Розділ 20

КРЕМ АЗАЗЕЛЛО

Місяць у вечірньому чистому небі висів повний, проглядаючи крізь віття клена. Липи та акації помережили землю в саду складним візерунком плям. Трійчасте вікно в башті, розчинене, але завішене шторою, світилося шаленим електричним світлом. У спальні Марґарити Миколаївни горіли всі вогні й заливали світлом розгардіяш у кімнаті. На ліжкові поверх ковдри лежали сорочки, панчохи й білизна, зібгана ж білизна валялася долі поряд з розчавленою у хвилюванні коробкою цигарок. Черевички стояли на нічному столикові поряд з недопитою філіжанкою кави й попільничкою, в якій курівся недопалок. На спинці стільця висіла чорна вечірня сукня. В кімнаті пахло парфумами. До того ж сюди завівало звідкись запах розжареної праски.

Марґарита Миколаївна сиділа перед трюмо в самому купальному халаті, накинутому на голе тіло, і в замшевих чорних черевичках. Золотий браслет з годинничком лежав перед Марґаритою Миколаївною поряд з пуделком, отриманим від Азазелло, і Марґарита не зводила очей з циферблата. Час від часу їй починало здаватися, що годинник зламався і стрілки нерухомі. Але вони рухалися, хоча і дуже повільно, наче прилипаючи, і нарешті довга стрілка упала на двадцять дев’яту хвилину десятої. Серце Марґарити страшно стріпнулося, так що вона не змогла навіть відразу взятися за пуделко. Опанувавши себе, Марґарита відкрила його й побачила в ньому масний жовтуватий крем. їй вчулося, що він тхне болотяним намулом. Кінчиком пальця Марґарита поклала невелику грудочку крему на долоню, тепер дужче запахло болотними травами і лісом, а потім долонею почала втирати крем у лоб і щоки.

Крем легко мастився і, як здалося Марґариті, тут же випаровувався. Мазнувши кілька разів, вона глянула в дзеркало й упустила пуделко просто на скельце годинника, від чого воно вкрилося тріщинами. Марґарита заплющила очі, потім глянула ще раз і бурхливо розреготалася.

Повискубувані пінцетом з країв у шнурочок брови погустішали і чорними рівними дугами пролягли над позеленілими очима. Тонка прямовисна зморшка, яка перерізала перенісся тоді, в жовтні, коли пропав майстер, зникла без сліду. Зникли і жовтенькі тіні коло скронь, і дві ледве помітні павутинки довкола зовнішніх кутиків очей. Шкіра щік налилася рівною рожевою барвою, чоло стало біле та чисте, а в перукарні завите волосся розпросталося.

На тридцятирічну Марґариту з люстра дивилася від природи кучерява, чорноволоса жінка років двадцяти, яка нестримно реготала, показуючи зуби.

Насміявшись, Марґарита вискочила з халата одним скоком, широко зачерпнула легкий масний крем і дужими рухами почала втирати його в шкіру тіла. Воно відразу порожевіло і загорілося. Потім умить, так наче з мозку висмикнули голку, вщух біль у скроні, яка нила весь вечір після побачення в Александрівському саду, м’язи рук і ніг стали пружними, а потім тіло Марґаритине втратило вагу.

Вона підскочила і зависла в повітрі невисоко над килимком, потім її повільно потягнуло вниз, і вона опустилася.

- Ну й крем! Ну ж і крем! - закричала Марґарита, падаючи в крісло.

Мастіння перемінило її не тільки зовні. Тепер у ній у всій, у кожній часточці тіла збулькувала радість, і вона відчувала, як ці бульки поколюють і лоскочуть усе її тіло. Марґарита відчула себе вільною, вільною від усього. Крім того, вона ясно збагнула, що сталося саме те, про що їй вранці говорило передчуття, і що вона покидає віллу і своє дотеперішнє життя назавжди. Але від цього старого життя все ж таки відкололася думка про те, що потрібно доконати лише один останній обов’язок перед початком чогось нового, незвичайного, яке поривало її вгору, в повітря. І вона, як була гола, зі спальні, підлітаючи час від часу в повітря, перебігла до чоловікового кабінету і, освітивши його, метнулася до письмового столу. На вирваному з нотатника аркушику вона враз розмашисто олівцем написала цидулку.

“Прости мене і якнайшвидше забудь. Я від тебе йду навіки. Не шукай мене, це марна справа. Я стала відьмою від горя і біди, що впали на мене. Мені пора. Прощавай.

Марґарита ”.

З цілковито полегшеною душею Марґарита прилетіла в спальню, і слідом за нею туди ж убігла Наташа, несучи купу одягу. ї тут же всі ці речі, дерев’яні плічка з сукнями, мереживні хусточки, сині шовкові черевички на колодках і поясок - усе це посипалося на підлогу, і Наташа сплеснула вільними руками.

- Що, гарна? - на весь голос гукнула хрипко Марґарита Миколаївна.

- Як же це? - шептала Наташа, задкуючи. - Як ви це робите, Марґарито Миколаївно?

- Це крем! Крем, крем! - відповіла Марґарита, показуючи на сяюче золоте пуделко і повертаючись перед дзеркалом.

Наташа, забувши про жмаканий одяг, який валявся на підлозі, підбігла до трюмо і жадібними вогнистими очима уп’ялася у залишки мастила. Губи її щось шептали. Вона знову повернулася до Марґарити і проговорила з якимось благоговінням:

- Шкіра ж бо! Шкіра, га! Марґарито Миколаївно, адже ваша шкіра світиться. - Але тут вона опам’яталася, підбігла до одягу, підняла і почала обтрушувати його.

- Киньте! Киньте! - кричала їй Марґарита. - До біса його, все покиньте! Втім, ні, беріть його собі на згадку. Кажу, беріть на згадку. Все забирайте, що є в кімнаті.

