Стаття 96-11. Застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру за сукупністю злочинів 3 страница

Для науки кримінального права характерно визнання майна об'єктом посягань проти власності. Більшість криміналістів вважає майно об'єктом майнових злочинів, хоча в деяких місцях вони називають таким і власність. При цьому положення не змінюється, тому що під власністю розуміється майно.

Іноді безпосереднім об'єктом злочину називають не суспільні відносини, а їхнє матеріальне вираження або суб'єкти цих відношень. Таке розуміння безпосереднього об'єкта недосконало в тому, що воно, крім відзначених вище недоліків, необгрунтовано виводить суб'єкта суспільних відносин за межі самих суспільних відносин і не дозволяє виявити особливостей різноманітних посягань на особистість. Зокрема, у літературі вказується, що злочин зазіхає на життя, здоров'я і водночас на суспільні відносини.

Таке розуміння об'єкта злочину можна визнати правильним, якщо виходити з того, що життя, свобода гідність - це і є суспільні відносини. Проте об'єктом посягання може виступати тільки особистість як сукупність суспільних відносин.

Якщо визнати об'єктом злочину не особистість як сукупність суспільних відносинах, а людину як біологічну істоту, то неможливо буде пояснити правомірність позбавлення життя людини при необхідній обороні, при виконанні вироку суду, тому що об'єкт не може бути поставлений під захист кримінального закону й у той же час не захищатися ім. Очевидно, що об'єктом при зазіханні на життя, здоров'я, честь, свободу і гідність є не людина в його біологічній істоті, а особистість як сукупність суспільних відносин, на котрі і відбувається посягання. Ці посягання мають різноманітну юридичну кваліфікацію. Наприклад, позбавлення життя може бути кваліфіковане по ст. 93-100 КК, у залежності від тих конкретних суспільних відносин, що було об'єктом посягання.

Оскільки при позбавленні життя або заподіянні тяжких тілесних ушкоджень, наприклад у стані необхідної оборони, об'єкт кримінально-правової охорони відсутній, то кримінальна відповідальність у цих випадках виключається саме тому, що шкода заподіюється не суспільним відносинам, а людині як біологічній істоті. Отже, порушення суспільних відносин, спрямованих на охорону життя,- це саме те, що відрізняє вбивство від правомірного позбавлення життя людини. Виходить, саме суспільні відносини і є об'єктом кримінально-правової охорони, а не людина як біологічна істота. Звідси випливає висновок, що об'єктом кримінально-правової охорони є не життя як сукупність біофізиологічних процесів, а життя як сукупність суспільних відносин, що забезпечують особі можливість жити, користуватися благами життя.

Немає основ, на мій погляд, для включення в об'єкт злочину поряд із суспільними відносинами і їхніми правовими формами. Правова форма суспільних відносин злочином не змінюється. Наприклад, право власності на викрадену річ розкраданням не анулюється. Власник вправі в будь-який час зажадати цю річ від викрадача або несумлінного набувача (ст. 145 і 148 ЦК України), тобто право власності завжди зберігається за власником. Воно не може бути викрадене і, по загальному правилу, невідчужувано без його волі. У зв'язку з цим не можна визнати правильним вираження, що зустрічається «розкрадання власності», тому що власність як суспільні відносини не можуть бути викраденою.

Норми права не можуть бути визнані об'єктом посягання тому, що, по-перше, злочин у деяких випадках зазіхає на такі суспільні відносини, що правом не регулюються (деякі статеві відношення, суспільний порядок і т.п.), і, по-друге, суспільні відносини, урегульовані нормами кримінального права, тобто кримінальні правовідносини, не існують до моменту вчинення злочину, як не існує й об'єкта цих правовідносин. Об'єкт злочину, навпроти, завжди існує до вчиненого на нього злочинного посягання і незалежно від останнього. Інше рішення (кримінально-правова норма охороняє об'єкт, що не існує) призводить до абсурду.

Ю.А. Демидов, говорячи про об'єкт посягання, уживає для його позначення термін «цінності». З цього можна зробити висновок, що він не розрізняє об'єкт і предмет посягання. Хоча автор і називає об'єктом злочину суспільні відносини, проте, торкаючись їхньої класифікації, підтверджує, що «цінності можуть бути соціальними, матеріальними й ін.». Але адже суспільні, відношення не можуть бути матеріальною цінністю. Нею може бути тільки предмет. Тому таке найменування об'єкта злочину неточне. Ю.А. Демидов прав у тому, що ціннісний підхід до проблеми злочину потребує, насамперед, пильної уваги до об'єкта злочину з погляду його цінності. З'ясовування цінності об'єктів кримінально-правової охорони має дійсно важливе значення. Проте для цього необхідно мати ясне уявлення про те явище, цінність якого потрібно виявити.

У визнанні суспільних відносин загальним об'єктом злочину вміщує в собі позитивний висновок про те, що всякий злочин зазіхає на суспільні відносини. Оскільки вірно, що всі злочини зазіхають на суспільні відносини, то також вірно і те, що кожне з них окремо також зазіхає на суспільні відносини.

