Методи емпіричного та теоретичного рівня наукового пізнання

Емпіричний від гр. еmреіrіа — досвід рівень знання — це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень обєкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.
Теоретичний рівень — це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.
Людина починає процес пізнання обєкта із зовнішнього його опису, фіксує окремі його властивості, сторони. Потім заглиблюється в зміст обєкта, розкриває закони, яким він підлягає, переходить до пояснення властивостей обєкта, обєднує знання про окремі сторони предмета в єдину, цілісну систему, а отримане при цьому глибоке різнобічне конкретне знання про предмет і є теорією, що має певну внутрішню логічну структуру.

На кожному з рівнів наукового пізнання застосовуються свої методи. Так, на емпіричному рівні використаються такі основні методи, як спостереження, експеримент, опис, вимірювання, моделювання. На теоретичному рівні — аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, ідеалізація, історичний та логічний методи тощо.

Методи емпіричного рівня пізнання

Спостереження — це планомірне і цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ, їх властивостей і звязків в природних умовах або в умовах експерименту з метою пізнання обєкта, що досліджується.

Основні функції спостереження такі:

- фіксація та реєстрація фактів

- попередня класифікація фактів, вже зафіксованих на основі певних принципів, сформульованих на основі існуючих теорій

- порівнювання зафіксованих фактів.

З ускладненням наукового пізнання дедалі більшої ваги набувають мета, план, теоретичні установки, осмислення результатів. Внаслідок цього зростає роль теоретичного мислення у спостереженні.

Особливо складним є спостереження в суспільних науках, де його результати значною мірою залежать від світоглядно-методологічних установок спостерігача, його ставлення до обєкта.

Метод спостереження є обмеженим методом, тому що з його допомогою можна лише зафіксувати певні властивості і звязки обєкта, але неможливо розкрити їх сутність, природу, тенденції розвитку. Всебічне спостереження обєкта є основою для експерименту.

Експеримент — це дослідження будь-яких явищ шляхом активного впливу на них за допомогою створення нових умов, відповідних меті дослідження, або шляхом зміни проходження процесу в певному напрямку.

На відміну від простого спостереження, яке не передбачає активного впливу на обєкт, експеримент — це активне вторгнення дослідника в природні явища, в хід процесів, що вивчаються. Експеримент — це такий вид практики, в якому практична дія органічно поєднується з теоретичною роботою думки.

Експеримент широко застосовується не лише в природничих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє важливу роль у пізнанні та управлінні суспільними процесами.

Експеримент має свої специфічні особливості порівняно з іншими методами:

- експеримент дає можливість досліджувати обєкти в так званому чистому вигляді

- експеримент дає змогу досліджувати властивості обєктів в екстремальних умовах, що сприяє більш глибокому проникненню в їх сутність

- важливою перевагою експерименту є його повторюваність, завдяки чому в науковому пізнанні цей метод набуває особливого значення і цінності.

Опис — це зазначення ознак предмета або явища як суттєвих, так і несуттєвих. Опис, як правило, застосовується відносно одиничних, індивідуальних обєктів для більш повного ознайомлення з ними. Його метою є дати найбільш повні відомості про обєкт.

Вимірювання — це певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного обєкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. За допомогою вимірювання визначається відношення однієї кількісної характеристики обєкта до іншої, однорідної з нею, прийнятої за одиницю вимірювання. Основними функціями методу вимірювання є, по-перше, фіксація кількісних характеристик обєкта;

по-друге, класифікація та порівняння результатів вимірювання.

Моделювання — це вивчення обєкта оригіналу шляхом створення та дослідження його копії моделі, яка за своїми властивостями певною мірою відтворює властивості обєкта, що досліджується.

Моделювання використовується тоді, коли безпосереднє вивчення обєктів з деяких причин неможливе, ускладнене чи недоцільне. Розрізняють два основних види моделювання: фізичне і математичне. На сучасному етапі розвитку наукового пізнання особливо велика роль відводиться компютерному моделюванню. Компютер, який функціонує за спеціальною програмою, здатний моделювати найрізноманітніші реальні процеси: коливання ринкових цін, орбіти космічних кораблів, демографічні процеси, інші кількісні параметри розвитку природи, суспільства, окремої людини.

