Етнополітична карта України в епоху великого переселення народів (IV–VII ст.).

Межа античності й Середньовіччя для Європи була пов'язана в часі з масовими переміщеннями германських, сарматських, слов'янських й інших племен та їх вторгненням на територію Римської імперії, яке отримало умовну назву Велике переселення народів (IV—VII ст.). Це була доба становлення перших варварських держав в Європі, які, на відміну від античних, від первісного ладу перейшли відразу до феодального, а не до рабовласницького.

Прологом Великого переселення народів було поступове переміщення сарматського племені аланів і германського племені готів в українське Причорномор'я.

Наприкінці І ст. н. е. у причорноморських степах з'являється нове об'єднання сарматських племен — алани, які підкорили всіх інших сарматів. Своїми постійними нападами на східні римські провінції та Закавказзя, участю в усіх війнах і сварках сусідніх держав алани наганяли жах на сусіднє осіле населення.

Від II ст. н. е. на території України між Дністром і Сіверським Донцем розселилися племена антів. Провідною галуззю їхнього господарства було орне землеробство. Анти не тільки забезпечували себе хлібом, а й торгували зерном з провінціями Римської імперії, а також із сусідніми варварськими племенами, у тому числі сарматами. В антських поселеннях знайдено залишки бронзоплавильних та залізоливарних майстерень. Виявлено понад 100 найменувань ремісничих виробів. УIV ст. було створено державне об'єднання — Антський союз, який мав характер військової демократії. Відомий український історик М. Грушевський наприкінці XIX ст. дійшов висновку, що антське племінне об'єднання в основі становило генетичне коріння українського народу. Сусідами антів на заході були склавини — споріднені слов'янські племена, роль яких для формування українського народу також була значною.

Прийшовши з Прибалтики і витіснивши аланів, у III ст. н. е. своє панування у Північному Причорномор'ї встановили східно-германські племена готів. Частину готів, яка оселилася в пониззі Дніпра, стали називати остготами. Готські племена, які осіли між Дніпром та Дунаєм, отримали назву вестготи. Найбільшої могутності політичне об'єднання готів — Гетика — досягло в середині IV ст. за остготського короля Германаріха. Наприкінці його правління почалася війна готів проти антів. Спадкоємець Германаріха Вінітарій 375 р. вбив антського князя Божа із синами і старійшинами. Але вже наступного року готи були розгромлені племенами гунів, які підтримали антів.

Гуни — кочовий народ, який сформувався на території Центральної Азії, — витіснили готів і утворили велике державне об'єднання на теренах між Доном і Карпатами. Найбільшою військовою міццю це об'єднання вирізнялося, коли його очолював Аттіла. У 447 р. він здійснив військовий похід на Східну Римську імперію і дійшов до Константинополя. У 451 р. відбулася грандіозна битва на Каталаунських полях, у результаті якої було зупинено просування гунів на захід. Після смерті Аттіли 453 р. гунська держава починає занепадати. У 469 р. гуни зазнали поразки від Візантії і після цього розсіялися по різних землях.

На зміну гунам прийшли нові хвилі тюркських кочових племен, які, перетинаючи Причорномор'я і Дунай, прагнули дістатися багатих центрально- і південноєвропейських земель. У VI ст. анти зіткнулися з кочовою ордою аварів. Це був великий племінний союз, у якому провідну роль відігравали тюркомовні племена. На території колишньої римської провінції Паннонії авари утворили свою державу, яка називалася Аварський каганат. Відомо, що у війні аварів проти Візантії 601—602 pp. анти виступили союзниками візантійців. Боротьба виявилася досить виснажливою і завершилася остаточним розпадом Антського союзу. Після цього в VII ст. на території розселення східного слов'янства сформувалися 14 племінних об'єднань, регіони розташування і назви яких відомі з літопису «Повість минулих літ». На території сучасної України розселилися племена полян, дулібів (бужан, волинян), деревлян, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів.

