Загальна характеристика німецької класичної філософії.

Класична німецька філософія — розвиток німецької філософії, що охоплює період кінця XVIII — першої половини XIX ст. Для неї характерні такі основні риси:

- відродження діалектичної традиції

- перехід від субєктивного ідеалізму до обєктивного на основі діалектичної методології

- критика традиційної метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання

- звернення до історії як філософської науки і застосування Гегелем діалектичного методу в дослідженні історії.

Головними представниками класичної німецької філософії були І. Кант 1724-1804, Й. Фіхте

1762-1814, Ф. Шеллінг 1775-1854, Г. Гегещ 1770-1831, Л. Фейєрбах 1804-1872.

Німецька класична філософія не мала єдиного напрямку. Кант був дуалістом, Й. Фіхте — субєктивним, а Ф. Шеллінг і Г. Гегель — обєктивними ідеалістами, Л. Фейєрбах — матеріалістом. Але їх обєднувало те, що стрижневим принципом розвитку німецької класичної філософії було дослідження форм всезагальності.

І. Кант розмежовує розсудок та розум. Якщо розсудок обмежується категоріальним синтезом чуттєвих даних, то розум за своєю природою прагне до того, щоб вийти за межі досвіду й осягнути абсолютне. Це прагнення також має бути предметом вивчення трансцендентальної логіки, а саме трансцендентальної діалектики.

І. Кант визнавав поступальний розвиток суспільства. Ідея суспільного устрою відображала зміст буржуазно-демократичних перетворень, про які мріяла німецька буржуазія. Гармонія між людською дією і винагородою можлива лише в потойбічному житті людей, існування якого, за Кантом, не можна довести, але яке є необхідним постулатом моральної свідомості.

Державу І. Кант розглядає як необхідне вираження колективної волі громадян, а розвиток держави — як поступову реалізацію принципу загального блага. Громадянські, буржуазно-демократичні свободи також є апріорними визначеннями людської сутності, що реалізуються в процесі розвитку суспільства шляхом подолання протиріч між існуючим і належним.

У філософських поглядах Ф. Шеллінга найвизначальнішим є розробка ним філософії природи. Важливими є предмет і метод дослідження. Якщо у Фіхте природа розглядалася не сама по собі, а лише з погляду етики, то для Ф. Шеллінга природа — це самостійний предмет дослідження. Погляди Ф. Шеллінга на природу ідеалістичні: сама матерія, за Шеллінгом, духовна.

Найважливішим досягненням філософії природи Ф. Шеллінга було привнесення діалектики в розгляд природи та її явищ. Ф. Шеллінг визначив необхідною умовою дослідження природи пошук в природі динамічних реальних протилежностей. Тим самим його філософія природи перетворюється в ідеалістичну діалектику природи.

Основною проблемою філософії Шеллінга була ідея тотожності духа і природи. Тут вихідним поняттям служить поняття абсолютного розуму. Крім нього, стверджує Ф. Шеллінг, немає нічого. В абсолютному розумі субєкт і обєкт нерозривно повязані, створюють цілісну нерозрізнюваність субєктивного й обєктивного.

В абсолюті співпадають всі протилежності. Самосвідомість розуму, на думку Ф. Шеллінга, є самосвідомість Бога, тому що Бог і є розум. Так, система тотожності, яка задумана як вчення крайнього раціоналізму, в цих твердженнях стає на шлях ірраціоналізму і містики. У Богові Шеллінг вбачає насамперед особистість. Різниця між Богом і людиною полягає в тому, що в Богові його особистість і свобода безкінечні, а в людині обмежені.

Філософія природи Ф. Шеллінга мала прогресивне значення, але згодом вона перетворюється у так звану філософію міфології й одкровення, де він виступає не лише проти своєї філософії природи, а навіть проти своїх ранніх поглядів на релігію. Він відкидає тепер будь-яку критику Біблії як шкідливий і помилковий раціоналізм.

Видатним представником німецької класичної філософії є Гегель. Мислення, за Г. Гегелем, — є не субєктивна, людська діяльність, а незалежна від людини обєктивна сутність, першооснова, першоджерело всього, що існує: природи, людини, всесвітньої історії.

Мислення, за Г. Гегелем, порівняно з чуттєвим сприйняттям, є вищою формою пізнання зовнішнього світу. Ми не можемо чуттєво сприймати, наприклад, те, чого вже немає минуле, те, чого ще немає майбутнє. Але згідно з його концепцією тотожності буття і мислення мислення і наука пізнають свій власний зміст, і пізнання виявляється самопізнанням духу, тобто самопізнання є абсолютною ідеєю проявом якої є наука внутрішньо властивого їй змісту.

Основними складовими філософії Гегеля є логіка, філософія природи і філософія духу.