Методи теоретичного рівня пізнання.

Аналіз — це розчленування предмета на його складові сторони, ознаки, властивості, відношення з метою їх всебічного вивчення.

Синтез — це обєднання раніше виділених частин сторін, ознак, властивостей, відношень предмета в єдине ціле.

Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи пізнання. Пізнання предмета в його конкретній цілісності передбачає попереднє розчленування його на складові і розгляд кожної з них. Це завдання виконує аналіз. Він дає можливість виділити суттєве, те, що становить основу звязку всіх сторін досліджуваного обєкта. Тобто, діалектичний аналіз є засобом проникнення в сутність речей. Але, відіграючи важливу роль у пізнанні, аналіз не дає знання конкретного, знання обєкта як єдності різноманітного, єдності різних визначень. Це завдання виконує синтез. Отже, аналіз і синтез органічно взаємоповязані і взаємообумовлюють один одного на кожному етапі процесу теоретичного пізнання.

Абстрагування — це метод відволікання від деяких властивостей та відношень обєкта й, одночасно, зосередження основної уваги на тих, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності. Зрозуміло, що абстрагування розчленовує, огрублює, схематизує цілісну рухому дійсність. Однак саме це і дає змогу більш глибоко вивчити окремі сторони предмета в чистому вигляді. А отже, і проникнути у їхню сутність.

Узагальнення — це метод наукового пізнання, який фіксує загальні ознаки та властивості певної групи обєктів, здійснює перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.

У процесі пізнання нерідко доводиться, спираючись на вже існуючі знання, робити висновки, які є новим знанням про невідоме. Це здійснюється за допомогою таких методів, як індукція і дедукція.

Індукція — це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. Це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно повязана з нею.

Дедукція — це метод пізнання, коли на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей.

Ідеалізація — це спосіб логічного моделювання завдяки якому створюються ідеалізовані обєкти. Ідеалізація спрямована на процеси мислимої побудови можливих обєктів. Результати ідеалізації — не довільні. У граничному випадку вони відповідають окремим реальним властивостям обєктів або допускають інтерпретацію їх, виходячи з даних емпіричного рівня наукового пізнання. Ідеалізація повязана з мисленим експериментом, внаслідок якого з гіпотетичного мінімуму деяких ознак поведінки обєктів відкриваються чи узагальнюються закони їх функціонування. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.

Історичний і логічний методи органічно поєднані. Історичний метод передбачає розгляд обєктивного процесу розвитку обєкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями. Це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності.

Логічний метод — це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять.

Завданням історичного дослідження є розкриття конкретних умов розвитку тих чи інших явищ. Завданням логічного дослідження є розкриття ролі, яку окремі елементи системи відіграють у складі розвитку цілого.

80 ФОРМИ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ ФАКТ, ПРОБЛЕМА, ГІПОТЕЗА, ТЕОРІЯ.
Основні форми наукового пізнання: науковий факт, проблема, гіпотеза, концепція, теорія

Форми наукового пізнання
Наукове пізнання як відносно самостійна, цілеспрямована пізнавальна діяльність — складний багатокомпонентний процес, що охоплює: 1 пізнавальну діяльність спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки щодо своєї професійної діяльності; 2 обєкти пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з обєктами виробничої діяльності, а також практики в цілому; 3 предмета пізнання, який детермінується обєктом пізнання й проявляється в певних логічних формах. Разом з тим наукове пізнання охоплює не тільки методи та засоби пізнання, а й уже сформовані логічні форми пізнання й мовні засоби. Проте концепції, теорії, наукові гіпотези тощо — це не тільки результат, ай форми наукового пізнання, спрямовані на досягнення істинного достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Таким чином, наукове пізнання вирішує чітко окреслені завдання, що визначаються цілями пізнання і, в свою чергу, детермінуються практичними потребами суспільства й потребами розвитку самої науки.

