Загальна характеристика і система речових прав на чуже майно.

Слід зазначити, що структура системи речового права майже не зазнала змін з часів Риму і є на теперішній час однаковою для всієї континентальної системи права. До вказаної структури, крім права власності і права володіння, входить досить велика категорія, яка має назву „права на чужі речі” і відома ще з часів римського права. Права на чужі речі є одним з істотних обмежень права власності. Їх сутність полягає у тому, що суб’єкт даного права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею. У римському праві були визначені такі види прав на чужі речі: сервітут, емфітевзис, суперфіцій, заставне право.

Слід зазначити, що в ЦК України вказана категорія прав виділена в окремий розділ, що має назву „Речові права на чуже майно”. Згідно ст. 395 ЦК речовими правами на чуже майно визнаються: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Ознаками прав на чужі речі є: 1) речові права на чужі речі обтяжують право власності (перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно за винятками, встановленими законом або договором. Тобто, останні слідують за річчю, незважаючи на зміну суб’єктів права власності, складається становище, згідно з яким права на чужі речі обтяжують кожне право власності, так і кожне наступне, що виникатиме у майбутньому. Такий тягар виражається у тому, що власник речі, на яку поширене інше речове право, втрачає певні повноваження і не може реалізувати право власності в повному обсязі); 2) права на чужі речі здійснюються незалежно від волі власника (речові права забезпечують можливість незалежної від власника участі однієї особи у праві власності іншої); 3) права на чужі речі здійснюються лише у певних межах (межі залежать від виду речового права, встановлюються законом і конкретизуються у договорі з власником); 4) права на чужі речі захищаються від усіх осіб і в тому числі від власника (незважаючи на свою обмеженість вони захищаються так само, як і право власності).

Сервітут. У перекладі з латинської мови означає „рабство речі”. Римське право передбачало два види сервітутів: реальні (земельні) та особисті. Реальні (земельні) сервітути встановлювалися на користь відповідної земельної ділянки з метою задоволення потреб її власника за рахунок сусідньої земельної ділянки. Особистий сервітут встановлювався на користь певної особи, а їх об’єктом могла бути будь-яка річ, не лише земельна ділянка.

Ст. 401 ЦК України встановлено, що земельний сервітут може бути встановлений щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Особистий сервітут може належати не власникові земельної ділянки, а певній особі.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Договір укладається між особою, яка вимагає встановлення сервітуту та на користь якої встановлюється сервітут, та власником (володільцем) обслуговуючої речі. ЦК не містить правила про форму договору на встановлення сервітуту. Але до встановлення земельного сервітуту висувається вимога про обов’язкову державну реєстрацію такого договору. Згідно зі ст. 206 такий правочин не може вчинятися усно, а лише у письмовій формі, оскільки він підлягає державній реєстрації. Таким чином, договір встановлення земельного сервітуту повинен бути укладений у простій письмовій формі та підлягає державній реєстрації. До договору встановлення особистого сервітуту такі вимоги не висуваються. Ст. 182 встановлено, що інші речові права на нерухомі речі також підлягають державній реєстрації.

Закон є окремою підставою встановлення сервітуту. Зокрема, для виникнення особистого сервітуту, передбаченого ст. 405 ЦК, необхідним є факт проживання члена сім’ї (сервітуарія) власника житла разом з ним та спільне користування цим житлом.

Особа, яка вимагає встановлення сервітуту, має право звернутися з позовною заявою, якщо не було досягнуто домовленості щодо встановлення сервітуту та його умов. Якщо вимоги позивача будуть задоволені судом, то підставою встановлення сервітуту буде рішення суду.

Підставою встановлення сервітуту може бути також заповіт шляхом вчинення в ньому заповідачем заповідального відказу, який полягає у тому, що заповідач зобов’язує спадкоємців встановити обмежене речове право на користь відказоодержувача та надати останньому обмежене користування певним майном, яке входить до складу спадщини.

Строк встановлення сервітуту може бути визначений або невизначений.

Таким чином, підстави виникнення земельного та особистого сервітутів є однаковими. Виняток становить лише форма договору встановлення сервітутів.

