Розділ 28

ОСТАННІ ВИТІВКИ КОРОВ’ЄВА І БЕГЕМОТА

Чи були ці силуети чи вони лише привиділись ураженим переляком мешканцям невдатного будинку на Садовій, певно, з твердістю сказати не можна. Якщо вони були, куди вони безпосередньо поділися, також не знає ніхто. Де вони розрізнилися, ми також не можемо сказати, але ми знаємо, що приблизно через чверть години після початку пожежі на Садовій, коло дзеркальних дверей Торгсину на Смоленському ринку з’явився цибатий громадянин у картатому костюмі, а з ним чорний здоровецький кіт.

Спритно вихляючи серед перехожих, громадянин розчинив зовнішні двері крамниці. Але тієї ж миті невеличкий, кощавий і вкрай недоброзичливий швейцар перетнув йому шлях і дратливо сказав:

- З котами не можна!

- Я вибачаюся, - задеренчав цибатий і приклав вузлувату руку до вуха, наче недочуваючи, - з котами, ви кажете? А де ви бачите кота?

Швейцар вибалушив очі, та й було чого: ніякого кота коло ніг громадянина вже не було, а з-за його плеча замість цього висовувавсь і поривався до крамниці товстун у рваній кепці, справді трохи схожий пикою на кота. В руках у товстуна був примус.

Ця парочка відвідувачів чомусь не припала до вподоби швейцару-мізантропу.

- У нас лише на валюту, - прохарчав він, роздратовано дивлячись з-під кошлатих, наче міллю поточених сивих брів.

- Любий мій, - деренчав цибатий, блискаючи оком через розбите пенсне, - а звідки ж вам відомо, що її в мене нема? Ви робите висновок з одягу? Ніколи не чиніть так, найдорожчий охороннику! Ви можете помилитися, і до того ж вельми тяжко. Перечитайте ще раз хоча б історію славетного каліфа Гарун-аль-Рашида. Але зараз, відкидаючи цю історію тимчасово вбік, я хочу сказати вам, що я наскаржуся на вас завідувачу і понарозказую йому про вас такі речі, що не довелось би вам покинути ваш пост між сяючих дзеркальних дверей.

-- У мене, може, повен примус валюти, - запально встряв у розмову і котоподібний товстун, що так і пхався у крамницю.

Ззаду напирала і вже сердилася публіка. З ненавистю та сумнівом зорячи на дивоглядну парочку, швейцар відсторонився, і наші знайомі, Коров’єв і Бегемот, опинились у крамниці. Тут вони насамперед розгледілись, і потім дзвінким голосом, чутним по найдальших кутках, Коров’єв оголосив:

- Чудова крамниця! Вельми і вельми добра крамниця!

Публіка від прилавків озирнулася і чомусь з подивом дивилася на балакуна, хоча хвалити крамницю в того були всі підстави.

Сотні сувоїв ситцю найбагатших малюнків видно було в секторах полиць. За ними громадилися міткалі, шифони і сукна фрачні. В перспективу відходили цілі стоси взуттєвих коробок, і кілька громадянок сиділи на низеньких ослінчиках, маючи праву ногу в старій, пошарпаній туфлі, а ліву - в новій сяючій моделі, котрою вони і тупали заклопотано в килимок. Десь у глибині за поворотом співали і грали патефони.

Але, минаючи всі ці принади, Коров’єв і Бегемот попрямували просто до межі гастрономічного і кондитерського відділів. Тут було дуже просторо, громадянки в хусточках і беретиках не напирали на прилавки, як у ситцевому відділі.

Низенький, цілковито квадратовий чоловік, виголений до синяви, в рогових окулярах, у новісінькому капелюсі, не пожмаканому і без плям від поту на стрічці, у бузковому пальті, лайкових рудих рукавичках, стояв коло прилавка і щось владно белькотів. Продавець у чистому білому халаті та синій шапочці обслуговував бузкового клієнта. Гострющим ножем, дуже подібним до ножа, вкраденого Левієм Матвієм, він знімав з рожевої, такої масної, що з неї аж капало, лососини її схожу на зміїну із сріблястим вилиском шкіру.

