Форми чуттєвого та раціонального рівня пізнання.

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін — чуттєвого та раціонального знань, які неможливі одне без одного. Органи чуття надають розумові відповідні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні висновки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди певною мірою усвідомлені, теоретично навантажені, регулюються розумом.
Чуттєве пізнання живе споглядання здійснюється за допомогою органів чуття — зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, а й всесвітньої історії. Органи чуття — єдині двері, які відкриті для інформації про навколишній світ, яка потрапляє до свідомості. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємоповязаних формах. Це — відчуття, сприйняття та уявлення.
Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.
Відчуття можна розділити на зорові відіграють чи не найважливішу роль, слухові, дотичні, смакові, нюхові. Як правило, відчуття є складовою більш складного образу — сприйняття.
Сприйняття — цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.
Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.
Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні.
Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних звязків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.
Відбувається воно в найтіснішому звязку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною математична, формально-логічна мова, хімічні формули тощо. Мислення людини є не тільки природною якістю, але набувається людиною як соціальним субєктом у процесі історії, предметної діяльності та спілкування. Певною мірою рівень соціального буття зумовлює спосіб мислення конкретної епохи, своєрідність логічних структур та звязків на кожному її етапі.
Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення — розсудок і розум.
Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.
Це здатність послідовно й коректно будувати свої думки, класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком та взаємозвязками. Головною функцією розсудку є розкладання та обчислення. Розсудок є побутовою, повсякденною формою мислення, іншими словами — здоровим глуздом. Логіка розсудку — це формальна логіка, яка більше переймається готовим знанням, ніж становленням його змісту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.
Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.
На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх законів та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаємозвязку, розвитку й всебічно. Головним завданням розуму є поєднання різнобічного, навіть протилежного; занурення у глибинні причини та чинники досліджуваних явищ. Розум формує та розвиває знання в єдності з його формою та змістом. Процес розвитку мислення передбачає взаємозвязок та взаємоперехід розсудку і розуму. Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу до відносно сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру формалізації: перехід від розуму до розсудку.
Основою форм мислення логічних форм є поняття, судження та умовивід, на основі яких вибудовуються складніші форми.
Поняття — форма мислення, яка відображає загальні історичні звязки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.
Судження — форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності, їх звязки.
З понять та суджень складається умовивід, який є рухом від одних понять до інших і відображає процес отримання нових результатів у пізнанні.
Умовивід — форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.
Щоб отримати істинне результативне знання, необхідно не тільки мати істинні засновки посилки, але й дотримуватись правил висновку. Є індуктивні рух думки від одиничного, окремого до загального та дедуктивні від загального до одиничного умовиводи. Раціональне пізнання повязане не тільки з чуттєвими, але й з нераціональними ірраціональними, надраціональними формами пізнання. В результаті пізнання іншим, ніж раціональний, шляхом набувається знання іншого ґатунку. Тут відіграють важливу роль уява, фантазія, емоції, афекти, інтуїція, одкровення, тобто здатність безпосереднього осягнення істини без передуючого логічного розкладу та доведень.
Релігійні філософи-ірраціоналісти Г. Сковорода, М. Бердяєв та ін. спиралися у своїх гносеологічних концепціях саме на надраціональне пізнання, наголошуючи на ролі одкровення, осяяння істиною. Важливу роль інтуїції зазначали й деякі раціоналісти. Так, Декарт вважав, що для ефективної реалізації його методу необхідна інтуїція, за допомогою якої можна усвідомити першопринципи. Важливою, на його думку, є також дедукція, яка дає змогу отримати результати, висновки з першопринципів, начал усього. Інтуїція як єдиний правомірний засіб пізнання була висунута на передній план у гносеології А. Бергсона, який вважав її справжнім філософським методом і протиставляв її інтелекту. На його думку, в інтуїції відбувається безпосереднє злиття обєкта з субєктом. І якщо в науці панують інтелект, логіка, аналіз, то для художньої творчості характерною є саме інтуїція, яка близька до інстинкту.

