Умови набуття статусу біженця визначені Законом України Про біженців.

1. Особи, які з наміром набути статус біженця намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули Державний кордон України, повинні без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Державної прикордонної служби України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати посадовим особам Державної прикордонної служби України пояснення про причини спроби незаконно перетнути або незаконного перетинання Державного кордону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю обставину у заяві про надання статусу біженця, а також викласти причини зазначених ситуацій. Зазначені особи повинні бути направлені посадовими особами Державної прикордонної служби України до органу міграційної служби.

2. Якщо Державний кордон України перетинає чи перетнула дитина, розлучена з сім'єю, і заявляє про намір набути статус біженця або про це повідомили інші особи, які не є законними представниками неповнолітньої особи, посадові особи Державної прикордонної служби України повинні невідкладно повідомити про це орган міграційної служби та орган опіки і піклування. Орган міграційної служби разом з органом опіки і піклування зобов'язані вжити заходів для тимчасового влаштування такої дитини у відповідний дитячий заклад або сім'ю.

3. Особи, які з наміром набути статус біженця намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули Державний кордон України і перебувають на території України, звільняються від відповідальності за зазначені дії у разі, якщо вони без зволікань звернулися до відповідних органів із заявою про надання їм статусу біженця.

Оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться:

1. на підставі заяви:

* іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в АРК, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника;

* особи, якій виповнилося 18 років і яка особисто подає заяву та заповнює анкету, де викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили її залишити країну походження. Відомості про дітей, які не досягли 18 років, наводяться в анкеті одного із законних представників неповнолітньої особи;

* опікуна недієздатної особи, про що орган міграційної служби робить на заяві відповідний запис;

* іншої особи на прохання заявника, якщо той не може особисто скласти заяву через неписьменність або через фізичні вади, про що орган міграційної служби робить на заяві відповідний запис;

Втрата статусу біженця згідно зі ст. 15 Закону України "Про біженців" здійснюється, якщо особа:

1) добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства);

2) набула громадянство України чи добровільно набула громадянство, яке мала раніше, чи набула громадянство іншої держави і користується її захистом;

3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

4) будучи особою без громадянства, може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця, більше не існують;

5) отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;

6) не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують.

Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України.

Підставою для подання органу міграційної служби про втрату статусу біженця може бути:

* особиста заява особи, якій надано статус біженця в Україні;

* клопотання органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, іншого органу державної влади.

Вопрос №49

Держа́вний устрій або державний лад — форма політичного устрою країни або держави. Система відносин суспільних та політичних інститутів — класів, прошарків, партій. Ієрархічна структура державної політичної влади — парламент (законодавча влада), уряд (виконавча влада), суд (судова влада), суспільні організації.

Форма держави — це поєднання способу організації і здійснення державної влади, методів її здійснення та форм зворотного зв’язку органів держави із населенням. Тобто форма держави — специфічна політична організація суспільства.

Існує велика кількість різноманітних форм зарубіжних держав. У кожній країні форми держави мають свої особливості, характерні ознаки. Ці особливості обумовлені впливом таких чинників як:

Політичні — ступінь розвитку суспільного та державного життя, завдання і цілі, що ставить перед собою держава, співвідношення політичних сил, які визначають внутрішню суспільно-політичну ситуацію в країні, характер діяльності владних еліт;

Економічні — економічний устрій держави, тобто матеріальні умови життя суспільства, економічні зв’язки держави у міждержавних відносинах та ін.;

Ідеологічно-культурні — панування у суспільстві певних ідеологій, культурний рівень народу, характер релігійних міркувань, історичні традиції;

Соціально-національні — наявність у державі різних національностей, соціальних груп і класів, які здійснюють вплив на розвиток форми держави;

Міжнародні — вплив інших країн, міжнародних організацій, міжнародного співробітництва стосовно конкретної держави.

Форма держави залежить від конкретно-історичних умов його виникнення і розвитку. Суттєвий вплив на неї, має історично сформований тип держави. Так феодальному типу держави відповідала, зазвичай, монархічна форма правління, а буржуазному – республіканська. Форма держави багато в чому залежить від співвідношення політичних сил в державі, особливо у період її виникнення. Наприклад, буржуазні революції в Англії призвели до компромісу між буржуазією і феодалами, наслідком чого стала конституційна монархія. Конституція – задовольнила вимоги та інтереси буржуазії, монархія – феодалів.

