Стаття 96-11. Застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру за сукупністю злочинів 5 страница

Як свідчить аналіз кримінального законодавства іноземних держав, існує два найбільш поширені варіанти конструювання кваліфікованих складів злочинів, аналогічних за змістом злочинам, передбаченим розділом Х Особливої частини КК України. Перший варіант зустрічається, наприклад, у КК Азербайджанської Республіки, КК Республіки Вірменії, КК Республіки Казахстан, КК Російської Федерації. У законодавстві цих країн склади злочинів проти безпеки виробництва сконструйовані наступним чином: у ч.1 зазвичай йдеться про порушення правил безпеки виробництва, що спричинили тілесні ушкодження середньої тяжкості або тяжкі тілесні ушкодження, чи професійне захворювання потерпілого; у ч.2 встановлено кримінальну відповідальність за аналогічні діяння, наслідком яких стало спричинення смерті особи.

Другий варіант зустрічається, наприклад, у КК Республіки Білорусь та КК Грузії. Злочини, аналогічні за змістом злочинам, передбаченим розділом Х Особливої частини КК України, у цих країнах сконструйовані наступним чином: у ч. 1 вказується або на порушення правил безпеки виробництва, що спричинили професійне захворювання чи тілесні ушкодження середньої тяжкості, або тяжкі тілесні ушкодження (ч.1 ст.306 КК Республіки Білорусь), або вказується на тяжку чи менш тяжку шкоду здоров’ю (ч. 1 ст.170 КК Грузії); у ч.2 вказується або на смерть однієї особи, або на спричинення тяжких тілесних ушкоджень двом чи більше особам (ч.2 ст.306 КК Республіки Білорусь), або просто на смерть однієї особи (ч.2 ст.170 КК Грузії); у ч.3 вказується на ті ж діяння, що спричинили смерть двох чи більше осіб (ч.3 ст.306 КК Республіки Білорусь, ч.3 ст.170 КК Грузії).

Як бачимо, український варіант конструювання складів злочинів проти безпеки виробництва не притаманний законодавству жодної із згаданих країн. На жаль, мусимо констатувати, що українська модель є найбільш невдалою порівняно з іншими. Напрямом вдосконалення законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти безпеки виробництва може стати запозичення позитивного досвіду іноземних держав з наступними змінами вітчизняного кримінального законодавства.

Інші тяжкі наслідки (частини другі ст.ст.271-275 КК) визначаються в постанові Пленуму як випадки заподіяння тяжких тілесних ушкоджень хоча б одній людині, середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом і більше особам, шкоди у великих розмірах підприємству, установі, організації чи громадянам, а так само тривалий простій підприємств, цехів або їх виробничих дільниць.

В.О. Навроцький вважає, що до інших тяжких наслідків не належить заподіяння матеріальної шкоди незалежно від її розміру, оскільки зі змісту відповідних нормативних актів випливає, що вони спрямовані на охорону лише особи, її життя та здоров’я. Заподіяння шкоди майнового характеру має отримувати самостійну кримінально-правову оцінку [14, 837].

Але враховуючи наявність додаткового факультативного об’єкта злочинів проти безпеки виробництва, яким, як вже зазначалось, виступають відносини власності та безпеки довкілля, повністю з такою думкою ми погодитись не можемо. Справді, положення відповідних нормативних актів, у тому числі ст.ст.271-275 КК перш за все спрямовані на охорону: 1) права особи на безпечні умови праці; 2) життя та здоров’я людини. Проте поруч із цими обов’язковими об’єктами вказані кримінально-правові норми також охороняють і відносини власності, і відносини безпеки довкілля. Тому під поняттям «інші тяжкі наслідки» можна розуміти також заподіяння великої майнової шкоди юридичним та фізичним особам або великої шкоди навколишньому природному середовищу. Водночас слушним є застереження, зроблене В.І. Борисовим та О.О. Пащенком. На їх думку, поняття «інші тяжкі наслідки» може включати завдання великої майнової шкоди або великої шкоди навколишньому середовищу тоді, коли такий наслідок був результатом порушення вимог безпеки на виробництві й супроводжувався створенням загрози життю або здоров’ю людей або заподіянням їм різних за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень. В іншому випадку може йтися лише про злочин проти власності або у сфері господарської чи службової діяльності [8, 46].

