З аудіозаписів Дарини Гощинської: ніч на Дніпрі. Бухалов. Монолог 3 страница

Скільки життя їм було одміряно за одну ніч!.. Шлюбну ніч. Шлюбну, ось це вона й була — ніч їхнього одруження. Їхнього вінчання — під дзвони чужої смерти. Родина. Все.

Вони нас одружили, думає Дарина, вперше повним текстом проказує собі цю думку, що досі була ворушилася в ній напівздогадом, боячися стати словами, — ті, що загинули тоді в бункері, нас одружили. Вони знали.

Від кахляної долівки тягне холодом, і вона невидющо натягує на коліна нічнушку.

Безглуздо тепер, як завжди в хвилини невідворотного «сталося», метушитися умислами, на всі лади гарячково тасувати в пам'яті попередні обставини, ялозити ними туди-сюди, мов намагаючись висмикнути сумку, защемлену дверима метро: як, чому, та не може бути, та як же могло статися, адже ж вона чесно ковтає ті дорогі, як холера, піґулки, та й за календарем ніби ще рано було?.. Те, що відбувалося між ними тої ночі, не вміщалося в жодні календарі. В жодні фармакологічні розрахунки: фірми падають, фабрики банкрутують. Те було дужче.

І ось тепер воно в ній.

Ну, здрастуй.

Усе відбулося само собою. Усе було зроблено за неї — її волі в тому не було. Була — чиясь інша (чия?), а їй залишається тільки скоритись. Прийняти. Улягти.

Вона трошки оглушена цим новим відчуттям — і водночас, у глибині душі, якось дивно підлещена: так, ніби її висмикнуто з лави вишикуваних на плацу нерозрізняльно-однакових постатей вказівним пальцем верховного головнокомандувача. Потойбіч плацу горить у пітьмі вогонь у грубці, і три парки — мама, тьотя Люся, баба Тетяна — повертають до неї обличчя з однаковим виразом — тим спокійним, всерозуміючим і погідним водночас, що з'являється на жіночих обличчях від знайомости з найтяжчим і найважливішим людським трудом на землі, — озираються, придивляються: спить? прокинулась? а, прокинулась, — ну то давай, переходь сюди, до нас…

Скільки їх там далі, по тій бік, губиться в темряві, вже невидних її зору? Армія. Невидима, необлічена, наймогутніша в світі підпільна армія, що мовчки й затято веде свою війну, через віки й покоління, — і не знає поразки.

«Жінки не покинуть родити». Так записав Адьо тої ночі при світлі нічника на цигарковій пачці. Хтось йому так сказав, уві сні. Сказав це запам'ятати. А вони ще й дивувалися потім, що то може означати, і до чого б то такі пласкі істини в такому передсмертному сні — воєнному?..

Аж ось і відповідь. У неї в руці.

Армія, так. Другий фронт. Ні, інший фронт — куди дужчий од першого… Дві червоні (вже почали темніти!) поперечні риски на тест-смужці — її мобілізаційна повістка.

Все, що вона може «від себе», над чим вона владна і на що простягається її власна воля, — це дезертирувати. Такий вихід є завжди, з кожної мобілізації. Рух чорної цятки з далекого світла в кінці тунелю можна спинити, є спосіб: можна підірвати тунель.

