Стаття 96-11. Застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру за сукупністю злочинів 2 страница

А. Нечипорук, досліджуючи дану проблему на основі аналізу кримінального права зарубіжних країн, виділяє три основних підходи до встановлення кримінальної відповідальності за перевищення влади. Перший підхід, аналогічний чинному українському кримінальному законодавству, полягає в тому, що окремо існує склад злочину за перевищення влади і окремо — за зловживання владою (Іспанія, Польща, Російська Федерація та більшість країн колишнього СРСР). Другий підхід полягає у тому, що є склад злочину за «зловживання владою», який охоплює звичні нам «зловживання владою» і «перевищення влади» в одному складі злочину (США, Японія, Китай, Англія, Данія, Франція, Італія). І третій підхід, що полягає у відсутності понять та загальних складів злочинів як зловживання, так і перевищення повноважень і в максимальній деталізації натомість усіх можливих складів злочинів, які вчиняються з перевищенням або зловживанням владою. Яскравий приклад цього — Німеччина, розділ 30 кримінального кодексу якої присвячує цьому питанню близько 30 складів злочинів, від хабарництва і до тілесних ушкоджень на службі, завідомо незаконних правових рішень на службі, порушень податкової таємниці та залучення підлеглого до злочину. Як бачимо, жоден із підходів, усталених в кримінальному законодавстві цивілізованих країн, не передбачає можливості повної декриміналізації перевищення влади.

2. Такий масштабний перегляд чинного законодавства має ґрунтуватися на ретельно опрацьованій науково - обґрунтованій концепції, із врахуванням принципів гуманності, справедливості та рівності громадян перед законом незалежно від їх майнового стану, а також відповідати реальним потребам практики, й не керуватись кон’юктурно-політичними мотиваціями.

2.1. Закон готувала Секретаріат Адміністрація Президента України і майже без залучення вчених-юристів, про що свідчать експертні висновки Головного науково-експертного управління Інституту законодавства ВР України, Головного юридичного управління ВР України, де йдеться «…про грубі порушення вимог принципів юридичної техніки правотворення, логіки та взаємоузгодженості окремих положень у відповідних кодифікованих актах».

2.1.1. Наприклад, автори пояснювальної записки до законопроекту не посилаються на принципи справедливості, рівності громадян перед законом, втрату діяннями суспільної небезпеки, зміну її ступеню і т. ін. Норми прийнятого Закону також конструюються таким чином нібито теорія правотворення не знала цих та інших конституційних принципів.

2.1.2. Необхідність прийняття закону обґрунтовується кон’юктурно-політичними аргументами на кшталт: «…вітчизняне законодавство характеризується необґрунтовано завищеним рівнем криміналізації правопорушень у сфері господарської діяльності..». Ця теза подається так нібито криміналізовані чи декриміналізовані діяння є не правопорушенням, а неправомірно забороненою підприємницькою діяльністю. Інша теза: «висока криміналізація є перепоною для розвитку підприємництва..» Кримінальне законодавство переслідує заборонені види підприємницької діяльності тому законному підприємництву заважати це не може. - «…це (висока криміналізація) виступає причиною недоотримання Державним бюджетом України належного відшкодування шкоди, завданої протиправними діями у зазначеній сфері». Як бачимо автори пояснювальної записки і Закону не лише не утрудняли себе будувати аргументи на рівні причинно-наслідкових взаємозв’язків та завдань кримінального законодавства, а й припускались прямих алогізмів, бо кримінальне право не є і не може бути причиною недоотримання коштів Держбюджетом, інструментом відшкодування шкоди, заподіяної злочином. Кримінальне право, кримінальний закон та кримінальне покарання існують для виконання інших завдань і досягнення інших цілей, про які сказано, зокрема, у статтях 1 та 50 КК України. Питання про відшкодування шкоди, заподіяної злочином, забезпечується органами дізнання та слідчим на підставі КПК, і вирішуються судом не як елемент призначення покарання, а самостійно на основі норм цивільного законодавства.