- І цей відділ пречудовий, - урочисто визнав Коров’єв, - та й іноземець симпатичний, - він доброзичливо показав пальцем на бузкову спину,

- Ні, Фаготе, ні, - задумливо відповів Бегемот, - ти, друзяко, помиляєшся. В обличчі бузкового джентльмена чогось бракує, по-моєму.

Бузкова спина здригнулася, але, мабуть, випадково, бо не міг же чужоземець зрозуміти те, що говорили по-російськи Коров’єв і його супутник.

- Кароші? - строго запитував бузковий покупець.

- Люксусова, - відповідав продавець, кокетливо копирсаючи гостряком ножа під шкірою.

- Кароші лублю, плохі - нет, - суворо говорив чужоземець.

- Аякже! - захоплено відповідав продавець.

Тут наші знайомі відійшли від чужоземця з його лососиною до краю кондитерського прилавка.

- Спека сьогодні, - звернувся Коров’єв до молоденької, червонощокої продавщиці, та не дістав від неї жодної відповіді на це. - Почім мандарини? - довідався тоді в неї

Коров’єв.

- Тридцять копійок кіло, - відповіла продавщиця.

- Все кусається, - зітхнувши, докинув Коров’єв, - ох, ох... - Він трохи ще подумав і запросив свого супутника: - Їж, Бегемоте.

Товстун узяв свій примус під пахву, заволодів верхнім мандарином у піраміді й, відразу зі шкурою глитнувши його, взявся за другий.

Продавщицю опосів смертельний жах.

- Ви збожеволіли! - загорлала вона, втрачаючи свій рум’янець. - Чек давайте! Чек! - і вона упустила щипці для цукерок.

- Серденько, любонько, красунечко, - засичав Коров’єв, перевалюючись через прилавок і підморгуючи продавщиці, - не при валюті ми сьогодні... ну, що робитимеш! Але, клянусь вам, наступного разу, і аж ніяк не пізніше понеділка, віддамо все чистоганом. Ми тут недалечко, на Садовій, де пожежа...

Бегемот, заковтнувши третій мандарин, сунув лапу в мудровану споруду з шоколадних плиток, висмикнув одну нижню, від чого, безперечно, все обвалилось, і глитнув її разом з золотою обгорткою.

Продавці за рибним прилавком наче закам’яніли зі своїми ножами, бузковий чужоземець повернувся до грабіжників, і вмить вийшло на яв, що Бегемот помилився: у бузкового не бракувало чогось на обличчі, а навпаки, швидше було зайве - обвислі щоки і метушні очі.

Зовсім зжовкнувши, продавщиця тоскно прокричала на всю крамницю:

- Павлосич! Павлосич!

Публіка від ситцевого прилавка потяглася на цей крик, а Бегемот відійшов від кондитерських зваб і запустив лапу в бочку з написом “Оселедець керченський добірний”, витягнув двійко оселедчиків і поглитав їх, виплюнувши хвости.

- Павлосич! - повторився відчайдушний зойк від прилавка кондитерського, а за рибним прилавком гаркнув продавець у еспаньйолці:

- Так що ж це ти робиш, гадино?!

Павло Йосипович уже швидкував до місця подій. Це був показний мужчина в білому чистому халаті, як хірург, і з олівцем, закладеним у кишеньку. Павло Йосипович, певне, був досвідченим чоловіком. Забачивши в роті Бегемотовому хвіст третього оселедця, він умить оцінив становище, все до кінця збагнув і, не вдаючись в жодні сперечки з нахабами, махнув удалину рукою, скомандувавши:

- Сюрчи!

На ріг Смоленського вилетів через дзеркальні двері швейцар і зайшовся лиховісним сюрчанням. Публіка почала оточувати негідників, і тут почав діяти Коров’єв.

