За формою державного устрою розрізняють: унітарну і федеративну держави.

Унітарна держава централізована, у її структурі немає окремих державних утворень, а тільки адміністративно-територіальні одиниці. Найважливішою ознакою унітарної держави є те, що в ній функціонує єдина система права, структура органів влади, єдина конституція. Унітарна держава поділяється на централізовану і децентралізовану. Централізована унітарна держава характеризується досить значним одержавленням місцевого життя, підпорядкованістю органів місцевого самоврядування органам виконавчої влади на місцях (так звана адміністративна і фінансова опіка).

Децентралізована унітарна держава передбачає регіональну або обласну автономію з деякими законодавчими прерогативами, власним бюджетом, чітко передбаченими законом (Італія, Японія). У ній діють три владні структури: державна адміністрація, регіональна влада і місцеве самоврядування.

Федерація — це об'єднання окремих державних утворень, які мають власну конституцію, органи державної влади й управління, а також національні, соціально-економічні й територіально-історичні відмінності. Федеративними державами є США, ФРН, Швейцарія, Канада.

Конфедерація — це союз суверенних держав, які, збері­гаючи свою незалежність, об'єдналися для досягнення певних цілей (переважно зовнішньоекономічних, воєнних). Правовою основою утворення конфедерації є союзний договір, а не конституція.

Виходячи з аналізу методологічних аспектів теорії держави, зупинимося на проблемах державотворення в Україні. Процес державотворення передбачає глибоку розробку полі-тико-правової теорії, яка має враховувати: 1) досягнення західної цивілізації, а також досвід посткомуністичних країн у сфері вдосконалення держави і права; 2) історичні державотворчі традиції українського народу; 3) специфіку політичної ситуації.

Основні концептуальні засади державотворення в Україні закладалися в конституційному процесі. Він розпочався відразу після прийняття Декларації «Про державний суве­ренітет України». 22 травня 1991 р. була прийнята поста­нова Верховної Ради «Про концепцію нової Конституції України», яку, однак, не було реалізовано.

Упродовж 1991—1992 рр. до Конституції України був внесений ряд поправок і доповнень, що дало змогу частково трансформувати ЇЇ у конституцію сучасної демократичної держави. Проте невдалою виявилася спроба завершити конституційний процес в липні — листопаді 1992 р., і в основному законі держави надалі суперечливо поєднувалися нор­ми двох систем — радянської з «повновладдям рад» і демократичної — з розподілом влади.

У грудні 1994 р. Президент Л. Кучма вніс до парламенту проект конституційного закону «Про державну владу і місцеве самоврядування», який після піврічних гострих дебатів був прийнятий шляхом Конституційного договору між двома гілками влади (законодавчою і виконавчою).

Конституційний договір закріпив в Україні президенсько-парлаліентську модель державного правління, яка була узаконена чинною Конституцією. Конституційний договір вніс ряд істотних доповнень, спрямованих на зміцнення виконавчої вертикалі й обмеження прерогатив представницької радянської влади. Основні зміни щодо статусу органів влади, зафіксовані у Конституційному договорі, сто­суються насамперед значного розширення прерогатив пре­зидентської влади. Президенту надаються повноваження, якими він не був наділений чинною Конституцією, а саме:

формування уряду — Кабінету Міністрів, призначення, а також увільнення Прем'єр-міністра й інших членів Кабінету Міністрів;

подання кандидатур для призначення Верховною Радою Голови Верховного Суду України, Голови Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України, Голови правління Національного банку України, а також суддів Верхов­ного Суду України і Вищого арбітражного суду України;

призначення за поданням Міністерства юстиції України і погодженням з Верховним Судом України та Вищим арбітражним судом України суддів загальних та арбітражних судів;

призначення й увільнення (у випадку порушення Кон­ституції і законів України) голів обласних і районних державних адміністрацій, а також позбавлення повноважень голів місцевого самоврядування; призначення всеукраїн­ського референдуму.

Ці повноваження передбачають також, що для подолан­ня президентського вето тепер потрібно дві третини, а не половина голосів фактичного складу Верховної Ради. Кон­ституційний договір чіткіше визначав статус Верховної Ради як законодавчого органу на відміну від попереднього розпливчастого конституційного формулювання.