Ще одну загрозу для слов'ян у ті часи становили напади болгарських племен. У VII ст. частина болгар на чолі з Аспарухом переселилася на Дунай, заснувавши там Дунайську Болгарію. Згодом слово «болгари» перетворилося на самоназву місцевого південнослов'янського населення.

У середині VII ст. у Прикаспії та Приазов'ї утворилася багатонаціональна держава на чолі з хозарами — Хозарський каганат. Хозари були войовничим народом. Вони підкорили своїй владі полян, сіверян, радимичів, в'ятичів і примусили їх сплачувати данину. Через столицю Хозарського каганату — місто Ітіль у пониззі Волги — проходили важливі міжнародні торговельні шляхи. Хозарський каганат стояв на перешкоді розвитку господарського життя слов'ян; запекла й довготривала боротьба східних слов'ян з хозарами розпочалася задовго до утворення Київської держави.

Отже, розселення слов'янських (і в тому числі східнослов'янських) племен в Європі збіглося в часі з Великим переселенням народів. У зв'язку з цим деякі вчені дотримуються міграційної теорії походження слов'янства, тобто вважають, що слов'яни були не автохтонами, а прибульцями, які опинилися на території Східної Європи лише в VII—VIII ст. н. е.

Територія сучасної України була втягнута в процеси, характерні для європейського раннього Середньовіччя — етнічні переоформлення і державотворчі процеси, результатом яких стало формування майбутніх європейських національних держав.

У період Великого переселення народів у слов'ян завершувався перехід до сусідської територіальної общини і патріархальної сім'ї. Формується суспільна верхівка — виділяються заможні старійшини й князі. У деяких історичних джерелах згадується, що у слов'ян існувало домашнє рабство. У такому становищі могли перебувати захоплені в полон іноземці, які через деякий час могли за викуп стати вільними. Поступово у слов'янському середовищі складалися основи військово-політичних об'єднань, які передували утворенню держави.

13.. Писемні та археологічні джерела про розселення ранніх слов'ян у Східній Європі.

- Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов’яни досить пізно потрапили на сторінки книжок.

- Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам 1–2 ст. Плінію Старшому, Тацитові та географові Птолемею (2 ст.).

- Усі троє називали слов’ян венедами і розповідали про них як про окремий народ, що мешкав на схід від Вісли, в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів.

- На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їхній слов’янській частині.

- Птолемей, між іншим, з-поміж венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву «слов’яни».

- Загалом свідчення римських істориків – скупі на факти й досить суперечливі.

- Докладніше розповідають про слов’ян джерела 6 ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії ґотів Йордан у книзі «Про походження та діяння гетів» (інша назва тієї книги – «Гетика») 551 р. «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавинів …» – говоривЙордан про слов’ян.

Назви «склавини» та «анти» щодо слов’ян поряд із назвою «венеди» трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов’ян на різні племінні об’єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти – у Подніпров’ї, склавини між Дністром і Дунаєм.

На думку археологів, було ще одне племінне об’єднання слов’ян, що мешкало у верхній течії Дніпра. Та через віддаленість тих племен від римсько-візантійського світу їхня назва, нехай і умовна, не збереглася.

Про походження назв, що їх уживали щодо слов’ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них – венеди та анти – є іншомовними (перша – германського, друга – іранського походження); третя, склавини, – видозмінена самоназва «слов’яни». Отож, етнонім «слов’яни» вживається в джерелах від 6 ст.

„З Повісті минулих літ”

Походження і розселення слов’ян

...Слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами – од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов’яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем – [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов’янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов’янські письмена.
Коли ж поляни жили особно по горах сих [київських], то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів’ї Дніпра – волок до [ріки] Ловоті, а по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт-море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні – у Варяги, а з Варягів – і до Риму, од Риму ж – і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським....
...Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов’янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] від слов’ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі [походять] од ляхів. Бо було в ляхів два брати [один] Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на [ріці] Сожу, [од якого] й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом на Оці, од нього прозвалися вятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки „Велика Скіфія”.

