Конституційна реформа в Україні: спроба неупередженого аналізу

Аналіз Закону України „Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р., який набув чинності 1 січня 2006 р., дозволяє констатувати прагнення законодавця втілити в Україні змішану, парламентсько-президентську систему правління, яка є характерною для більшості країн Європи, і яка справлятиме позитивний вплив на демократизацію соціальних процесів в Україні, формування інститутів громадянського суспільства.

Відбувся перерозподіл повноважень у трикутнику Президент-Верховна Рада – Кабінет Міністрів на користь двох останніх, а також суттєве підвищення статусу Прем’єр-міністра України.

Характеру парламентсько-президентської системи правління в Україні надають:

Формування Верховної Ради України на основі пропорційної виборчої системи. Отже головними суб’єктами виборчого процесу стають політичні партії, структурування і кристалізація яких уже давно назріла. Такий механізм формування єдиного органу законодавчої влади в Україні покликаний вивести на якісно новий рівень проблему відповідальності органів влади за стан справ у суспільстві і державі; Формування за результатами виборів на основі узгодження політичних позицій коаліції депутатських фракцій, яка становитиме більшість парламенту.

Розширення установчих повноважень Верховної Ради України. Зокрема, саме вона тепер здійснює призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра України, формування персонального складу Кабінету Міністрів України. При цьому вирішальною є роль парламентської коаліції, яка включає більшість депутатського корпусу, або фракцію, яка має більшість місць у парламенті. Прийняття рішення про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, надання згоди не лише на призначення на посаду Генерального прокурора України, але й на його звільнення з посади – усе це безумовно зміцнює позиції парламенту. Про це свідчить і збільшення строку повноважень Верховної Ради України з 4 до 5 років.

Зміцнення становища Кабінету Міністрів України, посилення самостійності та позиції Прем’єр-міністра України, який може вносити до парламенту пропозиції щодо призначення і звільнення окремих міністрів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови державного комітету телебачення і радіомовлення України, голови фонду державного майна України; до Кабінету Міністрів України – керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до Кабінету Міністрів України (Голові Державної податкової адміністрації України; Держмитслужби, Державного комітету охорони державного кордону); через інститут контрасигнатури впливає на рішення Президента. Кабінет Міністрів за поданням Прем’єр-міністра утворює, реорганізує та ліквідовує міністерства, інші органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів. Втім, становище Кабінету Міністрів зміцнилося стосовно Президента України. Водночас Кабмін став більш залежним від парламенту і його позиції стосовно останнього є вельми вразливими, оскільки він не наділений скільки-небудь вагомими важелями впливу на Верховну Раду, окрім права законодавчої ініціативи.

Водночас за Президентом України зберігаються вагомі важелі впливу на державотворчі процеси в Україні. Зокрема, він:

1) зберіг статус глави держави, гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина;

2) вносить до Верховної Ради України на затвердження кандидатури Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, Голови Служби безпеки України, Генерального прокурора України, Голови Національного банку України; призначає на посаду та звільняє з посади половину складу Ради Національного банку України, половини складу Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення; призначає на посаду та звільняє з посади третину складу Конституційного Суду України; вносить до парламенту після консультацій з парламентськими фракціями подання на призначення нею членів Центральної виборчої комісії;

3) може ініціювати перед Верховною Радою питання щодо відповідальності Кабінету Міністрів України;

4) призначає за поданням Кабінету Міністрів України голів місцевих державних адміністрацій, припиняє їх повноваження;

5) зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів їх невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності; скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції Украйни) з наступним поверненням на їх повторний розгляд парламентом.

6) очолює Раду національної безпеки і оборони, яка координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони;

7) отримав додаткові підставі дострокового припинення повноважень парламенту: якщо протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій або протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України.

Зміни до Конституції України, ухвалені 8 грудня 2004 р., не стали чимось несподіваним, не прогнозованим, адже нинішня реформа – це не раптові зміни, а завершення щонайменше восьмирічного конституційного процесу.

За перипетіями навколо конституційної реформи пильно стежила Рада Європи та Венеціанська Комісія „За демократію – через право”. В цілому їх Резолюції та Висновки були несхвальними. В них наголошувалось, що пропоновані зміни „не досягають мети наближення України до європейських демократичних стандартів і запроваджують інші зміни до Конституції, що є кроком назад”. Особливо гострій критиці піддавалося порушення процедури ухвалення конституційних змін, впровадження імперативного мандату та відновлення загально наглядової функції прокуратури.

27 грудня 2005 р. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права оголосила „Висновок щодо дотримання конституційної процедури під час внесення змін до Конституції України 1996 року шляхом ухвалення Закону України „Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року № 2222- IV та щодо відповідності його положень загальним засадам Конституції України 1996 року і європейським стандартам”. У Висновку піддано ретельному аналізу процедура внесення змін та змістова її частина. Загалом Висновок носить досить критичний характер. У Висновку акцентовано на:

1) процедурних порушеннях при ухваленні змін до Конституції України:

а) відсутність висновку Конституційного Суду України на Законопроект до якого в процесі розгляду та голосування 8 грудня 2004 р. вносилися зміни;

б) „пакетне” голосування;

в) порушення Регламенту Верховної Ради України, який мав силу закону.

2) на змістовних невідповідностях загальним засадам Конституції України та європейським стандартам:

а) збільшення строку повноважень ВРУ та місцевих рад;

б) введення імперативного мандата;

в) суперечливість у формуванні Уряду, його складу, відповідальності, злагодженості роботи;

г) відновлення загально наглядової функції прокуратури та ін.

Дійсно, чинна редакція Конституції України містить низку положень які можуть провокувати конфлікти.

Нічим невиправдана ускладненість процедури призначення Прем’єр-міністра Верховною Радою за поданням Президента України, який не може діяти на власний розсуд, а зв’язаний кандидатурою запропонованою парламентською коаліцією.

Не виписано механізмів розв’язання кризи, можливої за умови невнесення Президентом кандидатури Прем’єр-міністра, погодженої парламентською коаліцією.

Збережено існуючий порядок призначення голів місцевих державних адміністрацій – Президентом за поданням Кабінету Міністрів, їх відповідальність перед Президентом, його можливість скасовувати акти голів місцевих держадміністрацій чим значно послаблені можливості Кабінету Міністрів ефективно керувати вертикаллю виконавчих органів, а відтак уможливлюється конфлікт між Президентом і Кабінетом Міністрів як вищим органом у системі органів виконавчої влади. На перспективу доцільно це повноваження закріпити за Кабінетом Міністрів

Через відсутність у Президента України повноважень щодо звільнення за власною ініціативою тих Міністрів Кабінету Міністрів щодо яких він вносить подання до Верховної Ради на їх призначення (Міністра закордонних справ, Міністра оборони, голови Служби безпеки України), положення ч. 2 ст. 113 КУ відповідно до якого Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом втрачає сенс, як і істотно послаблені можливості Президента України здійснювати керівництво зовнішньополітичною діяльністю, бути гарантом національної безпеки.

У пункті 3 Універсалу національної єдності йдеться про необхідність „продовження удосконалення конституційного регулювання суспільних відносин в Україні, створення збалансованої системи „стримувань і противаг” між Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України. На цьому Президент України наголосив і у своєму виступі 22 листопада 2006 р. з нагоди святкування Дня свободи.

Вопрос №18

Конституційно-правові відносини — це врегульовані нормами конституційного права і гарантовані державою суспільні відносини, які виникають між суб'єктами з приводу реалізації їх конституційних прав та обов'язків.

Дата добавления: 2015-10-13