2.2. Навряд чи можна погодитися із повною декриміналізацією статей 203, 207, 214, 218, 220, 221, 223 та 228 КК України шляхом механічного "переведення" передбачених ними діянь у "статус" адміністративних проступків, коли автори декриміналізації взагалі на розглядають питання втратили ці діяння суспільну небезпеку чи змінився ступень їх суспільної небезпеки.

2.2.1. Не можна також механічно переносити в КУпАП кримінально-правові кваліфікуючі ознаки декриміналізованих діянь, які свідчать про наявність значної суспільної небезпеки в цих діяннях. Такі, наприклад, діяння як: отримання доходу у великих розмірах (стаття 155-2, частина друга статті 162-1, стаття 162-3, частина друга статті 163-7, частина друга статті 164, статті 164-16, 166-8, 166-17); особливо великий розмір (частина третя статті 162-1); завдання великої матеріальної шкоди (статті 164-15 – 166-17); значний розмір (стаття 163); використання службового становища (стаття 166-15). Це все кримінально-правові ознаки суспільно-небезпечних діянь і механічно переносити їх у КУпАП.

2.2.2. Механічне введення у адміністративно-правовий обіг додаткових, по-суті кримінально-правових ознак адміністративних правопорушень зруйнує усталену законодавчу логіку, юридичну техніку і зміст юридичної конструкції ознак об’єктивної сторони нововведених статей у Особливу частину КУпАП.

2.2.3. Це ускладнить також розмежування адміністративних правопорушень і злочинів, передбачених КК та створить небажану конкуренцію. Використання кваліфікуючих ознак у конструкції диспозиції адміністративного порушення навряд чи може бути прийнятним.

2.2.4. Діяння, яке містить ознаки суспільної небезпеки, в силу вимог статті 11 КК України, має визнаватися злочином, а не адміністративним проступком.

2.2.5. Декриміналізації можуть зазнати лише діяння, які втратили суспільну небезпеку і не містять кваліфікованих та особливо кваліфікованих ознак.

2.3. Про значні недоліки даного Законопроекту, які практично без змін перейшли у Закон свідчать численні зауваження, наведені у експертних висновках Головного науково-експертного управління Інституту законодавства ВР України і Головного юридичного управління ВР України. Розглянемо основні з них:

2.3.1. Запропонована нова редакція статті 12 КК щодо класифікації злочинів є хибним, оскільки новим критерієм для диференціації тяжкості злочинів взято штраф як основне покарання. Законодавчо визначена нижня та верхня межа штрафу апріорі не здатна бути універсальним мірилом ступеню тяжкості злочину (принаймні, некорисливого) та бути тим юридичним стандартом, що є співрозмірним еквівалентом певного строку позбавлення волі. Саме це підтверджено змістом частини шостої цієї статті, яким приховано новий по суті «революційний» механізм обрахування та призначення судом відповідного розміру штрафу. За такого підходу відповідні зміни мали б бути внесені також до статті 51 КК. Однак розробники Закону таких змін не запропонували.

Крім того, частиною шостою статті 12 КК України (у редакції законопроекту) встановлюється правило визначення ступеню тяжкості злочину, за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу та позбавлення волі “одночасно”. Це формулювання суперечить частині чотири статті 52 КК України, відповідно до якої за один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу.

85.

Проблема кваліфікації дій за "створення злочинної організації"

Перехід України до ринкових відносин, приватизація державної та колективної власності, що проводиться в державі, реорганізації адміністративного контрольно-ревізійного апарату і слабкість економічного та податкового контролю значно збільшили можливості організованої злочинності, а перш за все економічної, і вона не забарилась цим скористатись [1].

Саме тому в вітчизняному кримінальному законодавстві вперше з'явилась норма, що передбачає відповідальність за "створення злочинної організації". Вона є правовою основою для формування захисного механізму суспільства від такого небезпечного явища, як організована злочинність. Однією з умов виділення злочинної організації в якості окремої кримінально-правової категорії є потреба в притягненні до кримінальної відповідальності осіб, безпосередньо здійснюючих організацію та загальне керівництво злочинною діяльністю, не пов'язане з підготовкою та вчиненням конкретних злочинів.

