|
Читайте также: |
Космологія може існувати як різновид астрономії, а може поставати і як філософські міркування про сутність та природу космосу; коли ж наголос тут падає на виникнення, походження (чи породження) космосу, то тоді ми маємо справу із космогонією.
На основі вивчення та осмислення суспільства та суспільної історії виникають соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія (або філософія етносу).
Соціологія як окремий напрямок дослідження суспільства і людини виникла у XIX ст., хоча намагання осмислити закономірності їх розвитку присутні у філософії з давніх часів. В своєму реальному розвитку соціологія більше тяжіла до того, щоб бути наукою про факти соціального життя, тому вона перетворилася на емпіричну соціологію та соціологію окремих сторін суспільства, наприклад соціологія сім "і.
Філософські ж осмислення природи суспільного життя, зв'язків суспільства та природи, суспільства та людської індивідуальності поступово набули визначення як соціальна філософія, хоча і до сьогодні вони можуть називатися просто соціологією.
Філософія історії також: ставить граничні питання на адресу історії людства: чому людство перебуває в стані історичного процесу вання, куди прямує історія, хто є їїсуб'єктом.чи існують закони людської історії?
Культурологія виходить із тези про те, що специфічних якостей та ознак як людині, так і суспільному життю надає культуротво-рення, тому вивчення культури постає відмичкою до їх розуміння.
Предмет філософії
На відміну від окремих наук, що вивчають лише деякі області дійсності, предмет філософії охоплює найзагальніші риси дійсності, основи буття і пізнання, що вивчаються не безпосередньо, а через узагальнення даних інших наук та осмислення всієї існуючої культури, її світоглядних структур. Таким чином філософія — раціональна самосвідомість людства, наслідок його прагнення збагнути глибинні основи буття і місце людини у світі.
Фрідріх Гегель так визначав предмет філософії:
| Філосо»Філософія є наукою про причини, або [наукою] про «чому?» |
9. Відмінність між наукою та філософією можна порівняти з відмінністю між об’ектом і суб’єктом. Наукове пізнання абстрагується від самого відношення суб’єкта до об’єктупрагне набути інформації про об’єкт сам собі – про природу (фізика, хімія, геологія та ін.), суспільство (історія, соціологія, політологія та ін.), людину (антропологія, психологія та їн.). Щодо філософії, то її предметом є реальність, розглядувана під кутом зору суб’єкт-об’єктного відношення.
Аналізуючи співвідношення філософії та науки, не можна обійти увагою явище сцієнтизму – уявленню про те, що єдиною істинною формою пізнання може бути тільки раціональне, наукове пізнання, причому в тому розумінні слова “наука”, яке застосовується щодо природознавства. За своє сутністю сцієнтизм (від англ. science – наука) применшує роль і значення всього, що не має суворо раціональної форми.
10 світоглядна функція — філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;
Світоглядна функція філософії полягає в тому, що, даючи людям загальний, цілісний погляд на світ, філософія дозволяє людині визначити своє місце і роль в цьому світі, робить його свідомим учасником цього процесу, ставить перед ним загальнолюдські цілі і завдання соціального прогресу. Ядро світогляду становлять цінності - це феномени людської культури, що виступають як фактори вибору. Вони задають ціннісне ставлення людини до світу, тобто специфічно людський масштаб освоєння світу. Центральне місце, наприклад, у Канта займала тріада «Істина - Добро - Краса». Саме ці цінності визначають те, як людина відповідає собі, зокрема, на сформульовані Кантом питання. Філософія використовує раціональні форми обгрунтування ціннісних орієнтацій, у той час, релігія апелює до божественного авторитету і диву. У цьому криється одна з причин колізій, що виникають між цими формами обгрунтування світогляду
11Гносеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальне відношення людини на розкриття природи і сутності світу, природи і сутності самої людини, загальної структури світу, зв'язків і законів його розвитку, з одного боку, збагачує людей знанням про світ, про людину, а з іншого боку - впливає на кожну з форм суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них у відношенні "людина-світ», а також визначає загальну логіку пізнавального відношення людини до дійсності.
12Методологічна функція
Під методологією варто розуміти систему вихідних, основних принципів, що визначають засіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер відношення до них, характер і спрямованість пізнавальної і практичної діяльності. Ці принципи укладають у собі виражені в загальній формі уявлення про сутність світу і людини, про граничні основи їхній буття, про відношення людини до світу і до себе.
Таким чином, методологічна функція філософії дає для усіх форм суспільної свідомості, для теоретичної і практичної діяльності людини вихідні, що основоположні принципи, застосування яких визначає загальну спрямованість підходу до осмислення дійсності, спрямованість пізнавальної і практичної діяльності. Ця функція припускає, що відношення людини до світу повинно виходити з усвідомлення єю природи і сутності світу і людини, граничних основ буття, усвідомлення людиною свого місця у світі і відношення до нього, усвідомлення загальної структури світу і стану, у якому він знаходиться.