Без визнання суспільних відносин об'єктом злочину неможливо пояснити суспільну небезпеку діяння. Залишається без відповіді питання, чому злочин є суспільно небезпечними і в чому його суспільна небезпека, чим викликається необхідність застосування мір кримінального покарання.

Визнання суспільних відносин об'єктом злочину в кримінальному праві показує його класовий характер, класову сутність злочину, обгрунтовує важливість і необхідність охорони основних суспільних відносин кримінально-правовими засобами. Якщо визнати об'єктом хоча б і деяких злочинів щось відмінне від суспільних відносин (речі, гроші, врожай і т.п.), то стає неможливим обгрунтувати кримінальну відповідальність за заволодіння цими предметами або за їхнє споживання, знищення, передачу третім особам і інші дії.

Об'єкт злочину - це суспільні відносини, поставлені під охорону кримінального закону порушенням яких заподіюється соціально небезпечна шкода. Там, де немає посягання на суспільні відносини, де шляхом зміни суспільних відносин не заподіюється соціальна шкода, немає злочину.

При цьому об'єктом злочину виступають тільки суспільні відносини, поставлені під охорону кримінального закону. Відношення, що знаходяться поза сферою правового регулювання (моральні), а також правом заборонені (угоди між правопорушниками і т.п.), об'єктом злочину бути не можуть.

Викладене дає підставу для єдиного висновку: об'єктом злочину в кримінальному праві є суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом від злочинних посягань.

Загальне визначення об'єкта злочину як суспільних відносин є вихідною позицією для виявлення ознак і сутності самих суспільних відносин і визначення об'єкта злочину на рівні конкретного посягання.

Конкретизація об'єкта злочину, у свою чергу, дозволяє виявити ступінь і соціальні властивості що заподіюється злочином суспільно небезпечної шкоди, підстави і критерії вибору об'єктів кримінально-правової охорони і засобів їхнього захисту, а також виробити правила побудови кримінального закону і кваліфікації злочину.

Рішення багатьох проблем кримінально-правової охорони залежить, насамперед, від з'ясовування сутності об'єкта умовно-правової охорони, визначення його поняття.

87.

Обмежена осудність – це кримінально-правова категорія, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, обов'язковою ознакою якого (стану) є суттєве обмеження внаслідок хронічного або тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня) здатності особи усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості.
Дістала подальший розвиток характеристика юридичного, психологічного та медичного критеріїв обмеженої осудності.

Обмежена осудність як кримінально-правова категорія є різновидом осудності. КК 2001 р. уперше законодавчо закріпив поняття обмеженої осудності. До цього часу проблема обмеженої осудності мала переважно теоретичний характер. Відповідно до закону (ст. 20 КК) обмежено осудною визнається така особа, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують обмежену осудність, можна називати формулою обмеженої осудності. Закріплені в законі ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про обмежену осудність. Обмежена осудність визначається тільки на момент вчинення злочину і тільки у зв'язку з ним. Отже, недопустимо за межами такого діяння ставити питання про обмежену осудність. Поняття обмеженої осудності визначається за допомогою трьох критеріїв: медичного, психологічного та юридичного.

Медичним критерієм є психічний розлад. На жаль, у законі не конкретизовані хоча б загальні ознаки медичного критерію. Тому розкривати зміст цього критерію можна по-різному. До медичного критерію треба відносити хронічні або тимчасові хворобливі розлади психічної діяльності непсихотичного рівня (так звані межові психічні розлади або психічні аномалії), суттєвою ознакою яких є кількісне обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості (наприклад, епілепсія, олігофренія, психопатія, неврози).

Психологічний критерій виражається в нездатності особи повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. У законі не передбачено ступінь обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. Цим, по-перше, ігнорується факт існування розбіжностей за тяжкістю проявів психічних розладів, які передбачають обмеження здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними; по-друге, унеможливлюється визнання обмежено осудною будь-яку особу, яка має хоча б незначні розлади психіки. Тому психологічний критерій потребує певного уточнення. Він повинен передбачати суттєве обмеження (кількісне) у суб'єкта протиправного діяння здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.

За обмеженої осудності відбувається кількісна зміна свідомості, при збереженні її якості. Усвідомлення фактичних обставин вчиненого обмежено осудною особою суттєво знижується, стає неповним внаслідок значних кількісних змін свідомості, які викликані хворобливими розладами психічної діяльності. Це суттєве обмеження свідомості вказує на глибину психічного розладу і виражається у формулі обмеженої осудності через психологічний критерій. Психологічний критерій може виражатися двома ознаками: 1) інтелектуальною - особа нездатна повною мірою усвідомлювати свої дії (нездатна у повному обсязі розуміти фактичну сторону та суспільну небезпечність своєї поведінки); 2) вольовою особа нездатна повною мірою керувати своїми діями.

При цьому в особи може бути суттєво обмежена здатність усвідомлювати свої дії та просто обмежена або збережена здатність керувати ними, і навпаки. А також може бути суттєво обмежена і здатність усвідомлювати свої дії, і здатність керувати ними.

Зазначені особливості інтелектуальної та вольової ознак й обумовили те, що у кримінальному законі між ними стоїть і єднальний («та»), і розділовий («або») сполучники.

