Правова презумпція

Розрізняють також правову презумпцію — закріплене в праві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Презумпція — припущення про існування факту, котрий вважається дійсним до тих пір, поки хибність такого припущення не буде доведена. Правові презумпції поділяють на:

за можливістю спростування:

- презумпції, що не можуть бути спростовані — це закріплені в законі припущення про наявність або відсутність певних фактів, які не підлягають сумнівам, а тому не потребують доказування. Наприклад, презумпція недієздатності неповнолітнього.

- презумпції, що можуть бути спростовані — це закріплені в законі припущення про наявність або відсутність певних фактів, які мають юридичне значення до того часу, поки відповідно до встановленої процедури не буде встановлене інше. Наприклад, презумпція невинуватості, презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК).

за фактом правововго закріплення:

- законодавчі презумпції. Наприклад, презумпція конституційності законів, презумпція знання законодавства.

- фактичні презумпції.

в залежності від ролі в правовому регулюванні:

- матеріальні. Наприклад, презумпція ринкової ціни угоди.

- процесуальні. Наприклад презумпція невинуватості, презумпція добросовісності.

за сферою дії:

- загальноправові. Наприклад, презумпція законності нормативно-правового акту.

- міжгалузеві. Наприклад презумпція невинуватості.

- галузеві. Наприклад, презумпція добросовістності, презумпція ринкової ціни угоди.

Юридична фі́кція — прийом юридичної техніки, який для цілей правового регулювання визнає існуючими ті юридичні факти, що відсутні в реальному житті, і навпаки.

Фікції використовуються в усіх галузях права без винятку. Це легко пояснюється тим, що будь-яке законодавство (а особливо в романо-германській правовій системі), будучи консервативною системою взаємопов'язаних понять і категорій, не завжди встигає за потребами життя. Інша причина — дотримання принципу економічності у законотворчій діяльності. Набагато простіше надати умовний правовий режим об'єкту, для якого це не властиво, ніж створювати ускладнені правові конструкції, за допомогою яких регулювання буде мати громіздкий характер.

Прикладами фікцій є такі добре відомі інститути:

- усиновлення;

- визначення частки у спільному майні подружжя;

- представництво і довіреність;

- рухомі й нерухомі речі;

- гроші;

- правова природа юридичної особи;

- позовна давність та поновлення строків позовної давності тощо.

До похідних належать юридичні фікції, які пов'язані з юридичною діяльністю, тобто такі, введення яких зумовлене потребою спрощення цивільних правовідносин. Фактично, такі фікції наближені до поняття аналогії в праві, але мають на меті, як правило, не заповнення прогалин у правовому регулюванні, а створення простих і оптимальних моделей правового регулювання. Обґрунтованою можна вважати навіть точку зору, що аналогія є вужчим поняттям і входить до складу фікцій.

До похідних фікцій можна віднести:

- умови договору комісії (припущення, що комісіонер є власником);

- умови договору міни (припущення, що має місце договір купівлі-продажу);

- норми про право власності на інформацію (припущення про інформацію як різновид майна, хоча насправді інформація не є майном, а тому не може вважатися предметом права власності) тощо.

Вопрос №70

ПРАВОВЫЕ КАТЕГОРИИ — систематизированная форма выражения правового знания, своеобразные сгустки человеческой мысли, совокупность таких мыслей, вобравших в себя знания о государственно-правовых явлениях, их свойствах и признаках. В определенном смысле правовые категории, если пренебречь методологической строгостью, можно представить как предельное правовое понятие. В то же время от правовых понятий категории права существенно отличаются. Правовые категории выполняют роль своего рода системообразующих логических узлов, с помощью которых научное познание проникает в сущность и содержание государственно-правовых явлений. Они отличаются своей фундаментальностью, представляя собой логическую основу, вокруг которой выстраивается система понятий, образуя «гнездо», «семью» правовых понятий, их логический ряд («право», «государство», «действие права», «правовая система», «правовая среда», «правовая культура» и др.).