78 НАУКА ЯК СПЕЦИФІЧНА ФОРМА ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

Весь хід нашого розгляду пізнавальної проблематики привів до необхідності докладніше з'ясувати суттєві особливості наукового пізнання, адже немає сумніву в тому, що наукове пізнання сьогодні є найрезультативнішим і найавторитетнішим. Ми досить часто, обговорюючи якісь складні питання, посилаємося на науку, чекаємо саме від неї або рішучих підтверджень деяких суджень і позицій, або безсумнівних їх спростувань.

Наука виникає як спеціалізований та спеціально культивований вид пізнавальної діяльності, як свідоме нарощування техні-ко-технологічного аспекту пізнання та свідомості. За загальним погодженням сучасних дослідників, наука починається там і тоді, де й коли техніко-рецептурні знання про те, як слід діяти, щоб отримати певний результат, починають обґрунтовуватись, доводитись, аналізуватись. Загалом наука виникає як розроблення і фіксація внутрішньої необхідності у предметній діяльності людини. А тому вона повинна вбирати в себе принаймні такі змістові компоненти: за змістом її можна поділити на: > знання про світ, > про алгоритми дій та дійових операцій та знання про можливості людини в її ставленні до світу. Звідси випливає загальна класифікація наук:

" науки про форми та сфери існуючого (природознавство, історія, соціологія, етнографія, анатомія, психологія та ін.);

^ науки логіко-методологічного напряму (математика, логіка, теорія систем, програмування та ін.);

гуманітарні науки (філософія, культурологія, філологія, релігієзнавство, естетика та ін.).

Лише беручи всі ці наукові напрями в комплексі, ми можемо скласти виправдане уявлення про науку взагалі. В загальному плані термін "наука" використовується у трьох основних значеннях: 1) в найширшому значенні - як будь який свідомо відфіксова-ний досвід (в такому випадку ми кажемо "Це буде мені наукою"); 2) в нормативному значенні - як сукупність достовірних, перевірених та обгрунтованих знань у будь-якій сфері пізнання; 3) у вузькому значенні - як природознавство, в якому домінує логіко-ма-тематичний апарат. Свого часу І. Кант виголосив тезу про те, що в кожній галузі знання рівно стільки науки, скільки в ній є математики. Математизоване природознавство, починаючи з XVII ст., стає у Європі взірцем науки як такої. Тому є своє пояснення, бо саме таке спрямування наукового натхнення призвело до швидкого технічного прогресу в Європі. Але таке тлумачення науки невиправдано звужує її зміст та функції

суттєві ознаки:

■^ наявність проаналізованого та систематизованого достовірного знання, узагальненого до ступеня вираження у ньому суттєвих зв язків пізнаваної предметної галузі (відкриття та дослідження законів тих явищ, що вивчаються);

■^ наявність методологічно-операційної складової частини, за допомогою якої можна як перевіряти наявні знання, так і отримувати нові;

■^ наявність вихідних принципів та аксіом, загальнофіїософських припущень, що лежать в основі кожної науки, надаючи її змісту та викладу характеру системної єдності;

•Ь задоволення певної соціальної потреби.

У дещо спрощеному виразі характерні ознаки науки подають як єдність її мови, структури (в тому числі- і логіки) та функцій.

У реальному суспільно-історичному існуванні наука постає у трьох проявах:

певна сукупність знань, відомостей, інформації;

діяльність, спрямована на продукування таких знань;

сукупність соціальних колективів, інститутів та установ, що забезпечують здійснення зазначеної діяльності; серед численних наукових об'єднань особливого значення надають поняттю "наукове співтовариство" - це певна сукупність людей, що реально включені у взаємну діяльність в межах певної галузі наукового пізнання або в межах науки в цілому.

Знову-таки, у спрощеному варіанті наука постає як знання (1), діяльність (2), інститути (3),

Звернемо увагу на найважливіші особливості науки як пізнавальної діяльності.

Наукове пізнання постає як усвідомлене та свідомо організоване, тобто знання про те, як продукувати, нагромаджувати та поліпшувати знання це стає можливим за допомогою методу, як генетичного складника науки.

Дата добавления: 2015-08-21