Головним питанням встановлення відповідальності за організаційну діяльність по вчиненню злочинів є чітке, виключаюче подвійне тлумачення, визначення поняття і ознак злочинної організації.

Назва "Організація" (фр.organization - будова, структура чогось) - дія за значенням організовувати, організувати і організуватися, організовуватися: 1) об'єднання людей, суспільних груп, держав на базі спільності інтересів, мети, програми дій і т. ін.; 2) особливості будови чого-небудь, структура.[2].

Кримінальний кодекс формулює основні ознаки злочинної організації, як-то спрямованість на вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину, згуртованість, стійкість, ієрархічна побудова об'єднання тощо.

Кримінально-правове визначення поняття злочинної організації базується на розкритті змісту ознак організованої групи, сформульованому в ч.3 ст.28 Нового КК України, де вказано, що "злочин вважається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчинені брали участь декілька осіб (три або більше), які попередньо зорганізувались у стійке об'єднання для вчинення цього та інших (іншого) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи".

Виходячи з викладеного безпосереднього тлумачення частин ст.28 КК, відмінність між поняттями групи за попередньою змовою, організованою групою та злочинною організацією є участь у злочині трьох або більше осіб та стійке об'єднання, а між організованою групою та злочинною організацією - ієрархічна побудова організації.

На відміну від групи осіб за попередньою змовою ознакою організованої групи та злочинної організації, у всякому разі на початок їх утворення, є наявність організатора - особи, яка створила чи принаймні, ініціювала створення групи (організації). Співучасть за попереднім зговором може характеризуватися наявністю організатора конкретного злочину, а не групи.

Тут необхідно визначитись з поняттям стійкості. В якості критерію стійкості ААГерцензон, В.Д.Меншагін, А.Л.Ошерович, А.А.ПІонтковський пропонували розглядати кількість запланованих та вчинених злочинів [3]. Російський вчений-юрист Л.Д.Гаухман одним з елементів стійкості групи вказує наявність організатора групи. "Саме організатор, пише він, - включаючи керівника, розробляє план злочинних дій, розподіляє ролі між членами групи, направляє та коректує їх дії підтримує дисципліну в групі та інше" [4].

Таким чином, до ознак стійкості слід віднести: наявність в групі двох чи більше осіб; єдиний умисел на здійснення злочинів, відносна сталість форм та методів злочинної діяльності; тривалість існування; наявність певного рівня організації (планування та ретельна підготовка до вчинення злочинів, розподілення ролей між членами групи та ін.), сталий склад групи; наявність організатора.

Основною обов'язковою ознакою злочинної організації, яка відокремлює її від інших форм співучасті є ієрархічна структура. Слово "ієрархія" означає принцип розташування частин та елементів цілого в певному порядку від вищого до нижчого [5], що за аналізованою нормою може складатися мінімум з трьох осіб, так як, на нашу думку, ієрархічною є тільки така структура, в якій не менше одної ланки входить в водночас у відносини як єдиноначальності, так і підпорядкованості

Наступною ознакою "злочинної організації" є наявність спеціальної мети. Відповідно до диспозиції ч.1 ст.255 злочинна організація повинна створюватись з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину (злочинів). Однак це не означає, що в процесі своєї діяльності злочинна організація не може робити й інші, не віднесені до цієї категорії класифікації, злочини. Разом з тим, слід зазначити, що дана ознака не бездоганна, так як з погляду традиційної організованої злочинності основними прибутковими промислами є незаконний обіг наркотиків і зброї, які відносяться до числа тяжких злочинів, що не можна сказати про злочини в сфері ігорного та шоу-бізнесу, а також про контроль за проституцією та порнографією, тобто перелік питань, що являють інтерес для організованої злочинності досить великий, але створення організації з метою вчинення саме нетяжких злочинів, відповідно до прямої вимоги закону, не може кваліфікуватись по ст.255 КК, що природно зменшує можливості правоохоронних органів. Це є обставиною, що викликає сумнів у достатній ефективності аналізованої норми.

На наш погляд, більш обґрунтованим було б виділення обов'язковою ознакою злочинної організації прагнення членів співтовариства, в підсумку, до отримання незаконних доходів. Тим паче, що це, власне кажучи, більш відповідає характеристиці злочинної організації.

