Частина перша. Колискові дитинства

ОЛЕГ РОМАНЧУК

ЖИТИ СЕРЦЕМ

Більше,

ніж щось інше,

пильнуй своє серце,

бо з нього б’ють

життя джерела.

Біблія

Книга приповідок 4:23

Світлій пам’яті

моєї бабці Стефанії

посвячується…

Вона померла на порозі весни. Весни, на яку так чекала. Мала хворе серце. Останні кілька років жила постійно з баночкою таблеток у кишені. Уже не раз дивилася в очі смерті. Навчилась усміхатися, дивлячись у ті очі. Може і від того, що знала, що піти може у будь-яку мить, любила життя усім серцем, любила скільки могла, і жила – у той звичайний, нічим не примітний спосіб, у який живуть наші бабці у наших українських селах. Тільки одне було незвичайне – любов зробила її схожою на сонце. Це правда. Це без сентиментів.

Я відкрив це для себе у один із зимових днів. Тоді була відлига. І по довгих сірих днях на небі з’явилися клаптики блакиті і виглянуло сонце. О, яким було воно у той день! Здається усе місто зупинилось і завмерло, щоб упіймати на обличчі його проміння, щоби натішитись його світлом. Ним хотілось жити, у ньому хотілося розчинитись, мов снігу, що топився в той день на дахах і гучним, веселим краплепадом спадав на землю. У той день я довго стояв на вершині одного з львівських пагорбів і усміхався. У той день я дізнався, що люблю сонце. І я розгадав його таємницю. Я знаю на кого воно схоже...

Вона не хотіла помирати зимою. Коли дні ставали похмурими і важкими, приступи частішали і вона усе казала: “От хоч би до весни дожити. Побачити, як усе зацвіте, зазеленіє. Побачити ще б хоч одну весну...”

У нашому будинку на селі на стрих іде драбина, яка закінчується невеликим балконом. І у один з тих весняних днів, коли все цвіте і зеленіє, вона полізла туди за якоюсь банкою і завмерла – усміхнена, задивлена... Коли спустилась, зізналась: “Смішна я, побачила ті сади і здалось мені, що за спиною у мене крила – і подумала: “Скочу, полину над селом, над садами...”

Вона померла на порозі весни... Я поклав їй у домовину букетик пролісків... У той день я написав у щоденнику: “Весна, бабусю... Починається нове життя...”

Ця книжка не про неї. Ця книжка про весну, сонце і крила. Ця книжка про життя, до якого хочеться линути, про свободу і про любов. Але і у якійсь мірі це і маленька спроба вияву глибокої вдячності...

Дякую. Дякую. Дякую.

ВСТУП

Прикладаю лікарську слухавку до грудей дитини, що народилася пару тижнів тому. Вона мирно спить і од мого дотику лише на кілька секунд скривилось, а тоді знову розпружилось її личко. Слухаю серце...

Коли я був студентом, мене вчили визначати частоту і ритмічність серцевих ударів. В одному підручнику автор зізнавався, що йому достатньо десяти секунд, щоб прослухати серце, але тоді він ще рахує про себе до двадцяти, щоб у пацієнта не склалося враження, що лікар неуважно його послухав. Я взяв собі на озброєння цю пораду. Та замість того, щоб рахувати до двадцяти, я просто слухав серцебиття – не аналізуючи, де перший, а де другий тони, чи є шуми і чи ритмічні удари. І ті додаткові двадцять секунд, які часто затягувались значно довше, стали для мене чимось дуже сокровенним. Серцебиття ставало музикою – таємничою, неповторною музикою, вслуховуючись в яку, мені деколи здавалося, що змовкає цілий всесвіт і чути тільки ці таємничі удари, в яких захована таємниця життя цієї дитини. В мелодії тих ударів губилося відчуття простору і часу і уже не з грудної клітки, а десь з потаємних глибин душі до мене долинали звуки бубнів якогось прадавнього людського племені, вигуки та брязкіт прикрас танцюристів, звуки багаття, крик жінки, що породжувала дитину і крик дитини, яка сповіщала про свій прихід у цей світ. Я чув тишу ночі і тишу зір, які споглядали цей танець і це народження…

Уже зовсім недавно в одній з книжок я прочитав про плем’я у східній Африці. У ньому днем народження дитини вважають той день, коли вона вперше об’явиться в уяві своїх батьків. Вони ідуть тоді під священне дерево і сидять там, доки не почують пісні своєї дитини. Тоді наспівуючи цю пісню, можуть зачинати дитину, тоді співати їй її, коли вона ростиме в утробі матері. Цією піснею вони разом з усім плем’ям вітають дитину, коли вона народжується; заколисують її, співають при усіх знаменних подіях життя, нею проводжають в останню дорогу...

Мені здається, це правда. Кожен з нас приходить у цей світ із своєю таємницею, своєю піснею, своїм танцем. Наше серце народжується для того, щоб проспівати цю пісню, виконати свою партію у симфонії життя. І наше плем’я є для того, щоб почути цю пісню і допомогти нам жити згідно неї...

Наш світ і наші суспільства попри усі декларації в конституціях є дуже далекі від того, щоб можна було сказати, що для них найбільшою цінністю є людина. Наш світ хворий. У ньому стільки ненависті, поділів, ворожнечі. У ньому так рідко ми чуємо і розуміємо один одного. І уже стільки тисячоліть наша маленька планета охоплена полум’ям воєн...

Усяка пожежа починається з маленького вогника. Усі міжнародні війни – з воєн багато менших. Воєн між окремими людьми. Воєн у сім’ях. Воєн, що точаться у нашому серці. Ми не живемо в мирі самі з собою – як же ми можемо жити в мирі з іншими? Ми народжуємось з серцем, яке хоче жити – та чи живе воно? І чи пісня його не поруйнована зовсім іншими, чужими йому акордами?

Я прикладаю лікарську слухавку до грудей дитини, що народилася пару тижнів тому. Її серце б’ється так чисто і з такою надією. Відчуваю його вразливість, відчуваю як легко і швидко його мелодія може змінитися у відповідь на будь-який зовнішній стимул. Як радісно звучить воно у відповідь на люблячий, ніжний голос батьків. Як тривожно, коли чує лиш крики сварок. Думаю про таємницю цього життя, цієї дитини. Якою буде її доля? Чим заповненим буде її життя між тим першим та останнім її вдихом та видихом? Чи буде її серце жити? Чи прозвучить у цьому світі його пісня?..

Як психіатру, мені доводиться вислуховувати багато людських історій. Здебільшого усі вони то історії страждання: страждання в сім’ях, породженого конфліктами між батьками та дітьми, чоловіком та жінкою, страждання в глибині людської душі – часом ретельно прихованого за масками успіху та благополуччя, та про те не менш болісного…

Багато людей є нещасливими, бо не живуть згідно свого серця. Багато ранять один одного і не розуміють, бо не чують серцем. Шукають щастя хтозна-де, і не знаходять, бо не шукають серцем. Багато доль не складається, багато життів ламається, бо людина не знає своєї пісні. І на землі було би більше миру, якби ми жили серцем…

Ця книжка – це запрошення до мандрівки у країну серця, мандрівки у пошуках власної пісні.

У жодній мірі автор не вважає себе ані експертом, ані проводирем у цій країні – всього лише тим, хто теж слухає і теж шукає...

Частина перша. Колискові дитинства

“Усі дорослі спочатку

були дітьми, тільки

мало хто з них

про це пам’ятає...[*] ”

Дата добавления: 2015-09-06