Поняття та характеристика диспозитивності цивільно-правових норм.

Необхідно розрізняти диспозитивні і імперативні норми цивільного права.

Якщо норма цивільного права містить правило, яке учасники цивільного обороту не можуть змінювати на свій розсуд, то дана норма є імперативною. Якщо ж норма цивільного права містить правило, яке учасники цивільного обороту можуть змінювати на свій розсуд, то така норма є диспозитивною, В силу специфіки регульованих цивільним законодавством суспільних відносин більшість норм цивільного права носить діапозитивні характер. Так, ст. 223 ЦК України передбачає, що право власності у набувача речі за договором виникає з моменту її передачі, якщо інше не передбачено законом або договором. Це диспозитивним норма цивільного права, тому що міститься в ній правило про момент виникнення права власності може бути змінено угодою сторін у договорі. Наприклад, сторони можуть домовитися про те, що право власності на відчужувану річ виникає у набувача в момент укладання договору або в момент сплати купівельної ціни. У диспозитивних нормах відображається оптимальний баланс інтересів учасників суспільних відносин, що регулюється даною нормою права. Зміст диспозитивних норм являє собою, як правило, типове, багато разів перевірене рішення.

Однак в цивільному законодавстві зустрічаються і імперативні норми. Так, ст. 198 ЦК передбачає, що строки позовної давності та порядок їх обчислення не можуть бути змінені угодою сторін. Це означає, що правила ст. 196-204 ЦК носять імперативний характер. У більшості випадків визначити діапозитивні або імперативний характер тієї чи іншої цивільно-правової норми не складає особливих труднощів. У статтях, що містять диспозитивні норми цивільного права, зазвичай є застереження «якщо інше не передбачено договором». На імперативний характер норми вказують що містяться у відповідних статтях правових актів заборони типу «не допускається», «не можуть», «недійсний» і т. п. У тому випадку, якщо у статтях нормативних актів цивільного законодавства відсутні будь-які орієнтири, що дозволяють виявити характер правової норми, останній визначається виходячи з застосовних до неї способів тлумачення.

До категорії диспозитивних відносять цивільно-правові норми, які дозволяють особам домовитись щодо правила їх взаємної поведінки шляхом укладення договору і, навіть, відступити від положень, що встановлені законодавством, але передбачають ще й «резервне» правило поведінки на той випадок, якщо вони не скористаються зазначеним дозволом. Зокрема, прикладами диспозитивних норм є положення, якими встановлюється загальна можливість для сторін: укласти договір, котрий не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ч. 1 ст. 6 ЦК); врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, не врегульовані цими актами (ч. 2 ст. 6 ЦК); відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ч. З ст. 6 ЦК); збільшити за домовленістю строк позовної давності, встановленої законом (ч. 1 ст. 259 ЦК) тощо. На диспозитивний характер цивільно-правових норм вказують певні словосполучення, що містяться у них і мають невизначений характер (наприклад, «може бути», «мають право», «законом допускається» тощо).

Дата добавления: 2015-08-09