Залежно від того, на яке коло осіб розраховане офіційне тлумачення.

Загальне тлумачення — це роз'яснення сенсу та змісту норми права, призначене для його поширення на невизначене коло осіб і випадків при вирішенні будь-яких юридичних справ, що регулюються нормами, що були предметом інтерпретації. Таке роз'яснення має абстрактний характер, тобто його пов'язують не з конкретною ситуацією, суб'єктом чи обставинами, а з ситуаціями типовими, такими, що постійно виникають у житті і врегульовані нормами — воно має неперсоніфікований характер; має враховуватися при розгляді всіх справ певної категорії, які вирішуються на основі норми, що тлумачиться;- результат такого тлумачення виражено у вигляді обов'язкових чи рекомендаційних для інших суб'єктів інтерпретаційних положень.

Казуальне (індивідуального) тлумачення стосується тільки застосування норми щодо конкретного випадку. Воно має значення лише для вирішення «казусу», конкретної юридичної і справи суб'єктами правозастосовної чи іншої юридичної діяльності і є актуальним тільки у зв'язку з розв'язанням саме цієї юридичної справи.

Залежно від суб'єктів, шо тлумачать нормативно-правовий припис:

Автентичне тлумачення — це роз'яснення, яке здійснюється тим органом, що видав норму, котра підлягає тлумаченню (тобто це авторське офіційне тлумачення)

Легальне тлумачення — це роз'яснення, що походить від спеціально уповноваженого органу щодо нормативних актів, які видані іншими нормотворчими органами, називають ще делегованим, тобто воно не походить від органу, що видав Нормативно Правовий Акт.Право тлумачити нормативні приписи є у всіх, але повноваження органів і посадових осіб, що мають право офіційно роз'яснювати їх сенс, спеціально закріплений у відповідних нормативно-правових актах.

Неофіційне тлумачення -таке роз'яснення їх змісту що здійснюється будь-яким суб'єктом, при якому результат тлумачення не має обов'язкової юридичної сили.

Побутове (повсякденне) тлумачення — це уяснення і роз'яснення змісту норм права в повсякденному житті, побуті всіма особами, які не мають спеціальної юридичної освіти або певного досвіду юридичної діяльності.

Професійне (компетентне) тлумачення — це тлумачення, яке здійснюють фахівці з вищою юридичною освітою в галузі держави і права — практичні працівники (судді, адвокати, прокурори) для професійного використаня його результатів у повсякденній діяльності в процесі застосування ними правових норм.

Доктринальне (наукове) тлумачення — здійснюється науковцями — фахівцями-правознавцями, науковими та дослідними установами в науково-практичних коментарях до законодавства, працях учених-юристів ("наукових статтях, монографіях, підручниках, посібниках, брошурах, лекціях).

Вопрос №110

Нормативне тлумачення — це офіційне роз'яснення, яке обов'язкове для всіх осіб і органів, підпорядкованих органу, що тлумачить, і розповсюджується на всі випадки, передбачені нормою, яка тлумачиться, що необхідно для вірного втілення у життя її приписів. Дія нормативного тлумачення залежить від повноважень органу, що видав таке роз'яснення, від юридичної сили актів, у яких воно втілюється.

Нормативне роз'яснення не містить самостійні правові норми. Воно лише встановлює дійсний зміст і сферу дії акта, що тлумачиться, умови застосування, права і обов'язки суб'єктів права. В нормативних роз'ясненнях також вказується як зміна умов, нова практика впливають на застосування норми (зрозуміло, в рамках закону), чи підпадають певні нові факти під дію цієї норми тощо.

Казуальним тлумаченням називається офіційне роз'яснення змісту норми, яке дається судовим чи іншим компетентним органом у зв'язку з вирішенням конкретної справи і формально обов'язкове лише для її розгляду. Казуальне тлумачення має місце там, де у процесі правозастосування виникає спеціальна мета роз'яснити норму (наприклад, роз'яснення вищестоящого суду з приводу і у зв'язку зі справою, яка розглядається, якщо рішення нижчих судів в ній є не вірними, такими, що не відповідають закону).