Джерела про древніх слов'ян діляться на три категорії: письмові, археологічні та лінгвістичні.
Писемні джерела про стародавніх слов'ян виникли у сусідніх народів. Це - твори візантійців, авторів Заходу і письменників Сходу, самі ж слов'яни у цей час своєї писемності ще не мали. Перші відомості про слов'ян повідомили автори перших століть нової ери: Гай Пліній Старший,. написав "Природну історію"; Публій Корнелій Тацит - автор твору "Про походження і місцях проживання германців"; астроном і географ Клавдій Птолемей, який жив в Олександрії і створив "Географічне керівництво". Ці автори наводять дані про географію розселення слов'ян, називаючи їх "венедами". Більш докладно розповідає про слов'ян Йордан, автор одного з найбільших творів епохи раннього середньовіччя "Гетики", що виник в VI ст.
Найбільш грунтовно описували слов'ян візантійські автори. Найбільш раннім з них є Пріск (ок.410-475 р.), скласти "Історію", від якої до нас дійшли тільки фрагменти, які засвідчили факт проникнення слов'ян на Балкани. Особливе значення для вивчення древніх слов'ян має "Історія війни з готами" Прокопія Кесарійського (бл. 490 - бл. 562 р.). Тут є відомості про зайнятої слов'янами території, про їх вторгнення у володіння Східно-Римській імперії, про їх суспільний устрій, побут і релігії у VI ст. Цінним доповненням служить «Стратегікон» Маврикія, візантійського полководця, а з 582 по 602 р. імператора Візантії. Продовжувачем Прокопія в описі воєн був Агафій Мірінейскій, Який у праці "Про царювання Юстиніана" говорить про війни імперії, в тому числі і зі слов'янами. Важливі відомості про слов'янські племена на Балканах у VI-VII ст. містяться в "Історії" Феофілакта Сімокатта. Самим же великим візантійським істориком був Костянтин Багрянородний (913 - 959 р.), який залишив два найважливіших твори, що складають як би єдине ціле - "Про феми" і "Про народи", звичайно згадуються в літературі під загальною назвою "Про управління імперією ". Тут містяться важливі відомості про західних слов'ян і особливо про південних слов'ян - сербів і хорватів. Автор дає детальний історичний та географічний нарис історії хорватів і сербів з часу їхнього приходу на Балканський півострів в VI ст. і розселення на території колишньої римської провінції Далмації.
Писемні джерела про слов'ян оповідають головним чином про зовнішні події слов'янської історії - про хід їх воєн, тактиці їх ведення, про військовий устрій, про відносини слов'ян з іншими народами.
Що ж стосується внутрішнього життя слов'ян - господарства, побуту, культури, - то про них можна судити на підставі археологічних даних. Слов'яни з'явилися в Європі в результаті тривалого процесу спілкування їх між собою і з іншими народами. До початку епохи середньовіччя склалося близько десятка їхніх культурних утворень. За узагальненими даними археології останнього часу основними слов'янськими культурами цього історичного періоду є: празько-корчаковская, суковско-дзедзінская, пеньковская, іменьковская,. Вивчення цих культур, а також лінгвістичні дані показують, що в останні століття першого тисячоліття створюється кілька слов'янських етнічних груп, а єдиний праслов'янська мова поділяється на окремі слов'янські.

14. Проблеми етногенезу у слов’ян в сучасній історіографії.

Етногенез (від грецького «етнос» — плем'я, народ, «генезіс» — походження, виникнення) — процес формування народності. Відомо, що український народ походить від східної групи слов'ян. Історики, етнографи, археологи, мовознавці, що вивчали процес формування слов'янської народності, виявили факти, які підтверджують безперервність культурного розвитку праукраїнців від часів трипільської культури. Тобто деякі племена предків українців жили на теренах сучасної України з часів енеоліту й частково вціліли всупереч численним вторгненням войовничих кочовиків. Етногенез слов'ян проходив у формі змішування і злиття споріднених, сусідніх автохтонних (місцевих) племен і з включенням у цей процес мігрантів — переселенців.