Також переконливою є думка харківських правознавців про віднесення до інших тяжких наслідків злочинів проти безпеки виробництва групових нещасних випадків, що супроводжуються заподіянням хоча б одному з потерпілих тілесного ушкодження середньої тяжкості чи легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’ю або незначну втрату працездатності [6, 158-159, 167-168].

При аналізі складу злочину, передбаченого ст.272 КК, важливо з’ясувати, чи може за цією статтею кримінального закону наставати відповідальність при порушенні правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою у зв’язку з підприємницькою діяльністю, яка здійснюється без передбаченої законом державної реєстрації чи без одержання ліцензії на види діяльності, які підлягають ліцензуванню, або з порушенням умов такого ліцензування, а також при зайнятті забороненими видами підприємницької діяльності або діяльності, за яку відповідальність установлено окремими статтями Особливої частини КК. В абз.1 п.10 постанови Пленуму на це питання дається ствердна відповідь. Далі в постанові Пленуму зазначається, що у випадках поєднання порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою з діяннями, передбаченими іншими статтями Особливої частини КК, вчинене має кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ст.272 КК та відповідною статтею Особливої частини КК, наприклад статтями 202-204, 263 КК.

Викладена позиція Пленуму Верховного Суду України знайшла підтримку і в літературі, зокрема, у В.І. Борисова та В.О. Навроцького [2, 327; 14, 839]. Щоправда, В.О. Навроцький при аналізі суб’єкта злочину, передбаченого ст.272 КК, вказує, що «до робіт з підвищеною небезпекою на виробництві чи будь-якому підприємстві можуть бути допущені лише повнолітні особи. Відповідно, й обов’язки з виконання правил безпеки покладаються лише на осіб, які досягли 18-річного віку. З такого віку настає і кримінальна відповідальність за ст.272 КК. Якщо ж діяння, що становлять собою порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою, вчинила особа, яка не досягла 18-річного віку (наприклад, вчинивши відповідні дії самовільно), то вона підлягає відповідальності за статтями про злочини проти життя та здоров’я особи чи злочини проти власності» [14, 840].

Як бачимо, позиція В.О. Навроцького із розглядуваного питання є не зовсім послідовною. Свою тезу про те, що суб’єктом злочину, передбаченого ст.272 КК, може бути лише повнолітній, вчений обґрунтовує тією обставиною, що на неповнолітнього не можуть бути покладені обов’язки щодо виконання правил безпеки (ст.190 КЗпП). Тобто фактично на неповнолітнього можуть бути покладені обов’язки щодо виконання правил безпеки, проте юридичного значення для кваліфікації діянь особи за ст.272 КК така обставина не матиме, оскільки в цьому випадку відсутні трудові правовідносини, а така діяльність не регулюється нормами трудового права. Тому ми погоджуємося з В.О. Навроцьким у тому, що у випадках настання наслідків, зазначених у ст.272 КК, за вказаних обставин винна особа має підлягати відповідальності за статтями КК про злочини проти життя та здоров’я особи чи проти власності.

Проте тоді постає логічне питання, як у випадку, наприклад, зайняття забороненими видами підприємницької діяльності, а тим більше злочинної діяльності на особу можуть бути покладені обов’язки щодо дотримання правил безпеки? Така діяльність перебуває поза рамками трудового права загалом та поза сферою законодавства про охорону праці зокрема. Адже трудовими правовідносинами є всі суспільні відносини, які врегульовані нормами трудового права [20, 58], а незаконна і, тим більше, злочинна діяльність регулюватися нормами трудового права не може. Не може ж ми, наприклад, притягувати до кримінальної відповідальності за невиплату заробітної плати особу, яка налагодила незаконне виготовлення вогнепальної зброї і не виплачує зарплату особам, які працюють на нелегальному виробництві з виготовлення вогнепальної зброї.

