Сценарiй Jazz

В свiтi, що розвивається за цим сценарiєм, рiзноманiтнi гравцi - бiзнес, урядовi органи, мiсцевi громади, НУО - тiсно спiвпрацюють та створюють масу спецiалiзованих коалiцiй для вирiшення соцiальних i екологiчних проблем у максимально прагматичний спосiб. Ключовим в цьому сценарiї є динамiчна взаємодiя рiзних суб'єктiв. Це є свiт соцiальних та технологiчних iнновацiй, експериментiв, швидкої адаптацiї, широких добровiльних зв'язкiв та потужного глобального ринку, що динамiчно змiнюється.

Швидка адаптацiя та подальшi iнновацiї стають можливими завдяки максимальнiй прозоростi всiх процесiв - широкому доступу до економiчних, фiнансових, екологiчних та соцiальних даних про будь-який товар та бiзнесову компанiю, а також до iнформацiї про процесс прийняття рiшень в урядових органах та будь-якої iншої iнформацiї, яка може цiкавити споживачiв або громадян. Органи влади є активним гравцем переважно на рiвнi мiсцевого самоврядування, куди переноситься бiльше повноважень. А глобальнi мiжнароднi iнститути створюються лише для вирiшення специфiчних глобальних проблем.

В результатi, новi екологiчнi та соцiальнi стандарти досягаються переважно за допомогою такого потужного чинника як власний iнтерес. Зокрема, в цьому висококонкурентному та взаємозв'язанному свiтi бiзнес бачить власну стратегiчну користь в поєднаннi економiчної й екологiчної ефективностi та бiльшiй соцiальнiй вiдповiдальностi, а чимало бiзнес-корпорацiй стають лiдерами в переходi до сталого розвитку. За цим сценарiєм НУО та органи влади, споживачi та бiзнес дiють разом як партнери, бо iнакше разом програють. Усi разом вони вчаться iнтегрувати екологiчнi та соцiальнi цiнностi в ринковi механiзми, й тим самим переосмислюють в значно ширшому контекстi домiнуючий "економiчний мiф".

Це, схоже, мiг би бути оптимальний сценарiй переходу людства до сталого розвитку. Можливо образ невеличкої блакитної планети, що людство вперше побачило на космiчнiй фотографiї Землi, виявиться здатним модифiкувати усю теорiю власного iнтересу, що є двигуном "економiчного мiфу", у такий спосiб, як ця теорiя нiколи не бачилася ще в недалекому минулому. Адже спiльне виживання на планетi - у наших власних iнтересах.

Індекс людського розвитку

Існують спроби розробити узагальнюючий показник рівня життя населення — індекс людського розвитку (ІЛР). Людський розвиток — це безперервний процес розширення можливостей вибору, які постійно змінюються. Серед різних можливостей вибору визначальними вважаються довге і здорове життя, здобуття освіти, доступ до засобів, що забезпечують гідний життєвий рівень. Ці три можливості є провідними для людського розвитку, всі інші підпорядковуються їм, є другорядними відносно них. 0>тже, рівень доходу виявляється важливою, але не єдиною складовою людського розвитку, і метою останнього є не лише постійне зростання доходів, а також збалансування зростаючих можливостей людини з використанням цих можливостей у різних сферах діяльності.
Для визначення ІЛР за методикою ООН рекомендується враховувати три показники: ВВП на душу населення, середню тривалість життя, рівень освіти населення старше 25 років. Ці показники по країні зіставляються з максимальними у світі аналогічними показниками.
Індекс людського розвитку (ІЛР) є простим середньоарифметичним індексів реального ВВП на душу населення (/ввп/н), досягнутого рівня освіти (/осв) та середньої тривалості життя (Лр.ж):
Під час розрахунків індексу людського розвитку визначається також тендерний показник, який враховує соціально-економічну нерівність у становищі чоловіків і жінок у країні. Це так звані гендерні відмінності. Якщо така нерівність має місце, то розрахунки зазначених вище індексів здійснюються окремо для чоловіків і жінок, що приводить до зниження індексу тендерного розвитку (ІГР) порівняно з індексом людського розвитку (ІГР < ІЛР). Якщо ж відмічається тендерна рівність, то ці індекси майже однакові.

Соціальна справедливість

Соціальна справедливість – це і узагальнена моральна оцінка суспільних відносин, і один з основних загальнолюдських соціальних ідеалів, конкретне розуміння і зміст якого змінювалося протягом історії, і сьогодні немає єдиного розуміння його змісту. При визначенні соціальної справедливості найчастіше її співвідносять і соціальною рівністю, і в цьому контексті соціальна справедливість розуміється як міра рівності і нерівності в розподілі матеріальних і духовних благ у суспільстві, статусів і влади, а також у життєвому положенні різних суспільних груп [2].

Механізми такого розподілу по-різному бачаться прихильникам різних політичних доктрин. Консервативна традиція виходить з невизнання іншого принципу розподілу, крім ринкового. Вільне суспільство, на їхню думку, не допускає встановлення моделей розподілу, оскільки це веде до втручання в права людини й обмеженню його волі. Ліберали сьогодні визнають необхідність державного втручання в розподіл. Марксизм вбачав у соціальній справедливості знищення приватної власності і реалізацію принципу розподілу за працею.

Справедливість, відповідно до визначення відомого словника сучасної економічної теорії Макміллана, – це чесність, неупередженість. Якщо ж розглядати справедливість у контексті відомої нам теорії економіки добробуту, то справедливим можна було б вважати розподіл, що відповідає двом умовам: по-перше, воно повинно бути рівноправним, тобто жоден із суб’єктів суспільства не претендує на товарний набір іншої особи на користь власному товарному набору.

По-друге, воно повинне бути ефективним за Парето. Одночасно і рівноправний й ефективний за Парето розподіл можна трактувати як справедливий. Узагалі соціальна справедливість в економічній теорії – це проблема прийнятного ступеня нерівності в розподілі доходів. І тут треба відразу сказати, що єдиної відповіді на це питання в економістів-теоретиків по суті немає. У науковій літературі можна також зустріти такі чотири погляди на соціальну справедливість. Ми розглянемо найбільш відомі з них концепції справедливості, чи справедливого розподілу доходів: эгалітаристську, утилітаристську, роулсіанску і ринкову.

Егалітаристська концепція (фр. еgaliteрівність) вважає справедливим зрівняльний розподіл доходів, тобто коли всі члени суспільства отримують рівні блага. Логіка міркувань тут така: якщо потpібно розділити визначену кількість благ між людьми, які однаково цього заслуговують, то справедливим був би розподіл порівну.