В своей совокупности правовые понятия и категории образуют тот юридический инструментарий (категориальный аппарат юридической науки), оперируя которым познающий право и государство «проникает» в юридическую ткань, осваивает область правового в его концептуально-понятийном выражении.

Вопрос №71

Правове регулювання — це упорядкування суспіль­них відносин здійснюване державою за допомо­гою права і сукупності правових засобів, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток.

Держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи через використання влади, а право — через нормативне регулю­вання. Останнє споконвічне покликано бути стабілізуючим і заспокійливим фактором завдяки принципам волі і справедли­вості, які містяться у ньому.

Метод правового регулювання — це підхід до впорядкування певного роду суспільних відносин, що зумовлює використання певних юридичних засобів. Як відомо, суспільні відносини є досить різними і неоднорідними за своїм складом, учасниками, причинами їх виникнення та припинення. А отже, ми стикаємося з проблемою, що один і той самий метод не в змозі забезпечити регулювання всіх сфер суспільних відносин. Метод правового регулювання характеризується трьома основними чинниками:

- порядок установлення прав та обов’язків

- ступень їхньої визначеності і самостійність дії суб’єктів

- шляхи забезпечення прав і обов’язків

1. Імперативний метод (метод владних вказівок) – це один із основних методів правового регулювання, який передбачає категоричну та детальну регламентацію поведінки учасників правових відносин. Він спирається на субординації і підпорядкуванні, а також використовується для регулювання найбільш значущих для держави інтересів. В імперативному методі правового регулювання ширшим є застосування встановлення обов’язків, обмежується державою ініціатива суб’єктів суспільних відносин, серед юридичних документів, в основному, переважаючими є акти одностороннього волевиявлення, а правова регламентація має загальний характер. Характерними рисами імперативного методу є:

- Сувора підлеглість одних суб’єктів іншим

- Виконавська дисципліна

- Пряме виконання вказівок юридичними та фізичними особами

Імперативний метод також супроводжують – зобов’язання (право покладає на особу обов’язку активного типу, що спонукає її до вчинення певних юридично значущих дій) та заборони (право покладає на особу юридичний обов’язок пасивного типу, згідно з яким він не має вчиняти певні юридичні дії). Зміст певної норми доходить до учасників однакових відносин певного типу зверху, від державних органів, що наділені нормотворчими повноваженнями і, як наслідок, характер таких відносин між особами перетворюється на відносини підпорядкованості. Цей метод є найбільш характерним для кримінального, адміністративного, конституційного права та ін. Завдяки зазначеним властивостям імперативний метод також називають – авторитарним чи методом владних підкорень.

2. Диспозитивний метод – це один із методів правового регулювання, який передбачає впорядкування суспільних відносин за допомогою дозволів, які передбачають вільну саморегуляцію суб’єктами власної поведінки, на основі принципів права.

Диспозитивний метод здійснюється шляхом:

- Установлення правил, що встановлюють межі дозволеної поведінки

- Субсидіарних правил, які застосовуються тільки в тому разі, якщо особи не домовилась про встановлення певних правил між собою (не забажали або забули їх встановити)

- Правил, що закріплюють принципи правового регулювання певної сфери суспільних відносин.

3. Рекомендаційний метод – це метод правового регулювання, який полягає у наданні учасникам правових відносин вказівок, що не несуть в собі обов’язкової юридичної сили, стосовно прийнятої для суспільства для суспільства, ефективної поведінки.

Суб’єктам не забороняється обирати той варіант поведінки, який на їхню думку є найбільш правильним, або використати той варіант, що був рекомендований вказівкою, частково. Прикладом застосування цього методу може слугувати розроблення уповноваженими державними органами певних трудових договорів (контрактів) між роботодавцем та працівником, які сприяють усуненню виникнення всіляких непорозумінь між ними.

4. Заохочувальний метод – це метод правового регулювання, який передбачає створення таких умов, за наявності яких вибір суб’єктом певного варіанта юридично значущої поведінки надасть йому додаткових матеріальних (наприклад, премія) або нематеріальних благ (додаткові дні відгулу).

