Загальна характеристика формаційної концепції суспільства. Поняття

СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ФОРМАЦІЯ.
При вивченні будь-якого складного системного обєкта неминуче вирішення проблеми типології.

Без цього неможливо побудувати саму систему обєкта, виявити закони і закономірності її розвитку, прогнозувати ще невідомі її елементи, властивості, ознаки. Типологія грец. відбиток, форма, зразок і слово, вчення — сукупність методів розєднання елементів системного обєкта та їх групування в узагальнену ідеалізовану модель чи тип наприклад, типи рослин, тварин, воєн, темпераменту та ін..
Суспільство — складна соціальна система. її типологія -фундаментальне завдання соціальної філософії з причини необхідності розробки проектів майбутнього суспільства, ідеального суспільства, тобто суспільства як ідеалу, в якому немає місця недолікам і вадам суспільства, що існує. Це завдання належить до вічних. Ще Платон розрізняв три історичні типи суспільства: природний; суспільний, але не відповідний природі людини; розумний чи ідеальний, майбутній.
Вперше у філософії про наявність в історичному процесі обєктивної логіки розвитку оголосив Г. Гегель. Такою він вважав ступінь усвідомлення людьми своєї свободи і відповідно до неї розрізняв у суспільстві три його типи, що послідовно змінюють один одного: східний, античний і німецький. У суспільстві східного типу люди ще не усвідомлювали своєї свободи, і тому були рабами; у суспільстві античного типу частина людей усвідомила свою свободу, тому перетворилась на соціальну групу вільних, а решта залишилася рабами; лише в суспільстві німецького типу всі люди стали вільними. Г. Гегель стверджував, що всесвітня історія прямує зі Сходу на Захід, Європа є її кінцем, а Азія — початком. Отже, у цій типології Г. Гегель відступає від свого діалектичного методу, абсолютизує німецький тип суспільства. Однак у ній очевидне і раціональне: відмова від субєктивізму та емпіризму суспільство справді розвивається в напрямі зростання ступеня свободи: від царства необхідності до царства свободи; вказівка на неоднозначність реального суспільства й історичного типу різні країни неоднаково відповідають сутності типу; констатація необхідності вивчення країни найбільш розвинутої стадії певного типу для дослідження історичного типу в цілому.
Друга половина XIX ст. у галузі філософського пошуку основ типізації суспільства ознаменувалася відкриттям матеріалістичною соціальною філософією формаційної методології. Обєктивним критерієм вирізнений і вивчення типів соціальних систем з різних причин були виробничі відносини.
По-перше, будь-яке суспільство не існує без виробничих відносин. Кожне з них змушене виробляти матеріальні засоби життя. Це виробництво обєктивно суспільне, виробники в його процесі обовязково вступають в економічні, тобто у виробничі, відносини між собою.
По-друге, виробничі відносини виражають прямий і послідовний звязок в історії між усіма етапами її розвитку і всіма сферами життя і діяльності суспільства. Кожне нове покоління людей змушене включатися у виробничі відносини, створені попередніми поколіннями, жити і працювати під їх визначальним впливом.
По-третє, виробничі відносини виражають повторюваність у розвитку суспільства і становлять базу для зведення численних і різноманітних суспільних відносин у різних країн і народів до кількох типів.
По-четверте, виробничі відносини динамічні, вопи завжди перебувають у русі, зміні та розвитку, неоднозначні і за ступенем своєї зрілості. Цей динамізм зумовлює відмінності між народами і країнами навіть одного історичного типу.
Такими були основні обставини, відповідно до яких формаційна методологія взяла за обєктивний та істотний критерій типології суспільства виробничі відносини.
Поки соціологи обмежувалися дослідженням тільки ідеологічних суспільних відносин, вони не змогли виявити повторюваності, отже, закономірності в розвитку різних народів і країн. Справжню повторюваність у суспільному русі було відкрито у процесі вивчення матеріальних суспільних відносин. На її основі вдалося узагальнити всю розмаїтість емпіричного матеріалу про розвиток різних соціальних систем в одному понятті — суспільно-економічна формація, що виражає конкретно-історичний тип суспільства як цілісність, що функціонує і розвивається за обєктивними законами.
Зі створенням вчення про суспільно-економічну формацію, соціальна філософія і соціологія перетворилися на науку, на місце абстрактних роздумів про суспільство взагалі було поставлено конкретний аналіз різних його типів. На відміну від таких категорій, як продуктивні сили, держава, право та ін., у яких відображаються різні сторони суспільного життя, категорія суспільно-економічна формація охоплює всі сторони життя суспільства у їх органічному звязку.
