Див док пппррр

96.

Постановка проблеми. Питання побудови санкций на сучасному ета- пі розвитку науки кримінального права посідають особливе місце. Як різновид соціального конструювання у правовій сфері побудова санкцій має відповідати певним принципам, в іншому випадку вона залиша- тиметься, скоріше, схоластичною, суб’єктивно забарвленою діяльністю, аніж втіленням на практиці серйозної теоретичної бази. Як відомо, принцип може розглядатися як певна керівна ідея, що заклада- ється в створюваний об’єкт і визначає його властивості, тобто існування да- ного об’єкта покликано її (ідею) реалізувати. Гуманізм, безсумнівно, є однією з таких керівних ідей в правовій сфері. При цьому вважаємо, що проблематика побудови кримінально-правових санкцій актуалізує декілька питань, зокрема: – про які принципи має йтися: принципи кримінального права чи прин- ципи кримінального законодавства; – які рівні принципів можуть бути виокремлені, коли мається на увазі кон- струювання санкцій. В контексті ж дослідження принципу гуманізму питання можуть бути сформульовані наступним чином: – яке місце посідає принцип гуманізму при побудові санкцій в сфері кри- мінального права; – яким чином принцип гуманізму може втілюватися в кримінально-право- вих санкціях. Аналіз останніх досліджень свідчить, що на тлі уваги, яка традиційно при- діляється загальним питанням принципів, проблематика принципів побудо- ви санкцій, а тим більше реалізація окремих принципів при конструюванні санкцій висвітлюється значно рідше. Серед фундаментальних праць в цьому контексті можна назвати роботи В.Д. Філімонова, В.К. Дуюнова, Т.О. Лєсні- євські-Костарьової. Певним чином ці питання знайшли своє відображення у роботах Н.Ф. Кузнецової, Н.О. Лопашенко, В.В. Мальцева, О.В. Сумачо- ва, інш. Принцип гуманізму в аспекті кримінально-правових санкцій так чи інакше здобув висвітлення у наробках М.Й. Коржанського, М.І. Хавронюка, П.В. Хряпінського, Р.В. Щупаківського, інших авторів. А К Т УА Л Ь Н І П Р О Б Л Е М И П О Б УД О В И КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ САНКЦІЙ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ ГУМАНІЗМУ Анотація: У статті розглядаються проблемні питання реалізації принципу гуманізму в процесі побудови примусових та заохочувальних санкцій КК України. Аргументується авторське бачення перспек- тивних напрямів удосконалення конструкцій санкцій в цьому аспекті на сучасному етапі Ключові слова: кримінально-правові санкції, побудова санкцій, принцип гуманізму Орловська Н.А., кандидат юридичних наук, доцент, докторант НУ «Одеська юридична академія» Стаття рекомендо- вана до друку кафедрою кримінального права На- ціонального університе- ту «Одеська юридична академія» (протокол №6 від 20 грудня 2010 р.) УДК 343.2.01 Часопис Академії адвокатури України – #10 (1’2011) | 02 © Н.А. Орловська, 2011 © Академія адвокатури України, 2011 У той же час слід зазначити, що кримінальне зако- нодавство України актуалізує ряд проблемних питань щодо реалізації принципу гуманізму саме в кримі- нально-правових санкціях, які пов’язані з розумін- ням цього принципу в цілому та особливостями його втілення в конструкціях санкцій зокрема. Ці питання не були предметом спеціального розгляду, що було б доцільним з огляду на формування сучасної концеп- ції розвитку кримінального права. Відповідно до цього метою даної статті є визна- чення ролі принципу гуманізму в процесі побудови кримінально-правових санкцій, а також окреслення та висвітлення проблемних питань їх конструювання в контексті реалізації цього принципу в сучасному кримінальному законодавстві України. Виклад основних положень варто почати з фор- мулювання позиції щодо співвідношення принципів кримінального права та принципів кримінального законодавства в тому контексті, що має безпосеред- нє відношення до проблематики санкцій. Теоретично принципи кримінального права і принципи кримі- нального законодавства можуть бути розмежовані. Це розмежування засноване на частковій розбіжності змісту понять «кримінальне право» і «кримінальне законодавство», адже, власне кажучи, кримінальне законодавство – це лише один з елементів предмету кримінального права. У той же час у традиційному нормативному розумінні права «принципи кримі- нального права» і «принципи кримінального зако- нодавства» співвідносяться як зміст та форма. У цьо- му сенсі принципи кримінального права, у тому числі й через сферу суспільної правосвідомості впливають на зміст норм кримінального законодавства. Таким чином, принципи кримінального права та принципи кримінального законодавства являють собою єдине ціле[1, 87, 121; 2, 36]. В кримінальному законі можуть бути закріплені принципи у вигляді окремих норм. У такому випадку принципи кримінального законодавства – це норми, що регламентують не тільки правозастосування, але і вимоги, що висуваються до конструювання закону. Вони в ієрархії кримінально-правових установлень перебувають вище інших норм, тому що втілюють за- сади, які є системозберігаючими стосовно криміналь- ного законодавства [3, 10]. Однак можливий і такий варіант, коли принципи можуть бути з’ясовані шляхом тлумачення норматив- ного тексту. Дійсно, у КК України немає самостійної норми (окремої сукупності норм), де законодавець би чітко позначив принципи, на відміну, зокрема, від КК РФ, ст.ст. 3–7 якого прямо фіксують принципи закон- ності, рівності громадян перед законом, вини, спра- ведливості, гуманізму [4], або ст. 3 КК Республіки Білорусь «Принципи кримінального закону та кри- мінальної відповідальності» [5]. Однак це не означає, що, наприклад, шляхом тлумачення ст. 2 КК України не можуть бути з’ясовані принципи законності, інди- відуалізації кримінальної відповідальності тощо. Таким чином, принципи кримінального права – це спрямовані на рішення завдань кримінального права найбільш загальні положення, закріплені криміналь- ним законодавством, які виражають соціальну обу- мовленість кримінального права, визначають його структуру та зміст, відображають його метод, висту- пають у вигляді нормативної основи регулювання кримінально-правових відносин і відображають рі- вень суспільної правосвідомості [6, 8]. При цьому можна говорити про те, що принципи кримінального права мають на увазі їхнє втілення в законодавстві, однак не тільки у вигляді прямих вка- зівок, але і неявно, тобто шляхом фактичного їхнього використання при побудові норм та їхньому застосу- ванні. Аналізуючи принципи побудови кримінально- правових санкцій, доцільно розглядати їх в контексті принципів кримінального права. При цьому вони мають бути відмежовані від принципів застосування санкцій. Як видається, припустимо сформулювати тезу про те, що принципи побудови кримінально-правових санкцій включають кілька рівнів: – принципи, що є фундаментальними керівними засадами для побудови кримінально-правових норм у цілому (загальні); – принципи, що обумовлені особливостями ролі санкції серед інших елементів кримінально-правової норми (особливі); – принципи, що характеризують побудову санкцій певного виду (специфічні). Принцип гуманізму має бути віднесений до фун- даментальних керівних засад, що спрямовують кон- струювання кримінально-правових норм в цілому. Стосовно ж проблематики санкцій слід відзначити особливе місце цього принципу. Традиційно гуманізм має на увазі економію кри- мінальної репресії, у тому числі й у плані порівнян- ності санкцій (маються на увазі примусові санкції норм Особливої частини КК). У цьому сенсі його пов’язують переважно з покаранням: цілями, завдан- нями, видами, розмірами, правилами призначення тощо. Вважається, що гуманізація кримінального за- конодавства полягає в зниженні розмірів і меж пока- Часопис Академії адвокатури України – #10 (1’2011) | 03 © Н.