Метод використовує стимулювання за допомогою комплексного застосування різних способів правового заохочення такої поведінки суб’єктів, яка є найбільш бажаною для досягнення цілей, що поставлені державою.

Вопрос №72

Механізм правового регулювання — це система правових засобів (способів і форм), за допомогою яких забезпечується впорядкування суспільних відносин, їхня відповідність вимогам правових норм.

Механізм правового регулювання утворюють:

1. Норми права і принципи права, об'єктивовані в законах та підзаконних нормативно-правових актах.

2. Акти тлумачення права (інтерпретаційні акти).

3. Акти застосування норм права (правозастосувальні акти).

4. Правовідносини, суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин. Правове регулювання являє собою процес послідовного використання правових засобів для розвитку суспільних відносин, шляхом врегулювання поведінки їхніх учасників, тобто механізм правового регулювання складається з ряду стадій.

Перша стадія механізму правового регулювання є регулювання суспільних відносин на нормативно-правовому рівні, тобто регулювання всіх відносин даного виду, які виникають й існують, за допомогою встановлення певної правової норми.

Друга стадія передбачає індивідуалізацію певної правової норми щодо вимог певного конкретного випадку. На цій стадії правозастосувальні акти закріплюють за суб'єктом правовідносин певні суб'єктивні права чи юридичні обов'язки.

Третя стадія механізму правового регулювання — це реалізація правової норми у правомірній поведінці суб'єктів правовідносин. На цій стадії відбувається реалізація норм права, тобто досягається безпосередній результат дії механізму правового регулювання.

Вопрос № 73+74

Правове регулювання — це державно-владний вплив на суспільні відносини за допомогою правових засобів, з метою їхнього впорядкування, утвердження, охорони і розвитку.

Правове регулювання обумовлене рядом факторів, зокрема:

а) рівнем економічного розвитку суспільства;

б) соціальною структурою суспільства;

в) рівнем зрілості, стійкості суспільних відносин;

г) рівнем правової культури громадян і посадових осіб;

д) рівнем визначеності предмету, засобів і методів правового регулювання.

Право у суспільному житті має не тільки юридичний (регулятивний), але й інші види впливу, такі як виховний, ідеологічний тощо. Тому, розрізняють правовий вплив і правове регулювання. Ці два поняття розрізняються, по-перше, за сферою дії і, по-друге, за механізмом дії. Сферою правового впливу є економічні, політичні, соціальні та інші відносини. Сферою правового регулювання є тільки відносини, які врегульовані правовими нормами. Механізм дії правового впливу полягає у впливові права на свідомість суб'єктів правовідносин, у той час як правове регулювання впливає на їхні дії. Правовий вплив — це вплив права на свідомість суб'єктів суспільних відносин в різних сферах суспільного життя.

Правове регулювання конкретних суспільних відносин здійснюється за допомогою певних способів, зокрема:

1. Дозвіл — це такий спосіб правового регулювання, при якому суб'єктові конкретних суспільних відносин надається право на здійснення певних дій або на утримання від них. Суб'єкт має право на отримання... або особа не зобов'язана доказувати свою непричетність до злочину.

2. Зобов'язання — це закріплена у правових нормах обов'язковість поведінки суб'єкта за певних обставин.

3. Заборона — це закріплена у правових нормах обов'язковість утримання від вчинення певних дій.

Тип правового регулювання — це загальний порядок суспільних відносин, який полягає в особливостях поєднання його способів.

Розрізняють два базові типи правового регулювання: Загальнодозвільний — це такий тип правового регулювання, який передбачає можливість вчиняти будь-які дії, за винятком тих, вчинення яких прямо заборонено законом. Цей тип правового регулювання виражається формулою: “дозволено все, що прямо не заборонено законом”.

Спеціальнодозвільний — це такий тип правового регулювання, який забороняє будь-яку діяльність, але, при цьому, правовими нормами формулюються конкретні випадки звільнення від цієї заборони. Цей тип правового регулювання виражається формулою: “дозволено тільки те, що прямо передбачено законом”.

Вопрос №75

Дата добавления: 2015-10-13