Юридичним критерієм обмеженої осудності є факт вчинення особою передбаченого КК суспільно небезпечного діяння (злочину), ознаки якого відбивають психічний розлад суб'єкта злочину і значне обмеження здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними, за наявності доказів вчинення його особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність.

Це означає, що питання про обмежену осудність виникає тоді, коли: а) є факт вчинення суспільно небезпечного діяння (злочину), б) вказане діяння передбачене законом про кримінальну відповідальність як злочин, в) діяння вчинене особою, в якої суттєво обмежена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними внаслідок хронічного або тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня); г) є докази вчинення діяння особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність; г) у судді (слідчого) виник сумнів щодо психічної здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними (думка про психічне відхилення від норми).

Лише за наявності усіх трьох критеріїв особа може бути визнана обмежено осудною.

Важливе значення має те, що будь-який психічний розлад межового характеру, який не позбавляє особу здатності усвідомлювати та керувати своїми діями, певною мірою обмежує цю здатність, але не будь-який психічний розлад свідчить про обмежену осудність. Тобто, обмежена здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними при певних хворобливих розладах психіки (непсихотичного рівня), як правило, не повинна ідентифікуватися з обмеженою осудністю. Для визнання особи обмежено осудною недостатньо встановити в неї хворобливий розлад психічної діяльності непсихотичного рівня, необхідно, щоб хворобливі вияви істотно вплинули на поведінку особи й зумовили злочинний характер діяння.

Визнання особи обмежено осудною є прерогативою суду, однак із змісту ч. 2 ст. 20 КК це чітко не випливає, оскільки в ній йдеться про те, що визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання.

Вчинення злочину обмежено осудною особою треба визнавати скоєним при пом'якшуючих покарання обставинах, хоча з тексту закону це також не випливає. Правова природа обмеженої осудності полягає у тому, що вона є пом'якшуючою покарання обставиною, яка передбачена самостійною нормою Загальної частини КК України.

До обмежено осудної особи за необхідності суд може застосувати примусові заходи медичного характеру.

88.

УКК України на відміну від кримінального законодавства багатьох інших держав немає визначення поняття вбивства. У теорії кримінального права України з цього приводу існують різні думки, які грунтуються на законодавчому визначенні злочину (ст. 7 КК) та на передбачених законом підставах кримінальної відповідальності (ст. З КК). Так, В.Сташис і
М.Бажанов зазначають, що наука і практика під вбивством розуміють протиправне позбавлення життя іншої людини. На думку М.Коржанського, вбивство — це протиправне і винне заподіяння смерті при посяганні на життя іншої людини. С.Яценко і С.Шапченко визначають вбивство як передбачене кримінальним законом винне суспільно небезпечне діяння, що посягає на життя іншої людини і спричиняє її смерть. Акцентування уваги у наведених вище визначеннях вбивства на протиправності цього діяння виокремлює його із звичайного поняття позбавлення життя, оскільки не будь-яке позбавлення життя є неправомірним і таким, що тягне кримінальну відповідальність. Зокрема, не вважається
вбивством позбавлення життя воїна ворожої армії під час війни, засудженого до смертної кари при виконанні вироку суду або позбавлення життя нападника особою, яка перебувала у стані необхідної оборони, та у деяких інших випадках. За ознакою винності, тобто умисності або необережності позбавлення життя, вбивство відмежовується від випадкового заподіяння смерті. Вказівка ж у згаданих визначеннях на те, що вбивством визнається позбавлення життя іншої людини, дає можливість відмежувати вбивство від самогубства або посягання на самогубство, яке згідно з кримінальним законодавством України не визнається злочином.

На перший погляд наведені вище визначення поняття вбивства здаються повними і точними, такими, що розкривають зміст цього злочину і критерії його відмежування від суміжних складів злочинів. Однак їх не можна вважати досконалими, оскільки вони охоплюють й деякі інші злочини, пов'язані з необережним заподіянням смерті іншій особі, які за своєю сутністю не є вбивством, наприклад, порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту, що спричинило нещасні випадки з людьми (ч. 1 ст. 77 КК), порушення вимог законодавства про охорону праці, якщо воно спричинило нещасні випадки з людьми (ч. 2 ст. 135 КК).

Ті вчені, які не вважають за необхідне виключення необережного позбавлення життя людини з поняття вбивства, зазначають, що таке звуження останнього не випливає з чинного законодавства і практично може призвести лише до послаблення боротьби з необережними злочинами проти життя особи. На їх думку, з поняттям вбивства пов'язане уявлення про вчинення тяжкого злочину і це уявлення повинне залишитись у свідомості людей, коли мова йде і про такий злочин, як вбивство з необережності, оскільки і в цьому разі людина позбавляється найдорожчого — життя. Наведені аргументи, як видається, не є переконливими, оскільки вони зводяться до використання психологічних, а не правових критеріїв визначення змісту ознак складу злочину і поняття вбивства.

Справді, в результаті як умисного вбивства, так і необережного заподіяння смерті людина втрачає найдорожче — життя. Більше того, у деяких випадках необережні діяння призводять до загибелі багатьох людей. Однак настання таких тяжких суспільне небезпечних наслідків ще не є підставою для ототожнення вбивства і необережних дій, внаслідок яких позбавляється життя інша людина.