А. Орловська, 2011 © Академія адвокатури України, 2011 рань за злочини середньої і невеликої тяжкості та у посиленні відповідальності за тяжкі та особливо тяж- кі злочини. Очевидно, саме даний контекст обумовив думку П.О. Сорокіна про те, що «тенденції гуманіза- ції покарання не існує, є лише флуктуації суворості в досить вузьких межах, пояснення яких у наступному: інтенсивність кар перебуває в прямій залежності від рівня розвитку суспільства та ступеня антагонізму в психіці та поведінці людей» [7, 140]. Однак, як видається, це вузьке розуміння принци- пу гуманізму, адже гуманізм має глибинне значення, що включає ставлення до людської особистості як до об’єкту не тільки кримінально-правового впливу, але й кримінально-правової охорони [8, 89]. Тут варто погодитися з позицією авторів, що виділяють у ньому кілька аспектів [9, 77, 78-79; 10]. Зокрема, мова йде про ставлення не тільки до правопорушника, але й до потерпілого від злочину, у тому числі і до суспільства, що має потребу в захисті від злочинних зазіхань. Вважаємо, що таке розуміння принципу гуманізму дозволяє говорити про нього з погляду конструюван- ня як примусових санкцій норм Особливої частини КК (у плані вибору конкретних видів покарань та їхніх розмірів, введення в санкції елементів приват- ноправового реагування на правопорушення), так і примусових санкцій Загальної частини КК, а також заохочувальних санкцій норм Загальної та Особливої частин КК. У цьому сенсі даний принцип пов’язаний з економією тих заходів кримінально-правового впливу, які включаються у зміст санкцій. Реалізація принципу гуманізму в санкціях норм КК України має ряд проблемних моментів, обумов- лених не завжди послідовною позицією законодав- ця стосовно правопорушників, а також недостатнім відображенням у санкціях інтересів потерпілих від злочинів. Зокрема, мова йде про те, що по своїй суті про- блематика заохочувальних санкцій норм Загальної та Особливої частин КК України – це сфера реалізації принципу гуманізму, При цьому кримінально-пра- вове заохочення не означає прощення. Винна особа повинна продемонструвати відповідальне позитивну поскримінальну поведінку, і тільки після цього вона може розраховувати на визначений законом обсяг усунення кримінально-правових обтяжень. У цьому випадку і винна особа, і суспільство тільки виграють від застосування заохочувальної санкції. У той же час зазначимо, що законодавець не завжди послідовний у реалізації принципу гуманізму в сфері конструювання заохочувальних санкцій. Наприклад, у ч. 4 ст. 212 КК України (розділ VII «Злочини в сфері господарської діяльності») мова йде про звільнення особи від кримінальної відповідальності, в тому числі у випадку вчиненя тяжкого злочину – ч. 3 ст. 212 КК України (за винятком випадків, коли це діяння було вчинене раніше засудженим за ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів)) за умови, що винний до притягнення до кримінальної відпо- відальності сплатив податки, збори (обов’язкові пла- тежі), а також відшкодував шкоду, заподіяну державі їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня). У той же час у ч. 4 ст. 2121 КК України законодавець обмежився можливістю звільнення особи від кримі- нальної відповідальності лише у випадку вчинення діянь невеликої тяжкості – ч. 1, 2 ст. 2121 КК України. Більше того, в інших статтях даного розділу, напри- клад, у ст. 222 КК України «Шахрайство з фінансови- ми ресурсами», ст. 225 КК України «Обман покуп- ців та замовників», ст. 227 КК України «Випуск або реалізація недоброякісної продукції», які передбача- ють відповідальність за діяння невеликої або серед- ньої тяжкості, заохочувальних норм, а, отже, і санкцій не передбачається. Звичайно, у цих випадках можна вбачати можливість застосування ст. 45 КК України, однак тоді виникає питання про необхідність кон- струювання заохочувальних санкцій у ст.ст. 212, 2121 КК України. Крім цього в даному контексті можна нагадати позицію Верховного Суду України щодо неповноліт- ніх у тому плані, що звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності за вчинення вперше злочину невеликої тяжкості або необережного зло- чину середньої тяжкості по спеціальній нормі (ч. 1 ст. 97 КК України) менш сприятливе для забезпечен- ня його інтересів, аніж звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення вперше злочину неве- ликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості по загальній нормі (ст.ст. 45, 46 КК Украї- ни). Іншими словами, у цьому випадку законодавець у процесі конструювання заохочувальних санкцій Загальної частини КК до неповнолітнього підійшов менш гуманно, ніж до дорослих правопорушників. Також навряд чи з позицій реалізації принципу гу- манізму можна оцінювати положення п. 5 ч. 2 ст. 105 КК України, особливо коли мова йде про застосуван- ня примусових заходів виховного характеру в поряд- ку ч. 2 ст. 97 КК України. Тут не можна не згадати, що згідно п. «b» ст. 11 Пекінських правил [11] ви- значення такого заходу впливу як «ув’язнення» має на увазі будь-яку форму затримки або тюремного ув’язнення особи або її поміщення в державну або приватну виправну установу, яку неповнолітньому не дозволяється залишати за власним бажанням, на підставі рішення будь-якого судового, адміністра- Часопис Академії адвокатури України – #10 (1’2011) | 04 © Н.