Ще рік тому вона б, напевно, так і зробила, думає Дарина знечулено, мов про когось чужого («дистанційовано», підсовує пам'ять Адріянове слівце, і її заповняє новою хвилею тепла на цей зайвий доказ його в ній присутности…). Ще півроку тому, ба ні, менше, коли це було? — ах так, на дні народження в Ірки Мочернюк, вони сиділи з дівчатами на кухні, Ірка, раз у раз закурюючи й тут-таки сполошено («ой, що я роблю!») давлячи в попільничці цигарку та розмазуючи по щоках туш, розповідала, як намагається завагітніти од свого нового бойфренда і як їй не виходить, а вона безумно, безумно хоче другої дитини, Ігорчик уже великий, і вона ладна цьомати й м'яти кожне зустрічне немовля у візочку, та сама віковічна жіноцька бесіда при багаттю, де кожна, на пораду, вмикає своє «а-от-у-мене-так-було», і всім іншим цікаво слухати: принцип, підхоплений і без копірайту привласнений Анонімними Алкоголіками, — і раптом якоїсь миті всі гуртом дружно напалися на Дарину, як зграя курей, задзьобуючи її з усіх сторін: а ти, подруга, що собі думаєш, таж тобі тридцять дев'ять уже стукнуло, в нас же після тридцятки всіх первородок автоматом у групу ризику записують, чи ти думаєш, що ти в Англії, чи що, чого ти ждеш, що значить «не хочу», що значить «боюсь», усі бояться, і всі родять, ну й дура! — і вона, загнана в кут, відповіла чесно й так, несподівано для себе самої, карбовано, мов готовий текст надиктовувала звукачеві, — що їй надто багато зусиль забрало власне виживання, аби зважитись брати на себе відповідальність за чиєсь іще. Вона запам'ятала ці свої слова, бо після них на мить утворилась пауза, дівки замовкли. Не тому замовкли, чула Дарина, що признали їй рацію, а тому, що слова були з іншої п'єси. З іншого фронту — існування якого вони, звичайно, визнавали, і навіть згодні були віддати йому заведену шану, — але так насправді, потай, десь на самому-самому дні душі, не сприймали його всерйоз: вони знали важливіше.

Ще рік тому — так, можливо. Кілька днів помучилась би, повагалась, поплакала — і пішла б на аборт. Хоча тоді в неї була, між іншим, забезпечена праця з пристойною платнею й повним пакетом соціальних пільг. А тепер вона на вільних хлібах. І без особливо сяючих перспектив, скажемо собі правду. Якраз упору за голову схопитися: блін, от тільки дитини мені зараз і бракувало! Коли тут не тільки з собою — з країною невідомо, що через півроку буде!..

І, якимсь чином, усе це чомусь перестало здаватися важливим. Як репліки з іншої п'єси, так.

Важливе інше: вона не зможе підірвати тунелю. Оце вона знає твердо. Сама ця думка, відсторонена й чужодальня, з минулого життя, тепер викликає в ній дріб барабанів під шкірою й дудоніння крови в ушу, схоже на автоматні черги з серією вибухів, — здригнувшись, Дарина дивиться на свою руку: шкіра на ній узялася сиротами. Як дивно, що це її рука. Її ноги на кахляній підлозі. Її стегно (яке велике!), завішене пеленою нічнушки…

Її тіло, як і її воля, більше не належить їй, — воно більше не вона. Перестало збігатися з нею. Виявилося, що воно відпочатку призначалось для когось іще. Посудина. «Непорожня».

…Тому що це вже колись було — вона вже бачила, як вибухнув тунель. Зсередини бачила, як не покаже ультразвук, ані жодна інша апаратура. Їм з Адріяном це показали, — ні, це тільки їй тоді показали, він не бачив, — Ти так застогнала, аж я злякався — Воно й справді було схоже на смерть — ні, навіть і ще раніше, це їй відразу показали, з самого початку, за тим найпершим поглядом на фото, з якого молода жінка в упівському однострої, затиснута між двома чоловіками, як між жорнами долі, котру обрала собі сама, світилася в об'єктив своїм нетутешнім материнством: білий спалах, як од тисячі разом вибухлих у космосі сонць чи одночасно врубаних прожекторів із темряви ночі, — і земля злітає вгору висотним чорним валом… І все, кінець. Тунель засипано. Ніхто вже не вибереться.

Тільки стук із-під завалу, нерозбірливий, нерівномірний, роками, десятиліттями: хтось добивається, хтось не здається, домагаючись виходу…

Я помилилася, думає Дарина. Я ж весь час, усі ці півтора роки (як, уже аж цілих півтора? то це ми вже так довго разом?) гадала, що Геля покликала мене — на свою смерть. А це була смерть її дитини.

От що її мучило.

Тільки ні півтора, ні рік тому та, тодішня Дарина Гощинська — відома журналістка, ведуча програми «Діогенів ліхтар», успішна селф-мейд вумен, що знімалася для обкладинок жіночих журналів і була статусним предметом домагань для мужчин, котрі їздять на службових «лексусах» із шофером, чогось такого б не зрозуміла. На те треба було змінитися.

Вони, мертві, їй помогли.