Встановлена процедура парламентського вотуму недовіри урядові. Він може бути висловлений за таких обставин: у випадку незгоди Верховної Ради з програмою Кабінету Міністрів або несвоєчасного подання урядом проекту державного бюджету на парламентські слухання. Крім цього, встановлений термін (рік після прийняття парламентом урядової програми), протягом якого накладається мораторій на процедуру вотуму недовіри.

Жорстка виконавча вертикаль виявляється і тоді, коли рішення органів місцевого самоврядування, а також їх голів (у випадку порушення ними Конституції і законів України) можуть бути призупинені головами адміністрацій відповідного рівня до їх вирішення в суді; коли рішення голів органів місцевого самоврядування у частині делегованих повноважень державної адміністрації можуть бути скасовані головами державних адміністрацій відповідного рівня.

Крім цього, Конституційний договір закріпив статус змішаної мажоритарно-пропорційної виборчої системи. Згідно з його положеннями створено легітимну процедуру прийняття нової Конституції України, а саме: узгоджений між суб'єктами Конституційного договору конституційний проект може бути винесено на всенародний референдум.

Що стосується форми державного правління, то тут серед політиків не було одностайності: одні відстоювали парламентську республіку, інші — президентську або президентсько-парламентську.

Прихильники парламентської форми правління для підтвердження своєї позиції послуговувалися такими аргументами:

1) у країнах Західної Європи, де переважають парламентські форми правління, нижчим є рівень інфляції, дефіцит бюджету, вищою — політична стабільність;

2) посилення президентської влади призведе до утвердження авторитаризму;

3) українські управлінці, на відміну від західних, поки що не спроможні більш-менш ефективно діяти без підтримки законодавчої влади;

4) підзвітність уряду парламентові дала б підстави для широкого делегування законодавчих повноважень з метою інтенсифікації нормотворчого процесу в Україні при здійсненні реформ;

5) підзвітність виконавчої влади виключно президентові в наших умовах сприяла б перетворенню парламенту на колективну і безвідповідальну опозицію.

Адепти, президентської і президентсько-парламентськоі форм правління свою позицію аргументували таким чином:

1) Верховна Рада не спроможна сформувати уряд реформ через недорозвиненість партійної системи, гострі регіональні та ідеологічні розбіжності;

2) низький законотворчий потенціал депутатського корпусу;

3) олігархічна природа законодавчого органу, яка виявляється у широких привілеях депутатського корпусу, а також його активній нелегальній лобістській діяльності;

4) тільки президент в силу історичної ваги своєї посади, а не колегіальний орган готовий взяти на себе персональну відповідальність за долю країни. В Україні більшість політичних діячів, політологів нині схиляються до президентсько-парламентської форми правління.

Важливим аспектом вибору державного правління було з'ясування доцільності існування двопалатного парламенту, процедури його формування, а також співвідношення прерогатив президента! прем'єр-міністра, вироблення механізмів противаг і стримувань.

Противники бікамералізму (двопалатного парламенту) відкидали ідею доцільності двопалатного парламенту з огляду на такі обставини:

1) двопалатність ускладнить і сповільнить законодавчий процес;

2) двопалатність може призвести до регіоналізації України;

3) в Україні немає ні історичних, ні соціально-політичних підстав для узаконення бікамералізму;

4) двопалатність при такому способі формування сенату (через непрямі вибори) може усунути законодавчий орган на периферію політичного життя, зробити його знаряддям президентської політики.

Прихильники бікамералізму, навпаки, відстоювали цю ідею, наводячи такі аргументи: двопалатність дасть змогу вдосконалити законодавчий процес, виробити механізм розв'язання міжпартійних суперечностей у парламентській діяльності; вона представлятиме регіональні інтереси на державному рівні.

До процедури формування сенату існувало декілька підходів:

1) сенат формується непрямими виборами — по три сенатори від області;

2) сенат формується прямими виборами за мажоритарним принципом;

3) сенат формується змішаним способом — половина сенаторів делегується від обласних органів влади, а половина вибирається прямими виборами.