Привертає до себе увагу деяка недосконалість побудови норми Особливої частини кодексу, де назва статті "створення злочинної організації" не відповідає її диспозиції, яка несе в собі значно ширший зміст, ніж саме "створення". Адже "створення" - дія за значенням створити, створювати, і виражається в наступному: 1) давати життя, існування чому-небудь; 2) почати існування, з'являтися, 3) організуватися, заснуватися, 4) складатися, підготовлюватися, забезпечуватися, 5) виникати, ставати наявним, відбутися [6]. У законі підкреслюється, що відповідальність настає за "створення" організації. В зв'язку з цим виникає дуже принципове питання: чи слідує з цього формулювання, що організація може створитися з абстрактними цілями злочинної діяльності? Ми вважаємо, що в силу принципів кримінального права відповідальність за організацію злочинної організації може бути тільки при обов'язковій умові, що вона створюється для здійснення конкретно визначених злочинів: вбивств, зґвалтувань, розкрадань, вимагання, заволодіння транспортними засобами і т.д. В зв'язку з цим, на наш погляд, більш доцільно було б назвати дану статтю "об'єднання в злочинну організацію", що більше відповідає об'єктивній стороні злочину, так як термін "об'єднання" - це дія за значенням об'єднати та об'єднатися, тобто з'єднувати в одне ціле; робити єдиним, цілим; згуртовувати, єднати на ґрунті спільності мети, поглядів, інтересів; групуватися за певним принципом або спільною ознакою, становлячи систему чого-небудь [7].

Таким чином, своєю новизною, теоретичною нерозробленістю, відсутністю слідчо-судової практики кваліфікації за вчинення даного злочину, розглядувана нами норма торкається багатьох дискусійних питань, оскільки діяння, які вона криміналізує, багатогранні, потребують прискіпливого вивчення, притому, в найкоротший термін, оскільки злочинність має властивість поширюватись та еволюціонувати, що потребує вчасної та ефективної протидії з боку суспільства та держави.

86.

Проблема об'єкта злочину - одна з основних у науці кримінального права. При цьому важливо відзначити, що теорія кримінального права із самого початку свого існування притримується положення, відповідно до якого об'єктом злочину є суспільні відносини. Так, ще в 1925 р. А.А. Піонтковський писав, що об'єктом усякого злочинного діяння виступають суспільні відносини, що охороняються апаратом кримінально-правового примуса.
Проте одностайне визнання суспільних відносин об'єктом злочинного посягання ще не дає підстав вважати дану проблему до кінця вирішеною. Як справедливо відзначав А. Н. Брайнін, приведеним визначенням проблема об'єкта злочину в системі кримінального права аж ніяк не вичерпується. «По суті, вона лише тут починається, так як для вирішення найважливіших для судової практики питань - питань кваліфікації - необхідне вивчення об'єкта як елемента складу конкретної злочинної дії». Це зауваження з повною впевненістю може бути віднесено і до проблеми родового (групового) об'єкта злочину.
Питання ж про зміст і структуру об'єктів конкретних злочинів, «механізмів» заподіяння їм шкоди злочинним посяганням вивчений ще недостатньо. Варто мати на увазі, що комплексні дослідження проблеми об'єкта злочину з'явилися не дуже давно. У даних дослідженнях запропонований ряд нових рішень зазначеної проблеми, структури суспільних відносин, визначені шляхи практичного використання даних рішень Ці роботи послужили надійним фундаментом для подальшого вивчення зазначених питань
Наприклад, А. А. Піонтковський, зробивши правильний висновок про те, що об'єктом злочину можуть бути лише суспільні відносини, не завжди дотримувався цієї тези при розгляді багатьох питань безпосереднього об'єкта злочину. Він відзначав, що об'єктом ряду злочинних посягань «можуть бути не самі суспільні відносини, а їх елементи, їхнє матеріальне вираження безпосередній об’єкт злочину - це предмет на який впливає злочинець і який ми можемо безпосередньо сприймати (державне, суспільне або особисте майно громадян, здоров’я, і т.д.). Суспільні відносини як об’єкт злочину - це те, що стоїть за безпосереднім об’єктом і що ще необхідно розкрити, щоб більш глибоко зрозуміти істинне суспільно-політичне значення даного злочину». Тим самим автор відхиляється від ним же сформульованої тези, вважаючи, що в ряді випадків об’єктом злочину можуть виступати не конкретні суспільні відносини, а щось інше, що стоїть за безпосереднім об’єктом. При такому визначенні безпосередній об’єкт як би випадає із системи суспільних відносин, тому що він не є його елементом. Саме ж судження А. А. Піонтковского суперечить філософському судженню про співвідношення загального і конкретного. «Загальне не існує до і поза конкретним, точно так само конкретне не існує поза загальним. Всякий об’єкт є єдність загального й конкретного».