…Там, по другий бік плацу, де горить вогонь, потрошку розсіюється тьма — і за спинами своїх трьох парок вона бачить Гелю. Бачить жінок Адріянового роду — тих, кого знає тільки з сімейних фото: маму Стефу (Дарина вперше називає її так для себе, подумки, — досі вона була «Адьова мама»), і бабцю Ліну, і прабабуню Володимиру, пані докторову Довган, і ще якихось пань, тридцяті, двадцяті, десяті роки, початок минулого століття, насаджені по самі брови круглі капелюшки банячком, шовкові бинди, високо шнуровані ботики, — ну так, вони ж усі кимось доводяться тому, хто в ній, той хтось — і їхній також, їхня кров, вони мають до нього право — і мішаються до гурту з бабою Тетяною й тьотею Люсею, мов до спільного весільного знімка, як же так, спокійно дивується Дарина (якщо можна дивуватися спокійно! — але це вже вона внутрішньо достосовується до них усіх, до їхнього погідного, всерозуміючого спокою мертвих переможниць, які врешті-решт таки виграли свою війну…), — як же так, чому ніхто їй не сказав, що це все почалося так давно, ще задовго до її народження, — що це від тети Гелі дістала в голодний рік тьотя Люся той мішок борошна, завдяки якому вижила Даринина мама, що вони тоді й познайомилися, ці дві жінки, які тепер остаточно породичалися, тільки тьотя Люся до самої смерти так нікому й не розповіла, пообіцяла не розповідати — і не розповіла, молодчина, але звідки я це знаю, звідки в мені така непохитно заговорена, наговорена певність, — чи це теж мало бути тої ночі, втому сні?.. Геля не вибирала мене — Геля просто прийшла до мене по слідах свого борошна.

По слідах того життя, яке колись урятувала, — взамін того, що було в ній обірване.

Ну, здрастуй. Ти мене чуєш? Чи ти хоч здогадуєшся, там, у мені, скільком людям довелося попрацювати — і то як! — щоб викликати тебе з того кінця тунелю?..

Знаєш, а я тебе бачила. Так я тепер думаю. Виразно собі пригадую, що в тому сні була й дитина — дівчинка, маленька, рочків, може, двох, із білими Геліними кісками… Сміялась до мене, і я казала Адьові, який теж при тому був: у мене буде дівчинка… Чому ти сміялась — була мені рада? Біленька дівчинка, — в Довганів, їхня порода. Адьо кістю теж більше в Довганів, ніж у Ватаманюків, тільки що не білявий… Мені сон був, — бабо Тетяно, як шкода, що Вас уже нема, — а тоді, перед тридцятьма роками, я була замала, щоб сидіти з дорослими жінками при грубі, підкидаючи полінця у вогонь, — може, мама запам'ятала, який то Вам був сон перед її народженням, чи такий самий, як оце мені?.. У Вас іще було два хлопчики («хлопці», казали Ви, бабо Тетяно, — по-народному, без зменшень) — трилітній Федько, на рік менший од тьоті Люсі, і другий, що пробув на світі всього кілька годин, не доживши до власного імени, — обох не стало в тридцять третьому, моїх несправджених дядьків, земля їм пухом… А дівчатка («дівчата», по-Вашому, бабо Тетяно), — ті, нівроку, живучіші — «живкіші», як казали Ви, бабо Тетяно, тепер так уже не кажуть… Ну, здрастуй.

Дарина відкладає тест (риски побуряковіли, але не зникли!) і мацає себе за ногу: крижана. А вона й не почула, як змерзла. Її охоплює новий, незнайомий раніше неспокій за своє тіло, — за наче вперше в повному обсязі відкриту їй крихкість цієї посудинки, котру так легко надвередити, — і вона заходжується енергійно розтирати задубілі ноги: піти взути теплі шкарпетки, чи краще залізти під гарячий душ? А чи не завадить їй тепер гарячий душ — і наскільки, власне, він може бути гарячим?.. Боженьку, скільки нагло з'являється питань на рівному місці, де перед тим ні про що таке не думалося, — наче вперше в чужій країні, в якій не впізнаєш нічого, крім «Макдональдсів»: вона ж нічого, нічогісінько не знає, треба негайно хоч щось підчитати, хоч в інтернеті поритися, перш ніж іти до лікаря, а, до речі, куди це йти? От і цього ж вона не знає, — треба буде в дівчат розпитатися…

Того-таки дня, пополудні, коли Дарина ще висить в інтернеті (їй прийшла ідея нової колонки для жіночого журналу — чому в нашій культурі непопулярна тема вагітности?), дзвонить мобільний.