Більшість дослідників визнають за прабатьківщину слов'ян територію між середнім Дніпром, Прип'яттю, Карпатами і Вислою. Отже, до праслов'янських зазвичай відносять більшість археологічних культур, які сформувалися між Дністром, Одером, Прип'яттю і Північним Причорномор'ям від часів енеоліту. Це дає можливість зрозуміти, завдяки чому всередині І тис. н. е., напередодні утворення першої східнослов'янської держави — Київської Русі, на українських землях вже мешкав народ з давніми традиціями, віруваннями, звичаями, з високим рівнем розвитку матеріальної культури (табл. 4).

Таблиця 4

Найвідоміші археологічні культури праслов'ян

Назва	Період існування	Територія України
Тшинецько-комарівська	Близько XVI—X ст. до н. є.	Північний захід і Правобережжя
Білогрудівська	Близько XIII—XII ст. до н. е.	Лісостепова смуга Правобережжя від Збруча до Дніпра
Лужицька	Близько XII— XI ст. до н. е.	Північне Прикар паття
Голіградська(культура фракійського гальштату)	Близько X— VII ст. до н. е.	Північне Прикар паття, Буковина, Західне Поділля
Чорноліська		Лісостепова час тина між Дніпром і Дністром
Висоцька	Близько X— VI ст. до н. е.	Невеликий простір вододілу між Захід ним Бугом, Дніст ром і Стиром
Зарубинецька	III ст. до н. е.— II ст. н. е.	Лісові райони Верх ньої Наддніпрян щини, Подесення та Поділля
Черняхівська	III—V ст. н. е.	Лісостепова й част ково степова час тини
Празько-корчацька	V—VII ст, н. е.	Північно-західна частина
Пеньківська		Середнє Подніп ров'я, Лівобережжя Дніпра, Південне Побужжя
Колочинська		Невеликий простір північно-східної частини

На рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони розселилися на території від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від річки Прут, Карпатських гір, річки Західний Буг на заході до річки Дон і верхів'я річки Волги на сході. Перші письмові згадки про слов'ян містяться у творах римських авторів І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птоломея, які називають їх венедами. У середині І тис, н. е. почалося розселення слов'ян на північний схід, південь і південний захід.

Загальнослов'янська спільнота розпалася на три гілки: східну, західну (майбутні поляки, чехи, словаки, лужицькі серби) і південну (майбутні серби, хорвати, словенці, болгари, боснійці, македонці, чорногорці). Східна гілка слов'ян у свою чергу поділилась на три частини: південно-західну, західну і північно-східну — відповідно, майбутні українці, білоруси й росіяни. На сьогодні слов'яни є найчисленнішою групою споріднених за походженням народів Європи.

15. Візантійські автори про суспільний устрій та господарство слов'ян в середині І тис.