У філологічному значені термін «вбивство», хоч і в дуже широкому його розумінні, вживається лише для позначення цілеспрямованих дій: убити час,убити карту тощо. Мабуть, саме тому ні у кого не виникає сумніву в тому, що самовбивця, тобто той, хто вбив сам себе, — це особа, що навмисно позбавила себе життя, а не та, яка позбулася його в силу своєї необачності. Умисне вбивство, яке спрямоване свідомістю і волею, завжди конкретне, предметне, таке, цо корелюється з наслідками. Ці якості практично відсутні
в необережному злочині, за якого настання суспільно небезпечних наслідків має значною мірою імовірнісний характер і залежить не стільки від прямого волевиявлення суб'єкта, скільки від обставин, які знаходяться за межами його свідомості, волі та мотивації поведінки в цілому. В таких випадках особа взагалі не бажає вчинити злочин: порушуючи певні правила обережності, вона або не передбачає можливості настання смерті, хоч повинна була і могла їх передбачити, або розраховує на якісь конкретні обставини, які відвернуть
настання смерті.
Характерним прикладом сказаного є справа С., якого було засуджено за ст. 98 КК. Він прииніс до школи самопал, щоб показати однокласникам, як він стріляє. У класі С. зарядив самопал сіркою і як кулю вставив у запальний отвір його ствола металеву заклепку. Потім на значній відстані від отвору він запалив сірники. Але постріл не пролунав. Після цього С. Вирішив налякати дівчат. Як і першого разу, він відвів сірники на максимальну відстань від вогнепального отвору, спрямував самопал у бік Б., з якою у нього були дружні стосунки, тернув юбкою об сірники. І тут несподівано для нього стався постріл, внаслідок якого Б. була позбавлена життя. З точки зору сучасної кримінології навіть мотивація поведінки, що
призводить до необережного позбавлення життя іншої людини, є набагато ближчою до мотивації будь-яких видів необережної злочинної поведінки, ніж до умисних злочинів проти особи. Спотворення ціннісних орієнтацій у тих, хто з необережності позбавив життя іншу людину, на відміну від осіб, що йдуть на вбивство свідомо, ніколи не досягає рівня й інтенсивності,властивих глобальній кримінальній спрямованості. Вони стосуються лише
деяких психологічних відхилень і тому у більшостіості осіб, які вчинили необережне вбивство, поєднуються з орієнтацією на більшість необережностей, які в нормі притаманні законослухняним членам суспільства.
На сучасному етапі розвитку суспільної свідомості та доктрини кримінального права сталися значні зміни у розумінні принципу відповідальності за наявності вини особи. У кримінальних кодексах багатьох європейських країн під злочином розуміється умисне протиправне діяння.
Необережні діяння вважаються кримінально караними лише тоді, коли це спеціально передбачено законом (див., наприклад, ст. 1213 KK Франції). Відповідно до такого підходу до принципу відповідальності за наявності вини у законодавстві багатьох країн під вбивством розуміється лише умисне позбавлення життя іншої людини. Зокрема, таке визначення вбивства є у кримінальному законодавстві Франції, ФРН, Російської Федерації, Болівії, Венесуели, Індії.
Щодо необережного позбавлення життя іншої людини, то для позначення цього злочину в кримінальному законодавстві зарубіжних країн найчастіше застосовуються формулювання «заподіяння смерті з необережності» (ст. 109 KK РФ) або «неумисне посягання на життя» (ст. 2216 KK Франції). Проте цей злочин справедливо відносять до посягань на життя особи.

Більше того, з урахуванням істотної інтенсифікації різних видів необережної злочинної поведінки, збільшення її імовірності в різних сферах професійної та побутової діяльності, збільшення імовірності настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді загибелі багатьох людей у кримінальному законодавстві деяких зарубіжних країн передбачені кваліфіковані склади цього злочину. Так, у ч. 2 ст. 109 KK РФ наведені такі кваліфікуючі його ознаки, як заподіяння смерті з необережності внаслідок неналежного виконання особою своїх професійних обов'язків та заподіяння смерті з необережності двом або більше особам. KK Франції (ч. 2 ст. 2216) встановлює підвищену відповідальність за неумисне заподіяння смерті іншій людині внаслідок умисного невиконання обов'язку з безпеки або обережності, покладеного на певну особу законом чи постановою.
У першому випадку заподіяння смерті з необережності — це загальний склад злочину щодо складів, пов'язаних зі спричиненням смерті з необережності в результаті порушення спеціальних правил, передбачених іншими нормами KK (статті 77, 135, 215, 218, 221 та ін.). Підвищена відповідальність у даному разі обумовлена високим рівнем вимог суспільства до осіб, які мають відповідну професійну підготовку, обізнані з правилами
безпеки і, отже, в силу характеру виконуваної ними діяльності повинні бути особливо обережними й обачними. Заподіяння смерті з необережності двом або більше особам обтяжує відповідальність через настання більш тяжких наслідків.

89.

