго Веспуччі про відкриття "нового світу"; у 1689 році. латинською мовою складено перший документ в історії російсько-китайських відносин – відомий Нерчинський договір. Нею писали свої твори голландський філософ Спіноза (1632-1727), російський учений-енциклопедист Ломоносов (1711-1765) та багато ін.

Дата добавления: 2015-10-21