З позиції формаційної методології і вчення про суспільно-економічну формацію протягом історії людства відомо пять основних типів виробничих відносин, яким відповідають пять історичних типів суспільства, або суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, посткапіталістична. Отже, суспільно-економічна формація — поняття соціально-філософське. Належність якоїсь країни до певної суспільно-економічної формації не залежить від місця її розташування на планеті чи століття буття. У цьому понятті фіксуються в теоретичній формі тип суспільства, його історично минущий характер, історичний процес як закономірна зміна суспільно-економічних формацій.
Формаційний поділ суспільства не тотожний реальному історичному процесу. Суспільно-економічна формація — це ідеалізація історії, обєкт у чистому вигляді, але вона дає змогу досліднику враховувати всю складність, поліваріантність обєкта, загальні закономірності поступального руху, обєктивну логіку його розвитку; перейти від опису суспільних явищ до наукового їх вивчення, виокремлювати як загальне для всіх країн одного історичного типу, так і те, що їх відрізняє. Специфічні закони розвитку кожної суспільно-економічної формації є водночас загальними для всіх країн, у яких вона наявна чи утверджується. Структура всіх суспільно-економічних формацій аналогічна і відрізняється лише ступенем їх зрілості та розвинутості.
Кожна формація становить цілісну систему. її матеріальну основу становить спосіб виробництва — історично-діалектична єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Вона включає також історично визначену сукупність суспільних відносин.
Компонентом системи будь-якої суспільно-економічної формації є не один історичний тип виробничих відносин, а принаймні три і більше: залишки виробничих відносин попередньої формації, виробничі відносини певної формації та елементи майбутньої. Наприклад, за капіталізму функціонують залишки феодальних виробничих відносин, капіталістичні та елементи посткапіталістичних відносин, що формуються. Сукупність усіх виробничих відносин кожної конкретної формації утворює її реальний базис, або економічну структуру.
Базис визначає надбудову суспільства. Категорія надбудова відображає ідеологічні суспільні відносини, суспільну свідомість, організації і установи, в яких вони закріплюються.
У більшості відомих суспільно-економічних формацій надбудова диференціюється на політичну, правову, моральну, естетичну, релігійну та ін., що є системами відповідних суспільних відносин свідомості, організацій і установ. Так, політичний вид надбудови включає політичну свідомість, політичні відносини, як форму політичної діяльності і політичну організацію суспільства органи влади з такими засобами, як збройні сили, міліція, розвідка і контррозвідка; політичні партії і рухи масові громадські організації — профспілки, інші обєднання і спілки громадян. Водночас усі види надбудови інтегруються в певну цілісність: політичні рішення, наприклад, ґрунтуються на принципах і нормах права, які у свою чергу спираються на норми моралі тощо.
Базис і надбудова діалектично єдині й історично конкретні. Кожна суспільно-економічна формація має специфічні базис і надбудову. Надбудова формується відповідно до свого базису. Сукупність базису і надбудови характеризує конкретний тип суспільно-економічної формації. Базис як економічна форма виробництва одночасно є змістом надбудовних форм і відносин. Чистого базису не буває, тому, аналізуючи конкретне суспільство, для одержання повної і точної картини рівня його розвитку і зрілості необхідно розглядати не тільки панівний тип виробничих відносин і відповідні йому явища надбудови, а й усю сукупність різних типів виробничих відносин, які становлять економічну структуру певного суспільства.
Надбудова відносно самостійна щодо базису. Вона може випереджати базис чи відставати від нього, має внутрішню логіку розвитку. Методологією дослідження взаємозвязків базису і надбудови є діалектика філософських категорій змісту базис і форми надбудова. Ігнорування цієї діалектики, тим більше підміна її субєктивізмом, обертається, як правило, серйозними втратами для багатьох людей і цілих держав. Наприклад, тривалий час у колишньому СРСР взаємозвязки між базисом і надбудовою регулювалися диктаторською політичною надбудовою. Ціною величезних зусиль і жертв країна була виведена на провідні економічні позиції у світі. Однак у підсумку все закінчилося економічною кризою небувалих розмірів, руйнуванням величезної держави, а створені па її руїнах держави па багато років опинилися на узбіччі світового розвитку.
Надбудова справляє активний зворотний вплив па базис, отже, па все суспільство. Так, передові ідеї стають могутньою рушійною силою, сприяють прогресу суспільства, і навпаки, відсталі і реакційні ідеї гальмують суспільний рух і можуть бути навіть причиною величезних людських трагедій.