А. Орловська, 2011 © Академія адвокатури України, 2011 тивного або іншого державного органу. Звичайно, у вітчизняному кримінальному праві система покарань чітко відокремлена від будь-яких інших примусових кримінально-правових заходів, тому немає правових підстав ототожнювати направлення неповнолітнього в спеціальну навчально-виховну установу для дітей і підлітків з позбавленням волі. Тим більше, що мова в цьому випадку йде про особу, що не досягла віку, з якого може наступати кримінальна відповідальність за вчинене нею діяння. Однак не можемо не помі- тити, що цей примусовий захід виховного характеру відповідає істотним ознакам «ув’язнення», зазначе- ним у цих Правилах від слова «поміщення» до слова «органу». Видається, такий захід може бути виправ- даний, якщо він застосовується до неповнолітнього у випадку вчинення ним злочину, але коли мається на увазі особа, що не є суб’єктом злочинів, це, мабуть, можна розглядати як відступ від принципу гуманізму. Поряд із цим досить важко оцінити реалізацію принципу гуманізму щодо конструювання примусо- вих санкцій норм Особливої частини КК України. Це пов’язане з тим, що ступінь тяжкості діяння ви- значається виходячи із санкції (ст. 12 КК України). Тому говорити в даному контексті про пом’якшення покарання за рахунок зменшення його розмірів і меж за злочини невеликої та середньої тяжкості поряд із посиленням відповідальності за тяжкі та особливо тяжкі злочини можливо лише тоді, коли в законі буде закріплений інший підхід до такої класифікації, у ре- зультаті якого санкції стануть не показником, а відо- браженням ступеня тяжкості діяння. Непрямим показником проблемності реалізації принципу гуманізму в даному аспекті, мабуть, висту- пає судова практика, зокрема, застосування ст.ст. 69, 75 КК України. Так, ст. 69 КК України застосовувала- ся в 2004 р. до 19,5 тис. осіб (9,5% від загального чис- ла засуджених), в 2005 р. – 18,9 тис. (10,7%), в 2006 р. – 16,7 тис. (10,4%), в 2007 р. – 15,8 тис. (10,4%), в 2008 р. – 13,2 тис. (9%), в 2009 р. – 11,6 тис. (7,9%). У свою чергу, ст. 75 КК України: в 2004 р. – 122,9 тис. (60%), в 2005 р. – 103,6 тис. (58,6%), в 2006 р. – 94,4 тис. (58,7%), в 2007 р. – 84,5 тис. (55,3%), в 2008 р. – 76,7 тис. (52,2%), в 2009 р. – 70,5 тис. (48,2%). На- віть незважаючи на тенденцію зниження кількості ви- падків застосування даних норм, у сумі число винних осіб, яким суди України вбачали можливим істотно пом’якшити кримінально-правові обтяження, пере- вищує 50% від загального числа засуджених у країні. Звичайно, законодавець, конструюючи кримінально- правові санкції, диференціює кримінально-правовий вплив, прагнучи відбити типізовані характеристики суспільної небезпеки діяння та особистості діяча. Правозастосувач же покликаний індивідуалізувати такий вплив у рамках законодавчо заданої типізації. Однак думаємо, що якщо більш ніж у 50% випадків суд виходить за подібні рамки, це може означати не зовсім вірну типізацію характеристик діянь і діячів. Отже, перспективи гуманізації примусових санкцій норм Особливої частини КК України повинні бути пов’язані не стільки зі змінами окремих примусових санкцій норм Особливої частини КК України (щодо видів покарань та їхніх розмірів), скільки з їхньою об- ґрунтованістю. Стосовно такого аспекту реалізації принципу гу- манізму як захист прав і інтересів потерпілих від зло- чинів, слід зазначити, що вона не може бути зведена переважно до самого факту криміналізації діяння та встановлення санкцій за його вчинення. Видається, що в цьому сенсі мова повинна йти про два основні напрямки: розширення спектру заходів компромісу між сторонами кримінально-правового конфлікту та впровадження заходів кримінально-правового при- мусу, пов’язаних з можливостями задоволення інтер- есів потерпілих від злочинів. У першу чергу, мається на увазі відшкодування матеріального збитку (шко- ди), яке, будучи одним із засобів правоохоронного впливу, давно використовуються в боротьбі зі зло- чинністю. При цьому відшкодування збитку (шкоди) більше відповідає інтересам потерпілого. Саме таке відшкодування виступає пріоритетом у позиціях фі- зичних і юридичних осіб, що постраждали від злочи- нів: і ті, і інші воліють одержати відшкодування збит- ку, як правило, у грошовому вимірі [12, 23-26]. Варто повністю розділити позицію М.Й. Коржан- ського та Р.В. Щупаківського про те, що пріоритетним способом кримінально-правового захисту повинне бути не покарання, а негайне та повне відшкодування всіх заподіяних злочином збитків [13, 260]. У той же час положення Загальної частини КК України обмежують можливості компромісного ви- рішення кримінально-правових конфліктів злочина- ми невеликої тяжкості та необережними злочинами середньої тяжкості, які вчинені вперше. Наприклад, формально не можна досягти кримінально-правового компромісу на підставі заохочувальних норм Загаль- ної частини КК України у випадку вчинення злочину, що кваліфікується за ч. 2 ст. 185 КК України, оскільки це умисний тяжкий злочин, хоча крадіжка, вчинена із проникненням у житло (квартирна крадіжка) – один з найпоширеніших злочинів в Україні (квартирні кра- діжки складають майже ¼ від загальної кількості за- реєстрованих крадіжок), а його корисливий характер і чітко виражена «адресність» обумовлюють поста- новку питання про можливість захисту, у першу чер- гу, майнових прав постраждалої сторони. Часопис Академії адвокатури України – #10 (1’2011) | 05 © Н.А. Орловська, 2011 © Академія адвокатури України, 2011 Що стосується примусових заходів, що входять у зміст санкцій норм Загальної частини КК України і пов’язані з можливостями задоволення інтересів по- терпілих від суспільно небезпечних діянь, то тут як приклад може бути наведений лише п. 4 ч. 2 ст. 105 КК України. У свою чергу, жоден з видів покарання, жоден із примусових заходів, що включаються в санкції норм Особливої частини КК України, не пов’язані із задо- воленням таких інтересів, хоча ще Керівні початки з кримінального права 1919 р. перебачали у розді- лі 6 орієнтовний перелік покарань, серед яких у п.6 було закріплено відновлення, а за його неможливос- ті – відшкодування завданої шкоди [14, 99]. У цей же час, наприклад, за даними МВС України, питома вага потерпілих тільки від крадіжок у загальній кіль- кості осіб, визнаних потерпілими, складала в 2005 р. – 60,3% (153 758 осіб), в 2006 р. – 35,7% (110 433 осіб), в 2007 р. – 42,4% (97 623 осіб), в 2008 р. – 43,7% (93 838 осіб), в 2009 р. – 56,3% (149 793 осіб), в 1 півріччі 2010 р. – 66% (101 771 осіб). На підставі викладеного можна дійти загального висновку, що принцип гуманізму є одним з провід- них принципів кримінального права, який виступає керівною засадою побудови кримінально-правових норм. Особливе значення його реалізація має для конструювання санкцій, які втілюють «право у дії», адже сьогодні ані примусові, ані заохочувальні санк- ції КК України не є досконалими з огляду на відобра- ження гуманістичних начал ставлення до людини як до найвищої соціальної цінності, що змушує суди у значній кількості випадків суттєво пом’якшувати кримінально-правову реакцію на вчинені злочи- ни. Але розв’язання проблемих питань в цій сфері повинне базуватися не тільки на пом’якшенні кри- мінально-правового впливу на особу, що вступила в конфлікт із законом, там де це доцільно, але й на розширенні можливостей захисту прав і інтересів потерпілих від кримінальних діянь. Відповідно до цього вважаємо перспективним у подальших дослідженнях вироблення пропозицій щодо вдосконалення побудови кримінально-право- вих санкцій, як примусових, так і заохочувальних.