— Привіт, дорогуша.

Антоша, її колишній оператор. Голос із минулого життя, укол уже не болю, а того тихого жалю, яким рано чи пізно затягується біль по всякій утраті: а гарне ж було життя…

— Привіт, Антосю. Рада тебе чути.

— Брешеш, мабуть. Що тобі за радість чути такого старого довбограя. Юрко он, каже, бачив тебе недавно на бульварі Давидова з таким легінем, що досі заспокоїтись не може. З лиця спав.

От же ж, Київ, велике село… На бульварі Давидова — це, певно, коли вони з Адькою їздили до тої Руслани, на огляд Владиних картин? Адвокат Н. У. під'їхав уже згодом, значить, Юрко їх мусив бачити, коли висідали з машини, чому ж не погукав?.. А проте їй приємні Антошині слова, приємно, що їх бачили з Адькою й перемивають їй на студії кісточки, — вона любила цю бурсацьки-легкомисну, вічно-кипучу, як на малому вогні, атмосферу студійних пліток, жартів, фліртів, «капусняків», вечірок, до яких готуються тижнями, а потім іще місяць обсмаковують, хто з ким прийшов… Діти, нараз мелькає їй. Дорослі, часами підстаркуваті діти, яким доручено всерйоз бавитися в віртуальний світ.

— Не ревнуй, Антоський, — каже вона, з подивом впізнаючи у власному голосі материнські інтонації. — Я все одно тебе люблю.

— Гаразд, вважай, що я тобі повірив. Що поробляєш?

— Та так… Різне. Бігла через місточок, вхопила кленовий листочок…

— І як воно, таке життя?

— Все ще краще, ніж у середньому по країні. А у вас що чувати?

— Добре тобі… А у нас в квартірє газ. Прорвало…

— Що, сильно витікає?

— Не те слово, тітко. Блювать — не переблювать. Цензура вже, як за Совка була. Я себе знов тим самим гандоном відчув, аж помолодшав на двадцять років…

— Ти ще не старий, Антосю, — каже вона, збагнувши, що він дзвонить поскаржитись. — Не хорони себе завчасу. — (Мабуть-таки, доведеться закрити комп'ютер, з жалем думає вона, — але цю закладку на сайт для майбутніх мам вона собі збереже…)

— Так не я ж хороню, мене хоронять… А на гандона я вже таки старий, Дарухо. Знаєш, як покійний Лукаш говорив, той, що замість Дзюби сісти хотів, але Дзюба покаявся, а Лукаша звідусюди поперли…

— За кого ти мене маєш, гадаєш, я не знаю, хто такий Лукаш?..

— Ну, ти ж тоді ще соплюхою була, а я вже працював, пам'ятаю, як кожне його слово міським фольклором ставало… То коли його питали, тіпа, як живете, він відповідав: лежу — але через «е»!

— Клас. Треба собі запам'ятати.

— Еге. От і мені вже хочеться — щоб через «е»… Не пацан же я, справді, щоб мене так нагинати. Хай уже малолєтки, вони з провінції таких понабирали — за штуку в місяць кому хоч' міньєт готові робити… З підсосом…

— Що, айк так кепсько?

— Мрак, кажу тобі. Повний бек ін зе ЮеСеСаР. На новини щодня присилають список тем з інструкціями — що висвітлювати, і, навіть, якими словами, а чого, тіпа, не було. Тільки «дорогого таваріща Брєжнєва» ще вставити, й можна було календарів не мінять… Крім твоєї, ще три програми закрили, — він перелічує, й Дарина мимоволі охає: всі закриті програми — авторські, ті, які донедавна й робили їхній канал несхожим на інші, а що ж лишилося?

— Що, і Юркову теж закрили?..

— Формат поміняли. Прямого ефіру тепер не буде. Взагалі не буде, тепер навіть ток-шоу транслюватимуть у запису, щоб часом хтось чогось недозволеного не ляпнув. До виборів готуються… Зате серіалів московських накупили — що тобі сказать!..