- Громадяни! - тремким високим голосом прокричав він. - Що ж це діється? Га? Дозвольте вас про це попитати! Бідна людина, - Коров’єв додав тремтіння у свій голос і показав на Бегемота, який негайно скорчив плаксиву фізіономію, - бідна людина весь день лагодить примуси, він зголоднів... а звідки ж йому взяти валюти?

Павло Йосипович, звичайно стриманий та спокійний, крикнув на це суворо:

- Ти це облиш! - і махнув удалину вже нетерпляче.

Тоді сюрчання коло дверей розляглося настійніше.

Але Коров’єв, не нітячись від виступу Павла Йосиповича, продовжував:

- Звідки? - ставлю до всіх питання! Він змучений голодом та спрагою! Йому жарко. Ну, взяв на пробу горопаха мандарин. І вся то ціна тому мандаринові три копійки. І ось вони вже витьохкують, як солов’ї навесні в лісі, тривожать міліцію, відривають її від справ. А йому можна? Га? - і тут Коров’єв показав на бузкового товстуна, від чого на обличчі останнього виобразилася велика тривога. - Хто він такий? Га? Звідки він приїхав? Для чого? Потрібний він нам, чи що? Запрошували ми його, чи що? Певно, - саркастично кривлячи рот, на повен голос волав колишній регент, - він, бачите, в парадному бузковому костюмі, від лососини весь розбух, він весь набитий валютою, а нашому, рідному?! Гірко мені! Гірко! Гірко! - завив Коров’єв, як боярин на старосвітському весіллі.

Уся ця дурноверха, нетактовна і, ймовірно, політично шкідлива промова змусила гнівно здригатися Павла Йосиповича, але, як це не дивно, по очах з’юрмленої публіки вочевидь було, що в дуже багатьох людей вона викликала співчуття! А коли Бегемот, притуливши брудний драний рукав до ока, вигукнув трагічно:

- Спасибі, вірний друже, заступився за скривдженого! - сталося диво. Дуже пристойний сумирний дідок, зодягнутий бідно, але охайно, дідок, який купував три мигдалеві тістечка в кондитерському відділі, враз перемінився. Очі його сяйнули бойовим вогнем, він побуряковів, швиргонув пакуночок з тістечками на долівку і вигукнув:

- Правда! - дитячим тонким голосом.

Потім він вихопив тацю, скинувши з неї останки шоколадної Ейфелевої вежі, зруйнованої Бегемотом, замахнувся нею, лівою рукою зірвав з іноземця капелюх, а правою з розмаху вдарив тацею плазом по лисій голові. Прокотився такий звук, який буває, коли з вантажівки скидають на землю бляху. Товстун, біліючи, повалився навзнак і сів у діжку з керченським оселедцем, вичавивши з неї фонтан оселедцевого розсолу. Тут же стряслося і друге диво. Бузковий, провалившись у діжку, чистісінькою московською говіркою, без прикмет якогось акценту, заволав:

- Убивають! Міліцію! Мене бандити убивають! - очевидно, внаслідок струсу, нагло опанувавши досі невідому йому мову,

Тоді вщухло сюрчання швейцара, і в натовпі збурених покупців замелькали, наближаючись, два міліціонерських шоломи. Але підступний Бегемот, як із ряжки в лазні обдають лаву, облив з примуса кондитерський прилавок, і той спалахнув сам собою. Полум’я шугнуло вгору і побігло вздовж прилавка, поглинаючи гарні паперові стрічки на кошиках з фруктами. Продавщиці з вереском пустилися навтьоки з-за прилавка, і, щойно вони вискочили з-за нього, як спалахнули полотняні штори на вікнах і на долівці загорівся бензин. Публіка, враз зчинивши відчайдушний галас, шарпнулася з кондитерського назад, відкинувши непотрібного тепер Павла Йосиповича, а з-за рибного вервечкою зі своїми вигостреними ножами ристю побігли до дверей чорного ходу продавці. Бузковий громадянин, видершись із діжки, весь в оселедцевій юшці, перевалився через сьомгу на прилавку і пошвидкував за ними. Забряжчало і посипалося скло в дзеркальних вихідних дверях, видавлюване людьми, що рятувалися, а обоє негідників - і Коров’єв, і ненажера Бегемот - кудись подівалися, а куди - годі було второпати. Згодом уже самовидці, які були присутні при початку пожежі в Торгсині на Смоленському, розповідали, що буцімто обидва хулігани злетіли вгору під стелю і там буцімто лопнули обоє, як дитячі повітряні кульки. Це. далебі, сумнівно, що подіялося саме так, але чого не знаємо, того не знаємо.

