Специфіка соціального пізнання.

Складним і суперечливим є процес пізнання природних явищ і процесів, про що йшла мова раніше, при розгляді гносеологічних проблем. Суспільство ж, є надзвичайно складним і динамічним утворенням, тому його пізнання має свою специфіку, яка породжується обєктом пізнання. Власне, суспільство пізнає само себе, тобто водночас воно є і субєктом, і обєктом пізнання — пізнання є самопізнанням. Звідси актуально й сьогодні звучать слова античних філософів: Пізнай себе і Людина — міра всіх речей. В суспільстві діють люди, звідси — скільки людей — стільки й ідей поглядів, міркувань. Це означає, що суспільні відносини приймають форму суспільних почуттів і настроїв, потреб та інтересів, цілей тощо. Тому специфіка соціального пізнання заключається в необхідності враховувати цілі, інтереси, мотиви діючої у суспільстві людини.

Отже, перша особливість соціального пізнання в тому, що воно вимагає врахування субєктивного фактору, тобто волі, цілей, мотивів людської діяльності. Але як пізнати наміри й мотиви людини Перш за все необхідно враховувати, що реальні речі і відносини, з якими ми маємо справу у суспільстві, є свідомістю людей, опредметненою у їх діяльності. Але в тому, якими і як ми бачимо ці речі і відносини, відображається й наш рівень розвитк у, зокрема спосіб і стиль мислення, наукові методи, які ми використовуємо, а також цілі й ідеали.

Внутрішній світ людини безкінечно складний. Пізнання людини людиною є відтворенням її внутрішнього світу у своїй свідомості, тому соціальне пізнання має органічний звязок з психологією, літературою та мистецтвом. Саме вони допомагають нам досліджувати субєктивний світ людей і проектувати його на пізнання суспільства.

Таким чином, закономірності суспільного розвитку є закономірностями діяльності людей. І хоча між законами природи і законами суспільства є спільне — їх обєктивність, існують і суттєві відмінності між ними: довговічність або ж вічність законів природи — і недовговічність законів суспільства, адже вони виникають разом з виникненням суспільства; закони природи відбуваються, тобто діють стихійно, незалежно від людей, — закони суспільства проявляються у свідомій діяльності людей; закони суспільства мають більш складний характер, вони повязані з високим рівнем організації соціуму як форми руху матерії.

Другою особливістю соціального пізнання є його історичність. Людина завжди живе суспільним життям, включена в ті цінності й культуру, які прийняті у суспільстві. Але історичне пізнання ніколи не може бути засвоєним наступними поколіннями повною мірою, для нього характерна неповнота інформації: щось завжди невідоме, щось ніколи не може бути відтвореним повністю, як, наприклад, духовна атмосфера того часу, так звана аура тощо.

Тому соціальне пізнання в історичному плані є складним процесом, більш того, воно залежить від того, які питання ставить суспільство сьогодні, пізнаючи минуле. Адже у минулому ми шукаємо відповідей, важливих для нашого сьогодення, ми заглядаємо у минуле, прагнучи зрозуміти теперішнє становище. Людина завжди є представником не лише свого часу, але й свого середовища, своїх потреб та інтересів, тому і відповіді на поставлені питання є різними у різні часи і в різних народів.

Отже, знання історії дає можливість визначити тенденції розвитку а особливістю законів суспільства є те, що вони проявляються як тенденції. Тому у минулому соціальне пізнання цікавить те, що впливає на сучасність: нас мало сьогодні цікавлять хрестові походи, але питання становлення держави, менталітету, свободи людини є актуальними для нас і сьогодні, особливо для сучасного українського суспільства.

