Перший позитивізм

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші, склався в19 ст.. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології.

Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

• пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;
• вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);
• у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.
• вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом в роботі «Курс позитивної філософії» та Гербертом Спенсером у 10-томнику «Синтетична філософія». Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.

51 ФІЛОСОФІЯ ПОЗИТИВІЗМУ ТА НЕОПОЗИТИВІЗМУ. ПРИНЦИПИ ВЕРИФІКАЦІЇ ТА ФАЛЬСИФІКАЦІЇ.
Як особливий філософський напрямок позитивізм склався у 30-х роках XIX ст. Перші положення позитивізму сформулював французький філософ Огюст Конт 1798-1857. Співзвучні їм були положення англійських філософів Джона Стюарта Мілля 1806-1873 та Герберта Спенсера 1820-1903.
Основним принципом позитивізму є твердження: справжнє, позитивне Конт: слово позитивне означає реальне, на противагу химеричному знання можна одержати лише як результат окремих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання, а філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.
Конт проголосив рішучий розрив з філософською метафізичною традицією. Він стверджував, що наука не потребує філософії, яка б стояла над нею. Однак це не виключає існування синтезу наукового звання, за яким можна зберегти стару назву філософії. Так, філософія зводиться до загальних висновків із природничих і суспільних наук. Її претензії на розкриття причин і сутності процесів чи явищ, за Контом, мають бути викинуті з науки. Наука не пояснює, а лише описує явища і відповідає не на питання чому, а на питання як. Реальне знання дає лише відчуття, фактичне існування чуттєвих речей. Позитивне виявляється тотожним змісту відчутно-фактичного існування. Але ігнорування питань причинності, сутності виникнення, становлення дійсності va інших філософських проблем привело до розвитку агностичного вчення про непізнаваність обєктивної реальності, в сутність якої можна проникнути лише за допомогою релігії зокрема, на думку Спенсера, а не за допомогою науки.
Неопозитивізм формується у 20-ті роки XX ст.. Його основні ідеї викладено в книзі австро-англійського філософа Людвіга Вітгенштейна 1889- 1951 Логіко-філософський трактат 1921. Це — своєрідний маніфест неопозитивізму.
Вперше ідеї неопозитивізму чітко проявилися в діяльності Віденського гуртка, на основі якого сформувалася течія логічного позитивізму. Тут чітко простежується еволюція позитивізму від обґрунтування наукового знання до аналізу мови, висловів людини, з яких виводиться сутність світу і самої людини. Тут під виглядом очищення філософії від
псевдопроблем і псевдовисловлювань усуваються з неї суто філософські проблеми.
На думку неопозитивістів, очищенню філософії сприяє розроблена ними процедура верифікації перевірки. Вона передбачає перевірку висловлювань термінів, безпосереднє порівняння пізнавальних образів з фактами обєктивної реальності. За Вітгенштейном, світ є сукупністю фактів, і тому він є універсумом мови. У звязку з цим завданням філософії е чіткість висловлювань, речень. Так, функцією філософії е розяснення діяльності людини в мовному світі. Філософія — це не теорія, а діяльність, метою якої є чіткість висловлювань.
Всі висловлювання і поняття, на думку Вітгенштейна, розподіляються на осмислені істинні та науково неосмислені неістинні, тобто безглузді. Людина повинна оперувати лише осмисленими положеннями та поняттями. Безглуздими положеннями і поняттями є всі філософські положення і поняття, оскільки вони є найбільш загальними і не піддаються верифікації перевірці і не можуть бути зведені до первинних, атомарних висловлювань, що фіксують конкретний факт реальності.
Згідно з цією логікою безглуздо, наприклад, говорити: є матерія, немає матерії, матерія первинна, свідомість вторинна або питати чи є Бог і т. ін. Аналогічно безглуздими є поняття капіталізм, комунізм, боротьба за мир, людство, фашизм, безробіття, суспільний прогрес тощо. Тому що ці псевдоположення і псевдопоняття не верифікуються.
З цих позицій логічні позитивісти й етику називають псевдонаукою, оскільки моральні висловлювання не піддаються безпосередній емпіричній перевірці.
У звязку з тим, що неопозитивізму не вдалося віднайти наукових критеріїв оцінювання висловлювань, починається новий цикл пошуків, неопозитивізм вступає кінець 50-х — початок 60-х pp. XX ст. до нового етапу свого розвитку — постпозитивізму.
Біля витоків постпозитивізму стоїть австрійський філософ Карл Поппер 1902-1994 — автор концепції критичного раціоналізму. К. Поппер зробив спробу подолати труднощі, що виникли в логічному позитивізмі і які повязані з абсолютизацією ролі емпіричних даних людського пізнання субєктивно витлумачених факторів. Він запропонував замінити верифікацію, метою якої є встановлення істинності тверджень шляхом їх підтвердження фактами, так званою фальсифікацією, тобто пошуками фактів, які не підтверджують, а спростовують певне твердження. Так, К. Поппер заявляє, що факти не можуть підтверджувати жодного теоретичного положення, але здатні їх спростовувати. Будь-які твердження негайно руйнуються як тільки зявляється хоча б один факт, що їм суперечить. Доказ цьому — доля вислову всі лебеді білі, який було спростовано, коли став відомий факт наявності в Австралії чорних лебедів.
Таким чином, попперівський критичний раціоналізм — механічна заміна верифікації фальсифікацією. Це призводить до відмови визнання обєктивної істини. Навіть сам термін істина замінено терміном виправданість.
По суті, фальсифікація не поривала з неопозитивізмом, логічним позитивізмом, як це прагнув довести сам Поппер. Фактично, він займався підчисткою, а не критикою філософських концепцій, що розроблялися неопозитивістами.
На відміну від класичного раціоналізму XVII- XVIII ст. критичному раціоналізму Поппера чужа впевненість людини в її можливості пізнати навколишню дійсність. Тотальний критицизм Поппера переростає в ірраціоналізм, оскільки він піддає сумніву здатності людського розуму.
Філософія Поппера суперечлива. Ідеалістичні вправи в його філософії співіснують з глибокими думками про рух та роль пізнання субєктивного світу людини.
Говорячи взагалі про філософію Поппера, слід підкреслити, що вона не вийшла за межі позитивістських принципів, хоча і є їх своєрідним розвитком. За ці межі не вийшли й інші представники критичної опозиції позитивізму і неопозитивізму, які в філософській літературі отримали назву постпозитивізму.

