Химерні химери – частина четверта, або майбутнє минулого.

Я прокинувся о дев’ятій годині ранку, вікно у кімнаті було відчинене и мене розбудив напевне вітер що грався занавісками. Знову одне и те саме –чиясь зйомна хата, бухло, спорт, тьолки, словом все як треба. Голова моя боліла, руки тремтіли, а всередині мене ще й нестерпно сушило. Лише на силі волі піднявши своє тіло з ліжка я пошкандибав до кухні – треба чогось випити бо розкладуся нахуй на атоми від пекла що горіло в моєму шлунку.

Літня пора приємна тим що якщо ти проспав цілий день в тебе є ще цілий вечір - ніяких тобі робот, навчань, та прочої хуєти, самий тільки фрідом! Але зараз на дворі єбошив сніг, а календар показував ранок суботи. Ну хоч так. Відіспався. По дорозі на кухню зайшов до ванної, вмився, прочистив клики, покоцав щетину на фотографії. Ні, треба чогось таки випити!

Кухня. Я дістав з потаємних нутрощів холодильника «кісонверт» і вилив з нього те що зосталося після вчора. А, до речі, «кісонверт» - це пакет з під соку, «кіс» це «сік» ззаду наперед, а «конверт» це тому що з паперової ємності пакет легко перетворювався на «конверт» - знайомі моїх знайомих возили «дід» у таких пакетах з під соку через кордон з Польщею, час від часу. Але я вам не раджу повторювати, хіба тільки якщо в вас немає непотрібних тисяч шість-десять доларів на викуп своєї не фартової душі з аду міліцейських постанов.

Ніякого «діду» в пакеті я не знайшов і це було добре – зараз мені треба було зібратися і якнайліпше все усвідомити. Ліричний відступ можна вважати відкритим.

На той час пройшов майже місяць з того часу як ми з Анею розійшлися знову у різні боки як негри і ППС. Вже місяць я жив без неї. Ви спитаєте як воно мені наразі? Я відповім. Похуй. А тоді? Тоді ні. Мені не було якось космічно гірко і тяжко, але щось усередині не давало мені миттєво забути її.

Щоб стало трохи ясніше, я скажу декілька слів про наші з нею екс-стосунки.

After літній срач 2010, ми тимчасово припинили спілкування. Тимчасово, тому що трохи згодом, десь через півроку св*язок відновився за моєї ініціативи. Нахуя я тєє робив питається? Але я не жалцкую. Після гостин у неї, ввечері першого січня щось у мені відпало і цю порожнечу в душі миттєво заповнила вона, своїми словами, своїми рухами…собою.

Мабуть мені дійсно було потрібно те все. Тоді мені здавалося що вона найкраща людина яка була поряд зі мною на той час. Юнацький максималізм чи хуй його зна що то було, але ідилія припинилася вже через три місяці. Ми знову виїбали один одному мізки та знову розбіглися (Я повернувся до свого лайфстайла, вона до себе в раківлю) тепер вже на завжди. Звісно тоді я ще не знав що назавжди, ні не тому що в мене вже був хитрий план як «повернути» її до себе пізніше, ні, просто десь в глибині мене мабуть мерехтіла наноіскра надії що ВСЕ можна повернути з абсолютно любої крапки деструкції. Тепер я кажу вам авторитетні слова – тільки якщо деструкція не в живому організмі і не в відносинах, тоді можна повернути усе, навіть коліно через коліно. Якщо ж ваше кохання почало гнити, а через рік ви це побачили – ви останній мудозвон і так вам і треба. Та не буду відходити від теми.

Всі ці події зоставили на мені свій відбиток, а я ще був молодим ліричним героєм, і інколи мене заносило навіть у драму, як наприклад зараз. Звісно ніякої драми не було, але відчуття деякої драматичності усієї цієї хуєти все ж таки було трохи присутнім.

Зараз я сидів на своїй кухні, родаки слава яйцям знову з*єбали кудись у гості, сестра з*єбала до свого статевого партнера, а я припершись у третій годині ночі, бухий в дишло зостався спати занурившись у пральну машину, з якої батько зрозумівши що діалогу не буде витяг мене, і переніс до моєї кімнати. «Спасибі тату», - подумав я і підняв вгору чашку з чаєм на манер келиха з вином. Сигарета з файним надписом «Harvest» тліла у попільничці, я самими тільки губами тягнув терпкий зелений чай з жасмином (обожнюю його), а надворі лютувало сонце роблячи тим самим ілюзію літнього настрою. Перший місяць літа, йоб його матір, де ж ти блядь є, літо, коли я охуєваю від холоду та снігу зимою.

Отже, згадаю все що не згадував. Я не знаю як там важко було їй, і чи було, але я знаю те що я пам*ятаю безліч моментів з нашого сумісно прожитого часу.