Накінець , третя особливість соціального пізнання в тому, що у порівнянні з природними явищами чи речами соціальна дійсність складніша й мінлива. Тому її важко відобразити в поняттях, у певній системі категорій. І якщо у природничих науках використовуються штучні мови — чіткі й однозначні — то у соціальному пізнанні ми використовуємо нашу багатозначну, природну мову, ті слова, які вживаємо і в буденній мові, і в науковому пізнанні. Адже сам характер соціальних явищ та процесів не дає можливості точних і однозначних оцінок: наприклад, такі поняття, як доброта, благородство, справедливість, рівність та інші не можуть бути точно визначеними. Але така невизначеність, нечіткість мови соціального пізнання обєктивна, повязана зі складністю предмету соціальної філософії. мабуть, додати ще одну специфічну рису соціального пізнання — обмеженість застосування методу експерименту, надзвичайного важливого методу у природничо-науковому пізнанні, різновиді суспільної практики. Людству сумно відомі масові експерименти, які проводилися у нацистській Німеччині холокост та ін., у сталінські часи в СРСР Гулаг, масові депортації народів тощо; їх трагічні наслідки відчуваються й сьогодні, у тому числі і в Україні… Зокрема ці питання мають важливе значення у питаннях предмета викладу у біоетиці та біобезпеці

Проблема взаємодії субєкта й обєкта має свої особливості в соціальному пізнанні. Тут субєкт і обєкт пізнання збігаються. Суспільство само себе пізнає. Внаслідок цього соціальне пізнання має свої характерні риси.
По-перше, соціальні закони мають в основному статистичний, вірогідний характер. Це зумовлено тим, що суспільство як обєкт пізнання для науки — це система законів, а соціальні закони є результат діяльності людей, тому вони завжди принципово статистичні.
По-друге, в основі соціального пізнання лежить вивчення суспільних відносин, які розділяються на матеріальні і духовні. Відповідно функціонують два різних типи законів: матеріального життя і суспільної свідомості. Перші становлять базову основу, а другі збігаються з ними за змістом як відображення перших.
По-третє, саме суспільне життя змінюється відносно швидко, тому розвиток соціального пізнання відбувається на основі, в основному,