Не можна погодитися і з твердженням А.А. Піонтковского, що запропоноване ним рішення виражає співвідношення об’єкта злочину як суспільних відносин таких категорій матеріалістичної діалектики, як сутність і явище. Водночас сутність і явище - це категорії, що виражають різноманітні сторони тих самих речей (хоча вони цілком і не збігаються між собою), різноманітні рівні дізнання досліджуваного об’єкта. Адже якщо подумати, то дійсно думка людини нескінченно заглиблюється від явища до сутності, від сутності першого, так сказати, порядку до сутності другого порядку і т.д. без кінця. Отже, категорії сутність і явище взаємозалежні і свідчать про різноманітні рівні пізнання того самого предмета (явища).

Проте ні майно, ні державні чи громадські організації самі по собі, як і інші названі А. А. Піонтковським об’єкти, не можуть виступати в якості явища відповідних суспільних відносин, їхньої сутності. Вони є лише окремими структурними елементами, що тільки у своїй єдності і взаємодії складають суспільні відносини, що виступають об’єктом злочину. По цим же основам названі об’єкти не можна визнати і формою зовнішнього прояву самих суспільних відносин.

Водночас не можна заперечити слушність сформульованого А. А. Піонтковським судження, що при вчиненні злочинів винний впливає безпосередньо не на суспільні відносини в цілому, а, насамперед на його окремі структурні елементи.

Не погоджуючись з А. А. Піонтковським у тому, що «об’єкт злочину - це предмет впливу злочинця, який ми можемо безпосередньо сприймати» і що «об’єкт конкретного злочину - це те, що стоїть за безпосереднім об’єктом.», Я. М. Брайнін обгрунтовано писав. «В усіх випадках безпосереднім об’єктом злочинів є суспільні відносини, і завдання полягає в тому, щоб правильно, на основі ознак, виражених у кримінальному законі, визначити його. Саме в цьому все і полягає - виявити сутність явищ у самих явищах».

Але пізніше Я. М. Брайнін, розділяючи в цілому погляди А. А. Піонтковського на безпосередній об’єкт злочину, приходить, до необгрунтованого висновку про те, що «злочин, посягаючи на ті або інші суспільні відносини, об’єктивно не знищує і не змінює їх, а завдає шкоди лише окремим елементам цих відношень». Проте, якщо окремі елементи є складовими частинами суспільних відносин як цілісної системи, то сформульований Я. М. Брайніним висновок суперечить змісту філософських категорій частин і цілого, де ціле виступає як форма об’єднання вхідних у нього частин.

У співвідношенні категорій частини і цілого жодна з них не може функціонувати, а отже, і аналізуватися без іншої. Як ціле немислимо без його складових частин, так і визначена частина поза цілим - уже не частина, а інший об’єкт, тому що в цілісній системі частини виражають природу цілого й одержують специфічні для нього властивості.

Заподіяння ж збитку одній зі складових частин (окремим елементам) неминуче викликає зміни в інших частинах і в кінцевому рахунку в усьому цілому. На наш погляд, правильним є твердження, що злочин завжди спрямований на знищення, ушкодження або зміна суспільних відносин. Там, де немає посягання на суспільні відносини, де шляхом зміни суспільних відносин не заподіюється шкода, немає злочини.