52 ФІЛОСОФІЯ ПОСТПОЗИТИВІЗМУ. КОНЦЕПЦІЯ НАУКОВИХ РЕВОЛЮЦІЙ Т.КУНА.
Проблема аналізу природи і структури корінних змін наукового знання стала особливо актуальною у звязку з прогресом науки і техніки ХХ століття. У 70-ті роки в західній філософії та історії науки до даної проблеми звернувся у своїй праці Структура наукових революцій Томас Кун. Кіган викликала великий інтерес не тільки істориків науки, а й філософів, психологів, соціологів та багатьох інших.

Погляд автора на розвиток науки викликав масу суперечок. Кун говорив про наявність у розвитку науки нормальних і революційних періодів, але, на відміну від багатьох авторів, які торкалися цієї теми, Кун пішов далі — він почав відповідати на питання відмінності невеликих і докорінних змін, як ці корінні зрушення розвиваються виникають, готуються, які передумови появи цих революційних зрушень у розвитку науки. Томас Кун у своїй книзі критикує коммулятівістскій підхід просте накопичення і зростання наукового знання без розкриття внутрішньої закономірності відбуваються в процесі пізнання змін, пропонуючи свою концепцію розвитку науки через періодично відбуваються революції.

Основні положення теорії Куна зводяться до наступного:

періоди спокійного розвитку періоди нормальної науки змінюються кризою, яка може вирішитися революцією, що замінює панівну парадигму. Під парадигмою Кун розуміє загальновизнану сукупність понять, теорії та методів дослідження, яка дає науковому співтовариству модель постановки проблем і їх рішень.

Книга Томаса Куна Структура наукових революцій — найвідоміша з усіх робіт з історії науки, що вийшли на Заході в останні десятиліття.

Розглянемо основні моменти далі.

Згідно книзі Структура наукових революцій Т. Куна, історію науки можна представити наступною схемою:

Коментар до схеми:

1.При переході до зрілої науці на основі ідей однієї або декількох наукових шкіл виникає загальноприйнята парадигма;
2.одне з головних напрямів діяльності нормальної науки — виявлення і пояснення фактів як фактів, що підтверджують парадигму;
3.при такому дослідженні частина фактів трактується як аномалії — факти, що суперечать парадигмі;
4.в період кризи довіра до парадигми до певної міри підірвано, але вона ще зберігає своє значення;
5.для пояснення аномальних фактів виникає нова теорія як реакція на кризу;
6.в ряді випадків нова теорія може бути вигнаний, а частина аномальних фактів шляхом вирішення задач-головоломок пояснюється старою парадигмою;
7.нова теорія набуває статусу парадигми і, в результаті наукової революції, повністю або частково заміщає стару парадигму.

Висновок

Концепція наукових революцій Куна являє собою досить спірний погляд на розвиток науки. На перший погляд, Кун не відкриває нічого нового, про наявність у розвитку науки нормальних і революційних періодів говорили багато авторів. У чому ж особливість філософських поглядів Куна на розвиток наукового знання

По-перше, Кун представляє цілісну концепцію розвитку науки, а не обмежується описом тих чи інших подій з історії науки. Ця концепція рішуче пориває з цілою низкою старих традицій у філософії науки.

По-друге, у своїй концепції Кун рішуче відкидає позитивізм — панує у з кінця XIX століття течія в філософії науки. На противагу позітівісткой позиції в центрі уваги Куна не аналіз готових структур наукового знання, а розкриття механізму розвитку науки, тобто, по суті, дослідження руху наукового знання.

Дата добавления: 2015-08-21