Діалектика і метафізика як методи пізнання
Метафізичний метод - переважає аналітичний метод (метод розбирання), вдається до забуття синтетичний метод. Речі розглядаються окремо один від одного, поза їх зв'язком. Енгельс "Метафизика мислить суцільними протилежностями або так, чи ні". Розвиток розглядається тільки як механічний рух. Цей метод не можна повністю відкидати. При рішенні завдань окремих частин, що вимагають аналізу, в стані спокою він преемлем.
Діалектичний метод – виходить з принципу загального зв'язку і розвитку. З використанням законів діалектики(Гераклид: "В одну і тугіше воду не можна увійти двічі").
13Методи філософії
Кожна наука має свій метод. Проте філософія виступає найбільш загальною методологією, і в цьому суть її власного методу. Можна сказати, що філософський метод (від греч. methodos - шлях, пізнання) є система найбільш загальних прийомів теоретичного і практичного освоєння дійсності, а також спосіб побудови і обгрунтування системи самогофілософського знання.
Різні філософські школи і напрями відповідно до своєї специфіки і розуміння предмета філософії формулюють і використовують різні філософські методи.
Матеріалізм і ідеалізм виступають як найбільш загальні підходи і способи розгляду буття і пізнання. Теорія пізнання ізсамого початку багато в чому визначається тим, що береться за первинне: матерія або свідомість, дух або природа, тобто матеріалістичні або ідеалістичні передумови. У першому випадку, загальний процес пізнання розглядається як віддзеркалення в сознинии об'єктивної дійсності, в другому - як самопізнання свідомості, абсолютної ідеї, спочатку присутніх в речах (об'єктивний ідеалізм), або як аналіз наших власних відчуттів (суб'єктивний ідеалізм).
Наступний аспект розрізнення філософських методів - діалектика і метафізика.
Під діалектикою мають на увазі вчення про найбільш загальні закономірності розвитку буття і пізнання, одночасно вона виступає і загальним методом освоєння дійсності, розглядаючи її як єдність і боротьбу протилежностей. Діалектика в принципі сумісна як з матеріалізмом, так і з ідеалізмом. У першому випадку вона виступає як матеріалістична діалектика (Маркс, Енгельс), в другому - як ідеалістична діалектика (Гегель).
Окрім вказаних методів філософія включає і інші. Відмітимо деякі з них, що мають найбільше значення і поширення:
Сенсуалізм (від латів sensus - почуття) - методологічний принцип, в якому за основу пізнання беруться почуття і який прагне усе знання вивести з діяльності органів чуття, відчуттів, абсолютизуючи їх роль в пізнанні (Эпикур, Гоббс, Локк, Беркли, Гольбах, Фейєрбах).
Раціоналізм (від латів ratio - розум) - метод, згідно з яким основою пізнання і дії людей є розум (Декарт, Спіноза, Лейбніц, Гегель).
Ірраціоналізм - філософський метод, який заперечує або, принаймні, обмежує роль розуму в пізнанні, а приділяє основну увагу ірраціональним способам досягнення буття (Шопенгауэр, Кьеркегор, Ніцше, Дильтей, Бергсон).
14 Аксіологічна функція
ще однією з функцій філософії є аксіологічна функція. Аксіологія — вчення про цінності, філософська теорія загальнозначу-щих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їхніх вчинків. Цінності як філософська категорія відображають певні сторони явищ дійсності, пов'язані з соціальною і культурною діяльністю людини і суспільства. Оцінка одного й того ж явища, наприклад руйнування будинку, житла чи то внаслідок землетрусу, чи то під час війни, може збігатися, а може відрізнятися у людей. Але оцінка буде або позитивна, або негативна. В яких би категоріях ця оцінка не проводилася, — "істина і похибка", "добро і зло", "краса і огидність" тощо — завжди її основою є суб'єктні цінності.Сукупність ціннісних орієнтацій людини — своєрідний маяк свідомості, котрий в разі прийняття загальнолюдських цінностей освітлює шлях до гуманістичних ідеалів, які виробило і вистраждало людство в процесі минулих і сучасних цивілізацій та культур.
15 Джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії
Проте, варто звернути увагу на такий факт: давньосхідна та давньогрецька філософія виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити?
По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше переплетена із іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства - із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами; звертаючись до перших кроків давньосхідної філософської думки, ми знаходимо її у процесі формування, що дозволяє краще зрозуміти природу філософської рефлексії. По-друге, філософська думка/Стародавнього Сходу спиралась, як вже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж антична^Тобто, тут ми маємо можливість "зазирнути" у досить віддалені глибини людської ментальності, побачити якісь первинні зародки людської раціональності.
Зародки філософського мислення Індії сягають у глибоку давнину (середина І тис. до Р. X.).
(Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є "Веди" (із їх назвою споріднено наше слово "відати", "знати"), записані на листях пальми приблизно за 1,5 тис. років до Р. X. До "Вед" входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди входять також і певні тлумачення давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою "Упанішади" (від слова "сидіти поруч"; мається на увазі - поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах "Вед" - самхітах)
Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармічних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське "Я" стає ключовим.