97.

У статті проведено аналіз політичних прав громадянина як суб'єкта кримінально-правовоїохо рони. Розглянуто статті Кримінального кодексу України, які передбачають кримінальну відповідальність за порушення виборчих прав та запропоновано шляхи вдосконалення відповідних норм КК України.
Питання прав та свобод людини і громадянина на сучасному рівні життя є найважливішою проблемою внутрішньої і зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь- якої держави і суспільства в цілому. Особа реалізує себе через участь у суспільному житті, через суспільні відносини. Велике значення для визначення місця та ролі окремої особи в суспільному житті є її правовий статус, який є сукупністю юридичних прав, свобод і обов'язків, закріплених в Основному Законі, гарантією яких є наявність системи правових норм різних галузей права, які виступають гарантом реальної можливості реалізації правового статусу і містять соціально допустимі і необхідні потенційні можливості особи мати права і обов'язки, реалізувати їх у системі суспільних відносин. В Україні питання прав і свобод людини та їх захисту порушувалося ще в Конституції Пилипа Орлика 1710 року, в якій, зокрема, зазначалося, що обов'язком Ясновельможного Гетьмана та його Уряду є керувати й наглядати за порядком щодо всього війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на "рядовой" і "простий" народ не накладали надмірних тягарів, бо підштовхнуті ними люди покинуть свої домівки, підуть до чужих країв шукати життя кращого, спокійнішого і легшого [1].
© Лихова С. Я., 2000
Основними етапами розвитку інституту прав і свобод людини на міжнародному рівні слід, безумовно, назвати Декларацію незалежності США 1776 р., в якій мова йде про так звані не- відчужувані права: життя, свобода, прагнення до щастя [2]. Потім слід відмітити Декларацію прав людини і громадянина, прийняту в 1789 році під час Великої французької революції, в якій вже конкретніше йшлося про право громадян на участь у виборах та головний принцип правової держави — громадянам дозволяється робити все те, що не заборонено законом [3].
Щодо сучасного періоду розвитку питання про права та свободи людини, то тут вирішальними є положення, закріплені в таких документах, як Загальна декларація прав людини, прийнята на рівні ООН у 1948 році, Європейська Конвенція про захист прав та основних свобод людини, прийнята на рівні Ради Європи у 1950 році та низка похідних від цих основних міжнародних документів пактів та договорів. Усі ці джерела в своїй сукупності є еталоном вирішення питання про основні права та свободи людини і громадянина. Виходячи з міжнародних принципів, кожна держава, яка бере на себе зобов'язання дотримуватись основних міжнародно-правових норм (а нині це практично всі держави світу або їх переважна більшість) повинна або імплементувати норми міжнародного права у власне національне законодавство, або ж має відбуватися процес гармонізації норм вітчизняного права з нормами основних джерел міжнародного права на загальному або регіональному рівнях.
Стосовно теми дослідження, а саме — захисту виборчих прав громадянина нормами Кримінального кодексу України, то тут слід розглянути дві загальнотеоретичні проблеми, а потім вже переходити до характеристики конкретних кримінально-правових дефініцій.
Першою є проблема, яка має дещо аксиоло- гічний характер і виходить за межі кримінального права, але водночас тісно з ним пов'язана.
В даному разі йдеться про класифікацію прав і свобод людини та про визначення в цій системі місця виборчих прав. Похідним із цієї проблеми є питання про визначення місця злочинів, що передбачають кримінальну відповідальність за порушення виборчих прав у системі чинного кримінального законодавства.
Питання про класифікацію конституційних прав на сьогодні в спеціальній юридичній літературі остаточного вирішення не отримало. Найбільш широко юристи-практики в галузі прав людини використовують поділ прав людини на три покоління: 1) громадянські або політичні права, проголошені буржуазними революціями; 2) соціально-економічні права, що мають у своїй основі соціалістичні вчення; 3) колективні або солідаристські права, проголошені, головним чином, країнами третього світу [4].
Така класифікація, безумовно, зацікавлює на рівні теоретичному, дає можливість провести історичний аналіз розвитку даного інституту, хоча в практичному застосуванні неконкретність та деяка абстрактність робить її дещо непридатною.
Класифікація може здійснюватися на різних підставах і в результаті одні і ті ж свободи або права можуть одночасно належати до двох і більше класифікаційних груп, а підстави, за якими права і свободи об'єднуються у ці групи, можуть бути дуже еклектичними.
На жаль, у самому тексті Конституції України не приведена класифікація прав і свобод і тому згрупувати їх за класифікаційними групами є дещо проблематично. В той же час важко переоцінити значення даної класифікації. Адже Кримінальний кодекс на рівні конкретних норм охороняє окремі права і свободи, а на рівні родового об'єкта охороняє групи конституційних прав і свобод. Таким чином, віднесення того чи іншого конституційного права або свободи до того чи іншого об'єкта в кримінальному праві має вирішальне значення.
У сучасній правничій літературі прийнято користуватися, на нашу думку, дещо спрощеною класифікацією прав і свобод людини. Слід відмітити, що дане питання, хоча і має практичне значення, носить по своїй суті дещо абстрактний характер. Йдеться про те, що незалежно від того, до якої класифікаційної структури не віднести, наприклад, право на життя або право на житло, сам факт закріплення їх у Конституції свідчить про необхідність створення системи їх гарантування і захисту. Конституційні права традиційно поділяються на громадянські права і свободи, політичні, економічні та культурні (духовні).
Для нас, виходячи із теми дослідження, цікавим є факт, що основними або одними із основних прав людини, що складають основу її громадського статусу, є політичні права. Особливістю політичних прав є те, що їх носіями є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. До цих прав, відносно до Конституції України, належать: право на об'єднання у політичні партії та політичні організації, право обирати і бути обраним, право брати участь в управлінні державними справами, право на мирні збори та маніфестації, право на звернення.
У даному конкретному випадку предметом нашого дослідження є виборчі права громадян. Деякі автори не надають їм самостійного значення і, використовуючи підхід поділу прав на основні та додаткові, розглядають право на управління державними справами як основне, а виборче право — похідне від нього, як один із його проявів [5].
Як вказують окремі теоретики в галузі порівняльного конституційного права, політичні права і свободи отримали законодавче оформлення у другій половині XVIII ст. Декларація прав людини і громадянина 1789 року в числі політичних прав, у сучасному розумінні інституту прав і свобод, закріпляла право на участь у законодавчому процесі, право на зайняття будь- яких посад, свободу думки, свободу друку, право вимагати звіту у будь-яких посадових осіб.
Поза межами цього важливого історичного документа залишилися такі права і свободи, як свобода зборів, свобода союзів і свобода петицій.
Свобода зборів і петицій були вперше законодавчо оформлені в Біллі про права конституції Пенсильванії, прийнятої 28 вересня 1776 року.
Політичні права, як і права особисті, часто називають негативними у тому розумінні, що держава тут, на відміну від забезпечення соціально-економічних прав, не зобов'язана вживати ніяких позитивних дій для їх забезпечення, а повинна утримуватися від посягання на політичні права і свободи. Це свобода людини від держави, право людини на невтручання з боку держави [6].
Існує декілька типологій політичних прав і свобод. Найбільш вдалою є та типологія, відповідно до якої система політичних прав і свобод поділяється на дві підсистеми. Перша з них включає в себе права громадян, що містять повноваження щодо участі в організації і діяльності держави та її органів. Це так звані "права на участь" (виборче право, право на референдум, право петицій). Друга підсистема складається із прав, метою реалізації яких є активна участь громадянина в житті суспільства (свобода слова і друку, свобода союзів і свобода зборів) [7].
Право на участь в управлінні державними і громадськими справами, на думку деяких авторів, є скоріше основоположним принципом взаємовідносин між демократичною державою і її громадянами, а не правом, яке має самостійне значення, як кожна із складових частин цього принципу — і представляють собою окремі політичні права і свободи. Якщо допустити гіпотетичну ситуацію, за якої громадяни будуть позбавлені всіх прав і свобод, за винятком лише права на участь у державних справах, то дане право залишиться декларативним і не зможе бути реалізоване у зв'язку з відсутністю конкретних прав по участі в управлінні [8].
Важливим компонентом принципу участі громадян в управлінні державними і громадськими справами є виборче право, яке включає в себе право обирати (активне право) і право бути обраним (пасивне право). Сюди також слід віднести право вимагати реєстрації кандидатів у депутати і Президенти, публікації відомостей про підсумки цієї реєстрації, виготовлення плакатів та інших матеріалів з біографічними даними про зареєстрованого кандидата, право вимагати внесення в списки виборців, отримання виборчого бюлетеня, врахування свого голосу при підрахунку голосів і публікації результатів виборів.