Я пам*ятав як ми вперше поцілувалися - це було на розі Пушкінської і ще якоїсь там вулиці, 19 січня 2011 року, о 19.52 – я не псих, в мене просто пам*ять добра. Я пам*ятав як вперше прийшов до неї у гості, це було першого січня о 19.10. Я пам*ятав її гардероб до деталей. Я пам*ятав її рухи, її манеру говорити, я пам*ятав її запах. Я не забув і того як вперше ми стали ближчі ніж просто друзі, це було в ніч з 29-го на 30 січня 2011 року. Я пам*ятав музику яку ми тоді слухали, кіно яке ми тоді дивилися, смак чаю який ми тоді пили. Я все пам*ятав. Навіть її день народження, хоч пам*ять саме на такі дати в мене чомусь слабка. Інколи я забував дату дня народження ліпшого друга, але її – пам*ятав впевнено.

Зараз згадуючи як бездумно все пройшло та скінчилося я всміхаюся і роблю затяжку міцного диму. Це було рік тому.

Зараз є один нюанс який не дає мені з головою порину у безодню спогадів та відчуттів, але про нього пізніше.

На тих вихідних, перериваючи свій письмовий стіл у пошуках однієї книжки я знайшов аркуш з роздрукованим текстом. То було моє творіння, піврічної давнини.

Йобаний в рот, напевно я був під клеєм щоб написати, та ще й роздрукувати таке.

«Я посмотрел на ее фотографию. Она улыбалась, и выглядела счастливой. Откуда мне было знать так ли это на самом деле…

Мы были рядом друг с другом, а сейчас – порознь. И мне не не хватало ее. Точнее - не хватало, но не ее…или ее, но не в том смысле. Было ощущение непередаваемое словами. Когда видишь что-то, потом осмысливаешь увиденное, импульс в сознании рождает наиболее яркие картинки воспоминаний. Как тогда… «Привет, я соскучился по тебе…»А через полгода мы будем ругаться в «аське» после чего я буду чувствовать себя злостно правым и виноватым в одночасье. Что за сентиментальное дерьмо… но в любом случае это то что я ощущаю. Ощущал. Мне не хватало ТОЙ ее, какой она была с ТЕМ мной. Мы созданы для других пар, для других отношений, мы не подходим друг другу, это я уже уяснил. И вот я посмотрел на то, как ее обнимает другой, и хоть мне уже все равно, и мне есть кого любить, мое сердце все равно один раз ударилось сильнее чем обычно. Кто мы? Если бы мы могли быть другими, говорить другие слова, совершать другие поступки, дорожить бы нам сейчас друг другом, так как дорожат только расставшиеся навсегда люди. Это было бы глобальным микродостижением, но цена оказалась выше, чем я ожидал от своих возможностей, хотя если быть честным – желаний. Желания, вот что сука губит нас, когда мы полностью отдаемся им. Попадаем в плен собственной фантазии. Черт, а я все о том же. Мы НЕ БУДЕМ ДРУГИМИ, МЫ ИТАК ДРУГИЕ. GAME OVER. Я подумал еще об одном – может быть я ошибаюсь, но вдруг есть и моя заслуга в том, что замочек висевший на ее сознании до моего появления в ее жизни снят отчасти и моими усилиями. Я хорошо помню тот первый, скомканный поцелуй который «определил» меня на три месяца жизни. И это было чертовски клёво. Хорошо что память не переписать, по крайней мере, пока. И никто, ни она, ни я сам не испорчу ту радость, которую впитал в себя ТОГДА.

Я погасил свет и подошел к окну. Темнота мягко пропитывалась лунным светом. Снег белизной выравнивал контраст с сизым небом. Как давно. Казалось, это все было вчера».

В той же вечір, на балконі, папірець був вжитий як запальничка для сигарети. Коли таке є в пам*яті воно не має права бути назовні, у реальному світі. Досить, це вже заїжджена тема і я не хочу до неї повертатися. А аркуш – він звісно трохи освіжив картинки свідомості, але й цього було достатньо щоб підтвердити правильність моїх рішень.

Коли ми тільки розбіглися, я йшов додому, це було четвертого квітня, наша з нею розмова щойно закінчилася. Я йшов рішуче повний рішучих рішень. Вона зосталася там звідки я пішов. Прийшовши додому я зачинився у своїй кімнаті і за допомогою контр страйку дві години боровся в шаленим бажанням напитися, перемогло віскі, яке зосталося з мого дня народження, трохи більше половини пляшки. За півгодини зробивши собі льоду в формочці, я відніс його до кімнати. Батьки щось дивилися по телеку, у залі, сестри не було в цілому, як классу. Я знову зачинився і почався «кутьож та угар…напрімєр!».

Фіраночку поширше, віски з льодом, «Sepultura» у колонках, і так я заливав свою дурість. Тоді я думав що заливав почуття. Зараз знаю що заливав дурість.

От така хуйня малята, як все почалося так і скінчилося, робіть усе так щоб не шкодувати, думайте що робите і з ким, і не вживайте занадто алкогольні напої. Вічно ваш Я.

Присвячується Анні Усиковій. Dunhill Maklaud 2010-2012.

Лед улицами по воде плывет Лужами стынут небеса пасмурные Весенний свет скоро придет И перестанет зима быть ненастною Смена температуры как смена настроения Холодно было за окном Но наберемся немного терпения Чтобы тепло стало мире И нам в нем DM 28/02/12

Дата добавления: 2015-10-13