Отак відаємо, що рівно через хвилину після пригоди на Смоленському і Бегемот і Коров’єв уже опинилися на тротуарі бульвару, якраз біля будинку грибоєдовської тітки. Коров’єв зупинився коло ґратчастої огорожі й заговорив:

- Ба! Та це ж письменницький дім! Знаєш, Бегемоте, я дуже багато чув про цей дім гарного та схвального. Приглянься, мій друже, до цього будинку! Приємно гадати, що під цим дахом криється й дозріває ціла безодня талантів.

- Як ананаси в оранжереях, - сказав Бегемот і, щоб зручніше помилуватися кремовим будинком з колонами, виліз на бетонний підмурівок чавунної огорожі

- Цілковита правда, - погодився зі своїм нерозлучним супутником Коров’єв, - серце солодко-моторошно заходиться, коли думаєш по те, що в цьому домі зараз достигає майбутній автор “Дон-Кіхота”, або “Фауста”, або, нехай йому біс, “Мертвих душ”! Га?

- Страшно подумати, - підтвердив Бегемот.

- Так, - вів далі Коров’єв, - подиву гідних речей можна чекати з парників цього будинку, який об’єднав під своїм дахом кілька тисяч подвижників, що поклали віддати своє життя служінню Мельпомені, Полігімнії і Талії. Ти уявляєш собі, який зчиниться шарварок, коли хтось із них для початку подарує читацькому загалові “Ревізора” чи, в гіршому разі, “Євгенія Онєгіна”!

- І дуже просто, - знову-таки підтвердив Бегемот.

- Так, - продовжував Коров’єв і затурбовано підняв палець, - проте! Проте, кажу я і повторюю це - проте! Якщо на ці ніжні тепличні рослини не нападе який мікроорганізм, не підточить їх при корені, якщо вони не загниють! А таке буває з ананасами! Ой-йой-йой, як ще буває!

- До речі, - зацікавився Бегемот, просовуючи свою круглу голову в проміжок ґрат, - що це вони поробляють на веранді?

- Обідають, - пояснив Коров’єв, - додам до цього, любий мій, що тут вельми непоганий та недорогий ресторан. А я, до речі, як і кожен турист перед подальшою мандрівкою, маю хіть перекусити та випити великий кухоль холодного пива.

- І я, - відповів Бегемот, і обоє негідників затупали асфальтовою стежкою під липами просто до веранди ресторану, який не прочував біди.

Бліда та зануджена громадянка в білих шкарпеточках і в білому ж беретику з хвостиком сиділа на віденському дзиґлику біля входу на розі веранди - там, де в загородці з витких рослин було влаштовано вхідний отвір. Перед нею, на простому кухонному столі, лежала грубезна конторська книга, в яку громадянка, не знати для чого, вписувала всіх, хто заходив у ресторан. Цією саме громадянкою і було перетято шлях Коров’єву і Бегемоту.

- Ваші посвідки? - вона здивовано дивилася на пенсне Коров’єва, а ще і на примус Бегемота, і на роздертий Бегемотів лікоть.

- Приношу вам тисячу вибачень, які посвідки? - спитав Коров’єв з подивом.

- Ви - письменники? - своєю колією запитала громадянка.

- Безумовно, - гідно відповів Коров’єв.

- Ваші посвідки? - повторила громадянка.

- Красо моя... - почав ніжно Коров’єв.

- Я не краса, - урвала його мову громадянка.