У структурі суспільно-економічної формації специфічне місце посідають соціальні відносини: між особою і суспільством, класами, соціальними групами і верствами населення, історичними спільнотами людей, у родині та побуті тощо. Всі вони закріплюються в таких елементах суспільно-економічної формації, які безпосередньо до базису і надбудови не входять, але визначаються ними і мають на них активний зворотний вплив. До таких відносин належать: наука і культура, етноси, родина і побут, соціальні групи, суспільні класи і соціальні верстви населення.
Кожній суспільно-економічній формації притаманний свій тип культури. Однак це не означає розриву в розвитку культури, знищення старої культури, відмову від культурної спадщини і традицій. Законом розвитку культури є спадкоємність, яка визначає не тільки активне використання новими поколіннями попередньої культури, а й її вплив на формування культури майбутніх поколінь. На жаль, відомо чимало прикладів, коли у роки до корінних суспільних перетворень та зміни суспільно-економічних формацій, знищувалися обєкти і предмети культури на тій підставі, що вони нібито служили попередньому політичному ладу. Проте обєктивні закономірності розвитку культури свідчать, що, навпаки, необхідне бережливе і турботливе ставлення до культури минулого як основи культурного прогресу.
У звязку з цим соціальна філософія покликана вирішувати і таку актуальну сьогодні проблему, як взаємодія культур. Різноманітність культур — обєктивна реальність. У суспільній свідомості до неї склалося двоїсте ставлення: як до єдиної світової культури у Всьому її розмаїтті і як до несумісного набору локальних, регіональних, національних, етнічних культур, кожна з яких стимулюється своїми принципами і нездатна до взаємодії з іншими культурами.
Матеріалістична соціальна філософія обґрунтовує істинність першої позиції: світова культура єдина у своїй різноманітності. її основами є єдність історичного процесу, універсальна природа праці, людської діяльності взагалі, інтеграція та інтернаціоналізація світового співтовариства. Локальні, національні культури сформувалися в періоди відособленого розвитку народів, утворення народностей і націй, однак кожна з них виражає в особливій формі всезагальний, загальнолюдський зміст. Якщо обєкт, предмет, явище чи процес відповідає критеріям культури, то він входить до її змісту незалежно від місцезнаходження чи історичної епохи походження. У жодного народу, держави ніколи не належали до культури, наприклад, тероризм, бандитизм, алкоголізм, наркоманія, будь-які дії з руйнування здоровя і психіки людини.
Отже, не штучна ізоляція, а навпаки, взаємодія, взаємозбагачення, взаєморозуміння, синтез культурних досягнень є ще однією загальною закономірністю розвитку і функціонування культури. Boнa реалізується через розвиток, удосконалення, розквіт кожної з локальних культур. Відмінність культур — одне з джерел різноманітності історичного процесу, міжкультурна взаємодія — істотна його частина. Як не може бути культури поза чи до людини, так не може бути і людини поза чи до культури. Культура — це сутність, родова якість людини. Культурними не народжуються, а стають: кожна людина вчиться бути культурною.
Отже, культура є одночасно базисним і надбудовним компонентом суспільно-економічної формації. Світ культури — світ самої людини, який від початку і до кінця вона створює сама. У культурі людина представлена головним чином як творець, як субєкт їх змін і перетворень. Ідеал культури конкретного народу, держави, регіону — загальнолюдські матеріальні і духовні цінності, рух до яких е магістральним шляхом соціального прогресу суспільства і кожної особи.
Як наука і культура, матеріальними і духовними компонентами суспільно-економічної формації є одночасно родина і побут. Безпосередньо до базису і надбудови вони не належать, але залежать від них і активно впливають на їх розвиток і функціонування.
Родина — мала група людей, яка ґрунтується на шлюбі чи кровній спорідненості, стосунках між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми.
Шлюб — історично зумовлена, санкціонована і регульована суспільством форма стосунків між чоловіком і жінкою, що встановлює їх права і обовязки один до одного та до їх дітей. Суспільство охороняє і захищає шлюб, зобовязує його учасників матеріально забезпечувати і виховувати один одного і своїх дітей. Соціальна сутність шлюбу визначається системою суспільних відносин, головним чином морально-правових, оскільки чоловік і жінка виступають у ньому як особистості і громадяни держави. Серед моральних цінностей шлюбу особливо актуальні для його стабільності — індивідуальне статеве кохання, шлюбний і батьківський обовязок, взаємна повага і допомога. Правове і моральне регулювання шлюбних відносин не суперечить свободі шлюбу. Воно спрямоване на зміцнення і удосконалення родини.