Проблема полягає в тім, що розуміти під «однаковими заслугами»? Однаковий трудовийвнесок у суспільний добробут? Однакові стартові умови в розумінні володіння власністю? Однакові розумові і фізичні здібності. Єдиної відповіді на це питання ми, мабуть, не одержимо, тому що знову звертаємося до моральних суджень. Але тут важливо підкреслити, що егалітарний підхід не настільки примітивний, як його іноді представляють у журналістських статтях жваві автори: взяти і поділити все порівну, як пропонував персонаж знаменитої повісті Михайла Булгакова «Собаче серце» Шариков. Адже мова йде саме про рівний розподіл благ між так само рівнозначно заслуговуючими цього людьми. А це вже не схоже на зрівнялівку.

Другий концептуальний принцип роулсіанський пов’язаний з ім’ям Джона Роулса, сучасного американського філософа. На його думку, справедливою вважається така диференціація доходів, при якій відносна економічна нерівність припустима лише тоді, коли вона сприяє досягненню більш високого абсолютного рівня життя найбіднішими членами суспільства [3].

Третій концептуальний принцип утилітарний виходить своїми коренями з вчення Ієремії Бентама, англійського економіста, основоположника доктрини утилітаризму. Бентам думав, що головним завданням держави є забезпечення найбільшого щастя для можливо більшої кількості членів суспільства. Але, однак, Бентам виходив з того, що функції корисності в різних людей неоднакові. Інакше кажучи, здатність до насолоди в результаті володіння якоюсь кількістю благ у різних людей різні. Одержувати при цьому більшу частку суспільного багатства повинний той, хто здатний у більшій мірі одержати корисність.

Таким чином, загальна корисність максимізується не у випадку рівного розподілу багатства між членами суспільства, а в результаті пропорційного (відповідно до різних функцій корисності) його розподілу. Тому в утилітаристському погляді максимізується корисність всіх членів суспільства.

І, нарешті, ринковий розподіл доходів припускає відповідність доходу кожного власника фактора виробництва граничному продукту, отриманого від даного фактора. Соціальна справедливість, при цьому, встановлюється ринком і його регуляторами. Таким чином, у цьому випадку припустима значна нерівність у розподілі доходів.

Вибір принципів соціальної справедливості в перерозподілі доходів визначається в кожнім суспільстві по-своєму, виходячи з духовних підвалин кожного з них, вироблених національних стандартів, що формувалися протягом усього попереднього історичного розвитку даної країни.

Так, наприклад, українське суспільство, що формувалося під впливом складних історичних подій, природних особливостей країни і, якому були нав’язані і прищеплені принципи егалітаризму, які проявляються у вигляді колективістських засад, у значній своїй більшості не сприймає філософію індивідуалізму і ринкові принципи справедливості на перших етапах переходу до ринку їх потрібно формувати, виховувати, впроваджувати.

І. Кант «До вічного миру»

У творі "До вічного миру" Кант сформулював шість "попередніх статей" запропонованого ним проекту угоди про вічний мир між народами: 1) мирний договір знищує всі наявні причини майбутньої війни, навіть заховані в архівах і невідомі сторонам, що домовляються стосовно факту територіальних претензій; 2) жодна самостійна держава не повинна бути запозиченою іншою державою ні шляхом успадкування, ні обміну, ні купівлі, ні як дарунок; 3) постійні армії мусять з часом повністю зникнути; 4) забороняється використовувати державні позики для фінансування підготовки до війни і її ведення; 5) жодна держава не має права шляхом насильства втручатися в політичний устрій і управління інших держав; 6) жодна держава під час війни з іншою не може вдаватися до таких ворожих дій, які б зробили неможливою взаємну довіру в майбутньому миру, а саме: порушення умов капітуляції, підступні вбивства, зрада тощо.

Кант пов'язував вічний мир не тільки із встановленням республіканської, форми правління у всіх державах, а й із забезпеченням в кожній з них внутрішнього миру.

Через право Кант відносив свою соціально-історичну філософію до одного із розділів "критичної" філософії. Право він трактував як вияв практичного розуму. Надаючи процесові становлення правових відносин пріоритетного значення як на початкових етапах конституювання людських спільностей, так і в наступному їх розвитку на етапах цивілізації аж до всезагального громадянського стану, Кант вважав, що ці відносини є результатом діяльності розуму і що проблему створення держави завжди може розв'язати той, хто володіє хоча б здоровим глуздом. Розум може використати механізм природи як засіб для того, щоб практикою конституювати свою власну мету — накреслення права і цим гарантувати внутрішній та зовнішній мир і постійно забезпечувати його, оскільки тільки це повністю залежить від держави. Хоча Кант називав соціальні імперативи практичного розуму апріорними, все ж чітко простежується їхня емпірична основа, відображення в них потреб людської практики.

Заключною ланкою в ланцюгу соціально-історичної філософії Канта є визнання переваги моралі над політикою. Філософвиділив такі головні максими, що завжди призводять до аморальності політики: захоплення чужих територій і пошук виправдань для такої політики; заперечення своєї провини в скоєних проступках; 3) дія за принципом "поділяй і володарюй". Констатуючи, що в епоху Просвітництва політикам не властиво було сповіщати про ці максими як про наміри чи дії, щоб не скомпрометувати себе в суспільній думці, Кант вважав за потрібне боротися з цим злом таким засобом, як гласність при проведенні політичних акцій. Принцип гласності для Канта — це критерій оцінки політичних дій з точки зору моралі і справедливості.

Отже, Кант йшов у тому ж напрямі, що і Гольбах, який сформулював ідеал політики, заснованої на моралі. Як Гольбах вважав гуманність вищим принципом людської спільності, так і Кант при тлумаченні думки, що правдива політика не може зробити кроку, не віддавши належного моралі, вказував, що головним є ще й те, що право людини мусить визнаватися священним, хоч би яких жертв це коштувало панівній владі.

Забезпечення якості життя людини як імператив сталого розвитку суспільства

Якість життя пов'язувалося переважно з якістю навколишнього середовища, показниками динаміки доходів населення і масштабів набуття нимматеріальних благ, ототожнювалося з поняттями стандарту життя, рівнем життя [3]. Сутність людини зводилася до «п'яти основних потреб» - в їжі, одязі, житло, здоров'я, освіту.

Насичення ринку товарами, зростання виробництва і споживання і т.п. визнавалися підставою покращення людського життя [2, с. 167], тобтоперевага віддавалася кількісними показниками. Проте вже в 60-і рр.. визнавалося, що людина ще й «істота духовна, і«діаграми»його почуттів і прагнень, рефлексії і щастя можуть не збігатися з діаграмами економічного зростання».