- О, який жаль, - розчаровано сказав Коров’єв і вів далі: - Ну, що ж, як вам не вгодно бути красою, що було б вельми приємно, можете не бути нею. Так ось, щоб пересвідчитися в тому, що Достоєвський - письменник, невже потрібно правити з нього посвідку? Та візьміть ви перші-ліпші п’ять сторінок з першого-ліпшого його роману і без жодної там посвідки переконаєтеся, що маєте справу з письменником. Та я певен, що в нього і посвідки ніякої не було! Як ти гадаєш? - звернувся Коров’єв до Бегемота.

- Б’юсь об заклад, що не було, - відповів той, ставлячи примус на стіл коло книги й витираючи рукою піт на закіптюженому лобі.

- Ви - не Достоєвський, - сказала громадянка, яку збивав з пантелику Коров’єв.

- Ну, звідки видно, звідки видно? - відповів кіт.

- Достоєвський помер, - проказала громадянка, але якось не дуже впевнено.

- Протестую! - палко вигукнув Бегемот. - Достоєвський безсмертний!

- Ваші посвідки, громадяни, - сказала громадянка.

- Згляньтесь, це врешті смішно, - не відступався Коров’єв, - зовсім не посвідкою визначається письменник, а тим, що він пише! Звідки ви знаєте, які заміри нуртують у моїй голові? Або в цій голові? - і він показав на голову Бегемота, з якої той відразу скинув кепку, ніби для того, щоб громадянка могла краще оглянути її.

- Дайте пройти, громадяни, - вже нервуючи, сказала вона.

Коров’єв і Бегемот посторонились і пропустили якогось письменника в сірому костюмі, в літній, без краватки, білій сорочці, комір якої широко лежав на комірі піджака, і з газетою під пахвою. Письменник привітно кивнув громадянці, на ходу поставив у підсунутій йому книзі якусь закарлюку та й попрямував на веранду.

- Гай-гай, не нам, не нам, - журно заговорив Коров’єв, - а йому перепаде отой крижаний кухоль пива, про який ми, бідні блукачі, так мріяли з тобою. Становище наше безрадісне і безпорадне, і я не знаю, що діяти.

Бегемот лише гірко розвів руками і насадив кепку на круглу голову, порослу густим волоссям, яке дуже скидалось на котячу шерсть. І в цю мить негучний, але владний голос пролунав над головою громадянки:

~ Пропустіть, Софіє Павлівно.

Громадянка з книгою обімліла: в зелені вхідного отвору постали білі фрачні груди і гостра клинцем борідка флібустьєра. Він привітно дивився на двох сумнівних голодранців і, навіть більше того, робив їм запрошувальні жести. Авторитет Арчибальда Арчибальдовича був річчю, яка мала значну вагу в ресторані, що він ним завідував, і Софія Павлівна покірно спитала Коров’єва:

- Ваше прізвище?

- Панаєв, - ґречно відповів той.

Громадянка записала це прізвище і підняла запитальний погляд на Бегемота.

- Скабичевський, - пропищав кіт, чомусь показуючи на свій примус.

Софія Павлівна записала і це і посунула книгу відвідувачам, щоб вони поставили підписи в ній. Коров’єв навпроти прізвища “Панаєв” написав “Скабичевський”, а Бегемот навпроти Скабичевського написав “Панаєв”.

Арчибальд Арчибальдович, остаточно збиваючи з плиту Софію Павлівну, звабно посміхаючись, повів гостей до найкращого столика в протилежному кінці веранди, туди, де лежала найгустіша тінь, до столика, коло якого весело вигравало сонце, вриваючись в один із проміжків серед густої зелені. Софія ж Павлівна, кліпаючи від подиву, довго вивчала дивні записи, зроблені несподіваними відвідувачами в книзі.

Офіціантів Арчибальд Арчибальдович вразив не менше, ніж Софію Павлівну. Він власноручно відсунув стільця від столика, запрошуючи Коров’єва сісти, моргнув одному, щось шепнув другому, і два офіціанти заметушилися коло нових гостей, з яких один свій примус поставив поряд зі своїм поруділим черевиком на підлогу.