Найдавніші відомості.
Слов'янські племена, які належали до індоєвропейської групи народів, з найдавніших часів жили на території Європи і були місцевим автохтонним (корінним) населенням. Територія, яку займали давні слов'яни, досі визначається різними вченими неоднаково.
Найбільш поширена думка, підкріплена археологічними і лінгвістичними даними, зводиться до того, що праслов'яни займали територію між Дніпром і Дністром, Прикарпаттям і аж до Повіслення. їх історію можна починати з II тис. до н.е. З праслов'янами пов'язуються вченими ряд археологічних культур І тис. до н.е.— чорноліська, висоцька, підгірцівсько-милоградська та ін., виявлені в басейнах Дніпра, Дністра й Західного Бугу.
У писемних джерелах давньослов'янські племена вперше згадуються під іменем венедів у І—II ст. н.е. Про них говорять римські вчені Пліній Старший (23–79 рр. н. е.), Таціт (близько 55—120 pp. н. е.) і Птолемей (II ст. н. е.).
Таціт, зокрема, зазначав, що венеди численні і займають величезну територію. Про слов'ян подають відомості візантійські автори VI—VII ст.— Прокопій Кесарійський, Псевдо-Маврикій та ін. Вони говорять про склавінів — західних слов'ян і антів — східних слов'ян, які займали територію між Дністром на заході і верхів'ями Дону на сході.
Анти.
Готський історик Йордан у книзі «Про походження і діяння готів» (551 р.) писав, що «анти — найхоробріші між ними [слов'янами], живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра, а ці ріки віддалені одна від одної на багато днів ходу».
Візантійські автори відзначали, що слов'янські, зокрема антські, племена жили при демократії. «Ці племена,— писав у своїй праці «Історія» візантійський історик Прокопій Кесарійський (VI ст.),— не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно... Живуть вони в убогих хатинах... Усі ці люди високі на зріст і надзвичайно сильні... Більша частина земель за Істром (Дунаєм) належить їм».
Про демократичний устрій і вільнолюбність склавинів І антів писав у своїй книзі «Стратегикон» і візантійський імператор Маврикій Стратег (582—602). «Племена склавинів і антів,— писав він,— живуть спільно, і життя їх однакове: вони живуть вільно і не дають нікому поневолити себе або підкорити...».
М. С. Грушевський у своїй багатотомній «Історії України-Руси» та інших працях висунув думку, що «порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Христі, коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи...» При цьому найдавнішими предками українського народу Грушевський вважав антські племена IV—VI ст. Думку Грушевського поділяв ряд істориків — І. П. Крип'якевич, Н. Д. Полонська-Василенко та ін.
Але навряд чи можна конкретно вважати давніми предками першого-ліпшого народу, в тому числі й українського, лише якесь одне об'єднання племен — антів чи якесь інше. Очевидно, більш обґрунтовано вважати, що, як і інші, український етнос формувався протягом багатьох віків шляхом інтеграції місцевого, слов'янського населення і прийшлих племен.
Відомості, що їх містять твори римських, візантійських та інших давніх авторів, і матеріали археологічних розкопок дають можливість охарактеризувати господарство й заняття слов'янських племен. Зокрема велике значення мають зарубинецька й черняхівська археологічні культури, які вперше відкрив у 1899 р. український археолог В. В. Хвойка. Зарубинецька культура свою назву дістала від с Зарубинців (тепер Канівського району Черкаської області), де в 1899 р. Хвойка вперше дослідив могильник. Пам'ятки зарубикецької культури виявлено в понад 100 поселеннях по середньому і верхньому Дніпру та верхній Десні. Відносяться вони до часів з середини III ст. до н. е. до І—II ст. н. е. Черняхівська культура названа за назвою с. Черняхова (тепер Кагарлицького району Київської області), поблизу якого в 1899р. розкопав могильник Хвойка. Вона поширена на великій території Придніпров'я, Верхнього Побужжя й Придністров'я. Пам'ятки черняхівської культури досліджені більш ніж у 2 тисячах поселень. Відносяться вони до II—VII ст. н. е.
Господарство слов'ян. Розклад первісного суспільства.
Головним заняттям давніх слов'ян було землеробство. До V — VI ст. застосовували рала із залізним наконечником (наральником), яким розпушували грунт, але не перевертали його. Вирощували слов'яни пшеницю, ячмінь, жито, просо, коноплі, гречку, горох, вику. Займалися вони і скотарством, мисливством, рибальством.