Казуальне тлумачення здійснюється як у діяльності судів (судове тлумачення), так й іншим органами (адміністративне тлумачення). Формально судове тлумачення стосується лише тих судів, які брали участь у розгляді справи, і здійснюється у межах конкретної справи. Проте воно дуже важливе для покращення роботи судів, для уніфікації судової практики. Велике значення у зв'язку з цим мають судові рішення, які публікуються у спеціальних засобах масової інформації.

Вопрос № 111+112

Акт застосування норм права — це офіційний документ, який видається компетентним органом або посадовою особою в результаті вирішення конкретної юридичної справи на основі відповідної правової норми і забезпечується примусовою силою держави.

Основні ознаки актів застосування норм права:

1. Акт застосування норм права має державно-владний характер. Це означає, що приписи, які містяться в ньому, є обов’язковими для всіх, кого вони стосуються. У разі їх невиконання може бути застосована примусова сила держави.

2. Акт застосування норм права має індивідуальний характер. Він стосується чітко визначених осіб і конкретної життєвої ситуації.

3. Акт застосування норм права має бути законним, виносити на основі відповідної норми права або їх сукупності.

4. Акт застосування норм права має видаватися з дотриманням установленої форми. Закон передбачає чітко визначений порядок видання та оформлення найбільш важливих індивідуальних актів застосування норм права.

Найбільш доцільною для актів застосування норм права є документальна форма, оскільки:

1. Акт застосування норм права не містить у собі правової норми, а тому не є джерелом та формою права. Його призначення полягає в тому, щоб не створювати, а застосовувати норми права.

2. Акт застосування норм права виступає як юридичний факт, який породжує дані правовідносини. Він конкретизує загальний припис, здійснюючи казуальне правове регулювання.

Існують різні критерії класифікації правозастосовчих актів.

За формою зовнішнього вираження акти застосування корм права поділяються на: 1) письмові та усні; 2) акти-документи й акти-дії.

Акти-дії, у свою чергу, можуть бути поділені на:

а)словесні (розпорядження керівника здійснити відповідні дії);

б)конклюдентні (різного роду сигнали, жести, символи, які чітко вказують на необхідність застосувати норму права (зупинити автомобіль), якщо вимоги будуть порушені).

За суб’єктами прийняття правозастосовчі акти поділяються на: 1) акти судових органів; 2) акти органів прокуратури; 3) акти слідчих органів; 4) акти контрольних органів; 5) акти органів представницької та виконавчої влади; б) акти органів місцевого самовряду- I вання; 7) акти президента; 8) акти уряду; 9) акти міністерств

та відомств.

За юридичною природою — на: 1) правоохоронні; 2) правовико- навчі; 3) правовідновлюючі; 4) правоззбезпечуючі.

За юридичними наслідками — на: 1) правостворюючі; 2) правопри- пиняючі; 3) правозмінюючі (наприклад, наказ ректора про зарахування до ВНЗ, про переведення з однієї форми навчання на іншу в тому ж навчальному закладі).

За галузевою ознакою — на: 1) кримінально-правові; 2) цивільно- правові; 3) адміністративно-правові; 4) фінансові тощо.

За змістом суспільних відносин і норм права, які до них застосовуються, — на: і) регулятивні, які встановлюють конкретні юридичні права й обов’язки у зв’язку з правомірною поведінкою людей (наприклад, наказ ректора навчального закладу про зарахування на навчання); 2) охоронні, видаються у зв’язку зі скоєнням окремими суб’єктами правопорушень (вирок суду, постанова слідчого щодо притягнення як звинуваченого).