Захоплення заручників (ст. 147). Ця стаття включена до КК відповідно до міжнародної конвенції, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН у 1979 р., до якої приєдналася й Україна.Об'єктом злочину є не тільки особиста воля, але і особиста безпека особи, яка захоплена як заручник.З об'єктивної сторони захоплення заручника — це його викрадення, яке може бути таємним або відкритим, вчиненим шляхом обману, з насильством, в тому числі із застосуванням зброї або може обійтися без такого насильства. Тримання заручника — це, як правило, логічний наслідок йогозахоплення, хоч тримання і може здійснюватися особою, яка не бере участі у захопленні. Тримання — це позбавлення заручника волі.Захоплення і тримання заручника відрізняються від злочину, передбаченого ст. 146 КК, особливою метою, яку переслідує суб'єкт злочину. Діючи з прямим умислом, винний має на меті спонукання родичів заручника, державної або іншої установи, підприємства або організації, фізичної,юридичної або службової особи до здійснення, або, навпаки, утримання від здійснення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Інакше кажучи, злочинець пов'язує звільнення заручника із задоволенням його вимог, які він висуває вказаним вище особам і органам держави (це, наприклад,вимога викупу, звільнення особи (осіб), яка відбуває покарання, надання транспортних засобів, іноземної валюти, зброї тощо). Злочин вважається закінченим з моменту захоплення або тримання заручника. Подальші насильницькі дії щодо заручника, якщо вони утворюють самостійні злочини,кваліфікуються додатково за іншими статтями Особливої частини КК.Суб'єкт злочину — будь-яка особа, яка досягла 14-річного віку.У частині 2 ст. 147 передбачені такі кваліфікуючі ознаки злочину: здійснення цього злочину щодо неповнолітнього або організованою групою,або дії, які поєднані з погрозою знищення людей (наприклад, винний загрожує висадити будівлю, в якій він знаходиться із заручником тощо), або такі, що спричинили тяжкі наслідки (наприклад, смерть заручника, його самогубство, заподіяння йому тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, заподіяння значної матеріальної шкоди). Тяжкими наслідками слід також вважати смерть або заподіяння тілесних ушкоджень близьким родичам заручника, особам, які брали участь у звільненні заручника. При вбивстві заручника або інших осіб дії винного додатково кваліфікуються за відповідним пунктом ч. 2 ст. 115.Захоплення або тримання як заручника працівника правоохоронного органу охоплюється ст. 349.Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 147 — позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років; за ч. 2 ст. 147 — позбавлення волі на строк від семи до п'ятнадцяти років.Захоплення або тримання як заручника представника влади, працівника правоохоронного органу чи їх близьких родичів з метою спонукання державної чи іншої установи, підприємства, організації або службової особи вчинити або утриматися від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника —караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.Захоплення заручників із числа осіб, що відбувають покарання у виправній установі і наступна злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи про їх звільнення, за наявності інших необхідних ознак злочину, передбаченого ст. 391, утворюють сукупність злочинів і підлягаютькваліфікації за ст. ст. 147 і 391.Сучасний стан досліджуваної проблеми в Україні (з огляду на прийняття нового Кримінального кодексу та дискусійний характер деяких його положень, що регулюють відповідальність за захоплення заручників) потребує подальшого ґрунтовного дослідження. Зокрема, із набуттям чинності Законом України “Про боротьбу із тероризмом” вельми актуальною иявляється розробка проблеми відповідальності за вчинення актів ероризму шляхом захоплення заручників, а, отже, і питання уточнення ісця норми про захоплення заручників в Особливій частині КК України, еобхідність більш чіткого відмежування даного злочину від суміжних із им злочинів проти волі особи, доцільність формулювання та введення вільнення від кримінальної відповідальності за даний злочин тощо. Наша ержава не в змозі залишитися осторонь проблеми створення ефективноїправової системи протидії терористичним проявам, і у пошуках шляхів їїоптимального вирішення слід користуватись напрацюваннями, які має кримінальне законодавство країн близького та далекого зарубіжжя. Дві світові, “холодна” та безліч війн малої інтенсивності стали добримпідґрунтям для розвитку міжнародного тероризму, який, остаточно ставши некерованим наприкінці минулого сторіччя, сьогодні є вагомим, іноді – вирішальним фактором у долі цілих верств населення, держав, навіть усього людства. 90. На практиці досить актуальним питанням є з’ясування змісту понять ”службова особа” і ”посадова особа” та визначення їх співвідношення.
Слід зазначити, що до цього часу у законодавстві України існує прогалина – не визначені критерії розмежування понять ”службова особа” та ”посадова особа”.
Законодавство, використовуючи обидва ці поняття в різних галузях права, не містить єдиного підходу у визначенні їх співвідношення, що негативно позначається на практиці застосування відповідних норм.
Уперше в законодавстві України (далі - законодавство) поняття "посадова особа" введено Законом України "Про державну службу" від 16.12.1993 року № 3723-ХІІ. Поступово воно набуло широкого вжитку у законодавчих та нормативно-правових актах. До цього часу в законодавстві вживалося поняття “службова особа”, яке не відображало змісту службових відносин.
Прийнятий 11 липня 1995 року Закон України “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності посадових осіб“ вніс зміни до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів та Кодексу про адміністративні правопорушення – щодо вживання поняття “посадова особа“ замість “службова особа“, а відносно інших законодавчих актів це питання залишилося невирішеним.