Родина — специфічний соціальний інститут, який взаємодіє з економікою, політикою, правом з усіма сферами суспільства, змінюється під їх впливом і має відносну самостійність, є елементарною клітинкою суспільства. Родина у суспільстві виконує функції регулювання міжстатевих стосунків, відтворення населення і виховання дітей, ведення господарства і побутового обслуговування.
Як стійкий соціальний інститут родина виникла в період розпаду родового ладу. Для кожної суспільно-економічної формації характерні свої історично зумовлені форми родини. Вони еволюціонують від полігямії до моногамії в таких напрямах, як забезпечення рівності подружжя, подрібнення великих сімей і окреме проживання старших і молодших поколінь, посилення виховної і зменшення ролі господарсько-побутової функцій.
Отже, у правовій державі юридичну основу родини становить шлюб. Зміцнення і удосконалення родини та сімейних стосунків — загальна закономірність розвитку суспільства.
Побут — невиробнича сфера життєдіяльності людей, у якій вопи задовольняють потреби в харчуванні, одязі, житлі, лікуванні та підтриманні здоровя, освоєнні духовної культури, спілкуванні, відпочинку, розвагах. У широкому розумінні побут — уклад повсякденного життя. Він с частиною базису і надбудови одночасно. Його стан і розвиток визначаються в кінцевому підсумку способом виробництва. Водночас він суттєво впливає на всі сфери життєдіяльності людей працю, громадську діяльність, настрій, поведінку.
Розрізняють суспільний, сімейний, індивідуальний, молодіжний, міський, сільський та інший побут. Під впливом соціально-економічних і географічних умов у різних народів сформувався комплекс побутових норм, традицій, звичаїв, обрядів. Разом з тим за мстою і завданнями, предметами й умовами задоволення потреб людей побут інтернаціональний. Значення побуту в житті людей постійно зростає, особливо у звязку із сучасною урбанізацією суспільства і збільшенням вільного часу.
Інтернаціоналізація побуту, його збагачення в процесі соціально-економічного і культурного розвитку суспільства — ще одна загальна закономірність його функціонування і удосконалення.
Особлива роль у складі суспільно-економічної формації належить соціальній структурі суспільства. Boнa визначається способом виробництва і також входить одночасно до базису та надбудови.
Соціальна структура суспільства — це сукупність класів, соціальних груп і верств населення, система відносин між ними. Обєднання людей у великі і малі групи відбувається обєктивно і за різними ознаками. За головною ознакою — відношення до засобів виробництва — люди обєднуються у суспільні класи раби і рабовласники, капіталісти і пролетарі та ін., у соціальні групи інтелігенція, службовці, у верстви всередині класів і соціальних груп робітники вищої і середньої кваліфікації, чорнороби, технічна і художня інтелігенція та ін..

85 СУСПІЛЬНИЙ ПРОГРЕС, ТА ЙОГО КРИТЕРІЇ. ІСТОРІЯ ЛЮДСТВА ЯК ПРОГРЕС СВОБОДИ.
Зрозумівши суть основних джерел та рушійних сил суспільного прогресу, слід перейти до поняття спрямованості історичного прогресу, його критеріїв і характеру протиріч. Посилаючись на складність ситуації, деякі філософи — песимісти взагалі заперечують існування суспільного прогресу. З точки зору діалектико-матеріалістичного розуміння прогрес існує обєктивно, незважаючи на наявність в ньому серйозних протиріч економічні негаразди, міжнаціональна напруженість, економічна криза тощо. Обєктивною причиною соціального прогресу є саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес, якщо і заявляється, носить тимчасовий характер і повинен переходити в стабілізацію, а потім в прогрес. Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії — освіта, рівень демократії та свобода, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресу є зміна суспільно-економічних формацій, епох, поворотних моментів тощо. Прогрес буває двох типів — прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і досягається в результаті утиску експлуататорських класів і прогрес неантагоністичного суспільства, який є постійним і досягається рівномірно всіма класами та групами суспільства. Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний процес перетворення класів і націй, народних мас, особи з обєкта пригноблення, експлуатації в субєкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільного прогресу наприклад, боротьба за перемогу ринкових відносин в Україні та країнах СНД.

Дата добавления: 2015-08-21