— А нове шоу запускають? В них у планах був якийсь грандіозний конкурс для молодих глядачок — «Міс Канал», чи щось таке…

— А, школа блядєй? Не знав, що ти в курсі. Ні, з цим до виборів вирішили підождати. Кажуть, хтось злив опозиції інфу, ніби за тим проектом акули порно-індустрії стоять, і кінці ведуть на Банкову, а влада тепер зайвий раз підставлятись не зацікавлена, їм і так що ближче до жовтня, то більше штани спадатимуть… Репортаж із Мукачево бачила?

— Та бачила…

Отже, з мимовільною усмішкою думає Дарина, Вадим зробив із їхньої розмови свої висновки. Опозиція, ну так, він же ж у нас в опозиції… Либонь, ще й заробив на тому, нові власники каналу відсипали за мовчанку: попередження а чи легкий шантаж — яка різниця. Головне — шоу притримали: загальмували, не дали ходу, зринає їй у пам'яті голос Павла Івановича (file deleted), — а вже був закинутий гачок…

От і вона когось урятувала. Якихось безіменних дівчаток — так само, як колись Павло Іванович урятував її. Тільки, на відміну від неї, ті дівчатка ніколи не дізнаються, що їм загрожувало. Але то вже байдуже — вона своє зробила. «До виборів». Усе тепер робиться «до виборів», ніби оголошено дату кінця світу в одній окремо взятій країні, план остаточного й безповоротного її захоплення якимись темними силами… Але ж це неможливо, дивується щось у ній, — абсолютно неможливо, як таке може статися, вони що, подуріли, в неї ж дитина буде?!..

— А в нас в ефірі — ні пари з уст, — бубонить їй в ушу Антоша. — Про Мукачево взагалі ні слова, кругом благодать, день ото дня растьот процент жиров у маслі… Карочє, Дарухо, що я тобі скажу — вчасно ти урила. В тебе, стервиги, завжди чуйка була собача — на людей, на ситуації… Ми з хлопцями якраз учора про це говорили…

Це комплімент: вона майже навіч уявляє, як відбувалася та розмова в курилці. Коли працюєш із чоловіками, сподіватися на слова визнання в живі очі особливо не доводиться, — за тобою весь час пантрують, чекаючи на який-небудь твій зрив чи просто спалах роздратування, щоб списати його між собою на місячні чи, ще краще, «недотрах» (і звідки ти знаєш, завжди кортіло їй спитати цих саморобних мачо, — ти мене трахав?..) — і так відновити власну чоловічу гідність, хронічно підточувану присутністю поруч незалежної вродливої жінки в якійсь іншій ролі, аніж дівчинка-на-побігеньках, — за роки спільної праці вона досконало опанувала систему сиґналів, якими треба повсякчас блимати їм, як на небезпечній трасі, показуючи, що ти не перетинаєш білої лінії, ні на що «їхнє» не претендуєш і раз у раз із головою залежиш од їхньої помочі, слаба стать, — і рідко, ох як же рідко, на пальцях одної руки перелічити, траплялось почути від них напряму те, що потай не міг не розуміти кожен зосібна: що це саме ти є серед них мозковим двигуном, душею каналу, а не тільки його показним личком, котре при належній розкрутці без утрат дається заступити іншим, — і от, прошу, діждала й вона свого святонька: вслід, навздогін, — майже посмертного визнання. Собача чуйка — так вони її оцінили, шкодуючи, що й собі не урили разом із нею, всією командою (а можна ж було! — і прецедент був би для цілого журналістського цеху, і легше було б знайти фінансування для «VMOD-фільму»…). Собача чуйка. Так це тепер називається. Що ж, хлопці, спасибі й на тому.

Не варт розвивати цю тему далі — не варт безпотрібно множити сутності, як вчив старий Окам і як любить повторювати Антоша, котрий з усіх імовірних мотивів будь-чиєї поведінки незмінно обстоює найниціший, запевняючи, що шанс помилитися лежить у межах статистичної похибки, — і Дарина змахує Окамовою бритвою:

— Що за лексика? Фільтруй дискурс, Антошкін!

— Я ж не по дискурсах, дорогуша. Ти ж знаєш, я чоловік простий — «отпіратор», як у бурсі казали… Але, бля буду, з мене досить. Гімна я на своєму віку ще за Совдепії стільки наївся, що коли мене тепер ті самі комсомольсько-гебешні гниди знову в гімно мордою валять і командують «упал — отжался», то в мене рвотний рефлекс спрацьовує — і бухло не помага… Та й не можна ж вічно бухим ходити!