А. Тойнбі стверджував, що «життєвий стандарт - це кошти, а якість життя - це мета людини». Р. Айер виділяє об'єктивні (добробут, життєвий стандарт) і суб'єктивні показники якості життя. Він відзначає, що це поняття обов'язково має включати всі аспекти буття, пережиті саме індивідом, а несуспільством в цілому. Таким чином, з моменту появи поняття «якість життя» в ньому намітилась диференціація об'єктивних (реально існуючі умови життя) і суб'єктивних (відношення особистості до різних аспектів життя) показників і виявилася можливість його використання не тільки у відношенні спільнот людей, але і до окремої людини.

У 70-х рр.. з'являється концепція «людського розвитку» (Я. Майлз, С. Коул, Дж. Галтунг, А. Вірак та ін.) За Я. Майлзу, «це процес, який включає всі стадії людського життя і відображає гармонію взаємовідносин між особистістю, суспільством і природою, тобто такий розквіт людського потенціалу, який не супроводжується деградацією, псуванням або руйнуванням суспільства і природи». У дана концепція акцентує увагу на тому, що «людина - в один і той же час засіб і мета світового розвитку», і суспільний прогрес не може оцінюється тільки з економічних позицій.

До цього ж періоду оформляється концепція «ощущаемого якості життя», де «вивчаються соціально-психологічні механізми, що опосередковують реальне задоволення потреб людей».

У 70-і рр.. дослідники «суб'єктивного якості життя», зокрема А. Кемпбелл, застосовують у вимірах тріаду «володіння - відношення - існування», що передбачає наявність задоволеності матеріальним становищем, міжособистісними відносинами, рівнем самооцінки. У дослідженнях А. Кемпбела було встановлено, що наявність гарних міжособистісних відносин, позитивної самооцінки, відчуття контролю над своїм життям «грають більш важливу роль у загальному благополуччі, ніж реальна життєва ситуація», тобто категорії «відносини» і «існування» визнаються настільки ж, якщо не більш важливим чинником якості життя, як і категорія "володіння" (задоволеність матеріальними умовами життя).

Таким чином, поняття якість життя еволюціонувало від характеристики матеріальної сторони життя людини до поняття, що враховує і духовну комфортність існування людей. В даний час дане поняття розглядається як інтегральна характеристика життєдіяльності людини.

Більшість дослідників відзначають об'єктивний і суб'єктивний аспект якості життя. На відміну від об'єктивних показників функціонування людини в житті, які відображають соціально прийнятні норми життя, суб'єктивні індикатори намагаються встановити відносну важливість різних сфер життя для кожного індивіда в термінах його власних норм і переваг [1]. Якість життя «по суті своїй є соціальним ставленням як між особистістю та суспільством, так і між окремими індивідами».

Таким чином, якість життя у своїх суб'єктивних аспектах виявляється тісно пов'язаним з поняттями «цінність», «потреби», «сенс», «життєва стратегія» і т.д.

Теорія людського капіталу

В історії розвитку економічних теорій одним з найвизначніших моментів стало створення теорії людського капіталу, яка істотно вплинула на становлення економічної науки в цілому. Актуальність дослідження проблеми людського капіталу обумовлюється тим, що він є безпосереднім чинником впливу на динаміку соціально-економічного розвитку будь-якої країни.

Теорії людського капіталу почали формуватися у 18 ст. в контексті наукових ідей про зміст і форми продуктивних сил людини в творах таких видатних вчених-економістів, як В.Петті, А.Сміт, К.Маркс, Дж.Мілль та ін. До середини XX ст. теорій людських ресурсів у чистому вигляді не існувало, оскільки ще не склались об'єктивні передумови розвитку продуктивних сил, викликаних науково-технічною революцією, за умов якої стрімко стала зростати роль людини в усіх сферах життєдіяльності.

Вільям Петті у праці “Політична арифметика” (1676 р.) писав про “цінність населення” і доводив, що країна з малою кількістю населення, за своїм національним багатством, може бути еквівалентна державі з великою чисельністю людей. Така рівновага досягається за рахунок природних здібностей, а також набутих у результаті інвестицій знань, умінь та професійної майстерності індивідів. Ці знання, які людина отримує у результаті індивідуальних і суспільних фінансових витрат, власних зусиль і часу, здатні у майбутньому приносити чималу віддачу.

Аналогічних висновків щодо впливу людини на економічне зростання країни дійшов Адам Сміт. Він вважав здібності людини частиною суспільного багатства, тому що людські вміння сприяють зростанню як суспільного багатства, так і багатства індивіда.

На відміну від В. Петті і А. Сміта, які вбачали провідну роль людини у створенні національного багатства, англійський економіст та демограф Т. Мальтус вважав, що зростання чисельності населення має наслідком підвищення пропозиції праці, що в свою чергу неодмінно призведе до зниження заробітної плати та зменшення продовольчих ресурсів.

Представник класичної школи Дж. Ст. Мілль вважав освіту найголовнішим чинником економічного зростання. За Дж. Міллем набуті здібності людини, які реалізуються тільки через працю, можна віднести до категорії капіталу. На відміну від класичної школи, марксистська теорія розглядає капітал з соціально-класових позицій.

К. Маркс у праці «Капітал» зазначає, що виробництво є продуктом людської праці, породженої однаковою мірою як мускулами людської руку, так і мозком. У ційї же праці Маркс визначає концепцію «складної праці», яка є силою легкої праці, та яка походить від застосування технології до людської праці. Це призводить до ефекту мультипликатору людської праці.

Засновники теорії людського капіталу Т.Шульц та Г.Беккер досліджували вплив інвестицій в освіту, охорону здоров’я, професійні знання, мотивації людей (тобто, їх людський капітал) на розмір доходів.

Т. Шульц вперше в історії економічної думки використав термін «людський капітал». В кінці 50-х років Т. Шульц своєю працею «Інвестиції в людину: погляд Економіста» дає нове бачення дослідження аспектів людського капіталу. У своїй праці «Інвестиції в людський капітал» (1961 р.), яка слугувала продовженням праці «Інвестиції в людський капітал» (1961 р.), він спробував більш точно окреслити поняття людського капіталу, фокусуючись на якісному вимірі фактора праці, а саме «здібності, вміння, можливості, що дозволяють покращити продуктивність людської праці»[3].

Отже, проаналізувавши наукові праці відомих економістів 18 – 20 ст. можна зробити висновок, що інвестування в людський капітал є найважливішою передумовою економічного зростання та соціальної когезії. Разом з тим, вирішення ряду завдань, пов‘язаних з визначенням інвестицій в людський капітал, залишається досить актуальним. Дотепер не встановлено, що відноситься до конкретного управління людськими ресурсами; не обґрунтовано напрямки удосконалення державного регулювання інвестицій в людський капітал.