Таким чином, вважаємо обґрунтованою і такою, що заслуговує на увагу, позицію, за якою виборчому праву надається самостійне значення і є всі підстави розглядати його в якості самостійного родового об'єкта відповідної групи злочинів. Тому дещо дивною є позиція авторів підручника з Конституційного права, підготовленого авторським колективом Київського Національного Університету імені Т. Г. Шевченка, які повністю проігнорували даний підхід при класифікації політичних прав і свобод [9].
Другою проблемою, яка, як вказувалося раніше, тісно пов'язана з проблемою визначення і класифікації політичних прав та свобод, і, зокрема, виборчого права в їх системі, є проблема визначення родового об'єкта злочинів, передбачених главою IV КК України.
Не вдаючись до аналізу різних підходів до визначення поняття об'єкта злочину взагалі, до класифікації об'єктів по вертикалі та горизонталі, зазначимо, що найдосконалішою з них, на нашу думку, є позиція авторів підручника з кримінального права, підготовленого авторським колективом Київського Національного Університету імені Т. Г. Шевченка [10].
Об'єкт злочину — це цінності, які охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване злочинне діяння, і яким воно може спричинити або реально спричиняє шкоду. Структурну основу об'єкта злочину утворюють суб'єкти суспільних відносин, блага, що їм належать, а також предмети, впливаючи на які винна особа посягає на ці блага. Правильне встановлення об'єкта злочинного посягання має важливе теоретичне та практичне значення. Аналіз цінностей, на які посягають суспільно-небезпечні діяння, є також одним із шляхів вдосконалення кримінального законодавства. Так, дослідження ієрархії соціальних цінностей дозволяє розв'язати проблему створення чіткої системи та архітектоніки кримінального законодавства. Виявлення незахищених кримінальним законом цінностей дає підстави для прийняття відповідного кримінального закону.
В юридичній літературі не раз відмічалося, що проблеми, які існують на рівні однорідних злочинів, які містяться в главі IV Особливої частини КК України потребують термінового розв'язання, а самі норми та назва глави потребують вдосконалення. Результатом нормотворчої діяльності було прийняття 15 липня 1999 року Закону України "Про внесення змін та доповнень до Кримінального кодексу України". Цей Закон стосується конкретного вдосконалення норм, які передбачають кримінальну відповідальність саме за злочини проти виборчих прав громадян. Але, на жаль, вважаємо, що хоча законодавець істотно змінив як назву відповідної глави, так і диспозиції трьох статей (ст.ст. 127, 128, 129 КК України), проблему не можна вважати розв'язаною.
Починаючи аналіз із назви глави IV КК України, слід, насамперед, зауважити, що раніше, мається на увазі до прийняття Закону від 15 липня 1999 року, вона називалася "Злочини проти політичних і трудових прав громадян". Як уже відмічалося, традиційно глави Особливої частини КК України містять однорідні групи злочинів, тобто родовим об'єктом злочинів прийнято було вважати політичні і трудові права громадян.
Відповідно до Закону від 15 липня 1999 року назву глави змінено і зараз вона називається "Злочини проти виборчих, трудових та особистих прав і свобод людини і громадянина". Навряд чи назву глави можна визнати коректною. Аналізуючи чинне кримінальне законодавство відмічаємо той факт, що конституційні права і свободи громадян виступають в якості родового об'єкта злочинів, які містяться в різних главах Особливої частини КК України (наприклад, злочини проти життя, здоров'я, волі і гідності особи та інші). Що стосується глави IV, то тут в якості родових об'єктів названо конституційні права і свободи громадян: виборчі, трудові та особисті. Виборчі права винесено в назву глави і це вказує на їх самостійний характер в якості окремого родового об'єкта.
Це, безумовно, є позитивним моментом, адже раніше до прийняття вказаного закону, мова йшла про політичні права громадян в цілому і при цьому деякі з них перебували поза межами кримінально-правового захисту. Але де в чому закон від 15 липня 1999 року виправив це положення. Внесення в назву глави терміну "виборчі права" свідчить про те, що законодавець звертає особливу увагу саме на ці права, які в структурі політичних прав займають головне місце і практично надають людині статус громадянина, здатного брати участь у політичному житті держави і суспільства. Крім виборчих прав у назву глави винесено трудові та інші особисті права і свободи. Із тлумачення назви глави можна зробити висновок, що всі вони є особистими, а це є хибним, враховуючи загальний теоретичний підхід до класифікації конституційних прав та свобод. Відповідно до конституційного права трудові права не виділяються в окрему класифікаційну групу чи підсистему. Хоча можна допустити, враховуючи той рівень абстракції, на якому проводиться аналіз родового об'єкта злочину, а також те, що об'єкта злочину є обов'язковим елементом такого абстрактного явища як склад злочину, що трудові права як структурний елемент системи конституційних прав і свобод, враховуючи їх значення в житті людини, потребує кримінально-правового захисту на рівні родового об'єкта злочину.
Якщо ми застосуємо порівняльний метод дослідження і звернемося до двох найактуальніших джерел кримінального законодавства (мається на увазі як теоретичний, так і існуючий законодавчий рівень) — Проекту КК України та КК Російської Федерації, який діє вже з 1996 року, то стає очевидним, що проблему кримінально-правового захисту виборчих прав громадян розв'язано дещо по-іншому.
По-перше, у проекті злочини проти виборчих прав громадян містяться у розділі V, який має назву "Злочини проти конституційних, трудових та інших особистих прав громадян". Найменування цього розділу порівняно з главою IV чинного КК, уточнено і змінено. Але, на нашу думку, не зовсім вдало. Знову назва глави не збігається із класифікацією прав і свобод, які містяться в Конституції України. Той акцент, який було зроблено, і вважаємо слушно зроблено, саме на виборчі права, в Проекті втрачено. Натомість, назва глави сформульована таким чином, що виділяються окремо конституційні, трудові та інші особисті права громадян, які начебто не є конституційними. Достатньо, на нашу думку, назвати главу "Злочини проти конституційних прав громадян" або ж виділити окремо виборчі, інші політичні та трудові права громадян. Адже практично всі права і свободи громадян є конституційними. Деякі з них відіграють таку значну роль у житті людини, що захищаються на рівні окремих глав Кримінального кодексу. Мова в даному випадку йде про злочини проти життя, здоров'я, честі, гідності, а також власності особи.
По-друге, що стосується Кримінального кодексу Російської Федерації, то Особлива частина його структурними елементами має розділи і глави. Підхід, який застосовано російськими законодавцями відносно досліджуваного нами об'єкта, а саме маються на увазі злочини проти виборчих прав, на нашу думку, є більш логічно досконалим і більш відповідає тій внутрішній структурі, яка міститься в Конституції Російської Федерації.
Розділ VII носить назву "Злочини проти особи", а глава 19, яка є предметом нашого дослідження, має назву "Злочини проти конституційних прав і свобод людини і громадянина". Безумовно, право на життя є теж конституційним правом, але існує певна ієрархія прав і свобод. Цим логічно і пояснюється підхід законодавця, який при побудові структури Особливої частини КК Російської Федерації враховує значимість та цінність об'єкта кримінально-правової охорони.
Позиція російського законодавця щодо структурної побудови кримінального закону дозволяє чіткіше визначитися з об'єктами кримінально-правового захисту. Родовим об'єктом злочинів, що містяться в главі 19, є конституційні права і свободи людини і громадянина. Такі основні природні блага як життя, свободи, честь, статева недоторканість і свобода захищаються окремими кримінально-правовими нормами, які містяться відповідно в главах 16, 17, 18. В контексті даного закону під конституційними правами законодавець розуміє конституційне право громадян користуватися рівними правами в Росії незалежно від статі, раси, національності та інших рис особи, які складають її громадянський та загальнолюдський статус.
На рівень об'єкта кримінальної охорони ставиться також недоторканість приватного життя громадян, особистої та сімейної таємниці, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, поштових, телеграфних або інших повідомлень. В якості об'єкта захисту на рівні окремого складу злочину Кримінальний кодекс Російської Федерації виносить порушення недоторканості життя, а також відмову в наданні громадянинові інформації, що виражається на неправомірній відмові посадовою особою в на данні документів, матеріалів, які безпосередньо стосуються прав і свобод громадян, або в наданні фіктивної, неправдивої інформації, якщо такі дії спричинили шкоду законним інтересам і правам громадян. До кола кримінально-караних діянь, що порушують конституційні права громадян, віднесено також порушення права на працю, перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, порушення авторських і суміжних прав, відмова в прийомі на роботу вагітних жінок, або жінок, які мають малолітніх дітей, порушення патентних та винахідницьких прав, перешкоджання здійсненню права на свободу совісті, віросповідання та перешкоджання проведенню зборів, мітингів, демонстрацій та інших групових заходів.