Крім того, якщо погодитися з позицією Я. М. Брайнина, що злочин не знищує і не змінює суспільних відносинах, то неможливо визначити той об’єктивний збиток, що наступає від злочинних посягань, ступінь суспільної небезпеки зробленого діяння і вирішити ряд інших питань, важливих для вірного застосування кримінального закону.

Вчиняючи злочин, посягаючи на суспільні відносини, особа завжди заподіює збиток, знищує або ушкоджує (змінює) об’єкт, що піддався цьому впливу. Як відомо, безнаслідкових явищ не буває.

Кримінальне законодавство України також визнає суспільні відносини об’єктом злочину. Наприклад, на суспільні відносини як об’єкт кримінально-правової охорони вказує ст.7 КК України: «Злочином - це передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, що заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди суспільному ладу України, особистості, політичним, трудовим, майновим і іншим правам громадян, а також інше, що передбачено кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, спрямоване на правопорядок».

Таким чином, кримінальне право об’єктом злочину визнає суспільні відносини.. Водночас деякі автори, визнаючи загальним об’єктом суспільні відносини, вважають, що безпосереднім об’єктом злочину виступають не суспільні відносини, а ті чи інші державні чи суспільні інтереси, або матеріальне вираження відповідних суспільних відносин, майно (сукупності речей, самі речі, матеріали або люди).

Якщо загальним об’єктом усякого злочину признаються суспільні відносини, то не можна одночасно визнавати об’єктом окремих злочинів ті чи інші предмети матеріального світу. Крім того, таке розуміння об’єкта викликає заперечення і по суті. Проте, у юридичній літературі при характеристиці безпосереднього об’єкта злочину нерідко виходять із того, що ним можуть бути і не суспільні відносини, а ті фізичні речі, на які здійснюється конкретний безпосередній злочинний вплив

Найбільш поширеним є судження, що безпосереднім об’єктом посягання на власність є не майнові відносини, а майно, речі.

Професор А. А Піонтковський, наприклад, вважав, що всякий злочин, вчинений у нашій країні, прямо або побічно зазіхає на суспільні відносини і що об’єктом злочину можуть бути будь-які суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, але в ряді випадків безпосереднім об’єктом злочину можуть бути не суспільні відносини, а майно, фізична особа (громадянин), продукти праці, інвентар, цінні папери та ін.

Не визнаючи безпосереднім об’єктом злочину суспільні відносини, А. А. Піонтковський, думав, що незаконна розробка надр, незаконне користування землею, незаконна рибна ловля, незаконні лісорубки і т.п. злочини не можуть кваліфікуватися як злочини проти власності (розкрадання). У такому загальному виді це положення не безперечно, тому що незаконна ловля риби може бути і її розкраданням, тобто посяганням на майнові відносини. Різноманітна кваліфікація аналогічних діянь визначається розходженням конкретних суспільних відносин, що виступають об’єктом цих посягань. Без вказівки на ці суспільні відносини неможливо пояснити, чому злочинне посягання на одні матеріальні об’єкти визнається розкраданням, а посягання на інші таким не є.

Оскільки А. А. Піонтковський називав предмет посягання його об’єктом, то це змушувало його кожен раз вказувати на те, що за безпосереднім об’єктом злочину стоять конкретні суспільні відносини, що ще необхідно розкрити, щоб більш глибоко зрозуміти дійсне суспільно-політичне значення злочину.

Таке подвоєння об’єкта злочину необгрунтовано, тому що воно створює уявлення про існування двох різноманітних видів об’єктів посягання і не вказує, який із цих двох об’єктів варто вважати об’єктом посягання в конкретному випадку вчинення злочину.

В дійсності ж безпосереднім об’єктом злочину є саме суспільні відносини, тобто злочин завжди спрямований на зміну суспільних відносин. Всякий злочин прямо, а не побічно зазіхає на суспільні відносини. У протилежному випадку ми повинні констатувати наявність когось іншого об’єкта посягання, що не є суспільними відносинами. У протилежному випадку ми повинні констатувати наявність когось іншого об'єкта посягання, що не є суспільними відносинами.