Перехід до суспільства знань в контексті концепції сталого розвитку

Знання, так само як інформація, є найдавнішою філософською категорією, без якої немислиме буття людства. У дописемний період еволюція відбувалася лише завдяки усним формам передачі знань від покоління до покоління. Розвиток навиків та прогрес у системі знань стимулювали винайдення писемності, технологічні революції в подальшому сприяли розвитку друкарства й інших технологій, про що йдеться у працях багатьох авторів, у тому числі й теоретиків інформаційного суспільства (ІС), зокрема О. Тоф флера.

Поступово, починаючи із другої половини 90-х років минулого століття, інформація стала відігравати роль товару, який можна купувати і продавати. Разом із тим вона ще не стала достатнім знанням для гармонійного розвитку суспільства, а тільки оброблялась перед використанням, слугуючи свого роду сировиною для прийняття тих чи інших рішень, виконання тих чи інших дій. Суспільство такого типу отримало назву інформаційного, головним виміром якого став технологічний.

При цьому спостерігалося збільшення розриву між багатими країнами та іншим світом, між різними верствами населення всередині країн - багатими і бідними, молодими і людьми похилого віку, здоровими та інвалідами тощо. Цей розрив виявляється у формі трьох видів нерівності - економічної, цифрової та нерівності знань. Виникає гостра необхідність у розробці і виконанні чітких правил, які б стали політичними та економічними інструментами розвитку суспільства для добробуту людей, забезпечували необхідну якість і безпеку їх життя, а не сприяли б скороченню цих фундаментальних цінностей. Концепція формування суспільства нового типу з"явилась на зламі століть, коли інформація стала набувати якісно нової форми - гармонізованих знань. Ця форма суспільства дозволила людини перейти до масового виробництва нових знань з використанням потужних інструментів, якими є інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ), і отримала назву суспільства, заснованого на знаннях, або К-суспільства.

Для визначення якісної і кількісної характеристик стану К-суспільства використовують узагальнений індекс К-суспільства - Ік. Він синтетичний і визначається трьома головними вимірами:

індексом інтелектуальних активів суспільства (Ііа), який формується за допомогою таких індикаторів, як повний термін шкільного навчання в країні; кількість молоді до 15 років, яка отримує освіту; рівень надання населенню інформації за допомогою ІКТ і преси - зокрема, Інтернету, телефонного зв"язку, газет і журналів;

індексом перспективності розвитку суспільства (Іпр), який визначається державними витратами на охорону здоров"я, на науково-дослідний та інноваційний розвиток, зниженням витрат на оборону, кількістю дітей на одного вчителя, рівнем свободи від корупції;

індексом якості розвитку суспільства (Ікр), який характеризує якість і безпеку життя шляхом урахування таких факторів, як рівень дитячої смертності (цей індикатор відображає бідність і маргіналізацію суспільства), нерівність у розподілі соціальних і матеріальних благ між громадянами суспільства, співвідношення екологічно захищеної території до загальної території країни, кількість викидів вуглекислого газу на душу населення.

«Планетарне явище науки» за В.І. Вернадським

Взаємозв’язок природи і суспільства є очевидним: відомо також, що все, що маєлюдина – взято нею із “скарбниці” природи. Сутнісний же характер їх взаємозв’язку менш прозорий, оскільки природа існує поза і незалежно від людини, а людство існує в природі і знаходиться в суттєвій залежності від неї. До того ж природа вічна, людина і людство – кінцеві. У цьому, по суті, проявляється генетичний пріоритет природи відносно суспільства. Відомо, що ціннісне відношення людини до природи протягом усієї історії не було незмінним.

У зв'язку з небаченим раніше поси­ленням стихійного впливу людини на природу виникає можливість катастрофічних наслідків для людства та навколишньої природи. Визначаючи об'єктивні тенденції в процесі самоорганізації ноосфе­ри, її передумови, умови становлення та значення, Володимир Вер­надський зазначає, що, по-перше, ноосфера виникла у зв'язку з ста­новленням всесвітності в історії людства, перетворенням людства на єдину цілісність. За таких умов не класовий інтерес, а інтереси наро­ду і кожпо'' особистості визначають життя людства, стають мірою його уяіі • ііь про справедливість. По-друге, соціальна та природна тенденції вимагають рівності всіх людей, ставлять інтереси і добро всіх як реальне планетарне державне завдання. По-третє, для пере­ходу системи суспільство — природа з біосфери в ноосферу необхідна єдина наукова планетарна думка, яка б охоплювала всі держави. Володимир Вернадський пише, що повсюдне утворення наукової думки та наукового пошуку є «першою основною передумовою переходу біосфери в ноосферу.

В. Вернадський розглядає людство у своїй концепції як частину біосфери, яка активно на неї впливає. Розроблена ним ідея переростання біосфери в ноосферу дає пояснення процесу виникнення людської свідомості в процесі біоеволюції. Сама ж вона, на його думку, стає особливим фактором подальшої еволюції Космосу, коли її значення в ній з бігом часу неухильно зростає. Це пов’язане з тим, що наукова думка, створюючи механізми та пристрої, яких не існує в природі, по-новому організовує саму біосферу. В. Вернадський назвав наукову думку планетарним явищем, яке здійснює прямий вплив на хід історичного процесу в масштабах Всесвіту.

Таким чином, академік показав органічний взаємозв’язок та взаємовплив усіх частин Космосу, у який закономірно вписується людина з її свідомістю, у його (Космосу) невпинному розвитку. У тому-то й полягає значення теорії космізму В. Вернадського, що він «поставив проблему життя в органічний зв’язок з історією (еволюцією) Землі.

Особливості становлення економіки знань

Якщо звернутися до суті поняття „економіка знань”, то воно трактується різними науковцями по-різному, – усі вони відзначають спільну основу такої економіки. Американський дослідник Ф. Махлуп, використавши у 1962 р. вперше термін „економіка знань”, включив до цього поняття сферу освіти, досліджень і розробок, зв’язок, інформаційне машинобудування та інформаційну діяльність. Він розглядав економіку знань як один із секторів, що відіграє вирішальну роль у функціонуванні економічної системи.

Однак уже в 70-ті роки стало зрозуміло, що економіка знань – новий тип економічної організації суспільства, в якому вирішальна роль належить сектору знань, а виробництво знань є джерелом зростання економіки.