Дещо несподівана заява в устах Антоші, який завжди і всюди першим ділом цікавився, де наливають.

— То ти що, шукаєш роботу?

— Еге. За тим, між іншим, і до тебе дзвоню. Признавайся, правду брешуть, що ти викупила весь наш відеоархів по Олені Довган?

Не я, думає вона. Просто, Вадим за одним заходом і цю проблему розв'язав. Побазарив із пацанами, їм зробив послугу, себе не забув, ну, і їй за консультацію дещо перепало… І за те, щоб заткалася, щоб ніколи більше не витягала з його шафи Владин скелет. То ж то він так хутко впорався, без жодних нагадувань з її боку…

— Звідки така інфа, Антоський?

— Подумаєш, біном Ньютона. Кому, крім тебе, той матеріал міг бути потрібен? Ясно ж, чиї тут ніжні пальчики походили… Давай, калісь, подруга. В тебе архів?

— У мене.

— Бестія, — з непідробним задоволенням відвалює їй Антоша другий комплімент поспіль, як брусок масла на тарілку. — І що ти з тим робити збираєшся?

Добре питання, думає Дарина Гощинська. Ах, яке ж добре питання. Хотіла б вона тепер знати на нього відповідь. Тепер — коли життя, передане по ланцюжку од Гелі Довган, тліє десь там у ній ще-нерозглядною іскоркою, і на цю думку усмішка сама вибігає на губи: що, коли вона зараз візьме й скаже в трубку так, як перед годиною Адріянові: «Знаєш, а я вагітна»?.. (ні, вона не так сказала, сказала — «Знаєш, а ти мав рацію», — але він умить здогадався: з голосу, з того, як голос їй нестримно розпирало зсередини переможною вагою таємного знання, якого так направду ні з ким не розділити, навіть із тобою, мій надорожчий, моя любове, за чиїм дотиком я зараз, поки ти задихаєшся на другому кінці міста від невмістимого огрому нової радости, тужу, як за ковтком води у спеку, добре б, аби ти цілий час був поруч і тримав мене за руку, але так направду, то чого б мені найбільше тепер хотілося, це запасти в с о н — довгий, прозорий денний сон, блаженно неквапний, як зйомка рапідом, як дим од багаття в літньому саду, — сон-змору, сон-дрімоту, солодкий безрух обезвладненого тіла при погаслій, як не-до-кінця-прикручена лампа, свідомості, — сон, крізь який я б одночасно відчувала твою присутність — як ти пораєшся в кухні, на балконі, щось носиш через хату, прибиваєш, переставляєш — готуєш місце для малюка? — звуки, що зливаються з шелепотінням дощу знадвору й шумом шин по мокрому асфальту, з бліками світла, що плавають по кімнаті од балконних дверей, прочинив-зачинив, — а потім шугаєш до мене під ковдру, обіймаючи ззаду, й басово воркочеш, так що я і вві сні відчуваю, яка я гаряча, як умить твердне твій член, притискаючись мені до сідниць, — в цьому місці сон обірветься, потім відновиться з того самого місця, кіномеханік із старенького клубу моєї юности склеїть плівку, і на тій, паралельній плівці, яка цілий час пересуватиметься мені перед заплющеними очима, не заслоняючи довколишньої кімнати, виповненої перемінами світла, диханням коханого й шелепотінням дощу за вікном, буде Геля — це з нею мені зараз найбільше хочеться поділитись, їй подзвонити й сказати: приходь — і тепер вона нарешті прийде до мене — сама, без посередників: тепер, коли я нарешті можу її зрозуміти, тепер, коли не тільки я їй потрібна, а й вона мені — більше, ніж мама, сестра, подруга, більше, ніж будь-яка інша жінка на світі — я скажу їй, що на ній немає вини. Що вона тепер вільна. І ще скажу, що війна триває, війна ніколи не припиняється, — тепер це наша війна, і ми її ще не програли — і спитаю: Гелю, тобі звідтіля краще видно, скажи — це справді, дівчинка? Вона буде щаслива?..)

— Знаєш, — каже Дарина в трубку, — вона була вагітна.

— Хто? — лякається трубка Антошиним голосом.