Конституція України 1996 року, поряд із терміном “посадова особа“закріпила і термін “службова особа“ (статті 40 і 56).
Ще більше ускладнило ситуацію з використанням у законодавстві цих понять прийняття у 2001 році нового Кримінального кодексу України. Законодавець при визначенні у Кодексі поняття "службова особа" використав тлумачення поняття "посадової особи", яку містила попередня редакція Кримінального кодексу України. Стаття 4. Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції" визначає, що суб'єктами відповідальності за корупційні правопорушення є:
1) особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Зокрема:
в) державні службовці, посадові особи місцевого самоврядування;
ж) посадові та службові особи інших органів державної влади;
Згідно зі статтею 1 Закону України ”Про державну службу” (далі – Закон), державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.
Відповідно до статті 2 цього Закону:
Посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця
певної організації, корпоративними актами коло повноважень.
Посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.
Особа, котра здійснює ці функції, постійно або тимчасово, вважається посадовою особою. Слід звернути увагу на те, що поняття посадової особи невід’ємне від поняття ”посада”. Саме перебування на певній посаді надає особі ті чи інші повноваження.
Посада, яку займає державний службовець, визначає зміст його діяльності й правове становище. Від посади залежать обсяг, форми, методи участі державного службовця в практичному здійсненні компетенції того державного органу, в якому він працює.
Якщо особа не обіймає посади, то вона не може вважатися посадовою особою. Отже, посада поза певною організацією не існує. Таким чином, поняття посадової особи існує лише у взаємозв’язку із організацією.
Посади бувають різними. Їх можна класифікувати за порядком заміщення, складом повноважень, строком їх дії та іншими ознаками. Найважливішим, найзмістовнішим поділом є поділ посад за характером повноважень на управлінські і господарські. Управлінські посади – це посади, які передбачають повноваження на прийняття рішень від імені організації. Господарські посади
передбачають повноваження на вчинення дій щодо розпорядження майном та коштами.
Закон України “Про державну службу” (стаття 25) наводить класифікацію посад державних службовців. Основними її критеріями є: організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу; обсяг і характер компетенції на конкретній посаді; роль і місце посади в структурі державного органу.
Перелік посад державних службовців класифіковано та внесено в Довідник типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців, затверджений Наказом Головдержслужби України від 01.09.1999 № 65.
У статті2 Закону України “Про службу в органах місцевого самоврядування” (далі - Закон) зазначено, що посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок
місцевого бюджету.Ця вимога виключає з числа посадових осіб депутатів місцевих рад, в тому числі голів постійних комісій, деяких членів виконкомів, які відповідно до Закону здійснюють свої повноваження на громадських засадах. До посадових осіб не слід відносити депутатів відповідної ради, які одночасно є працівниками бюджетних установ (закладів освіти, охорони здоров'я, культури, які отримують заробітну плату за рахунок місцевого бюджету за місцем своєї праці).
Слід зазначити, що в органах місцевого самоврядування є три види посад і, відповідно,
посадових осіб. Це виборні посади, на які особи обираються територіальною громадою; виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою; посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради (стаття 3 Закону України “Про службу в органах місцевого самоврядування“).
Однак сфера застосування поняття ”посадова особа”, яка наведена у вищезазначених законах обмежується виключно державною службою та службою в органах місцевого самоврядування. В них говориться про державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, на яких законами покладено здійснення
організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій, які працюють у
державних органах та їх апараті, органах місцевого самоврядування. Але ж,
консультативно-дорадчими функціями можуть бути наділені не тільки посадові, а й
інші особи, як практично це й буває. Якщо ”консультант” або ”радник” не наділений
організаційно-розпорядчими, то він не може бути віднесений до посадових осіб.
Слід відмітити, що враховуючи те, що поняття ”посадова особа” широко
застосовується в кримінальному законодавстві, законодавстві про адміністративну
відповідальність, а також в усіх галузях та сферах управлінської діяльності
залишається нагальним вирішення питання обґрунтування та законодавчого закріплення досконалішого варіанту визначення даного поняття з урахуванням необхідності уточнення його співвідношення з нововведеним в Конституції України та деяких наступних законодавчих актах поняттям “службова особа”.
Для з’ясування змісту поняття ”службова особа”, потрібно виходити з положень, що містяться у примітці до статті 364 Кримінального кодексу України (далі - ККУ) (у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 року № 5 та пункті 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.12.2003 року №15 ”Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень” зазначено, що при вирішенні питання, чи є та або інша особа службовою, належить керуватися правилами, які викладено у примітці ст. 364 ККУ).
Зокрема, у примітці до статті 364 ККУ визначено, що службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади,