До кола діянь, які порушують виборчі права громадян, законодавець відносить склади злочинів, у яких передбачена кримінальна відповідальність не тільки за порушення активного та пасивного виборчого права, але й за дії, які перешкоджають громадянам брати участь у референдумі.
КК Російської Федерації передбачає такий склад злочину як перешкоджання здійсненню виборчих прав чи роботі виборчої комісії (ст. 141 КК РФ). З об'єктивної сторони злочин виражається в діях або бездіяльності, які порушують право громадян обирати і бути обраним народним депутатом, Президентом, брати участь у референдумі в активних діях, що направлені на перешкоджання діяльності виборчої комісії або комісії по проведенню референдуму. В якості обтяжуючих обставин цього злочину законодавець передбачає вчинення таких дій, що пов'язані із підкупом, обманом, застосуванням насильства або погрозою його застосування, дії, вчинені особою з використанням свого посадового становища, а також дії, вчинені групою осіб за попередньою змовою чи організованою групою.
Злочином проти виборчих прав громадян є також фальсифікація виборчих документів, документів референдуму або неправильний підрахунок голосів (ст. 142 КК РФ). Особливістю диспозиції цього складу злочину є те, що тут на рівні норми закону передбачено, по-перше, предмет злочину, по-друге, дано вичерпний перелік дій, що складають об'єктивну сторону злочину, а також, по-третє, конкретно вказані спеціальні суб'єкти злочину: члени виборчої комісії, ініціативної групи або комісії по проведенню референдуму. Диспозиція даної норми є описовою і її структура дала можливість уникнути розширеного тлумачення понять, які в ній містяться, що зробило її досить чіткою, конкретною і вдалою з точки зору застосування на практиці.
У даному випадку мова йде про три склади злочинів, об'єднаних в одній статті — фальсифікація виборчих документів, яка виражається в підробці виборчих бюлетенів, списків, протоколів, а також внесення в такі документи свідомо неправдивих даних (відомостей про кандидатів, протоколи по підсумках голосування); іншим злочином є свідомо неправильний підрахунок голосів, під яким законодавець розуміє вказівки фальшивих, неправдивих відомостей щодо результатів проведених виборів або референдуму, і третім злочином є порушення таємниці голосування, що полягає в порушенні встановлених на виборах правил голосування, проведення виборів у приміщеннях, спеціально не пристосованих для цього, за відсутності кабін для голосування; крім того, цей злочин полягає у втручанні членів виборчої комісії, ініціативної групи, а також членів комісії з проведення референдуму в процес проведення голосування.
У чинному КК України містяться три статті, відповідно ст. ст. 127, 128 і 129, які встановлюють кримінальну відповідальність за порушення виборчих прав громадян. Не зупиняючись на аналізі норм діючого законодавства, звернемо увагу на ті нові статті, які містяться у новому законі, та шляхи вдосконалення кримінально- правової охорони виборчих прав громадян.
Відповідно до нового закону поза межами кримінально-правової охорони залишилося право громадян вести передвиборну агітацію. Передвиборна агітація — це діяльність з обговорення передвиборної програми, політичних, ділових і особистих якостей кандидата у депутати чи на посаду Президента України. Передвиборна агітація може здійснюватися в будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та законам України. Так, у ст. 32 Закону "Про вибори народних депутатів України" закріплено положення, згідно з яким "громадяни України, об'єднання громадян, трудові колективи підприємств, установ, організацій, довірені особи кандидатів мають право вільно і всебічно обговорювати передвиборні програми кандидатів у депутати, їх політичні, ділові й особисті якості, а також платформи тих партій і виборчих блоків, які висунули кандидатів у депутати, вести агітацію за або проти кандидата у депутати на зборах, мітингах, в бесідах, у пресі, на радіо і телебаченні". Виборцям, які висунули кандидатів у народні депутати чи кандидата на посаду Президента України, надається право безперешкодної агітації за своїх кандидатів з часу їх реєстрації виборчими комісіями. Для передвиборної агітації надаються приміщення для зборів, а також засоби масової інформації.
В залежності від того, чи розглядати передвиборну агітацію як складову частину виборчого права, слід вирішувати питання про те, чи залишати це положення у відповідній статті КК України, чи перешкоди вести передвиборну агітацію охоплюється поняттям перешкоди здійсненню виборчого права.
У Проекті КК України (ст. 153) залишено термін "передвиборна агітація". Ми вважаємо таку позицію правильною.
Щодо чинного КК України, норма Проекту КК України, а саме ст. 153 є досконалішою і конкретнішою. Викликає подив той факт, що законодавець, вносячи зміни до чинного КК України, проігнорував практично вже сформульовану норму.
По-перше, в нормі Проекту на законодавчому рівні розкрито у кримінально-правовому аспекті суть виборчого права. Кримінальна відповідальність встановлюється за перешкоди вільному здійсненню громадянином права обирати і бути обраним, тобто пасивного й активного виборчого права.
По-друге, у КК України до внесення до нього змін законом України від 15 липня 1999 р., було вказано, що йдеться саме про право бути обраним на конкретні посади і обирати конкретних осіб, а саме — Президента України і народного депутата.
Відповідно до чинного законодавства у тексті закону взагалі немає вказівки на те, про які вибори йде мова. Застосовуючи тлумачення норми закону, ми хочемо зробити висновок про те, що йдеться про Президента України, народних депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних Рад. Застосовуючи принцип розширеного тлумачення, слід включити до цього переліку депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Аналізуючи теоретичні кримінально-правові джерела, ми дійшли висновку, що більшість вчених-тео- ретиків вважає, що в даному разі йдеться про народних депутатів та Президента України. Не- конкретність формулювання тих чи інших положень на рівні закону веде до їх неоднозначного застосування, занадто звуженого або занадто розширеного тлумачення. В цьому аспекті найдосконалішою є норма ст. 153 Проекту КК України, в якій на рівні тексту диспозиції прямо вказано, що мова в законі йде саме про Президента України, народного депутата, депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим, голову або депутата органу місцевого самоврядування.
У чинному КК України коло діянь, які розглядаються законодавцем як злочини проти виборчих прав, значно ширше, ніж у Проекті КК України та КК Російської Федерації. Чинний КК встановлює відповідальність за 7 діянь: перешкода здійсненню виборчого права, перешкода роботі виборчої комісії, неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів, використання підроблених виборчих документів, завідомо неправильний підрахунок голосів, сфальсифіковане оголошення результатів виборів, порушення таємниці голосування.
У Проекті КК України передбачено також 7 складів злочинів проти виборчих прав громадян: перешкода обирати і бути обраним, перешкода вести передвиборну агітацію, перешкода роботі виборчої комісії, підробка виборчих документів, приписування, сфальсифікований підрахунок голосів, порушення таємниці голосування.
В чинному КК Російської Федерації кримінальна відповідальність передбачена за 4 склади злочинів: перешкода здійсненню виборчих прав, перешкода роботі виборчої комісії, фальсифікація виборчих документів, неправильний підрахунок голосів.
Безумовно, в даному випадку мова не повинна і не може йти про кількість складів злочинів. У процесі вдосконалення норм кримінального законодавства вирішальну роль відіграє чіткість формулювань тих чи інших правових моментів у тексті самої норми закону.
При аналізі чинного законодавства виникає ціла низка питань, які потребують вирішення і вдосконалення.
Наприклад, ст. 128 КК України має назву "Неправомірне використання виборчих бюлетенів"; у статті йдеться про видачу членами виборчої комісії виборчого бюлетеня особі, яка не внесена до списку виборців, або видача виборцю виборчих бюлетенів замість інших виборців. На нашу думку, цей склад злочину можна без шкоди кримінальному законодавству виключити з тексту закону і не переобтяжувати КК "зайвими" статтями. Аргументами є те, що злочини проти виборчих прав чиняться зумисно. Даний злочин, вчинений зумисно, підпадає під ознаки злочину, передбаченого ст. 127, а саме — "перешкода здійсненню виборчого права". Якщо цей злочин вчинюється недбало і особа не має на меті вчинити злочин проти виборчих прав, то навряд чи і в її діях міститься склад злочину.
Проаналізувавши кримінальне законодавство, яке об'єднує норми про злочини проти виборчих прав громадян, можемо зробити відповідні висновки: безумовно, виборчі права є складовою частиною конституційного статусу громадянина. Те, що саме виборчі права законодавець виділив як родового об'єкта ряду злочинів, свідчить про їх соціальну цінність і значимість.
Прийняття закону України від 15 липня 1999 року є важливим кроком у вдосконаленні кримінально-правового захисту виборчих прав громадян. Враховуючи окремі положення цього закону, слід уважніше переглянути норми, які містяться в ст. ст. 153—155 Проекту Кримінального кодексу України та внести відповідні зміни до їх тексту.