Вмить зникла зі стола стара скатертина в жовтих плямах, у повітрі, хрускаючи крохмалем, затріпотіла білісінька, як бедуїнський бурнус, інша, а Арчибальд Арчибальдович уже шептав тихо, але вельми значливо, нахиляючись до самого вуха Коров’єва:

- Чим буду пригощати? Баличок маю особливий... від архітекторського з’їзду відірвав...

- Ви... е-е... дайте нам взагалі закусочку... е... - доброзичливо мимрив Коров’єв, розвалюючись на стільці.

- Розумію, - стулюючи очі, багатозначно відказав Арчибальд Арчибальдович.

Бачачи, як поводиться з вельми сумнівними відвідувачами шеф ресторану, офіціанти відкинули свої підозри і взялися до справи серйозно. Один уже підносив сірника Бегемоту, що витягнув з кишені недопалок і всунув його в рот, другий підлетів, видзвонюючи зеленим склом і наставляючи коло приладдя чарки, лафітні склянки, тонкостінні бокали, з яких так добре п’ється нарзан під шатром... ні, забігаючи наперед, скажемо.. пився нарзан під шатром незабутньої грибоєдовської веранди.

- Філейчиком з рябчиків можу пригостити, - музично мурчав Арчибальд Арчибальдович. Гість у надтріснутому пенсне цілком схвалював пропозиції командира бригу і прихильно дивився на нього крізь непотрібне скельце.

Белетрист Петраков-Суховій з дружиною, який обідав за сусіднім столом і саме доїдав свинячий ескалоп, із властивою всім письменникам спостережливістю, завважив упадання Арчибальда Арчибальдовича і вельми вразився, А дружина його, дуже поважна дама, просто навіть приревнувала пірата до Коров’єва, ба, навіть ложечкою забрязкала... - що ж це, мовляв, нас затримують... час і морозиво подавати! В чому річ?..

Проте, пославши Петраковій звабну посмішку, Арчибальд Арчибальдович скерував до неї офіціанта, а сам не облишив своїх дорогих гостей. Ох, тямковитий був Арчибальд Арчибальдович! А що вже спостережливий, то, мабуть, не менше, ніж самі письменники! Арчибальд Арчибальдович знав і про сеанс у Вар’єте, і про багато інших подій цих днів, чув5 але, на противагу іншим, повз вуха не пропустив ні слова “картатий”, ні слова “кіт”. Арчибальд Арчибальдович відразу збагнув, хто його відвідувачі. А збагнувши, природно, волів не заходити з ними у сварку. А ось Софія Павлівна безголова! Треба ж, надумала - перегороджувати цим двом дорогу на веранду! А втім, що з неї візьмеш.

Бундючно тикаючи ложечкою у вершкове морозиво, яке починало розкисати, Петракова невдоволєним поглядом стежила, як столик перед двома, вбраними в питомих блазнів, наче від чар обростає наїдками. Лискуче вимиті салатні пагони вже стирчали із вази зі свіжою ікрою... мить, і, як з-під землі, уродилося на підсунутому спеціальному столикові запітніле срібне відерце...

Лише пересвідчившись у тому, що все зроблено по честі, лише тоді, коли в руках офіціантів прилетіла накрита пательня, в якій щось вурчало, Арчибальд Арчибальдович наважився покинути двох таємничих відвідувачів, та й то вибачливо шепнувши їм:

- Даруйте! На хвилинку! Особисто простежу за філейчиками!

Він відлетів від стола і зник у внутрішніх переходах ресторану. Коли б який обсерватор міг простежити подальші дії Арчибальда Арчибальдовича, вони, безумовно, видалися б йому дещо загадковими.

Шеф попрямував зовсім не на кухню доглянути філейчики, а в комору ресторану. Він відімкнув її власним ключем, зачинивсь у ній, витяг зі скрині з льодом обережно, щоб не забруднити манжети, два важкіших балики, запакував їх у газетний папір, акуратно перев’язав мотузочкою і відклав убік. Потім у сусідній кімнаті перевірив, чи на своєму місці його літнє пальто на шовковій підкладці та капелюх, і лише після цього пішов на кухню, де кухар ретельно обробляв філейчики, які пірат обіцяв гостям.