Упанішади найдавніші версії винекнення світу, серед яких важливе значення мали: >виникнення світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого в якості живого); > виникнення світу внаслідок глибокого самозосередження (тапасу) первинного духу; ^виникнення світу внаслідок жертвопринесення (ідея, згідно якої народження та смерть невід 'ємні одне від одного)
► трактування першооснови буття як універсального абстрактного принципу (Брахман), який ототожнюється з індивідуальною духовною сутністю людини, з її душею (атман)
► певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного кола перевтілень душі (сансара і закон карми)
^- міркування про співвідношення дії, активності людини і свободи чем до пояснення природи. (Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи,)які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були(спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші" — повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.
Джайнізм (від слова "джіна " — переможець) закликав людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям. Якщо людина здатна це витримати та ще й не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми.
Йога (засновник – Патанджалі)також ставила перед людиною подібну мету, але шляхом її досягнення вважала впорядкування (це один із перекладів слова "йога "), гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини. Відомо, що в цій справі йоги досягали і досягають вражаючих результатів. Значним досягненням йоги була спроба дослідити людину як систему ("мікрокосмос"), що складається з чотирьох підсистем: "мінерало-людини", "рослино-люди-ни ", "тварино-людини " і "людино-людини ", ідея про синтез їх у вищій підсистемі — "людино-людині". Це була одна з перших спроб філософського обґрунтування розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої системи. Але найважливішим з погляду розвитку філософської думки постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сіддхар-тха з роду Ш’як (563 — 483 рр. до Р.Х.). Життя Г аутами настйіьки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ( "діамантові") істини. Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану "нірвани" - повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.
Буддизм створив оригінальне трактування світобудови. Реальність, доступна чуттєвому спогляданню, є несправжньою, ілюзорною. Насправді існують лише енергетичні "крапки", згущення під назвою "дхарми". Вони перебувають у збудженому, динамічному стані і тому вступають між собою у з'єднання та переплетення. Уся навколишня реальність, як і людина, постає певними вузликами енергетичних зв'язків дхарм. Людина може свідомими зусиллями розв'язати їх сплетіння і випустити дхарми у вільний стан. Це і буде нірвана. Іноді нірвану описують так: у суцільній темряві на поверхні океану плаває лампа з вогником, що ледве освітлює невеличку частину простору. Олія у лампі поступово вигоряє, і вогник згасає. Коли він згасне остаточно, ніхто не зможе сказати, де небо, де вода, а де лампа. Все розчиниться у всьому.
життя — це страждання(народження, хвороба, старість і т.д. причиною страждань є бажання і жага життя
Брахманізм — яскраво виражена анімістична релігія: уся природа одухотворена, всюди існують духи і душі. Душа людини вічна. Після її смерті вона переселяється в тіло іншої людини, тварини, навіть в предмети природи. Таке перевтілення зветься сансарою. Перевтілення людських душ є результатом оцінки людського життя. Винагорода за добро, покарання за вчинене зло в житті — це карма. У кожної людини своя карма, що означає неминучість, збіг не відворотних причин. Ця карма має свої особливості, свої правила для кожної варни, бо Брахма встановив для них дхарми — норми, закони життя — і стежить за їх дотриманням, відповідно оцінюючи життя людини. Якщо людина дотримувалася дхарми, душа її переселиться в тіло людини, яка процвітатиме, матиме успіх у варні, як і попередня людина. Душа може переселитися і в тіло людини вищої касти, навіть в тіло брахмана, а душа брахмана, якщо він дотримувався вимог своєї дхарми, потрапляє в рай. Душа того, хто порушував закони та правила своєї варни, потрапляє в тіло людини нижчої касти, в тіло шудри, раба, навіть тварини, а потім — у пекло.
Релігійна практика брахманізму покликала до життя інститут гуру. Відомо, що брахмани, кшатрії, вайшії, досягнувши певного віку, відбували обряд посвячення у члени своєї касти. У шудрів цього обряду не було. Готувалися до посвячення вони під опікою вчителя — гуру, в домі якого жили на правах слуги, а гуру вважали своїм духовним батьком. Кожен брахманіст мав свого гуру.
Ще одна особливість брахманістського культу — пустельництво. Пустельник, який покинув свій дім, родину, свою діяльність, живучи самотньо аскетом, для брахманіста був життєвим ідеалом.
Вайшешика - одна із шести ортодоксальних шкіл (астіка) класичної індійської філософії, історично тісно зв'язана із індійською логічною школою ньяя.
Вайшешика проголошує своєрідну форму атомізму, постулюючи, що всі тіла фізичного Всесвіту зводяться до скінченного числа атомів. Ця система започаткована у другому столітті до нашого літочислення Канадою, якого називали кана-бхук (поїдач атомів).
З часом вайшешика злилася зі школою ньяя, а після 15 ст. поступово занепала.
Вайшешика визнає дев'ять субстанцій - землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум.
Дата добавления: 2015-08-21; просмотров: 168 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Міфологічний світогляд і філософія | | | Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософії Стародавнього Китаю |