— Олена. Довганівна. Була вагітна, коли загинула.

— Що, правда?

— Угу.

— Капєц. А як ти дізналась?

— Від сина того гебіста, який командував облавою.

— Їбануцця. Звиняй за дискурс. Це йому папік таке розказував? Я думав, вони, як в Афгані, підписку давали — щоб про бойові дії ні слова, якщо питатимуть — дітям цукерки роздавать приходили…

— Так і було. Цей дядько сам докопався. Дорослим уже.

— Ну й ну. І де ж ти його знайшла?

— Тут. У Києві.

— Круто, — каже Антоша. Їй чути, як він закурює; по мобільному зв'язку шириться його збудження. — Дуже круто. Ах, блін!.. Слухай, старенька. То значить, я правильно вгадав? Ти закінчуєш фільм? Сама?

— Я вже зареєструвалась. Відкрила, тільки не смійся, власну кіноаґенцію. Тепер бабки шукаю.

— Я так і знав. Так і знав, я ж тебе, гадюку, знаю… Ах ти, відьма! Задушив би. В обіймах. Ніжно. Ні, скидаю капелюха. Цілую ручки ясній пані, ріспект, повний ріспект. Гощинська, підла ти бабо, візьми мене до себе, га?

— Я…

— Тобі ж усе одно дознімать доведеться! Того синулю вже записала?

— Ні, він відмовився. Це була приватна розмова.

— Тим більше! — радіє Антоша: втішений, що вона не знайшла собі нового «отпіратора». — Думаєш, тих двадцять чотири години, що ми відзняли, тобі вистачить? Дзуськи!

— Двадцять три сорок, — автоматично виправляє Дарина, ще не вірячи власним вухам.

— Тим більше! Ну, неважно. Скільки там сирівцю, ану включи голову, скільки в корзину піде, ти що! А якщо ти вже докопалась до кінця, до того бою, в якому вона загинула, то без цього епізода все одно ж не обійдешся, — чи з тим чуваком, чи без нього, а якось подати мусиш! Це, не кажучи вже про все інше… Як же ти його все долатувать будеш, куди тобі без оператора, ти що? Без мене, тоїсь, коханого, це ж, бляха, й мій фільм теж, га? Дарухо?..

— Антуане, ти не почув? У мене бабла нема тобі платити!..

— Що, зовсім? — у його голосі неприхований сарказм: той факт, що їй вдалося забрати в каналу двадцять чотири години знятого відео, схоже, непохитно впевнив Антошу в її всемогутності, зокрема й фінансовій. — Дорогуша, сама подумай, ну скільки там того бабла треба? Це ж не повний метр! Камера в мене своя, за монтажну я з хлопцями на Наукпопі домовлюсь, там у них і так голяк, кожній копійці раді, так що багато не здеруть… Ото на поїздки хіба треба — ну, так це фігня вже… Головне, що ти архів викупила — оце ти молодець!..

Саме цих слів їй і бракувало — підтримки від когось, хто знає зсередини, на власній шкурі, як це робиться, — професійної підтримки, цехової, братської: тої, яку здатне забезпечити тільки середовище братів по ремеслу. Товариство. Спільнота.

Зараз розревуся, думає Дарина. Як глибоко воно в ній, виявляється, запеклось, — та осіння образа на хлопців, на те, як вони тоді всі прищулили вуха й відвели очі на її відхід, уже зариваючись кожен у власну нірку… Антоша, хто б подумав. Антоша-«Бритва Окама», старий п'яниця з вічно прискаленим, на кожен вияв безкоштовного ентузіазму, оком, як у сільського дядька перед партійним агітатором, — невже він із нею?.. Щоправда, їх завжди лучила симпатія — та, ні-до-чого-не-зобов'язуюча, яка виникає, коли людям разом добре працюється — й добре регочеться, а це останнє річ далеко не послідуща (на планьорках і на виїздах вони незмінно всідались рядком: обмінюватись коментарями й перечмихуватись), — це важливо, це гріє, Антоша, попри весь його програмовий цинізм, чоловік теплий, але на те, щоб покинути певний шмат хліба й пуститися з нею отак на зламану голову в вільне плавання, недосить бути теплим, тут уже, по-біблійному, — або гарячим, або холодним, і вона почувається майже так само присоромлено, як коли б Антоша зненацька їй освідчився: зламав стереотип. Отже, цей фільм і для нього щось значить? Не тільки число знімальних годин, оплачених згідно трудової угоди?..