Отже, у таких ситуаціях, як і у випадку вчинення діяння, що становить собою порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою, особою, котра не досягла 18-річного віку, також відсутні трудові відносини, а, відповідно, й кваліфікація діянь винної особи за ст.272 КК навряд чи можлива.

Проведене дослідження засвідчує, що, незважаючи на позитивний крок вітчизняного законодавця про виділення у кримінальному законодавстві України окремого розділу Особливої частини, в якому об’єднані кримінально-правові норми, які передбачають кримінальну відповідальність за злочини проти безпеки виробництва, застосування цих кримінально-правових норм у практичній діяльності значно ускладнюється, з одного боку, недосконалістю чинних положень кримінального законодавства, а з іншого, відсутністю чітких та аргументованих роз’яснень Пленуму Верховного Суду України щодо застосування відповідних норм кримінального законодавства.

Викладене в статті дозволяє дійти наступних висновків та висловити такі пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства України у сфері протидії злочинам проти безпеки виробництва.

По-перше, як злочини проти безпеки виробництва мають кваліфікуватися злочинні порушення вимог законодавства про охорону праці, які мають місце як у виробничій сфері, так і в невиробничій сфері.

По-друге, особи, трудові відносини з якими не були оформлені відповідно до вимог трудового законодавства, можуть бути потерпілими від злочину, передбаченого ст.271 КК.

По-третє, вважаємо за доцільне назву ст.271 КК викласти в такій редакції - «Порушення вимог законодавства про охорону здоров’я працівників на виробництві», а в диспозиції цієї статті замість словосполучення «про охорону праці» використати зворот «про безпеку праці на виробництві».

По-четверте, вважаємо, що найбільш вдалим було б таке конструювання складів злочинів проти безпеки виробництва: у ч.1 доцільно встановити кримінальну відповідальність за порушення правил безпеки виробництва, яке спричинило настання тілесних ушкоджень середньої тяжкості, або створило загрозу життю особи чи настання інших тяжких наслідків; у ч.2 - за ті самі діяння, що спричинили смерть особи або настання інших тяжких наслідків; у ч.3 - за діяння, передбачені ч.1 цієї статі, що спричинили смерть двох чи більше осіб. Така побудова складів злочинів, передбачених розділом Х Особливої частини КК, з одного боку, означала б диференціацію кримінальної відповідальності залежно від суспільної небезпеки діяння та, з іншого, враховувала б інші положення кримінального законодавства (зокрема, відсутність у чинному КК України відповідальності за необережне спричинення легких тілесних ушкоджень).

По-п’яте, у випадках порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою, яке спричинило наслідки, передбачені в ст.272 КК, у зв’язку з підприємницькою діяльністю, яка здійснюється без передбаченої законом державної реєстрації, або при зайнятті забороненими видами підприємницької діяльності, вчинене має кваліфікуватися за відповідною нормою, що передбачає відповідальність за злочин проти життя чи здоров’я особи (ст.ст.119, 128 КК).

Видається, що запропоновані в статті пропозиції щодо удосконалення кримінального законодавства та викладене власне бачення вирішення найбільш дискусійних питань кваліфікації злочинів проти безпеки виробництва дозволять державі в особі правозастовних

органів більш ефективно реагувати на найнебезпечніші прояви порушень прав громадян на

здорові та безпечні умови праці.

94.,98

Основною проблемою злочинів проти здоров’я є відсутність чіткого розуміння змісту самого поняття «здоров’я». Основи законодавства України про охорону здоров’я визначають його як стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів. Таке розуміння здоров’я не повною мірою відповідає особливостям кримінального права як галузі законодавства, оскільки має на меті перш за все визначити спрямування системи охорони здоров’я в Україні на досягнення якомога більш повного охоплення всіх аспектів здоров’я кожної конкретної людини.