Спільним для обох видів сервітутів є і зміст. Згідно ст. 403 ЦК зміст сервітуту складають такі правомочності його суб’єктів: 1) особа може користуватися чужим майном лише у межах, визначених сервітутом; 2) сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном; 3) сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений; 4) сервітут не підлягає відчуженню; 5) суб’єкт сервітуту зобов’язаний відшкодовувати збитки, завдані власникові земельної ділянки або іншого нерухомого майна.

У ЦК земельному сервітуту присвячено більше положень ніж особистому. Більш детально земельний сервітут регламентується главою 16 ЗК України. У ст. 404 ЦК визначаються види земельного сервітуту: він може полягати у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку тощо. Земельний сервітут може бути встановлений щодо іншого виду нерухомого майна (будівлі, споруди).

Особистий сервітут, встановлений ЦК України, обмежений лише одним видом, який у римському праві визначався як хабітаціо – право проживання. Ст. 405 ЦК передбачено право членів сім’ї власника помешкання на користування цим помешканням. Ч. 2 ст. 3 СК України встановлено, що сім’ю складають особи, які: 1) спільно проживають; 2) пов’язані сімейним побутом; 3) мають взаємні права та обов’язки. У зв’язку з тим, що сім’я може бути створена на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, членом сім’ї власника помешкання може бути будь-яка фізична особа. Припинення особистого сервітуту відбувається у разі відсутності суб’єкта сервітутного права без поважних причин понад один рік, а також, у разі відмови суб’єкта сервітутного права від сервітуту (дерелікція). Під дерелікціцєю (відмовою від права) слід розуміти підставу припинення речового права (за аналогією з відмовою, як підставою припинення права власності, вчинення таких дій шляхом заявлення про відмову або вчинення інших дій, які свідчать про її відмову).

Емфітевзис – це право володіння та цільового користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, що виникає на підставі договору між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою як землекористувач. Обсяг правомочностей суб’єкта цього права є настільки великим, що практично збігається з правомочностями власника. На відміну від власника емфітевт не може вільно здійснювати користування та розпорядження майном, він обмежений у цьому законом і договором із власником.

Емфітевзис може бути встановлений як на визначений, так і на невизначений строк. У разі, якщо емфітевзис укладений на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від нього (дерелікція), попередивши про це другу сторону не менш як за рік до такої відмови, якщо інший строк не встановлений договором емфітевзису.

Ст. ст. 409 та 410 ЦК України передбачені права та обов’язки власника земельної ділянки та землекористувача (емфітевта).

Ст. 411 ЦК України встановлено, що емфітевт має право на відчуження емфітевтичного права, але у разі його продажу власник земельної ділянки має переважне перед іншими особами право на його придбання на рівних умовах. У разі продажу емфітевтом емфітевтичного права власник має право на одержання відсотків від ціни продажу (на лаудемію).

Договір встановлення емфітевзису обов’язковому нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації не підлягає. Але, згідно ст. 182 ЦК України, речове право на нерухому річ підлягає державній реєстрації.

Суперфіцій – це право володіння та користування чужою земельною ділянкою для забудови (для будівництва промислових, побутових, житлових та інших споруд та будівель). Підставами виникнення суперфіція може бути договір або заповіт. Суперфіцій може бути строковим або безстроковим.

Договір встановлення суперфіція обов’язковому нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації не підлягає. Але, згідно ст. 182 ЦК України речове право на нерухому річ підлягає державній реєстрації.

Ст. ст. 414 та 415 ЦК України передбачені права та обов’язки власника земельної ділянки та землекористувача (суперфіціарія).

Припинення суперфіція тягне за собою певні наслідки, які чітко регламентовані ЦК України. Права на споруду та будівлю можуть бути визначені між власником та суперфіціарієм. У разі, якщо така домовленість відсутня, власник земельної ділянки має право вимагати від суперфіціарія знесення будівлі або споруди, та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була до надання її в користування. Але таких негативних наслідків може не відбутися, якщо: знесення будівлі або споруди заборонено законом (наприклад, пам’ятки історії та культури); знесення є недоцільним у зв’язку з явним перевищенням вартості будівлі або споруди щодо вартості земельної ділянки. В останньому випадку суд може постановити рішення про викуп власником земельної ділянки тієї будівлі або споруди, на якій вона розміщена, або, навпаки, про викуп суперфіціарієм відповідної земельної ділянки (ст. 417 ЦК України).

Дата добавления: 2015-08-09