Термин «экономика знаний» (Knowledge Economy, Knowledge-Based Economy) употребляется в различных значениях. В первую очередь он обозначает экономику, в которой знания играют решающую роль. Синонимичное понятие – информационная экономика. При анализе инструментария превращения знаний в реальную экономическую мощь говорят об информационно-коммуникационных технологиях, Интернет-экономике, сетевой экономике (Internet Economy, Networks Economy). В широком смысле термин «экономика знаний» употребляется для обозначения экономики будущего. Иначе это наступающее будущее часто называют «новая экономика» (New Economy)

Основные черты (экономики знаний), указывающие на пути ее построения, могут быть сформулированы следующим образом:

1. Глобальность ориентаций и мышления и локальность действий. Интернетизация экономики сопровождается глобализацией илиберализацией рынков, усилением конкуренции и мобильности капиталов. Конкурентоспособность в этих условиях определяется наличием уникальных в глобальных масштабах товаров: продуктов, деловых и социальных технологий.

2. Движущая сила и основной объект управления – быстро обновляющиеся информация и знания, что обусловливает инновационный характер развития. Компьютеры и Интернет, «создающие» НЭ, это, прежде всего, информационная среда и способы получения и обновления знаний. Поэтому нужно сделать их доступными для всех.

3. Исключительная роль образования в экономическом и социальном прогрессе. Оно стало инвестиционной отраслью, реально определяющей и формирующей будущее, сферой приложения государственного и частного капитала. Процесс обучения и самообучения становится пожизненным, все более неформальным, направленным на обеспечение конкурентоспособности индивида, фирмы, национальной экономики.

4. Формирование новой социально-экономической конфигурации, проявляющееся в модификациях отношений собственности (приватизация, преобразование доминирующей частной собственности по формам принадлежности и механизмам реализации) и трансформации роли государства и государственных институтов, становящихся организаторами информатизации, крупнейшими инвесторами высокотехнологичных отраслей и инфраструктуры.

5. Формирование новой организационно-технической структуры экономики и возникновение новых, «виртуальных» предприятий. Вертикально интегрированные структуры заменяются временными сетевыми, состоящими из специализированных интернет компаний с наибольшим интеллектуальным капиталом в своей нише. Рост специализации производителей сопровождается распространением аутсортинга.

6. Определяющий фактор производства – человек. Социально и интеллектуально развитый работник, способный постоянно генерировать новые идеи и создавать новые технологии, обладающий навыками доведенных до автоматизма профессиональных дейст вий в постоянно меняющихся условиях, - реальное богатство. Он становится партнером, собственником, участником принятия решений Соответственно меняется характер менеджмента. Осуществляется переход к более «дружественным условиям» работы, в том числе кдистанционной занятости.

Економічний, екологічний та соціальний виміри сталого розвитку

Важливою проблемою на шляху втілення концепції сталого розвитку є формування системи вимірювання для кількісного та якісного оцінюван ня цього надзвичайно складного, багатоаспектного процесу. Головними вимогами до зазначеної системи є її інформаційна повнота та адекватність подання взаємопов’язаної тріади складових сталого розвитку. У цьому напрямі зараз працюють як відомі авторитетні міжнародні організації, так і численні наукові колективи, але її однозначного узгодження поки що не досягнуто в силу використання різних методологічних підходів.

Індекс сталого розвитку – інтегрована оцінка сфери розвитку суспільства, яка враховує сумісно усі три виміри сталого розвитку, і тим самим відображає взаємозв’язок між трьома нероздільними сферами розвитку суспільства: економічною, екологічною та соціально інституціональною.

Економічний вимір сталого розвитку охоплює, насамперед, ряд індикаторів, що відображають ту чи іншу складову діяльності певного сектору економіки та інструментарій ефективної інтеграції потенціалу регіонів для підвищення ефективності національної економіки.

Актуальність визначається потребою державних органів у науково-методичному забезпеченні процесу вирішення проблем щодо проведення соціально-економічних реформ та трансформування економіки на засадах концепції сталого розвитку, розвитком взаємовигідних економічних зв'язків між областями та регіонами України, досягненням сприятливіших умов співробітництва, кооперації, спеціалізації та торгівлі за умов підвищення рівня міжнародної конкуренції, необхідністю взаємоузгодження національних економічних інтересів з врахуванням впливу циклічних процесів і кризових явищ у світовій економіці.

Екологічний вимір сталого розвитку. Важко зберігати здорове суспільство або економіку не піклуючись про навколишнє середовище. Нині усвідомлення необхідності сприяння й підтримування навколишнього середовища висвітлено майже у всіх сферах діяльності. Активні зв’язки між науковим співтовариством і приватним сектором надають нові знання й конкретні заходи для вирішення екологічних проблем. Охорона навколишнього середовища повинна входити складовою частиною у будьяку діяльність в сферах економічного й соціального розвитку.

Соціально-інституціональний вимір сталого розвитку. Позбавлення соціального контексту забезпечення сталого розвитку робить цей розвиток беззмістовним. Тому перехід України до сталого розвитку вимагає певних трансформацій політики в соціальній сфері, основними пріоритетами якої мають бути: збереження здоров’я людини; сприяння покращенню демографічної ситуації; забезпечення соціальних гарантій людям, які потребують захищеності; досягнення нормативів якості життя, які прийняті у розвинених країнах; досягнення орієнтирів сучасного рівня раціонального споживання для всіх верств населення; гуманізація суспільних відносин за рахунок реформування систем керування, освіти, науки, культури, охорони здоров’я, а також демократизація державних інститутів.

Соціальна складова сталості розвитку відображає якість життя населення і зорієнтована на збереження стабільності соціальних і культурних систем, зокрема на скорочення кількості руйнівних конфліктів між людьми. Ця концепція ґрунтується на благородній гуманній ідеї поліпшення якості життя нинішнього та майбутніх поколінь. Важливим аспектом цього підходу є справедливий розподіл благ. Бажано також збереження культурного капіталу і розмаїття в глобальних масштабах, а також більш повне використання практики стійкого розвитку, наявної в недомінуючих культурах. Для досягнення сталості розвитку сучасному суспільству доведеться створити якомога ефективнішу систему ухвалення рішень, що враховує історичний досвід і заохочує плюралізм. У межах концепції людського розвитку людина є не об’єктом, а суб’єктом розвитку. Спираючись на розширення варіантів вибору людини як головної цінності, концепція сталого розвитку передбачає, що людина має брати участь в процесах, які формують сферу її життєдіяльності, сприяти ухваленню і реалізації рішень, контролювати їх виконання.