За змістом і значенням у механізмі реалізації права — на: 1) конкретизуючі (регламентуючі акти), які підтверджують наявність права у конкретної особи, регламентують обсяг цього права, форму і порядок його реалізації. Прикладом можуть бути різні посадові інструкції, розпорядження керівника щодо виконання будь-яких робіт з визначенням виконавців і відповідальних осіб; 2) реєстраційні акти — засвідчують законність відповідних станів особи, її дій тощо. Наприклад, внесення в списки виборців, постановлення на реєстраційний облік за місцем проживання тощо; 3) акти про визнання — визнають такі стани особи, як визнання померлим, недієздатним, батьківства тощо; 4) дозволяючі акти — засвідчують дозвіл компетентного органу на використання конкретним суб’єктом конкретного права з урахуванням обставин часу, місця, умов, порядку реалізації тощо (наприклад, прийняття органами внутрішніх справ рішення щодо дозволу на придбання мисливської зброї); 5) забороняючі акти — містять заборону щодо реалізації права, яка має суто індивідуальний характер, тобто стосується даного права, суб’єкта його реалізації, умов, місця і часу, порядку реалізації тощо. Наприклад, відмова виборчої комісії у реєстрацій особи як кандидата в депутати, відмова у видачі закордонного паспорта і т. п.

За назвою акти застосування норм права поділяються на: 1) укази; 2) постанови; 3) накази; 4) розпорядження; 5) революції; б) вироки; 7) рішення тощо.

Вопрос №113

Правова поведінка — це юридично значуща (тобто врегульована нормами права) поведінка особи, що спричиняє юридичні наслідки.

Поведінка людей надзвичайно різноманітна. Вона має різні форми вираження, інтенсивність, мотиви, цілі, наслідки. Властиво, будь-яка поведінка виступає об'єктом моральної й правової оцінки.

З позиції права поведінка людини може бути оцінена по-різному. Окремі відносини людей перебувають поза сферою правового регулювання, а тому взагалі не можуть бути оцінені правом (відносини кохання, дружби та ін.).

Вони піддаються лише моральній оцінці. Інші відносини не регулюються правом, юридично байдужі й не вимагають правового опосередковування (наприклад, захоплення мистецтвом, музикою, спортивними іграми).

Вопрос №114

Правопору́шення — це неправомірне (протиправне) суспільно-шкідливе винне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, за вчинення якого особа може бути притягнута до юридичної відповідальності.

До основних ознак правопорушення слід віднести такі:

суспільно шкідлива (наприклад, прогул) або суспільно небезпечна (зазіхання на життя людини) поведінка. Суспільна шкідливість (вина) і суспільна небезпека (злочин) — об'єктивна основна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб'єктивних прав і юридичних обов'язків або в протидії їх виконанню. Матеріальний аспект шкідливості полягає в заподіянні учаснику правовідносин матеріального або морального збитку;

протиправна, неправомірна поведінка — суперечить нормам права, здійснюється всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання обов'язків, що виходять із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;

свідомо вольова поведінка — визначається психікою людини, яка в момент вчинення правопорушення перебуває під контролем волі і свідомості, здійснюється усвідомлено і добровільно. Відсутність вільного волевиявлення з юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);

дія (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльність (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, що зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об'єктом переслідування доти, поки вони не переросли у протиправні вчинки. Практика переслідування за інакомислення (опозиції) є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі;

винне діяння — дія, що виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, наносить своєю дією (або бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить доведену вину. Вина — це психічне ставлення особи до свого діяння (бездіяльності) і його наслідків, виражене у формі умислу і необережності.

Відсутність зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення. Так, заподіяння шкоди при відсутності вини не розглядається як правопорушення. Порівняємо винне діяння і невинне заподіяння шкоди (невинне діяння):

Винне діяння (дія або бездіяльність) — правопорушення — є активним (чи пасивним), усвідомленим, вольовим, винним (у формі наміру і необережності) заподіянням шкоди, що спричиняє юридичну відповідальність.