У свою чергу, здоров’я як об’єкт злочину не обов’язково характеризується повним фізичним та душевним благополуччям людини, інакше б суспільно небезпечні посягання на людей навіть із незначним захворюванням не визнавалися би злочинами (за відсутності самого об’єкта посягання), що є неприпустимим.

За відсутності нормативного визначення здоров’я як родового об’єкту відповідної групи злочинів на фоні досить глибоких та деталізованих міждисциплінарних досліджень зазначеного явища, уявлення про цю ознаку складу злочину є доволі розмитим.

Слід пам'ятати, що нанесення шкоди здоров’ю людини (однієї або двом і більше) за наявності передбачених кримінальним законом підстав може кваліфікуватися за багатьма іншими статтями Особливої частини КК України. Так, наприклад, необережне спричинення тяжкого тілесного ушкодження внаслідок порушення водієм Правил дорожнього руху можуть кваліфікуватися за відповідною частиною статті 286 КК. При цьому, з урахуванням визначення ступеню суспільної небезпеки відповідних злочинів на підставі санкцій кримінально-правових норм, можна зробити висновок, що законодавець по-різному оцінив небезпеку посягання на здоров’я людини в контексті інших ознак відповідних складів злочинів, що навряд чи є виправданим, принаймні в тому вигляді, в якому це сьогодні закріплено в чинному КК. Крім того, вчені вказують також на недоцільність використання законодавцем різної термінології для позначення відповідних ознак складу злочину.