74 ПІЗНАННЯ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ.
Наукова філософія визначає пізнання як процес відображення і відтворення у свідомості людей дійсності, одержання, опрацювання, збереження і використання ними інформації про світ і про себе; набуття нового знання. Учасниками цього процесу є субєкти й обєкти пізнання, а кінцевим результатом — знання.
Субєкти пізнання — це всі ті, хто його реалізує, тобто творчі особистості та їх обєднання, соціальні групи і верстви населення, їх організації та установи, які здобувають нове знання. Особливо важливою є роль вчених і колективів вчених, що роблять наукові відкриття в інтересах суспільного прогресу.
Суттєвою характеристикою субєктів пізнання є їх здібності швидко, глибоко, міцно і оптимальними способами оволодівати знаннями. Серед них актуальні спеціальні здібності; музичні, сценічні, літературні, науково-дослідницькі, агрономічні, ветеринарні та ін. Якісний рівень розвитку спеціальних здібностей визначається поняттями таланту і геніальності. Сукупність спеціальних здібностей талановитого субєкта дає йому можливість одержувати такі продукти своєї діяльності, які вирізняються новизною, досконалістю і суспільною значущістю. Геніальність є вищим ступенем розвитку таланту в принципово важливих галузях творчості субєкта. У цілому субєкти пізнання — це завжди люди з їхніми потребами, інтересами, ціннісними орієнтаціями і соціальними установками, характером, темпераментом, волею, а в підсумку- зі своїм світоглядом. Від світогляду залежать спрямованість пізнавальної діяльності, її мета, вибір методів і засобів пізнання, практична реалізація одержаних знань.
Обєкти пізнання — конкретні речі, предмети, явища і процеси матеріального і духовного світу, на які спрямована пізнавальна діяльність людей. Наприклад, обєктом пізнання фундаментальних наук є закони взаємодії базисних систем природи, суспільства і мислення; прикладних наук — способи застосування результатів фундаментальних наук для вирішення пізнавальних і соціально-практичних проблем; природничих наук — природа; суспільних — людина, суспільство, особистість; технічних — авангардні технології мікроелектронні, робототехнічні, інформативні та ін.. Чим вищий рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше коло обєктів пізнання.
Знання філософія визначає як перевірений практикою результат пізнання дійсності, правильне її відображення у свідомості субєкта, основу для побудови моделей і розроблення програм управління обєктом відповідно до потреб, інтересів і мети субєкта. Знання завжди ідеальні, тому для свого буття вони обєктивуються продуктами праці, технологій, предметами культури за допомогою знаково-символічних засобів природних і штучних мов. У звязку з цим актуальними з розвитком компютерної техніки і електронних систем комунікацій стають такі способи фіксації знань, як банки інформації та експертні системи.
Процес пізнання має діалектичний характер. Для діалектики його компонентів суттєва, по-перше, взаємодія субєктів і обєктів пізнання, її наслідком є перетворення змісту обєкта, що зовнішній для субєкта, па надбання розуму, який пізнає. По-друге, взаємодія субєкта пізнання і знання завершується оволодінням субєктом масивом знання і оцінкою ступеня його достатності для ефективного вирішення теоретичних і практичних завдань. По-третє, взаємодія знання і обєкта пізнання виражається у визначенні ступеня істинності знання, його відповідності обєкту. Висновки про таку відповідність особливо проблематичні в соціальному пізнанні, тобто у пізнанні особи і суспільства, у якому субєкти пізнання є одночасно обєктами пізнання: люди вивчають себе і результати своєї діяльності. У соціальному пізнанні завжди наявні інтереси субєкта, який пізнає, тому таке пізнання завжди певною мірою субєктивне, одні обєкти в його процесі сприймаються різними субєктами неоднозначно. Ця обставина зумовлює необхідність критичного підходу до оцінки результатів соціального пізнання, їх обовязкового зіставлення з вимогами обєктивних законів розвитку людини і суспільства.
Крім соціального, система пізнання включає інші його види. Залежно від глибини проникнення у сутність і зміст обєктів, рівня професіоналізму розрізняють буденне повсякденне, художнє і наукове пізнання; від способу відображення — історичне, економічне, політичне, правове, моральне, естетичне, філософське та релігійне пізнання ; від предмета вивчення — фізичне, математичне, біологічне і та ін. Усі види пізнання, утворюючи діалектичну єдність, розрізняються за механізмами чуттєве і логічне пізнання, підходами емпіричне і раціональне пізнання, методами, що використовуються.
Процес пізнання може бути результативним за умови реалізації в ньому вимог принципів обєктивності, пізнаванності, відображення, творчої активності.
Принцип обєктивності пізнання вимагає вивчати обєкт таким, яким він є насправді. Субєкти пізнавальної діяльності повинні не вносити в результати пізнання нічого від своєї субєктивності бажань, прагнень, ідейних позицій, переконань, ідеалів, орієнтацій, а керуватися тільки обєктивними законами розвитку в їх застосуванні для конкретних обєктів, явищ, ситуацій. Інакше неминучий субєктивізм, тобто необгрунтовані претензії окремих осіб на безгрішність, всезнайство, навязування ними своїх поглядів, думок, позицій іншим людям, як правило, помилкових і навіть фальшивих.
За принципом пізнаванності, пізнати обєкт можна таким, яким він є насправді. Субєктивне мислення і обєктивний світ розвиваються за одними законами. Людина здатна адекватно пізнавати матеріальні і духовні обєкти. Принципових перешкод на шляху руху субєктів пізнання від незнання до знання не існує, а агностицизм науково не обґрунтований. Усі спроби агностицизму довести непізнаванність світу посиланнями на його кількісну і якісну нескінченність, безмежну складність, на субєктивність людських уявлень про нього безпідставні. В агностицизмі немає аргументів, які б не можна було спростувати теорією пізнання наукової філософії. Разом з тим агностицизм — не антифілософія і не заперечення факту існування пізнання, як іноді стверджується у філософській літературі.
Пізнання — сукупність процесів, процедур і методів набуття знань про явища і закономірності обєктивного світу. Пізнання є основним предметом науки гносеології теорії пізнання.
Пізнання — вища форма відображення обєктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення сенсуалізм, і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях раціоналізм. Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього — пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки тощо. Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання гносеологія.

Дата добавления: 2015-08-21