Вопрос №50

Реалізація державної влади

Основними правовими формами здійснення державної влади є:

правотворча діяльність, яка полягає в офіційному встановленні (санкціонуванні) та зміні норм права компетентними органами шляхом підготовки, прийняття й оприлюднення нормативно-правових актів;

правозастосувальна діяльність, яка забезпечує безперервність процесу здійснення нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правових відносин суб'єктивними правами, а інших — юридичними обов'язками, полягає в розгляді та вирішенні індивідуальних справ, що мають юридичне значення;

правоохоронна діяльність, спрямована на охорону суспільних відносин, урегульованих правом, на захист індивіда від правопорушень та притягнення винних до відповідальності;

контрольно-наглядова діяльність, яка виражається в здійсненні юридичних дій щодо спостереження й перевірки відповідності виконання та дотримання підконтрольними суб'єктами правових приписів;

установча діяльність, яка виражається в реалізації на основі норм матеріального права повноважень щодо формування, перетворення чи скасування органів держави, їх структурних підрозділів, посадових осіб.

Методи здійснення державної влади дуже різноманітні, але їх можна звести до двох основних:

переконання — метод активного впливу на волю та свідомість осіб ідейно-моральними засобами з метою формування в них поглядів та уявлень, заснованих на розумінні сутності, мети та функцій державної влади. Воно охоплює:

визнання свободи дій підлеглих суб'єктів з обмеженням її таким чином, щоб захистити від свавільних дій інших осіб;

обіцянку взяття і насправді взяття на себе обов'язку винагородження за певну корисну діяльність;

рекомендації, поради, побажання, заклики та ін. поза-правові методи;

примус — психологічний, матеріальний або фізичний (насильницький) вплив повноважних органів та посадових осіб держави на особу з метою змусити її діяти відповідно до волі пануючого суб'єкта в інтересах держави.

Оскільки державний примус є жорстким засобом соціального впливу, обмежує свободу людини, то його міри мають бути чітко визначені правовими нормами, він має застосовуватися лише у чітко встановлених процесуальних формах.

Вопрос №51

В організації діяльності державної влади в Україні спостерігається певна системність. Єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада. В структуру органів виконавчої влади, згідно з Конституцією України, входять:

- Кабінет Міністрів (як вищий орган системи виконавчої влади);

- Міністерства, комітети, відомства (як центральні органи виконавчої влади);

- Місцеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу на місцях;

- Органи місцевого самоврядування (ради, що є органами відповідних територіальних громад і на самоврядній основі здійснюють керівництво справами місцевого населення);

Надзвичайно важливе місце в системі розподілу влад посідає судова влада. В систему судової влади в Україні входять суди загальної юрисдикції:

- Верховний суд України;

- суди обласні, автономної республіки Крим, міст Києва та Севастополя;

- суди міжрайонні (окружні), районні.

Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України.

Для ефективного здійснення правосуддя Конституція України передбачила створення нового важливого державного органу - Вищої Ради юстиції.

Згідно з Конституцією України (ст.102) главою держави є Президент України. Діяльність Президента України забезпечує ряд консультативних, дорадчих та допоміжних інституцій. Найважливішими серед них є - Рада Національної безпеки і оборони України та Адміністрація Президента. Виникають сумніви відносно того, чи входить взагалі Президент у державах із змішаною формою правління у систему розподілу влад? А якщо входить, то в якій якості - як складова частина певної гілки влади чи як самостійна її гілка? Це повністю відносить і до діючого на основі Конституції 1996 р. інституту Президента України. Президент за Конституцією України юридично не відноситься до виконавчої гілки влади, яка очолюється Кабінетом Міністрів, хоча виступає як її головний елемент. Порушення врівноваженості між гілками влади ставить фігуру Президента над ними, тобто поза системою розподілу влад.

На сьогодні система розподілу владних повноважень в Україні розвинулася до рівня більш урівноважених відносин Президента та парламенту.

Важливим чинником у регулюванні відносин між законодавчою та виконавчою гілками влади є діяльність Конституційного Суду, що виступає як неупереджений третейський суддя у розв'язанні конфліктів.

Аналіз ряду положень Конституції України дозволяє зробити висновок, що взаємодія різних гілок влади є принципом основ Конституційного ладу України.

Вопрос №52

Терито́рія держа́ви — обмежена кордонами частина земної кулі, що знаходиться під суверенітетом певної держави.

Склад[ред. • ред. код]

До складу території входить власне простір суші, а також острови й архіпелаги у відкритому морі, її надра (до технічно доступної глибини), континентальний шельф, повітряний простір над землею і водною територією, внутрішні і територіальні води (до 12 морських миль). До державної території прирівнюються території посольств, морські, річні, повітряні і космічні кораблі під прапором чи знаком держави, воєнні кораблі, кабелі та трубопроводи, прокладені у відкритому морі, що з'єднують території держав, технічні споруди на континентальному шельфі або в надрах відкритого моря, навіть якщо вони знаходяться у водах або глибоко на дні виключних морських зон.

Дата добавления: 2015-10-13