Злочини проти життя та здоров’я особи завжди займали питому вагу в структурі злочинності нашої держави. Особливо це стосується умисних вбивств, які все частіше набувають суспільного резонансу. У зв’язку з цим зростає роль діяльності працівників правоохоронних органів у здійсненні належних заходів, спрямованих на протидію цим злочинам, оскільки суспільство оцінює роботу правоохоронців з огляду на своєчас- ність розкриття суспільно небезпечних діянь та ефективність захисту прав і свобод людини та громадянина. Важливе значення у протидії злочинам, які посягають на жит- тя і здоров’я особи відіграють органи прокуратури, на які згідно ст. 121 Конституції України покладається функція зі здійснення нагляду за додержанням і застосуванням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досу- дове слідство [1]. Відповідно до ст. 36 Кримінального процесуального кодексу України (КПК України) нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслі- дування здійснюється у формі процесуального керівництва досудовим розслідуван- ням [2]. Належне здійснення процесуального керівництва сприяє ефективному розслі- дуванню злочинів. Проблеми здійснення процесуального керівництва у кримінальних провадженнях про умисні вбивства досліджували Бабкова В.C., Зеленецкий В.С., Курись А.С., Юрчи- шин В.М. та ін. Водночас, окремі питання здійснення процесуального керівництва у кримінальних провадженнях про умисні вбивства зумовлені специфікою даної категорії злочинів та недоліками в роботі правоохоронних органів, що потребує відповідного теоретичного обґрунтування. Проблеми при здійсненні прокурором процесуального керівництва у кримінальних провадженнях про умисні вбивства мають місце ще на етапі реєстрації заяв і пові- домлень про вчинення кримінальних правопорушень. Так, в п. 2 Наказу Генерального прокурора України № 4 гн «Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному провадженні» від 19 грудня 2012 р. передбачено, що керівники прокуратур усіх рівнів і галузевих підрозділів апаратів, прокурори – процесуальні керівники досудового роз- слідування зобов’язані забезпечити виконання вимог закону при прийманні, реєстра- ції, розгляді та вирішенні в органах досудового розслідування заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, своєчасне внесення щодо них відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань [3]. Відповідно до положень Інструкції про порядок ведення єдиного обліку в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події та положень про комісії, затвердженої Наказом Міні- стерства внутрішніх справ України від 19 листопада 2012 р. № 1050 прийняття заяв 187 та повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення уповноваженим праців- ником чергових частин здійснюється цілодобово та негайно. Оперативний черговий територіального підрозділу внутрішніх справ, отримавши заяву чи повідомлення про кримінальне правопорушення, зобов’язаний внести відповідні відомості до Журналу єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події. У випадку надходження повідомлень про факт насильницької смерті людини чи підозри на таку або встановлення таких фактів під час попереднього огляду трупа людини за місцем її проживання на місце події негайно виїжджає слідчо-оперативна група за участю судово-медичного експерта (або лікаря, у разі неможливості своєчас- но залучити судово-медичного експерта), а також інших необхідних спеціалістів. При цьому про кожен випадок насильницької смерті працівники органу внутрішніх справ повинні інформувати керівників прокуратур [4]. На даному етапі можуть мати місце порушення з боку органів внутрішніх справ в частині здійснення реєстрації заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення в Журналі єдиного обліку, зокрема реєстрація їх без зазначення кваліфікуючих ознак, і, відповідно, не повнота внесення даних про ці діяння до Єдиного реєстру досудових розслідувань; здійснення розгляду в порядку Закону України «Про звернення грома- дян» тощо. В таких ситуаціях у прокурора виникають додаткові проблеми щодо вияв- лення тих кримінальних правопорушень, які дійсно мали місце, але не були обліковані, а також реагування на відповідні порушення зі сторони працівників органу внутрішніх справ, що сприяє затягуванню початку досудового розслідування і, відповідно, притяг- ненню до відповідальності осіб, які вчинили злочин. Відповідно до п. 2.7. Наказу Генерального прокурора № 4 гн від 19 листопада 2012 р. керівники прокуратур усіх рівнів повинні інформувати керівників органів прокурату- ри вищого рівня спеціальним повідомленням, а також чергового прокурора підрозділів приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації Головного управління на- гляду за додержанням законів у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України та галузевих підрозділів прокуратур обласного рівня про вчинення умисних вбивств при обтяжуючих обставинах і в умовах неочевидності, а також тих, які набу- ли суспільного резонансу. Але, на законодавчому рівні відсутня вказівка щодо строку, протягом якого прокурори повинні інформувати керівників органів прокуратури ви- щого рівня спеціальним повідомлення. З огляду на тяжкість даних злочинів вбачаємо за необхідне здійснювати інформування спеціальним повідомленням протягом 3 годин з моменту надходження відповідних заяв і повідомлень про вчинені злочини. Актуальною проблемою при здійсненні процесуального керівництва у криміналь- них провадженнях про умисні вбивства залишається наявність недоліків у взаємодії працівників органів досудового розслідування та прокуратури. Так, згідно ст. 32 Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. пись- мові вказівки прокурора, його заступника органам, що проводять оперативно-розшу- кову діяльність, досудове розслідування, які надаються відповідно до положень Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінального процесуального кодексу України, є обов’язковими для цих органів. Вагомим внеском у вдосконален- ня взаємодії органів прокуратури та досудового розслідування стало прийняття 14 жо- втня 2014 року нового Закону України «Про прокуратуру». Статтею 25 даного Закону зазначено, що письмові вказівки прокурора є обов’язковими та підлягають негайному виконанню [6]. Але на практиці виникають ситуації, коли органами досудового розслідування такі вказівки не виконуються, незважаючи на їх обов’язковий характер. В таких випадках прокурор може повторно надати вказівки, які не виконались, внести від- повідний акт реагування щодо усунення порушень закону, або звернутися до керівника органу досудового розслідування для вжиття належних заходів. Як висновок, варто зазначити, що процесуальне керівництво у кримінальних про- вадженнях про умисні вбивства відіграє велике значення у процесі виявлення та розслі- дування даної категорії злочинів, оскільки спрямоване на скерування ходу досудового розслідування, координації процесуальних дій, а також забезпечення дотримання за- конодавства України в процесі розслідування. Водночас перед процесуальними керів- никами постає низка проблем правого та організаційного характеру, розв’язання яких сприятиме як вдосконаленню діяльності органів прокуратури, так і ефективному здій- сненню розслідування злочинів, притягненню до відповідальності винних осіб, і, від- повідно, поновленню прав та законних інтересів потерпілих.

95.

Дата добавления: 2015-08-13