Слід сказати, що дивного чи незрозумілого в усіх вчинках Арчибальда Арчибальдовича не було нічогісінько, і дивними такі вчинки міг визнати тільки обсерватор поверховий. Вчинки Арчибальда Арчибальдовича цілком логічно витікали з усього, що подіялося перед цим. Знання останніх подій, а головним чином феноменальне чуття Арчибальда Арчибальдовича підказали шефу грибоєдовського ресторану, що обід його двох відвідувачів буде хоч і розкішним та вишуканим, але не дуже тривалим. І чуття, яке ніколи не обманювало колишнього флібустьєра, не ввело його в оману і цього разу.

У той час як Коров’єв і Бегемот цокалися другою чаркою чудової холодної московської подвійно очищеної горілки, з’явився на веранді спітнілий і збуджений хронікер Боба Кандалупський, відомий у Москві своїм вражаючим всезнайством, і відразу підсів до Петракових. Поклавши свій розбухлий портфель на столик, Боба негайно всунув свої губи у вухо Петракову і зашептав туди якісь дуже спокусливі речі. Мадам Петракова, не тямлячись від цікавості, і своє вухо підставила до пухких масних губ Боби. А той, вряди-годи по-злодіяцькому озираючись, усе шептав і шептав, і можна було дочути окремі слова, на кшталт таких.

- Клянусь вам честю! На Садовій, на Садовій, - Боба ще дужче притлумив голос, - не беруть кулі! Кулі... кулі... бензин... пожежа... кулі...

- Ось цих брехунів, котрі поширюють огидні чутки, - обурюючись дещо гучніше, аніж бажав би Боба, загуділа контральтовим голосом мадам Петракова, - ось їх би слід вивести на чисту воду! Ну, нічого, так і буде, їх приведуть до тями! Які шкідливі брехні!

- Які ж це брехні, Антонідо Порфирівно! - вигукнув уражений невірою дружини письменника Боба і знову засичав: - Кажу вам, кулі не беруть... А тепер пожежа... Вони по повітрю... по повітрю, - Боба шипів, не підозрюючи того, що ті, про кого він розповідає, сидять поряд з ним, насолоджуючись його блягузканням.

А втім, це насолоджування невдовзі урвалося. З внутрішнього ходу ресторану на веранду рвучко вийшли троє чоловіків з туго перетягнутими поясами таліями, в крагах і з револьверами в руках. Передній крикнув дзвінко та страшно:

- Ані руш! - І враз усі троє зачали стрілянину на веранді, цілячись у голови Коров’єву та Бегемоту, Обидві мішені відразу розчинились у повітрі, а з примуса бухнув стовп вогню просто в шатро. Наче роззявлена паща з чорними краями з’явилась у шатрі й почала розповзатися навсібіч. Вогонь, проскочивши крізь неї, піднявся врівень з дахом грибоєдовського будинку. Теки з паперами, що лежали на вікні другого поверху в редакції, раптом спалахнули, а за ними охопило штору, і тут вогонь, гудучи, наче хтось його роздмухував, стовпами пішов усередину тітчиного будинку.

Через декілька секунд по асфальтових стежках, що пролягали до чавунної огорожі бульвару, звідки увечері в середу прийшов ніким не зрозумілий перший вістун нещастя Іванко, тепер бігли ненаїджені письменники, офіціанти, Софія Павлівна, Боба, Петракова, Петраков.

Завчасу вийшовши через бічний хід, нікуди не тікаючи і нікуди не поспішаючи, як капітан, що має обов’язком покинути палаючий бриг останнім, стояв спокійний Арчибальд Арчибальдович у літньому пальті на шовковій підкладці, з двома баликовими брусами під пахвою.

Дата добавления: 2015-08-21