Епос, пейзаж, язичництво.

Е́пос (грец. epos — слово, оповідання) — різновид літературного (поряд з лірикою і драмою) роду, що оповідає про події, які нібито відбувалися у минулому (немов здійснювалися насправді і згадуються оповідачем).

Епос охоплює буття в його пластичній об'ємності, просторово-часовій довжині і подійовій насиченості (сюжетність). Виникає у фольклорі (казка, епопея, історико-героїчні пісні, билина). До 18 століття епос був головним жанром літератури.

Епос — епічна поема. Джерело її сюжету — народний переказ, образи ідеалізовані й узагальнені, мова відбиває відносно монолітну народну свідомість, форма віршована («Іліада» Гомера, «Енеїда» Вергілія).

У 18-19 століття головним жанром стає роман. Сюжети запозичаються переважно із сучасності, образи індивідуалізуються, мова відбиває різко диференційовану багатомовну суспільну свідомість, форма прозаїчна.

Стародавні жанри епосу — повість, оповідання, новела. Прагнучи до повного відображення життя, епічні твори тяжіють до об'єднання в цикли. На основі цієї ж тенденції складається роман-епопея. Види епосу: Епопея, поема, роман, великий епос, ліроепічна проза.

Пейза́ж (фр. Paysage, від країна, місцевість) — жанр в образотворчому мистецтві, в якому об'єктом зображення є природа. Пейзажем називають також окремий твір цього жанру. Як самостійний різновид образотворчого мистецтва пейзаж виник у китайському мистецтві, китайському живопису.

Різновидом пейзажу є зображення моря і подій, що відбуваються на морі (баталії, природні катастрофи, спортивні змагання тощо). Пейзаж за морською темою називається марина.

Язичництво (цер.-слов. «языцы», «языкъ» — чужоземці, чужинець)[1][2] — будь-яка (не обов'язково політеїстична) традиційна релігія певного народу, відмінна від сучасних глобальних релігій. Часто так називають політеїстичні релігії, пантеїстичні, а також генотеїстичні вірування і світоглядні системи з погляду монотеїстичних релігій (наприклад, християнства, ісламу), що не є науково правильно.

"Языцы" — у стародавній Україні називали насамперед греків-християн, які поширювали серед давніх українців монотеїзм.[3] Термін було "перехоплено" церковниками-християнами після хрещення Русі і використано у війні проти "народної" релігії українців. На Заході в науковій літературі використовують слово "paganism", "народні вірування". У сучасній публіцистичній літературі слово «поганство» є лайливим стосовно політеїстичних релігій.

Більшість монотеїстичних релігій (християнство, мусульманство тощо), переслідували поклоніння багатьом богам, нав'язуючи поклоніння одному богові. Непримиренність із іншими уявленнями про божественне у монотеїстичних релігіях наявна і в наш час.

Дата добавления: 2015-08-13