органах місцевого самоврядування, на державних чи комунальних підприємствах, в установах чи
організаціях посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи
повноважною особою підприємства, установи, організації.Службова особа наділена певним обсягом повноважень і в їх межах має право вчиняти дії, що породжують, змінюють або припиняють конкретні правовідносини (наприклад право прийняття
та звільнення працівників, застосування дисциплінарних чи адміністративних стягнень тощо).
Варто звернути увагу на те, що особа є службовою не тільки тоді, коли вона здійснює відповідні функції чи виконує обов'язки постійно, а й тоді, коли вона робить це тимчасово або за спеціальним повноваженням, за умови, що зазначені функції чи обов'язки покладені на неї правомочним органом або правомочною службовою особою.
Працівники підприємств, установ, організацій, які виконують професійні (адвокат, лікар, вчитель тощо), виробничі (наприклад, водій) або технічні (друкарка, охоронник, тощо) функції, можуть визнаватися службовими особами лише за умови, що поряд із цими функціями вони виконують організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські обов'язки (постанова Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 року № 5).
З метою забезпечення однакового і правильного застосування законодавства та у зв'язку з питаннями, які виникають у судовій практиці у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 року № 5 визначено, що: Організаційно-розпорядчі обов'язки – це обов'язки по здійсненню керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності. Такі функції виконують, зокрема, керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних, колективних чи приватних підприємств, установ і організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники
цехів, завідуючі відділами, лабораторіями, кафедрами), їх заступники, особи, які керують ділянками робіт (майстри, виконроби, бригадири тощо).
Адміністративно-господарські обов'язки – це обов'язки по управлінню розпорядженню державним,
колективним чи приватним майном (установлення порядку його зберігання, переробки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо). Такі повноваження в тому чи іншому обсязі є
у начальників планово-господарських, постачальних, фінансових відділів і служб, завідуючих складами, магазинами, майстернями, ательє, їх заступників, керівників відділів підприємств, відомчих ревізорів та контролерів тощо.
Відповідно до вищенаведеного можна зробити висновок:- поняття “посадова особа” та “службова особа” є синонімічними. 91. Проблемні питання кваліфікації злочинів проти власності
Стаття 13 Конституції України проголошує рівність усіх суб'єктів права власності перед законом і забезпечення захисту їх прав державою.
Необхідність охорони власності кримінально-правовими засобами визначається тим, що повноцінне функціонування відносин власності забезпечує стабільність всієї економічної
системи країни. Тому, передбачення в одному з розділів Особливої частини Кримінального
Кодексу України (далі КК України) відповідальності за всі посягання на власність незалежно від її форми забезпечує всім суб’єктам права власності однаковий кримінально-правовий захист.
Розвиток криміногенних явищ в Україні пов'язаний з негативними процесами, що відбуваються в економіці та ідеології держави. На загострення криміногенної ситуації в
Україні та поширення корисливо-насильницької злочинності, безпосередньо або частково
впливають такі фактори як: зміни у структурі кримінального світу, наявність у його лідерів
політичних прагнень щодо перерозподілу сфер впливу, наростання економічних можливостей лідерів злочинного світу, вчинення ними зухвалих дій, спрямованих на
захоплення влади.
Причини вчинення злочинних посягань, як правило, пов'язують зі злочинною поведінкою, тобто з певною забороненою кримінальним законом діяльністю суб’єкта, адже за своїм етимологічним змістом ця категорія вказує на її органічний зв'язок із суспільно небезпечним діянням. У цьому сенсі не можна не погодитись із загальновизнаним твердженням, що причиною називають явища, які породжують, продуктують інші явища – наслідки.
Корисливо-насильницька злочинність визначається як сукупність злочинів, спрямованих на
заволодіння чужим майном, вчинених із корисливою метою, із застосуванням фізичного чи психічного насильства або з погрозою його застосування.Злочини проти власності становлять одну із найпоширеніших та небезпечніших груп
злочинних діянь, оскільки вони посягають на одне із найцінніших соціальних благ – право
власності. При наявності ряду загальних ознак, що характеризують злочини протии власності, вони істотно відрізняються за характером діяння, способом їх вчинення, мотивами. Дані ознаки дають можливість класифікувати такі злочини на групи та побудувати їх систему.
Так, при наявності корисливого мотиву злочини проти власності поділяються на корисливі і некорисливі. Корисливі злочини, у свою чергу, за характером діяння, за способом їх вчинення можуть бути поділені на злочини: не пов'язані з обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб і пов'язані з таким обертанням. До останньої групи злочинів, що об'єднуються такими загальними ознаками як: незаконне, безоплатне обертання чужого майна на користь винного або інших осіб та корисливий мотив, що виражається у прагненні,
спонуканні до незаконного збагачення за рахунок чужого майна, відносяться злочини, передбачені статтями 185—191 КК України.
Найбільш небезпечним корисливим злочином проти власності, пов'язаним з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб є розбій. Його обов'язковим додатковим об'єктом виступають життя і здоров'я потерпілих.
Кримінальне законодавство визначає розбій у статті 187 КК України як напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я