Визначення поняття «сталий розвиток»

Сталий розвиток (англ. Sustainable development) — загальна концепція стосовно необхідності встановлення балансу між задоволенням сучасних потреб людства і захистом інтересів майбутніх поколінь, включаючи їх потребу в безпечному і здоровому довкіллі.

Ряд теоретиків і прихильників сталого розвитку вважають його найбільш перспективною ідеологією 21 століття і навіть усього третього тисячоліття, яка, з поглибленням наукової обґрунтованості, витіснить усі існуючі світоглядні ідеології, як такі, що є фрагментарними, неспроможними забезпечити збалансований розвиток цивілізації.

Сталий розвиток — це керований розвиток. Основою його керованості є системний підхід та сучасні інформаційні технології, які дозволяють дуже швидко моделювати різні варіанти напрямків розвитку, з високою точністю прогнозувати їхні результати та вибрати найбільш оптимальний.

Концепція сталого розвитку ґрунтується на п`яти головних принципах:

1. Людство дійсно може надати розвитку сталого і довготривалого характеру, для того щоб він відповідав потребам людей, що живуть зараз, не втрачаючи при цьому можливості майбутнім поколінням задовольняти свої потреби.

2. Обмеження, які існують в галузі експлуатації природних ресурсів, відносні. Вони пов'язані з сучасним рівнем техніки і соціальної організації, а також із здатністю біосфери до самовідновлення.

3. Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати можливість реалізувати свої надії на більш благополучне життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток просто неможливий. Одна з головних причин виникнення екологічних та інших катастроф — злидні, які стали у світі звичайним явищем.

4. Необхідно налагодити стан життя тих, хто користується надмірними засобами (грошовими і матеріальними), з екологічними можливостями планети, зокрема відносно використання енергії.

5. Розміри і темпи росту населення повинні бути погоджені з виробничим потенціалом глобальної екосистеми Землі, що змінюється.

Основні етапи формування концепції сталого розвитку

1980-ті. Автором інноваційної економічної теорії сталого розвитку, системно висвітленої в монографії «Поза зростанням: економічна теорія сталого розвитку» («англ. Beyond Growth. The Economics of Sustainable Development»), є провідний дослідник економічних аспектів забруднення довкілля, колишній економіст Світового банку Дейлі Ґерман. Спираючись на визначення Комісії ООН та науковий аналіз, Ґ. Дейлі логічно тлумачить термін «сталий розвиток» як означення гармонійного, збалансованого, безконфліктного прогресу всієї земної цивілізації, груп країн (регіонів, субрегіонів), а також окремо взятих країн нашої планети за науково обґрунтованими планами (методами системного підходу), коли в процесі неухильного інноваційного інтенсивного (а не екстенсивного) економічного розвитку країн одночасно позитивно вирішується комплекс питань щодо збереження довкілля, ліквідації експлуатації, бідності та дискримінації як кожної окремо взятої людини, так і цілих народів чи груп населення, у тому числі за етнічними, расовими чи статевими ознаками.

В 1980-х рр. почали говорити про екорозвиток, розвиток без руйнування, необхідність стійкого розвитку екосистем. «Всесвітня стратегія охорони природи» (ВСОП), прийнята в 1980 р. за ініціативою ЮНЕП, Міжнародного союзу охорони природи (МСОП) і Всесвітнього фонду дикої природи вперше в міжнародному документі містила згадку стійкого розвитку. «Турбота про планету Земля — Стратегія стійкого життя» було другим виданням ВСОП і датується жовтнем 1991 р. У ній підкреслюється, що розвиток повинен базуватися на збе-реженні живої природи, захисті структури, функцій і різноманітності природ-них систем Землі, від яких залежать біологічні види. Для цього необхідно: збе-рігати системи підтримки життя (життєзабезпечення), зберігати біорізноманітність і забезпечити стійке використання поновлюваних ресурсів. З'явилися дослідження з екологічної безпеки як частини національної і глобальної безпеки.

У 1987 році в доповіді «Наше спільне майбутнє» Міжнародна комісія з навколишнього середовища і розвитку (МКНСР) під головуванням екс-прем'єра Норвегії Брундланд Г. Х. приділила основну увагу необхідності «сталого розвитку», як розвитку, який забезпечує потреби нинішнього покоління без завдання шкоди можливості майбутнього покоління задовольнити свої власні потреби. Це формулювання поняття «сталий розвиток» зараз широко використовується як базова в багатьох країнах. Крім того, вона стверджувала, що основна ідея людських суспільств має полягати в активізації пошуку кращого життя, добробуту [4].

1990-ті. Термін «сталий розвиток» на Конференції в Ріо-де-Жанейро у 1992 році в рамках прийняття «Порядку денного на ХХІ століття» визначався як «розвиток, що задовольняє потреби теперішнього часу, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби».

Ідеї сталого розвитку були офіційно проголошені на Міжнародній конференції з навколишнього середовища і розвитку у Ріо-де-Жанейро (Самміт Землі) United Nations Conference on Environment and Development (Earth Summit), Rio de Janeiro у 1992 р. Ця конференція розглядала оточуюче середовище і соціально-економічний розвиток як взаємопов'язані і взаємозалежні області. У головному документі, прийнятому на цій конференції, «Порядку денному на ХХІ століття» (Agenda 21), що розглядався в якості програми всесвітнього співробітництва, сталий розвиток пов'язується з гармонічним досягненням наступних цілей: високої якості навколишнього середовища і здорової економіки для всіх народів світу; задоволенні потреб людей і збереженні сталого розвитку протягом тривалого періоду.

Відомо, що після Конференції в Ріо, попри всі декларації досягти рівноважного стану між економічним ростом, соціальною спільнотою та навколишнім природним середовищем, цього так і не сталось. Навпаки, ситуація погіршилась і ускладнюється з кожним днем. Хоча спроби подолати кризові явища в соціальній, економічній та екологічній сферах на різних рівнях соціо-еколого-економічних систем (глобальному, національному, регіональному та локальному) робились неодноразово. Це також підтверджують міжнародні конференції, присвячені досягненню сталого розвитку, що проводились впродовж останніх двох десятиліть.

У грудні 1997 р. в Кіото (Японія) було підписано міжнародну угоду, що містить конкретні заходи по скороченню викидів газів, що викликають парниковий ефект. Цю міжнародну угоду, що отримала назву Кіотський протокол, підписали представники 38 країн та ЄС. Даний документ міг стати першим ефективним інструментом стимулювання сталого розвитку на різних рівнях розвитку суспільства — від глобального до регіонального.