Емпіричний рівень пізнання не зводиться лише до форм і методів чуттєвого сприйняття. Експериментальне дослідження, предметна діяльність передбачає й теоретичні дії, мислительну діяльність, спрямовану на постановку завдання, вирішення проблеми тощо. Проте й теоретичне пізнання не зводиться лише до оперування абстракціями, поняттями, категоріями, принципами тощо. Теоретична діяльність вчених природодослідників, гуманітаріїв та су спільників, якщо вона хоче бути ефективною й успішною, має спиратися на практику, експеримент, спостереження, оскільки вони забезпечують дослідника фактами.

Зрештою, наукові теорії завжди виходять з певних фактів, а їх теоретичні конструкції отримують статус обєктивної істини, лише спираючись на факти. Не можна конструювати звязки і вносити їх у факти, а необхідно виводити їх із фактів і, знайшовши, доводити їх, наскільки це можливо, досвідним шляхом1. Історія розвитку суспільної практики й науки засвідчує, що доки люди не вміли та й не могли взятися за вивчення фактів, вони створювали відірвані від досвіду, схоластичні теорії. Тільки на ґрунті фактів почала розвиватися справжня наука, спершу природознавство, а згодом гуманітарні та суспільні науки.

Факти не лише живлять, стимулюють, а й рухають пізнавальний процес. Науковий інтерес породжує потяг субєкта до знання, що виявляється спочатку у формуванні проблеми, суть якої полягає у спрямованості зусиль субєкта на підтвердження чи спростування певних положень і фактів. Під час процесу формується гіпотеза, котра завдяки експериментальному чи теоретичному підтвердженню веде до формування вищих форм наукового пізнання концепцій, теорій, ідей.

Факт — це не лише чуттєво-дане у відчуттях, сприйняттях і переживаннях субєкта, як стверджують

субєктивні ідеалісти. Матеріалістична філософська традиція розглядає факт як явища, події, процеси, форми руху матерії, котрі увійшли в сферу пізнання, стали предметом і надбанням людської діяльності й культури.

Факт — це те, що нам відоме, про що ми дізналися в процесі спостереження, експерименту, досвіду, практики. Знання про обєкт загалом чи окремі сторони, грані предмета, явища стають обєктивними, незалежними за змістом від свідомості субєкта. В цьому розумінні факт — це неспростовна річ.

Спростувати факт можна тільки фактом. Проте в контекст науки входять, зберігаються й обробляються не самі по собі події чи явища, а їх теоретичні конструкції — як опис цих подій, фактів, як емпіричне знання. Описання обєктивних досвідних, експериментальних фактів, що піддаються спостереженню й можуть бути зафіксовані в мові чи інших знакових системах, становить науковий факт. Логіко-гносеологічною формою наукових фактів є так звані факто-фіксуючі судження, речення, слова тощо. Особливістю таких фактів є те, що вони наукові, тобто істинні, перевірені практикою і допускають досвідну перевірку. Це однаковою мірою стосується не тільки фактів природознавства, а й наукових фактів зі сфери гуманітарного та суспільствознавчого знання. Факт має не тільки гносеологічне, а і методологічне значення, оскільки спростувати свідому, логічно послідовну брехню чи помилку можна, лише відшукавши точний, правдивий і перевірений факт, обдумуючи те, що перевірено1.