99.

1. Поняття складу злочину з кримінального права України. Співвідношенняпонять злочин і складу злочину.
Поняття складу злочину.
Склад злочину - це сукупність складових частин, елементів,характеризують за Українським кримінальним законом суспільно небезпечне діянняяк злочин. Елементи складу злочину визначаються нормами загальноїй особливої частини Кримінального кодексу.

У статтях Особливої Частини КК міститься описознак конкретних злочинів. Ці ознаки у своїй совокупності характеризують вчинене суспільно небезпечне діянняяк злочин даного виду (крадіжка, шахрайство, розбій, грабіж,вбивство). Треба мати на увазі, що законодавче опис призНАКів певного складу злочину включає лише сущесничих та найбільш типові ознаки суспільно небезпечного діяльня, що характеризує його (діяння) в якості конкретного преступленія. З різноманіття ознак, властивих конкретному прогромадської небезпечного діяння, закон містить у характеристику состава лише суттєві і типові для злочинів того чиіншого виду ознаки.

Приклад: Конкретні випадки крадіжки чужого майна здійснюютьсяпри різних обставинах. Квартирна крадіжка, кишеньковакрадіжка - ці випадки крадіжок не схожі один на одного, але, при всійрізноманітності індивідуальних ознак, кожне з таких викраденийний має істотні і типові загальні ознаки. У всіх цихвипадках має місце таємне викрадення чужого майна. Ціознаки і закріплені законом при описі складу злочининя іменованого крадіжкою (ст.140 КК України). Таким чином з усіхвипадків реально скоєних крадіжок відбираються ознаки якіє загальними, обов'язковими, типовими для будь-якої крадіжки, сущесничих для будь-якої крадіжки і в той же час відмінними, позволяющие відрізняти крадіжку від подібних діянь (наприклад грабежу під часякого злочинець діє відкрито).
Про співвідношення понять злочин і склад злочину.
Конкретний злочин і його складу відносяться один до одного як реальне явище (злочин) і поняття про це явлении (склад). Злочин - це певне суспільно небезпечнихве явище реальної дійсності, що володіє безліччюіндивідуальних ознак. Склад злочину - це сукупністьність передбачених законом лише найбільш істотні і типічних ознак необхідних для визнання певного прогромадської небезпечного діяння, тобто злочину. Склад злочину - це юридична правове поняття про злочин определенного виду. Склад злочину це законодавча модель злочину. Склад злочину є поняттям що розкриваєсоціально-політичний і юридичний зміст злочину. Всі ознакискладу злочину підрозділляють на чотири групи, що характеризують основні елементизлочину: об'єкт злочину та об'єктивну сторону, суб'єкт злочину і суб'єктивну сторону злочинивання. Ознаки, що характеризують об'єкт і об'єктивну сторонузлочину називають об'єктивними ознаками складу переступивлення. Ознаки, що характеризують суб'єкт і суб'єктивну сторону називають суб'єктивними ознаками.
Об'єкт злочину - цете, на що посягає злочин і те, що охороняється кримінальнимзаконом. Об'єктом злочину є різні громадськівідносини (ст.1, ст.7 КК України) які, як уже було сказано, охороняютьсякримінальним законом.
Об'єктивнусторону утворюють ознаки, що характеризують зовнішні (об'єктивные) властивості злочину
. До об'єктивної сторонизлочини належать:

а) суспільно небезпечне діяння у вигляді дії або бездіяльності;

б) суспільно небезпечні наслідки;

в) причинний зв'язок між діянням та його наслідками;

г) час, місце, спосіб, обстановка, знаряддя і засіб вчинення злочину.

Суб'єктом злочину іменується особа, яка вчинила злочин (автордіяння). Суб'єктом може бути тільки фізична, осудна особа,досягла на час вчинення злочину встановленого закономвіку (особливо небезпечні злочини - з 14 років, решта - з 16 років).
Крім осудності і досягнення певного віку, як загальнихознак що характеризують злочин, у законі можуть зазначатися такожспеціальні ознаки суб'єкта.
Суб'єктивна сторона характеризує внутрішню (психічну) сторонузлочину, тобто відношення психіки особи до здійснюваного їм суспільнонебезпечного діяння і до його наслідків. Суб'єктивну сторону злочинуутворюють:

. вина (у формі умислу або необережності);

. мотив (тобто спонукання, якими керувалася особа при вчиненні злочину);

. мета, яку переслідував особа при вчиненні злочину.

У рамках загального поняття складу злочину всі ознаки характерізующіе елементи злочину прийнято поділяти наобов'язкові і факультативні. Обов'язкові ознаки - це ознакипритаманні усім без винятко
. чення складів злочину. Без цих ознак не може бути складу злочину.
Факультативні ознаки - це ознаки властиві не всім, алише окремих складів злочинів або групам складів.

Такий підрозділ ознак складу на обов'язкові і факультатівние можливо тільки при аналізі загального поняття преступленія. У конкретному ж складі злочину немає необхідекпортувати, тобто обов'язкових і факультативних ознак, тут всеознаки необхідні. Потрібно також мати на увазі, що ознаки состава злочину не можна зводити лише до ознаками зазначеним удиспозиції статей Особливої частини КК. І сам склад злочининя не можна зводити до диспозиції. Жодна диспозиція не міститьжит опису всіх ознак конкретного складу злочинивання. Зміст ознак конкретного складу злочину может бути правильно розкрито лише шляхом аналізу відповіднихщих норм Загальної та Особливої частини КК і систематичного толко вання закону.