Філософію Г. Гегеля піддав гострій критиці Л. Фейєрбах. Головною темою своєї творчості Фейєрбах обрав критику релігії насамперед християнства. Цю критику він поєднував з критикою філософського ідеалізму головним чином, ідеалізму Гегеля. Релігія та ідеалізм, за Л. Фейєрбахом, мають одне коріння, а саме: надання самостійної сутності мисленню, яке може бути відділене від людини і протиставлене їй лише у фантазії, а не в дійсності. Люди, як правило, не впізнають авторства власних творінь, тобто продуктів мислення, і приписують це авторство надприродній, надлюдській сутності: чи то Богу, чи то ідеї.

Такий стан буде до тих пір, вважає Л. Фейєрбах, доки не буде подолано дуалістичний погляд на людину, доки не буде визначено, що людина єдина за своєю природою, що в неї немає нічого надприродного, що мислення є таким самим природним актом, як і інші прояви природного світу. Тому предметом філософи, за Л. Фейєрбахом, має бути не дух протиставлений природі і не природа протиставлена духу, а людина як єдність своєї тілесної і духовної сутності. У загадці людини криється загадка всіх світових проблем. Філософія має вивчати людину, а отже, вона має стати антропологією.

44 ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ КАНТА.
Значним станом розвитку новоєвропейської філософської думки була німецька класична філософія другої половини XVIII — першої половини XIX ст. зі своїми головними представниками: І. Кантом, Г. Гегелем, Л. Фейербахом, Й. Фіхте, Ф. Шеллінгом. Вона отримала назву класичної завдяки всесвітньо-історичному внеску в становлення логіки, діалектики, методології, онтології, гносеології, етики та естетики, в дослідження проблем взаємозвязків і розвитку в природі, суспільстві та свідомості людей, їх пізнавальних і діяльних можливостей. Свій початок вона бере від критичного філософського вчення І. Канта 1724- 1804.
І. Кант здійснив у філософії свого роду переворот, суть якого полягає у зведенні гносеології до рангу основного і першого елемента теоретичної філософії. Він розглядав пізнання як діяльність, що відбувається за власними законами, і вперше зробив висновок, що не характер і структура субстанції, яка пізнається, а специфіка субєкта, який пізнає, є головним чинником, що визначає спосіб пізнання і Конструює предмет знання. І. Кант називав свою філософію критичною за її методом аналізу пізнавальних спроможностей, їхньої природи і можливостей. Щодо терміна трансцендентальний, то він виник у схоластичній філософії і позначав обєкти буття, що виходять за сферу обмеженого існування скінченного емпіричного світу: єдине, істина, благо, випадкове і необхідне, дійсне і можливе тощо. Кант надав цьому терміну гносеологічного значення. У його філософії трансцендентальним є все, що має стосунок до апріорних додосвідних, доступних, за формулюванням Канта умов можливого досвіду, формальних передумов пізнання, які організують науковий досвід. У нього це — надіндивідуальне в людині, що зумовлює обєктивність знання. Тому предмет теоретичної філософії в Канта — не вивчення самих по собі речей, природи, світу, людини, а дослідження пізнавальної діяльності, установлення законів людського розуму і його меж. Отже, Кант на місце онтології у філософії поставив гносеологію.
Молодий І. Кант — прибічник природничо-наукового матеріалізму, який він намагався поєднати з ідеями ідеалістичної філософії Г. Лейбніца та його послідовників. Дайте мені матерію, і я побудую з неї світ, тобто дайте мені матерію, і я покажу вам, як із неї має виникнути світ1.
Матеріалізм тієї історичної епохи мав механістичний характер. Кант добре розумів історичну прогресивність механістичного матеріалізму для пояснення природних явищ. Водночас він розумів, що принципи механіки недостатні для осягнення процесів виникнення і функціонування живої природи. Кант не знайшов наукових засад для критики механіцизму, механістичну форму тодішньої матеріалістичної філософії прийняв не як історично минущу, а як сутність матеріалістичного пояснення явищ природи, і дійшов переконання, що виникнення життя, свідомості, мислення не можна пояснити лише рухом матерії. Кант намагався примирити матеріалізм з ідеалізмом, подолати механістичну обмеженість матеріалістичної філософії XVII-XVIII ст., з одного боку, і раціоналістичну метафізику, з її претензією на наддосвідне знання, з іншого.
Як і раціоналісти, І. Кант вважав першочерговим завданням філософії критику догматизму. Однак він пішов далі раціоналістів, оскільки Обґрунтував необхідність піддавати критичному випробуванню і дослідженню також сам розум.
Раціоналісти До кіпця життя Кант не зміг відмовитися від механістичної методології, яка привела його до переконання про принципову нездійсненність філософського монізму: розмаїтість дійсності не можна осмислити, спираючись на один принцип — матеріалістичне начало. Разом з тим вів обґрунтував положения про неспроможність ідеалістичного монізму, тобто виведення незалежної від свідомості реальності а духовного першоначала.

Отже, родоначальник німецької класичної філософії ставив, осмислював, намагався розвязати проблему створення науково-філософського світогляду. Велич Канта виявляється в процесі розвитку його ідей, теоретичного осмислення і світоглядного освоєння його філософії, яка стала основою багатьох філософських шкіл, течій і напрямів

Дата добавления: 2015-08-21