Проблема — це форма й засіб наукового пізнання, яка поєднує в собі два змістові елементи: знання про незнання й передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображанням ситуації, яка обєктивно виникає в процесі розвитку суспільства як суперечність між знанням про потреби людей у певних практичних чи теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх досягнення. Проблема — це субєктивна форма відображення необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона одночасно є засобом досягнення й методом пошуку нових знань. Постановка проблеми — це вихід зі сфери уже вивченого у сферу того, що належить іще вивчити. Проблема як знання про незнання відображає негативний момент проблемної ситуації, який свідчить про обмеженість пізнавальних і практичних можливостей субєкта на певному етапі розвитку. Як пошуковий метод проблема вбирає в себе нове знання, але воно має характер припущення й поряд з істинними положеннями містить і помилки. Проблема — це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, в якому істинне переплітається з неістинним, обєктивний зміст невіддільний від субєктивного. Це початковий етап становлення наукової теорії. В цьому разі

проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її застосування для вирішення поставлених завдань, а також визначення меж її застосування. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки одних проблем до їх вирішення, а потім до постановки нових проблем і подальшого їх вирішення.

Гіпотеза — це форма й засіб наукового пізнання, за допомогою якого формується один із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного й точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для розвязання певної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експериментів за допомогою перевірки, доведення. Після цього гіпотеза замінюється новою гіпотезою або перетворюється на наукову теорію. Заміна однієї гіпотези іншою не означає, що попередня була непотрібною на певному етапі пізнання, оскільки висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть у тому разі, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідною формою становлення нової.

На основі зазначених форм наукового пізнання, їх діалектичної єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії.

Концепція від лат. conceptio — розуміння, система — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії. Це науково обґрунтований і в основному доведений вираз основного змісту теорії. Але на відміну від неї він ще не може бути втіленим у чітку систему наукових понять. Концепція не тільки обємна, а й змістова сукупність поглядів щодо обєкта фрагмента дійсності. Вона є не лише способом розуміння, а й тлумачення будь-яких явищ і процесів світу. Водночас концепція — це провідна ідея у системі теоретичних і методологічних знань характеристик, параметрів. Вона органічно поєднує і реалізує пізнавальну й герменевтичну та методологічну функції, забезпечуючи субєкт знаннями про навколишню дійсність, методами і фактами пізнання, розробляючи схеми її тлумачення та пояснення.

Разом з тим концепція — це провідний задум, котрий визначає життєдіяльність індивіда, стратегію дій людини у здійсненні планів, програм, реформ концепція перебудови, концепція реформування аграрного сектору економіки, концепція освіти в Україні тощо.

Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність. Вона має чітку логічну структуру, дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності й суттєві характеристики обєкта. На відміну від гіпотези, наукова теорія є знанням достовірним, істинність якого доведена й перевірена практикою. Вона забезпечує істинне знання та пояснення певної сфери обєктивної дійсності, дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні властивості й звязки. Наукова теорія відрізняється від гіпотези своєю істинністю, а від інших видів достовірного знання — своєю точністю, логічністю, організацією, своїм обєктивним змістом і пізнавальними функціями. Вона не тільки розкриває, а й дає змогу зрозуміти обєкт пізнання в системі його звязків і цілісності, пояснює різноманітність наявних фактів і може передбачати нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Звідси — найважливіші функції теорії: пояснення та передбачення. Теорія не тільки забезпечує ґрунтовне розуміння обєктивної реальності, а й спроможна давати наукові прогнози — сценарії майбутнього розвитку.

Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає звязки, закономірності дійсності й субєктивну мету її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує цілий ряд функцій, основними з яких є: 1 під сумування досвіду попереднього розвитку знання; 2 синтезування знання в цілісну систему; 3 виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4 спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем. Ідея є й формою осягнення в мисленні явищ обєктивної діяльності, й одночасно включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і можливість такого перетворення. Таким чином, ідея є особливою формою наукового пізнання. Вона не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер, але також її розвиток у можливості, в тенденції. Вона фіксує не лише суще, а й належне, спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно зі змістом наявного знання. Ідея не тільки забезпечує індивіда знанням про обєктивну дійсність чи її фрагмент, а й дає йому теоретичні рекомендації, креслення, як і що змінити, перетворити. Сказати: Я маю ідею — означає, що я не тільки знаю, що являє собою обєкт, а й володію теоретично шляхами, методами, засобами його перетворення, тобто знаю, як його змінити.

Дата добавления: 2015-08-21