Боннська угода встановлювала також правила розрахунку викидів таких газів, схему торгівлі квотами на викиди між державами, систему контролю за виконанням зобов'язань підписантами Кіотського протоколу. Передбачалося, що підписання Кіотського протоколу відбудеться на саміті в Йоганнесбурзі в 2002 р. Проте. ключове питання — ратифікація Кіотського протоколу, на саміті в Йоганнесбурзі остаточно вирішене не було. Головною причиною стала невизначеність наукових знань про дію «парникових» газів на довкілля і глибокі розбіжності між учасниками відносно координуючих можливостей ринкових механізмів. В результаті Кіотський протокол набрав чинності лише в лютому 2005 р. і його механізм, у тому числі, система міжнародної торгівлі квотами на викиди, в наш час[Коли?] проходить лише першу практичну перевірку, натомість дія самого документа вичерпується у 2012 р.

Початок ХХІ століття. Досить важливим з точки зору стимулювання сталого розвитку були рішення, прийняті на Міжнародній конференції з фінансування розвитку (International Conference on Financing for Development). Конференція проходила у Монтерреї (Мексика) 18-22 березня 2002 р. Глави держав і урядів країн світу, від-значаючи дефіцит ресурсів, закликали досягти інтернаціонально погоджених цілей розвитку, у тому числі тих, що містяться в Цілях Тисячоліття. Для цього вони запропонували використовувати такі інструменти: податкові важелі, інвестиції в економічну і соціальну інфраструктуру, розвиток ринків капіталу через банківські системи, проводити розсудливу бюджетну і грошову політику. Також зменшувати вплив інфляції, сприяти високим нормам економічного зрос-тання, повній зайнятості, викоріненню бідності, ціновій стабільності.

Наступним етапом втілення ідей сталого розвитку на міждержавному рівні було проведення Світового саміту зі сталого розвитку (Саміт Землі 2002, Ріо+10) World Summit on Sustainable Development (Earth Summit 2002). Саміт являв собою зустріч керівників країн та урядів світу на найвищому рівні в Йоганнесбурзі з 26 серпня по 4 вересня 2002 р. В ньому взяли участь більше 22 тис. людей, зокрема більше 8 тис. представників недержавних організацій, бізнесових структур та 4 тиc. представників преси. На саміті було розглянуто результати, досягнуті країнами з виконання зобов'язань, взятих в 1992 та 1997 р., оцінено успіхи на шляху просування до сталого розвитку. Саміт у Йоганнесбурзі дав змогу визначити цілі, часові рамки і зобов'язання з широкого спектру питань, які покликані змінити життя у всіх регіонах світу, у тому числі, деякі нові цільові показники, пов'язані із забезпеченням базовими елемен-тами санітарії, використанням і виробництвом хімічної продукції та ін. Найва-жливішим результатом зустрічі стало те, що міжнародні зобов'язання були до-повнені низкою добровільних партнерських ініціатив зі сталого розвитку.

Типологія катастроф. Визначення ролі людини у катастрофах

Сучасне суспільство, прагнучи встановити своє панування над природою, зіткнулося з ситуацією, коли функціонування штучно створеної "другої природи" - техносфери і глобального соціуму породило спочатку цілий ряд проблем планетарного характеру, а потім все частіше стало набувати критичний характер розвитку і обертатися катастрофічними ситуаціями.Переростають в конфлікт протиріччя першого роду - між людиною і природою, і суперечності другого роду - між спільнотами всередині соціуму стали приводити до соціальних, екологічних, технологічних катастроф. В умовах глобалізації ця проблема стала набувати настільки велике планетарне практичне значення, що з'явилися нові прикладні науки - медицина катастроф, соціологія катастроф і т.п.

Загалом, самому широкому сенсі слова під катастрофою розуміється перехід, стрибок з одного стану розвитку соціальної системи в інше. Як правило, суспільство і спільності, підходячи до критичних точках свого розвитку, мають декілька можливих шляхів зміни: від розпаду до сталого розвитку. У вузькому сенсі зазвичай під катастрофою розуміється порушення нормального економічного, соціального, політичного, духовного розвитку суспільства або його частини, поєднане з великими людськими і матеріальними втратами. Наукова типологія виділяє чотири типи катастроф: природні, екологічні, технологічні, соціальні.

Природні катастрофи (повені, землетруси, посухи, урагани, смерчі і т.п.) викликаються дією стихійних сил природи. Людське суспільство поки не в змозі їх повністю запобігти. Але своєю діяльністю, наприклад, на їхню передрікання - науковому прогнозом, воно може мінімізувати втрати, і навпаки, своєю бездіяльністю або необдуманими діями (знищення лісів, джерел води, забруднення довкілля тощо) може багаторазово посилити наявний у природи руйнівний потенціал. До 2015 року близько половини населення світу проживатиме в країнах, що зазнають дефіцит води.

Екологічні катастрофи викликаються локальними або планетарними дисфункціями біосфери. Найчастіше вони мають виражену соціоприродної детермінованість: антропогенний вплив на довкілля, використання, споживання природно-ресурсного потенціалу. Зростаюче вплив людини на природу, застосування все більш ефективних технологій по її перетворенню порушують баланс у співвідношенні різних біологічних видів піраміди життя, порушують основні кругообіг, підривають відновну здатність біосфери, її основних ланок і, в кінцевому рахунку, викликаючи локальні катастрофи, готують умови для катастрофи глобальною. Перспектива вирішення локальних проблем навколишнього середовища: концентрації озону, вуглекислого газу, забруднення грунту й атмосфери залишаються складними.

Технологічні (техногенні) катастрофи також в своїй основі антропо-і соціально детерміновані, тому що технічні системи створюються людьми, управляються ними і функціонують у суспільстві. Енергетичні, ядерні, транспортні, інфраструктурні аварії та катастрофи викликаються неузгодженістю взаємодії елементів людино-машинних систем. У цьому типі катастроф у міру розвитку техніки величезну роль починає грати людський фактор у своїх проявах інженерних помилок, прорахунків персоналу, неефективної допомоги рятувальних служб. Зростання розмірів і потужності технічних систем веде до збільшення масштабів людських, матеріальних та екологічних втрат.

Соціальні (гуманітарні) катастрофи викликаються непродуманої управлінської або свідомої цілеспрямованої діяльністю з руйнування соціальних спільнот і державних систем, зміни соціально-політичного ладу, знищення народів, країн, політичних союзів, цивілізацій. Цей тип катастроф веде до величезних людських втрат, деградації демографічної та соціальної структур суспільства, руйнування духовних основ життя і проявляється у війнах, конфронтаційних протистояннях, бунтах, революціях, контрреволюційних переворотах і цілком детермінований соціальними (економічними, політичними, психологічними умовах багато з них носять латентний характер і дуже важкі для розпізнання та вимірювання.