Розвивалися також ремесла, особливо виплавка з болотної руди заліза, виробництво різноманітних металічних знарядь і речей, виготовлення ліпного глиняного посуду, ювелірне виробництво. Посилювався обмін і виникала постійна внутрішня торгівля. Розвивалася також зовнішня торгівля, зокрема з римськими провінціями. Слов'яни вивозили хліб, худобу, лісові вироби, а також рабів. Довозили олію, вина, посуд, художню кераміку та ін.
У IV—VI ст. у слов'ян первіснообщинний, патріархально-родовий лад швидко розкладався. З удосконаленням знарядь і піднесенням продуктивності праці з'являлася можливість обробляти землю силами окремих родин. На місці патріархально-родової общини виростає нова територіальна, халдська, община, яка ґрунтується не на кровній спорідненості, а на спільному володінні землею, на господарському і сусідському інтересах. У територіальну общину входили не тільки кровні родичі, а всі, хто жив на території даного селища. У цій общині землі — поля, ліси,
луки, випаси — були власністю всієї общини, але орні землі виділялися в індивідуальне користування окремих сімей, присадибні земельні ділянки ставали їх власністю. Поступово зростала майнова, соціальна нерівність, з'являлися багаті і бідні, причому багатими були насамперед родини вождів, їхніх дружинників та іншої родоплемінної знаті. Обмін, торгівля, часті війни також сприяли збагаченню окремих знатних родин, які забирали більшу частину воєнної здобичі, а невільників перетворювали на рабів. Але рабство у слов'ян мало патріархальний характер.
З розкладом первіснообщинного ладу і появою класів у слов'ян формувався феодальний лад.
Оскільки в середині І тис. н. е. у східних слов'ян відбувався швидкий розклад первіснообщинного ладу і виникали класи, у них з'являються елементи державності. Так, у писемних джерелах є згадки про виникнення племінних, політичних об'єднань уже в антів. Готський історик Йордан говорить про велике об'єднання антів у IV ст. (східна частина слов'ян-венедів), на чолі якого стояв «цар» Бож (Бус). Спочатку він успішно воював з готами, але в 386 р. разом із синами і сімдесятьма «старшими вельможами» потрапив у полон до готського царя Вінітара, який і Божа, і всіх його наближених стратив..У кінці VI ст. склалося інше військово-політичне об'єднання слов'ян у Прикарпатті, на чолі якого стояло плем'я волинян (дулібів). «Царем» у них був Маджак. Про це пише арабський мандрівник X ст. Аль-Масуді.
Боротьба слов'ян проти готів, гунів, аварів.
У перші століття нашої ери слов'яни мусили протистояти різним народам і племенам, що зазіхали на їхні землі. У II ст. н. е. у Причорномор'ї з'явилися готи — східногерманські племена, які прийшли з пониззя Вісли. Разом з антами та іншими племенами готи в III ст. воювали проти рабовласницької Римської імперії. Відбувалися також війни між готами й слов'янами.
Готи не залишили скільки-небудь істотних слідів у культурі місцевих племен, бо вони були нечисленними, становили невелику частку в морі тодішніх племен та народів поряд із слов'янами, сарматами та ін., стояли на більш низькому рівні суспільного розвитку, ніж слов'яни. Немає підстав говорити й про якесь панування готів над слов'янськими племенами.
У кінці IV ст. н. е. готи були розгромлені гунами і їхнє політичне об'єднання розпалося. Вони були відтиснуті на захід — у Нижнє Подунав'я і Крим. Кочові гунські орди тюркського походження вторглися в Причорноморські степи із Східної Азії. Перейшовши в 375 р. Дон, гуни диким смерчем пронеслися через Подніпров'я, рушили на захід, зайняли Середньодунайську рівнину.
Після смерті царя Аттіли в 453 р. гунська держава поступово занепала. Частина гунських племен пішла на захід і там зазнала поразки, інші осіли й злилися з місцевим населенням.
У VI ст. слов'янам довелося вести запеклі війни проти аварів (обрів), які прийшли з Азії і заснували на Середньому Дунаї свою державу — Аварський каганат. Війни слов'ян з аварами тривали до першої половини VII ст.
Війни з Візантією.
З кінця V ст. слов'янські племена почали численні і тривалі, так звані балканські, війни проти Візантійської імперії. Війни супроводжувалися переселенням частини слов'ян на Балкани. Внаслідок цього північна частина Балканського півострова стала слов'янською, виникли південнослов'янські держави Болгарія, Сербія, Хорватія. Крім того, общинний лад слов'ян справив великий вплив на прискорення занепаду рабовласницької системи у Візантійській імперії і розвиток там феодалізму.

---

Дата добавления: 2015-09-06