Наче втративши розум, знерухоміла Наташа якийсь час дивилася на Марґариту, потім повисла в неї на шиї, цілуючи і гукаючи:

- Оксамитна! Світиться! Оксамитна! А брови, брови які!

- Беріть усе ганчір’я, беріть парфуми і тягніть до себе в скриню, ховайте, - кричала Марґарита, - але коштовностей не руште, а то вас у крадіжці звинуватять!

Наташа згребла у вузол усе, що їй потрапило під руки, сукні, черевики, панчохи й білизну, і побігла геть зі спальні.

У цей час звідкись із іншого боку провулка, з відчиненого вікна, вирвався і полетів гучний віртуозний вальс, і почулося чахкання машини, яка підкотилася до воріт.

- Зараз дзвонитиме Азазелло! - вигукнула Марґарита, слухаючи вальс, що сипавсь у провулку. - Він зателефонує! А чужоземець безпечний. Так, тепер я розумію, що він безпечний!

Машина загурчала, віддаляючись від воріт. Стукнула хвіртка, і на плитах доріжки почулися кроки.

“Це Микола Іванович, по кроках упізнаю, - подумала Марґарита, - треба буде утнути на прощання щось дуже смішне й потішне”.

Марґарита смикнула штору вбік і сіла на підвіконня боком, охопивши коліно руками. Місячне світло лизнуло її з правого боку. Марґарита підвела голову до місяця, зробила задумливе й поетичне обличчя. Кроки стукнули ще разів зо два і потім раптом стихли. Ще помилувавшись місяцем, зітхнувши для годиться, Марґарита повернула голову в сад і справді побачила Миколу Івановича, який мешкав на нижньому поверсі тієї самої вілли. Місяць яскраво заливав Миколу Івановича. Він сидів на лаві, й з усього було знати, що він опустився на неї, як стій. Пенсне на його обличчі перехнябилося, а свій портфель він обіймав руками.

- А, здоровенькі були, Миколо Івановичу, - сумовито сказала Марґарита, - добривечір вам! Ви із засідання?

Микола Іванович ані пари з вуст на це.

- А я, - вела далі Марґарита, побільше висовуючись у сад, - сиджу сама, як бачите, нудьгую, дивлюся на місяць і слухаю вальса.

Лівою рукою Марґарита провела по скроні, поправляючи пасмо волосся, потім сказала сердито:

- Це нечемно, Миколо Івановичу! Все ж таки я дама, зрештою! Адже це хамство не відповідати, коли до вас звертаються!

Микола Іванович, якого було видно в місячному світлі до останнього ґудзичка на сірій жилетці, до останньої волосинки у світлій клинцем бороді, раптом посміхнувся дикою посмішкою, підвівся з лави і, певно, не пам’ятаючи себе від збурення, замість скинути капелюха, махнув портфелем убік і ноги зігнув, ніби наміряючись піти навприсядки.

- Ох, і нудний же ви тип, Миколо Івановичу! - далі вела Марґарита. - Взагалі ви всі мені так остогидли, що я й слова підібрати на можу, і я така щаслива, що з вами розлучаюсь! Ну вас до бісової матері!

У цей час за спиною Марґарити у спальні загримів телефон. Марґарита зірвалася з підвіконня і, забувши про Миколу Івановича, ухопила рурку.

- Говорить Азазелло, - сказали в слухавці.

- Любий, любий Азазелло! - вигукнула Марґарита.

- Пора! Вилітайте, - заговорив Азазелло в рурці, з його тону було чутно, що йому до душі щирий, радісний вигук Марґаритин. - Коли будете пролітати над ворітьми, крикніть: “Невидима!” Потім політайте над містом, щоб освоїтись, а там на південь, геть з міста, і просто на річку. На вас чекають!

Марґарита повісила слухавку, і у ту мить у сусідній кімнаті щось дерев’яно зашкутильгало і почало битись у двері. Марґарита розчахнула їх, і щітка для підлоги, щетиною догори, танцюючи влетіла до спальні. Кінцем держална вона вибивала дрібушки об підлогу, хвицала і поривалась у вікно. Марґарита верескнула від захвату і вискочила на щітку верхи. Тут тільки у вершниці промайнула думка, що вона в цій метушні забула одягтися. Вона скоком дісталася ліжка і схопила перше-ліпше, якусь блакитну сорочку. Змахнувши нею, як штандартом, вона вилетіла у вікно. І вальс над садом загримів ще гучніше.

З вікна Марґарита сковзнула донизу і побачила Миколу Івановича на лаві. Той наче заціпенів на ній і в цілковитому запамороченні вслухався до гуку та ґвалту, що линули з освітленої спальні горішніх мешканців.

- Прощавайте, Миколо Івановичу! - закричала Марґарита, пританцьовуючи перед ним.

Той охнув і поповз по лаві, перебираючи по ній руками і збивши додолу свій портфель.

- Прощайте назавжди! Я відлітаю! - гукала Марґарита, перекриваючи вальс.

Тут вона усвідомила, що сорочка їй ні до чого і, лиховісно реготнувши, накрила нею голову Миколі Івановичу. Засліплений Микола Іванович гримнувся з лави на цеглини доріжки.

Марґарита обернулася, щоб востаннє глянути на віллу, де вона так довго страждала, і побачила в сяючому вікні знетямлене від подиву обличчя Наташі.

- Прощавай, Наташо! - прокричала Марґарита і смиконула щітку. - Невидима! Невидима! - ще гучніше крикнула вона і поміж віттям клена, яке хльоснуло її по обличчю, понад ворітьми вилетіла у провулок.

І слідом за нею полетів цілковито ошалілий вальс.

Дата добавления: 2015-08-21