Сучасні катастрофи в їх соціальному та антропогенному прояві представляють комплексні феномени, що вимагають такого ж комплексного, поглибленого та коректного соціального, технічного та економічного наукового моніторингу. Вивчення цих процесів стає можливим за допомогою залучення синергетичних підходів і методів в умовах біфуркаційних розвитку, що супроводжується нестійкістю і варіативністю. У соціумі нації і його структурах управління виникла гостра практична потреба в комплексному науковому вивченні і моніторингу кризових і катастрофічних процесів.Проблема настільки значуща, що її рішення починає набувати політичне значення для майбутнього розвитку будь-якої країни.

Метрика сталого розвитку (методи вимірювання сталого розвитку суспільства)

Індикатори сталого розвитку — це показники, які використову­ють для оцінки стану здоров'я та рівня життя людей, стану довкілля на окремій території, кількісна оцінка впливу людської діяльності на стан довкілля і на стан здоров'я людей, якість і три­валість їхнього життя. Ці показники мають бути єдиними для загальної оцінки певної території чи порівняльної оцінки декількох територій. Також можуть бути окремі фіксовані індикатори, які застосовуються для оцінки лише конкретної території.

У світі активно йде розробка критеріїв та індикаторів сталого розвитку. Цим займаються провідні міжнародні організації: ООН, Світовий Банк, Організація країн економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), Європейська комісія, Науковий комітет з проблем навколишнього середовища (SCOPE) та ін Ця проблема розглядається на різних міжнародних конференціях та семінарах.

Хоча розробка індикаторів сталого розвитку ще далека від завершення, проте вже запропоновані проекти індикаторів для систем різних масштабів: глобального, регіонального, національного, локального, галузевого, навіть для окремих населених пунктів і підприємств.

Слід відзначити такі проекти по розробці індикаторів стійкого розвитку як: система індикаторів сталого розвитку, запропонована Комісією ООН зі сталого розвитку (КУР), що складається з 132 індикаторів (табл. 1), система інтегрованих екологічних та економічних національних рахунків (System for Integrated Environmental and Economic Accounting), запропонована Статистичним відділом ООН і націлена на врахування екологічного чинника в національних статистиках показник «істинних заощаджень» (genuine savings), розроблений і розрахований Світовим Банком (табл. 5), програма екологічних індикаторів ОЕСР (табл. 2) набір екологічних показників для країн східної Європи, Кавказу, і Центральної Азії - СЄКЦА (Європейська економічна комісія ООН);

Поряд з індикаторами розробляються і застосовуються на практиці індекси.Індекс - це агрегований або зважений індикатор, заснований на декількох інших індикаторах або даних. Використання індексів прийнятно там, де добре зрозумілі причинно-наслідкові зв'язки.Світовий досвід в області розробки індикаторів сталого розвитку показує, що існують два підходи до їх побудови:

1) побудова системи індикаторів, кожен з яких відображає окремі аспекти сталого розвитку. Найчастіше в рамках загальної системи виділяються наступні підсистеми показників:

· екологічні

· економічні

· соціальні,

· інституційні.

2) побудова інтегрального, агрегованого індикатора (індексу), на основі якого можна судити про ступінь стійкості еколого-соціально-економічного розвитку. Агрегація зазвичай здійснюється на основі трьох груп показників:

· еколого-економічних,

· еколого-соціально-економічних,

· екологічних.

Приклади існуючих індикаторів та індексів: Індекс якості життя, Індекс К-Суспільства, Індекс розвитку людського потенціалу тощо.

Основні документи світових організацій по сталому розвитку

Ріо-де-Жанейрської декларації з навколишнього середовища і розвитку (27 принципів)

«Порядок денний на 21 століття» складається з 4 розділів та 40 глав.

Перший Розділ містіть 7 глав. Розділ прісвяченій економічнім та соціальнім проблемам людства. Розглядаються ті Фактори, які спричиняють навантаженості на Довкілля: бідність, Зовнішній борг країн, Що розвиваються, структури виробництва та споживання, які НЕ відповідають Концепції сталого розвитку, демографічній вибух и структура міжнародної економікі.

Другий Розділ містіть 14 глав. Розділ відображає глобальні екологічні проблеми планети: Знищення лісів, віснаження родючіх грунтів, розширення площі порожніли. Розглядаються заходь, які запобігають забруднення Повітря й води, Знищення рибний ресурсів, спріяють безпечно поводженню з токсичними відходамі.

Третій Розділ містіть 10 глав. Тут наведено роль и значення великих груп населення: Жінок, комерційніх структур, профспілок, фермерів, ДІТЕЙ та молоді, представніків корінного населення, науковців, органів місцевої влади й недержавних організацій у досягненні цілей сталого розвитку Суспільства.
Четвертий Розділ містіть 8 голів. Розділ присвяч вісвітленню методів реалізації Концепції сталого розвитку. Тут обговорюються Фінансові ресурси й механізмі, надається ІНФОРМАЦІЯ про механізмі Прийняття рішень та засоби Поширення Екологічно обгрунтованих технологій, розглядаються Проблеми міжнародної співпраці, Міжнародні догоди и правові механізмі.

Конвенція ООН про зміну клімату підкреслює стурбованість світового співтовариства глобальною зміною клімату і посиленням природного парникового ефекту в атмосфері Землі в результаті виділення значної кількості газів як наслідку діяльності людини. Подальша концентрація таких газів, як двоокис вуглецю, викличе підвищення температури атмосфери і призведе до несприятливих впливів на екосистеми і людство. Особливо можуть постраждати країни в низинних регіонах, острівні держави, піддані посух і повеней регіони, гірські екосистеми.

Потрібні об'єднані дії всіх країн щодо захисту кліматичної системи Землі: першочерговим заходом є прийняття ефективного міжнародного законодавства для скорочення викиду газів в атмосферу і забезпечення їх поступового природного видалення, а потім і для стабілізації їх концентрації на безпечному для глобальної кліматичної системи рівні. Одночасно необхідні заходи з підтримки у хорошому стані лісів і океанів, які поглинають і переробляють гази.

Йоганнесбурзька декларація зі сталого розвитку (2002 р.): зазначається, що основами сталого розвитку є економіч скоеразвітіе, соціальний розвиток і охорона навколишнього середовища на ме стном, національному, регіональному і глобальному уровнях1. Як спра ведливо зазначає Е. Ф. Нурмухамедова, сталий розвиток можливо тільки за умови забезпечення міжнародного правопорядку. Одним з основних чинників сталого розвитку є сприятлива для життя нинішнього і майбутніх поколінь навколишнє середу

Дата добавления: 2015-09-06