2. Види елементів складу злочину та їх ознаки.
2.1 Об'єкт злочину.
Об'єкт злочину - дана ознака є визначальною ознакоюкожного злочинного діяння, що розкриває його соціально-політичнезміст про суспільну небезпеку. Громадсько небезпечну поведінку людиниможе бути визнано злочином тільки при то умови, якщо вонаспрямоване проти певного, що охороняється кримінальним законом об'єкта.
Ознаки, що характеризують об'єкт злочину, не тільки розкриваютьсуспільну небезпеку злочину, а й визначають природу ііндивідуальні ознаки того чи іншого злочину, зумовлюють йогокваліфікацію та характер можливого покарання.
Для найкращого виділення якісних особливостей об'єкта злочинудоцільно умовно виділити загальний, спеціальний (родовий), ібезпосередній об'єкт злочину.
Спільним визнається такий об'єкт, який характерний для всіх без виняткузлочинів, спеціальним (чи родовим) об'єктом називають такий об'єкт,який є єдиним для відомої групи злочинів, безпосередній
- Той проти якого безпосередньо спрямоване те чи інше конкретнезлочин.
Загальний об'єкт злочину з кримінального права України складаютьсуспільні відносини, що охороняються кримінальним законом:
Суспільний лад України, його політичну і економічну системи,власність, особу, політичні, трудові, майнові та іншіправа і свободи громадян, а так само інше, посягає на правопорядоксуспільно небезпечне діяння передбачене кримінальним законом.
Загальний об'єкт злочину, його суспільно-політичні та юридичніознаки дозволяють розкрити соціально-політичний зміст злочину,його класову спрямованість і суспільну небезпеку.
Злочини, що посягають на близькі один до одного суспільні відносини,об'єднані в глави Особливої частини Кримінального кодексу (КК). Злочини,об'єднані в ці розділи, мають єдиний для них Спеціальний (родовий)об'єкт.
Так крадіжка, грабіж, розбій, шахрайство та інші злочини протиіндивідуальної власності громадян об'єднані в одну групу тому, щовсі вони спрямовані проти індивідуальної власності громадян.
Індивідуальна власність виступає тут як спеціальний
(родового) об'єкта.
Такі злочини як порушення авторських прав, порушення законодавствапро референдум, порушення недоторканності житла громадян, порушення таємниціголосування об'єднані в одну голову тому, що всі вони спрямовані наполітичні і трудові права громадян.
Родовий об'єкт дозволяє систематизувати та класифікувати злочинуі об'єднати їх в окремі розділи Особливої частини КК України, відмежуватиїх від інших злочинів, розкрити їх суспільну небезпеку.
Родовий об'єкт має велике значення не лише для побудови Особливоїчастини КК України, а й для подальшої законодавчої діяльності. Привиданні нових кримінально-правових норм про відповідальність за конкретнийзлочин першорядне значення має питання про те, до якої главу ККзаконодавець помістить її. Поміщаючи ту чи іншу норму в певній чолі
Особливої частини, законодавець тим самим на основі оцінки об'єктазлочину визначає його суспільну небезпеку, дає йому загальнухарактеристику.
Так, приміщення такого злочину, як крадіжка або захоплення залізничногоскладу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 2172), в главу прозлочини проти громадської безпеки, громадського порядку інародного здоров'я показує, що даний злочин оцінюєтьсязаконодавцем не як інший державний злочин або злочинпроти державної або колективної власності, а як посяганняна громадську безпеку, що в свою чергу зумовлює оцінкусуспільної небезпеки цього злочину.
Безпосередній об'єкт - це те суспільне відношення або групасуспільних відносин на які посягає конкретний злочин.
Безпосередній об'єкт є частиною суспільних відносин, що єспеціальним об'єктом. При злочин проти особистості спеціальним об'єктомбуде особистість, а безпосереднім при вбивстві - життя, при тілеснихпошкодженнях - здоров'я, при наклепі, образі - честь і гідністьособистості.
Буває, що деяких випадках безпосередні і спеціальний об'єктизбігаються, наприклад, спеціальним об'єктом злочинів протиіндивідуальної власності громадян буде відповідно індивідуальнавласність громадян. Таким же буде зміст і безпосередніхоб'єктів при крадіжці, шахрайстві і при інших злочинах кожної з цихгруп.
Однак чинним законодавством передбачені злочини, якізазіхають одночасно на два об'єкти. До них належать, наприклад, розбій,спекуляція, помилковий донос і ін при розбійному нападі винний здійснюєодночасно насильство над особистістю і викрадає чуже майно. Томурозбій посягає одночасно і на життя і здоров'я, і на особистувласність. Злочини одночасно посягають на два об'єкти називаютьдвуоб'ектовимі.
Говорячи про об'єкт злочину не можна не згадати предмет злочину --матеріальні предмети зовнішнього світу, впливаючи на які злочинецьздійснює посягання на об'єкт.
Наприклад при крадіжці злочинець посягає на суспільні відносинидержавної, колективної чи особистої власності шляхом вилучення грошей,продуктів сільського господарства, промислових товарів та інших предметів.
Іноді предмет злочину помилково ототожнюють з об'єктом злочинупредмет злочину має велике значення і при кваліфікації злочинуі при визначенні покарання судом.
Предмет злочину не слід змішувати з знаряддям або засобомскоєння злочину. Знаряддя або засоби злочину - це тіпредмети, які використовуються злочинцем при вчиненні злочину
(вогнепальна зброя чи отрута при вбивстві; лом, відмички при крадіжці; фарби,папір при фальшуванні грошей).
Не кожне злочин має предмет. Образа, державна зрада іінші подібні злочинні посягання не мають предмета злочину.
2.2 Об'єктивна сторона злочину.
Об'єктивна сторона злочину - це сукупність передбачених закономознак, що характеризують зовнішній прояв суспільно небезпечного діяння,зазіхає на правовідносини що охороняються кримінальним законом. Об'єктивнусторону називають зовнішньою стороною злочину.
Ознаками характеризують об'єктивну сторону злочину, є:
. суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність);
. суспільно небезпечні наслідки;
. причинний зв'язок між діянням і наслідками;
. місце, час, спосіб, знаряддя і засоби злочину;

Суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність) - найважливіша ознакаоб'єктивної сторони злочину. Саме в дії (бездіяльності) знаходитьсвоє конкретне вираження суспільно небезпечну поведінку особи, яка вчинилапосягання на суспільні відносини що охороняються кримінальним законом.
Кримінально-правове дію і бездіяльність істотно відрізняється від діїі бездіяльності що здійснюється без порушення закону за своїми соціальними,правовим і фізичними ознаками.
Дія в кримінально-правовому сенсі - це активний, вольовий акт зовнішньогоповодження суб'єкта, що виражається у вчиненні особою суспільно небезпечногопосягання передбаченого кримінальним законом.
Фізично властивість кримінально-правової дії полягає у вчиненнісуб'єктом злочину одного або кількох дій, якіпередбачені кримінальним законом. Ці дії як і будь-який людськийвчинок, управляються свідомістю і волею людини.
Більшість злочинів у кримінальному праві здійснюються шляхом дії.
Наприклад «Бандитизм ст.69 КК»; «Крадіжка ст. 140»,«Грабіж ст.141».
Однак існує ряд злочинів, які вчиняються шляхом бездіяльності. Укримінальному праві України бездіяльністю визнається суспільно небезпечнепасивна поведінка суб'єкта злочину, тобто невчинення ним дій,який він міг і повинен був зробити, або невоспрепятствованіе наступусуспільно небезпечних наслідків, який особа могла запобігти.
Обов'язок діяти певним чином може бути обумовленаслужбовим становищем особи, характером виконуваної ним роботи, професією.
Шляхом бездіяльності вчиняються такі злочини як «Залишення внебезпеки ст.111 КК»;«Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному дляжиття становищі ст.112 КК»;«Ненадання допомоги хворому особою медичногоперсоналу ст.113 КК»; та інші.
Деякі особливості мають дію і бездіяльність при здійсненні складних,що тривають і продовжуємо злочинів.
Складні - це такі злочини, які складаються з двох і більшедій, кожне з яких могло б утворити об'єктивну сторонусамостійного злочину, якщо б було скоєно ізольовано і небуло внутрішньо взаємопов'язане з іншими діями. Їх специфіка полягаєв тому, що вони складаються з декількох різнорідних дій і зазіхають надва і більше об'єкта одночасно, але розглядаються і кваліфікуються якєдине злочин.
Що триває - це такий злочин, який характеризується безперервнимздійсненням протягом відомого часу певного злочинногопосягання.
Продовжуємо - це такий злочин, якийе виражається в здійсненні рядуоднорідних або тотожних і неодноразово повторюваних злочиннихдій, спрямованих на здійснення єдиного злочинного задуму.
Основною ознакою даного злочину дозволяє відмежувати його відповторності і сукупності злочину є те, що при здійсненніпродовжуємо злочину неодноразовими діями єдиного об'єктунаноситься збиток, охоплюваний єдиним умислом.
Як вже зазначалося злочинне діяння чи бездіяльність є вольовимповедінкою, що здійснюються під контролем свідомості і направляються тими чиіншими мотивами. Діяння особи не здатного усвідомлювати суспільнунебезпеку вчиненого і проявити свою волю, не є злочином. Такдіяння несамовитого і малолітнього не розглядаються як злочин, якщонавіть цим діянням завдано істотної шкоди.
Суспільно небезпечні наслідки
Кожна суспільно небезпечне діяння виробляє ті чи інші негативнізміни в навколишньому середовищі людини, що виражаються в заподіянні шкодисуспільних відносин, що охороняються законом, або у створеннінебезпеки заподіяння такої шкоди особою при здійсненні певнихдій. Злочин саме тому і є суспільно небезпечнимдіянням, що воно неминуче спричиняє ті чи інші, різні за своєютяжкості, шкідливі наслідки. Однак при конструюванні складівзлочинів наслідків відводиться не одне і теж місце. В одних випадкахнаслідки включаються в число необхідних елементів складу, а в іншихвони залишаються за його межами.
Наслідки за своїм змістом можуть бути самими різними. Це можебути і смерть потерпілого, заподіяння шкоди здоров'ю, позбавлення того чиіншого майна і багато іншого.
У силу свого відмінності злочинні діяння можуть носити матеріал абонематеріальних характер.
До злочинів носять матеріальний характер відносяться такі злочиниякі завдають збитків матеріального характеру: вбивство, нанесеннятілесних ушкоджень та інші.
До злочинів нематеріального характеру відносяться злочини якінаносять шкоду інтересам особистості: приниження честі і гідності, порушенняполітичних, трудових та інших немайнових прав громадян.
У силу того що наявність суспільно небезпечних наслідків не завждиобов'язково, розрізняють два види складів злочинів.
1. Формальний;
2. Матеріальний;
Формальний - це такий склад злочину, у якому сам факт

Дата добавления: 2015-08-13