Існувало декілька варіантів розробки механізму прийняття Конституції:

1) Верховна Рада приймає Конституцію кваліфікованою більшістю свого складу;

2) узгоджений між гілками влади проект виноситься на всеукраїнський референдум;

3) Конституція приймається конституційними зборами. Крім цього, існували різні погляди на механізм конституційних зборів: одні політичні сили вважали суб'єктами конституційних зборів тільки партії, інші — представників депутатських фракцій, партій, громадських організацій різного спрямування, профспілок і державної виконавчої та судової влади, треті — представників Рад усіх рівнів і суб'єктів законодавчої ініціативи.

Нова Конституція України була прийнята парламентом за одну ніч під дією «стимулюючого» Указу Президента про винесення Конституційного проекту на всеукраїнський референдум.

Конституція визначила основні орієнтири державотворення та суспільного розвитку. В ній знайшли відображення загальна характеристика держави, статус центральних органів державної влади, місцевих адміністрацій і органів місцевого самоврядування, а також механізм стримувань і противаг між ними.

В Конституції проголошується, що українська держава є суверенною, незалежною, демократичною, правовою і соціальною, а також верховенство права. Принцип верховенства права є найбільш істотним досягненням конституційного процесу, сутність якого зводиться до таких моментів:

1) всі нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй;

2) норми Конституції є нормами прямої дії, які передбачають звернення громадян до суду безпосередньо на підставі Конституції для захисту своїх прав і свобод;

3) чинні нормативні акти, які суперечать Конституції, втрачають свою дію.

Конституція закріпила цивілізовані міжнародні стандарти прав і свобод громадян, значно розширила прерогативи судової влади, що можна вважати другим найбільшим конституційним досягненням.

В Конституції передбачено запобіжні механізми захис­ту її від кон'юнктурних впливів влади, суть яких зводиться до наступних моментів:

1) Конституція може бути змінена (за винятком розділів «Загальні засади», «Вибори», «Референдуми», «Внесення змін до Конституції») двома третинами від конституційного складу парламенту;

2) зміни до названих розділів можуть бути внесені тільки за умови, що за них проголосує дві третини депутатів і після цього вони будуть затверджені всеукраїнським референдумом, призначеним Президентом;

3) Конституція не може бути змінена:

по-перше, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод громадян, спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України;

по-друге, в умовах воєнного або надзвичайного стану;

по-третє, не раніше, ніж через рік з моменту внесення законопроекту про зміни;

по-четверте, протягом легіслатури парламенту не можуть змінюватися ті самі положення Конституції;

по-п'яте, законопроект про зміни до Конституції може розглядатися парламентом за наявності висновку Конституційного суду.

Однак наслідки компромісу між різними політичними силами призвели до закріплення певних недосконалих і суперечливих норм. Це перш за все стосується:

1) гарантування деяких соціальних прав, зокрема безплатної середньої і вищої освіти у державних і муніципальних закладах і безплатного державного і муніципального медичного обслуговування;

2) збереження депутатського імунітету в тій формі, що не передбачає притягнення депутата до кримінальної відповідальності без згоди парламенту, навіть якщо він пійманий на місці злочину;

3) недосить чітко відпрацьовані норми дострокового припинення повноважень депутата (за винятком невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандату з іншими видами діяльності), особливо в частині відмови скласти депутатами присяги;

4) нечітко визначена структура уряду, що дає змогу вивести з підпорядкування виконавчої влади деякі головні відомства, які не мають статусу Міністерства;

5) не конкретизовано спеціалізацію судів, а також структуру апеляційних і касаційних судових інстанцій;

6) не закріплений принцип партійності щодо органів виконавчої влади, не визначений тип виборчої системи;

7) не визначено порядок формування обласного і районного самоврядування, межі компетенцій місцевих адміністрацій і місцевих виконавчих органів;

8) збереження протягом п'яти років нинішнього статусу прокуратури і, таким чином, затягування процесу реформування судової влади;

9) не передбачений партійний механізм формування Уряду;

10) не визначені межі компетенції між урядом і президентськими структурами.

Дата добавления: 2015-08-18