Нечітке розпізнання предмета й об'єкта злочину, визнання безпосереднім об'єктом злочину не суспільні відносини, а інші явища, призводить прихильників цієї концепції до невірних практичних висновків при кваліфікації окремих злочинів. Наприклад, А А. Піонтковський вважав, що коли провідник вагона в поїзді продав декілька проїздних квитків пасажирам по завищеній ціні, звернувши, таким чином, у свою користь гроші, зайво стягнені з пасажирів, те все зроблене являє собою зловживання службовим положенням, передбачене ст. 165 КК Об'єкт злочину в цьому випадку - особисте майно окремих громадян, що провідник, використовуючи своє службове положення, перетворював у свою власність, повідомляючи пасажирам зрадливі відомості про вартість квитків.

Крім того, провідник вагона, не володіючи ознаками, зазначеними в ст. 165 КК, не може бути визнаний посадовою особою, тобто він не може бити суб'єктом цього злочину.

Але основне і вирішальне значення для правильної кваліфікації цих дії має їхня спрямованість на визначений об'єкт. У даному випадку основним безпосереднім об'єктом посягання виступають відношення власності. Використання провідником свого службового положення є лише засобом учинення шахрайства. І оскільки таке зловживання службовим положенням не заподіює істотної шкоди в сфері керування, то додаткової кваліфікації по інших статтях КК воно не потребує.

Критикуючи твердження А.А. Піонтковського про те, що безпосередній об'єкт у більшості випадків не є суспільними відносинами, Я. М. Брайніин правильно відзначає, що це твердження ускладнює проблему об'єкта злочину, тому що створює розірвання між поняттям безпосереднього і поняттями родового і загального об'єктів злочину.

Я думаю, що в якому б змісті ні розуміти термін «майно»: як рівнозначний поняттю «річ», або як сукупність майнових прав і обов'язків, або як матеріальне благо - майно не може бути визнано об'єктом злочину. Майно не є об'єктом злочину тому, що винний зазіхає не на майно, і шкода злочином заподіюється не майну, не речі. Навіть у тих випадках, коли річ знищується або пошкоджується при вчиненні злочини, те і тоді соціальна шкода заподіюється не речі, а її власнику. Майно хоча і тісно пов'язане з поняттям власності, але по своїх соціальних властивостях суспільними відносинами не є і не може розглядатися як явище, тотожне відношенням власності.

Майно не може бути об'єктом посягання тому, що в громадському житті людей існують відношення не між людиною і річчю, а між людьми з приводу речей. Правомочності власника (володіти, користуватися, розпоряджатися) немає відповідного обов'язку речі - подавати себе в його володіння, користування і розпорядження. Цьому праву власника відповідає обов'язок всіх інших осіб не перешкоджати володінню, користуванню і розпорядженню річчю. Отже, відношення існує тільки між людьми з приводу речей, а не між особами і речами. Власність, відношення власності не є відношення людини до речі.

Б. С. Нікіфоров правильно писав, що в кримінально-правовому змісті не можна не розрізняти власність як об'єкт ряду злочинів і майно як предмет цих злочинних посягань.

Родовим об'єктом розкрадань майна Г.А. Кригер обгрунтовано називає майнові відносини і вважає, що визнання безпосереднім об'єктом розкрадання окремих речей або майна суперечить самому поняттю об'єкта і здатне лише заплутати питання про об'єкт злочину.

Зсув об'єкта і предмета посягання на власність призводить до неправильної соціально-політичної оцінки і юридичної кваліфікації діяння, тому що не всяке діяння у відношенні майна або з приводу майна являє собою злочин проти власності. Це можуть бути і розкрадання, і самоправність, і дача або одержання хабара, і спекуляція, і контрабанда, і інші діяння.

Неможливо, оперуючи тільки визначеною річчю або конкретним предметом, визначити об'єкт посягання, зрозуміти суть злочину, його соціальну спрямованість. Без з'ясування тих суспільних відносин, речовинним вираженням яких є предмет, річ, неможливо ні зрозуміти злочину, ні оцінити його суспільну небезпеку, ні дати йому правильну юридичну кваліфікацію.

Дата добавления: 2015-08-13