особи, яка зазнала нападу або з погрозою застосування такого насильства.
З об'єктивної сторони більшість злочинів, пов'язаних з незаконним безоплатним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб, відносяться до злочинів з матеріальним складом: крім діяння необхідною ознакою їх об'єктивної сторони є наслідки — матеріальна шкода: власник позбавляється майна, можливості володіти, користуватися, розпоряджатися ним. Однак, розбій відноситься до усічених складів злочинів, тому вважається закінченим з моменту нападу, тобто з моменту застосування насильства, незалежно від того, чи вдалося винному заволодіти майном, чи ні.
Суб'єктивна сторона всіх корисливих злочини, пов'язаних з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб характеризується прямим умислом, корисливими мотивом і метою: особа усвідомлює, що вона посягає на чужу власність, не маючи права на неї, передбачає матеріальну шкоду власнику і бажає настання цього наслідку, переслідуючи мету незаконного збагачення.
Особливої уваги необхідно приділити суб’єкту корисливо-насильницьких злочинів.
Суб'єкт корисливих злочинів — крадіжки, грабежу, розбою, вимагання — будь-яка особа, яка досягла 14-річного віку. Саме значна суспільна небезпечність більшості з цих злочинів та
значна поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків покладені в основу зниження
віку кримінальної відповідальності.
Розбійним нападам властива низка типових для злочинів протии власності кваліфікуючих ознак, а саме, вчинення розбійного нападу: а) за попередньою змовою группою осіб (ч. 2 ст. 187); б) особою, яка раніше вчинила розбій або бандитизм (ч. 2 ст. 187); в) поєднаного з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище (ч. 3 ст. 187) організованою групою; в) спрямованого на заволодіння майном у великих чи особливо великих розмірах або вчинений організованою групою, або поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 187).
У ч. 3 ст. 187 КК законодавець передбачає в якості кваліфікуючих ознак розбою "проникнення в інше приміщення чи сховище", однак в самій нормі не міститься роз’яснення
цих кримінально-правових категорій. З кримінально-правової точки зору з'ясування цих
ознак має важливе значення.
Незважаючи на сполучення вживаних термінів "проникнення в інше приміщення чи сховище", вони несуть складне кримінально-правове навантаження об’єктивних ознак цього
складу злочину, а саме: конструкція "інше приміщення чи сховище" пов’язані з місцем
вчинення злочину, а поняття "проникнення" характеризує спосіб вчинення злочинного
посягання.
Судовою практикою у п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду "Про судову практику у справах про злочини проти власності" від 6 листопада 2009 р. № 10 сформульовано визначення, що "під проникненням у житло, інше приміщення чи сховище слід розуміти незаконне вторгнення до них будь-яким способом (із застосуванням засобів подолання перешкод або без їх використання; шляхом обману; з використанням підроблених документів тощо або за допомогою інших засобів), який надає змогу винній особі викрасти майно без входу до житла, іншого приміщення чи сховища.
Загальне поняття "інше приміщення" у судовій практиці включає різноманітні постійні, тимчасові, стаціонарні або пересувні будівлі чи споруди, призначені для розміщення людей або матеріальних цінностей (виробниче або службове приміщення підприємства, установи чи організації, гараж, інша будівля господарського призначення, відокремлена від житлових будівель, тощо). Таке поняття є цілком зрозумілим і придатним при визначенні цієї ознаки, наприклад, відносно приміщень банківських установ при вчиненні на них розбійних нападів. При цьому такі приміщення слід відносити до стаціонарних будівель чи споруд, призначених для цільового розташування у виробничих і службових приміщеннях спеціальної банківської інфраструктури, грошових коштів та матеріальних цінностей, персоналу, охорони, клієнтів банку. Однак, не досить чітко залишається зрозумілим, яким поняттям, наприклад, позначити автомобіль при вчиненні з нього крадіжки магнітоли чи інших речей, оскільки цей факт безперечно має вплив на кваліфікацію злочину і призначення покарання. Важливе значення має характеристика ключової ознаки розбою – нападу, для розуміння якого не можна обмежуватись його сприйняттям як лише певної дії. Як наголошував О.А. Піонтковський, дія не вичерпується рухом тіла і що рух тіла сам по собі відірваний від конкретних умов, у яких він має місце, поза зв’язку зі знаряддями, які він спрямовує, і у відриві від тих змін, які він спричинив, являє собою голу абстракцію. Таку позицію поділяють М.І. Ковальов і П.Т. Васьков, які відзначають, що причиною є не тільки безпосередній рух тіла людини як живої істоти, але й свідоме використання нею знарядь, об’єктивних закономірностей, механізмів та інших обставин.
Практика застосування норм кримінального закону про відповідальність за майнові злочини свідчить про необхідність приділення належної уваги з’ясуванню способів викрадення, спрямованості умислу винного і мотиву вчинення злочину. Суди, при засудженні винних, в основному, забезпечують правильне застосування закону. Разом з тим, матеріали судової практики у справах про злочини проти власності дозволяють зробити висновки, що найбільша кількість судових помилок при кваліфікації таких злочинів пов’язана з недооцінкою наукових критеріїв їх відмінностей від суміжних злочинних діянь. 92.

Для складів злочинів, передбачених статтями 364-1,365-2,368,368-2,368-3, 368-4, 369, 369-2 КК, обов'язковою ознакою об'єкта злочину виступає предмет злочину (хабар - статті 368, 369 КК; неправомірна вигода - статті 364-1, 365-2, 368-2, 368-3,368-4,369-2 КК).

Дата добавления: 2015-08-13