Невинне заподіяння шкоди характеризується відсутністю вини у формах наміру і необережності і не передбачає настання юридичної відповідальності:

«казусне» (випадкове) здійснення суспільне шкідливого діяння відбувається у разі, коли особа не могла усвідомлювати суспільної шкідливості своєї поведінки, не передбачала настання можливих шкідливих наслідків, не повинна була (не могла) їх передбачати. Наприклад, виходячи з тролейбуса, людина спіткнулася і, падаючи, збила з ніг іншу людину, що йшла попереду, яка у результаті падіння одержала тяжкі тілесні ушкодження;

діяння під впливом непереборної сили («форс-мажор») — діяння особи, яка хоч і передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій (бездіяльності), але перебувала в такому психофізіологічному стані і екстремальних умовах, що не могла запобігти цим наслідкам. Це діяння, учинене з волі особи, є об'єктивно протиправним і водночас викликане надзвичайною і нездоланною за даних умов подією (наприклад, заподіяння шкоди майну пожежником при гасінні пожежі, заподіяне під час виконання професійно-службових обов'язків).

Не кваліфікуються як правопорушення протиправні діяння осіб, що не досягли установленого законом віку відповідної юридичної відповідальності або що визнані судом неосудними, оскільки вони не здатні усвідомити свою вину.

Вопрос №115

Юридична відповідальність — різновид соціальної відповідальності, який закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов'язок правопорушника пізнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належать. Іншими словами, це застосування до винної особи примусових заходів за вчинене правопорушення.

Принципи юридичної відповідальності – це вимоги до неї, які визначають її зміст, функції, підстави, гарантії, процедури здійснення. Форма закріплення принципів юридичної відповідальності може бути прямою – шляхом фіксування в тексті нормативно–правового акта, та опосередкованою іншими джерелами права.

Принцип справедливості – передбачає:

• Умови та підстави притягнення до юридичної відповідальності та її здійснення повинні бути рівними для всіх суб’єктів, які вчинили правопорушення.

• Юридична відповідальність спрямована на відновлення прав, свобод і законних інтересів, порушених винною особою.

• Санкція завжди повинна відповідати рівню соціальної небезпечності та тяжкості вчинку.

• За вчинене правопорушення повинна відповідати тільки та особа, яка його вчинила, за умов, якщо, звичайно, її вину доведено. Особа може бути притягнута до юридичної відповідальності лише за її власні дії. Виняток становить тільки протиправна поведінка неповнолітніх, які завдали майнової шкоди. В цьому випадку згідно з цивільним правом юридичну відповідальність несуть їх батьки.

• Закон, що встановлює чи посилює відповідальність не має зворотної сили. Засуджена особа звільняється від відповідальності за скоєння злочину, якщо набрав чинності новий закон, який скасовує покарання за таке діяння.

• Слід враховувати обставини, які обтяжують та пом’якшують відповідальність.

• Заходи відповідальності не повинні принижувати людської гідності. Державно – примусові заходи повинні ґрунтуватися на принципі гуманізму, згідно з яким виключається можливість вибору жорстких та негуманних заходів впливу на винну особу.

• До винної особи можна застосовувати лише одне покарання одного виду відповідальності за вчинення нею одного правопорушення. При цьому особа може нести одночасно різні види відповідальності (наприклад, кримінальну та цивільну, адміністративну та дисциплінарну тощо).

Згідно з принципом законності, як правопорушення розглядаються тільки ті діяння, які передбачені чинним законодавством. Відповідно до ч.2 ст.58 Конституції України ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавались законом правопорушеннями.

По-перше, принцип законності передбачає, що притягнення до юридичної відповідальності повинно здійснюватись лише на підставі закону за правопорушення, що вступив у силу і був доведений до загального відома;

По-друге, фактичною підставою юридичної відповідальності є правопорушення - винне протиправне діяння, скоєне деліктоздатною особою;

По-третє, притягувати до юридичної відповідальності можуть тільки уповноважені законом органи і тільки в установленому законом порядку;

По-четверте, міра покарання за скоєне правопорушення чітко обмежується санкцією правової норми і може бути пом’якшена, але не повинна перевищувати верхньої межі санкції;

По-п’яте, реалізація юридичної відповідальності здійснюється у встановленій законом процесуальній формі.

Принцип невідворотності полягає у тому, що правопорушення повинно обов’язково за будь – яких умов тягти за собою відповідальність правопорушника.

Якщо правопорушення скоєне, а відповідальність не наступила, то це спричиняє шкоду авторитету закону та влади.

Впровадження в суспільну свідомість уявлення про неминучість покарання за порушення норм права є важливим виховним і попереджувальним правопорушення фактором.

Головний зміст принципу невідворотності полягає в тому, ніхто не може бути звільнених від відповідальності без законних підстав.

Принцип доцільності втілюється як принцип відповідності заходів покарання цілям юридичної відповідальності.

Подібні заходи повинні відповідати тяжкості вчиненого правопорушення з урахуванням вимоги індивідуалізації відповідальності.

Принцип доцільності гарантується правом правоохоронних та судових органів обирати і застосовувати більш доцільну санкцію до винної особи.

Для цього передбачено різні види санкцій, які дозволяють урахувати умови вчинку і індивідуальність винної особи.

Це дає можливість досягти цілей відповідальності тому, що вона покладена на конкретного правопорушника, який несе відповідальність особисто. Примусові ж заходи до нього є максимально індивідуальними.

Також принцип доцільності передбачає обов’язок вирішувати питання про можливість пом’якшення відповідальності або про відмову її застосування, якщо можливо досягти мети юридичної відповідальності без застосування державного примусу.

Принцип обґрунтованості передбачає:

По-перше, об’єктивне вивчення обставин справи, збір та оцінку доказів, аргументованість висновку про те, чи винна особа, яка притягується до відповідальності,чи було скоєно правопорушення, чи підлягає застосуванню передбачена санкція;

По-друге, визначення конкретної міри покарання, стягнення, відшкодування збитків згідно з критеріями, встановленими законом.

Принцип гуманізму заснований на визнанні пріоритету загальнолюдських цінностей, до яких належать права і свободи особи, що носять природний характер і визнаються найвищою соціальною цінністю.

Особи, притягнені до юридичної відповідальності, користуються правами і свободами людини і громадянин. Нормами міжнародного права заборонені жорстокі покарання, які принижують честь і гідність людини, мають характер тортур.

На сьогоднішній зростає кількість країн, які скасували смертну кару.

В країнах, де вона збереглася, смертні вироки виносяться лише за найтяжчі злочини і не застосовуються до вагітних жінок і неповнолітніх.

Вопрос №116

Правови́й ста́тус осо́би — це положення людини у правовій реальності, що відображає її (людини) фактичний стан у взаємовідносинах з суспільством і державою.

Правовий статус виступає найважливішим способом ефективного задоволення потреб та інтересів кожної людини. Закріплений у законі правовий статус особи є не результатом довільних дій держави – він детермінований у кінцевому рахунку об’єктивними конкретно-історичними соціальними факторами і закономірностями, зокрема суспільним становищем і станом свободи індивідів. Також він детермінований і чисто юридично, зокрема принципами правової держави, вимогами міжнародно-правових актів щодо прав людини.

Вопрос №117

Правовий нігілізм — деформаційний стан правосвідомості особи, групи, суспільства, який характеризується усвідомленим ігноруванням вимог закону, цінності права, зневажливим ставленням до правових принципів і традицій, однак виключає злочинний намір. Ігнорування закону зі злочинною метою — самостійна форма деформації правосвідомості. Разом з тим правовий нігілізм породжує правопорушення, у тому числі кримінального характеру.

Дата добавления: 2015-10-13