— На поїздки мене, Антоський, іще стати…

Вони з Адькою й справді так розраховували — щоб у крайньому разі, якщо зі спонсорами не витанцюється, можна було закінчити фільм і своїм коштом, — тільки от оператор при тому не передбачався… Але ж тоді вона ще не знала найголовнішого… Треба їй оператор, звичайно ж, треба, і щастям було б, якби це був Антоша, в своєму ділі він ас, — із тих могікан, хто ще застав славу київської операторської школи…

— Ну! — тріумфує Антоша. — Так чого ж тобі ще? А я чоловік худий, скромний, багато не їм, ти ж знаєш, мені аби на бухло вистачало… Ти на мені ще й зекономиш!

— А харчами братимеш? Можу тебе підгодовувати. Як Лукаша. Він же, кажуть, так і жив у сімдесяті, коли був без права на працю, — до кого з сусід-писателів не зайде, ті зразу його до столу: о, Миколо, а ми якраз обідати збиралися, сідай з нами…

— То вони свої власні наїдені ряшки так замолювали… Ладно, тітко, не падькайся вже так за мене. Якусь халтуру я собі завжди знайду, є ще похєр в похєровницях! Один рекламний кліп зніму — і місяць можу за миску юшки з тобою їздить, раз ти така скупа.

— Я не скупа. Якщо одержу ґрант — є така надія, — заплачу.

— О! Я ж так і знав. Куркулька. Поки за горло не візьмеш, снігу зимою не допросишся, — Антоша веселіє: офіційну частину проїхали, можна переходити туди, де наливають: — То що? Коли приступаємо?

— А ти, виявляється, романтик, Антосю!..

Це вже укладена угода, і Антоша це розуміє — й відповідно поважніє, облишивши свій звичайний тон сільського дурника:

— Знаєш, Дарухо, мені вже п'ятдесят три роки. І в мене, як і в кожного, є своя межа нагину. Можна довго собі вмовляти, що нема різниці, за ким камеру носиш, — плюнув, утерся й забив болт, куди воно потім іде, те, що ти зняв, бо то, типу, не твій геморой… А синові я що скажу? «Служи, синок, как дєд служил, а дєд на службу хуй ложил»? Це армійське ще, вибач…

— Це ж він на п'ятому курсі в тебе? Цього літа закінчує?

— Угу, нашу ж бурсу. І що його жде? Теж у бандюків на підхваті стояти? Не хочеться, знаєш, щоб він колись собі сказав, що його батько все життя був латаним гандоном. Хочеться вже щось і лишити по собі. Щось таке, щоб він коли-небудь міг мною гордитись…

— Антоський, — каже Дарина, відчуваючи, як горло їй терпне. — Антоський. Ми з тобою зробимо суперфільм. От побачиш.

— Ну, — погоджується Антоша.

— Я тобі обіцяю. Якщо жоден канал не купить — малому покажеш.

А вона покаже Ніці Бухаловій. І Катрусі, Катрусі неодмінно: хай вона ще маленька, щоб розуміти, але вона запам'ятає. А коли підросте, Дарина їй розкаже. Вони так швидко ростуть!.. Діти, живі годинники прожитого нами часу, і все, що ми можемо, — це старатись колись у майбутньому заробити в них прощення. І той, хто буде (дівчинка? З біленькими кісками?..), — як вона гляне йому (їй?) в очка при зустрічі, якщо вона цього не зробить? Її фільм. І Антошин, він правду каже, це і його фільм також, — не тільки тому, що там і його труд: що то Антошине око, навіть із похмілля завжди безпомильно видюще на найліпший ракурс, ховалось за камерою всі двадцять чотири години зйомок, — от же Вовчик, режисер її програми, теж уклав туди копу свого труда, але куди йде його труд, то для Вовчика був «не його геморой», Вовчик спокійно відступав те працедавцеві… А Антоша не зрадив свій труд. Просто, не зрадив, і все. Чи це й є те, що Адька, порпаючись у всіх отих дрібничках старовинної роботи, з такою суто чоловічою, цеховою шанобливою гордістю (ми, жінки, так не вміємо), називає — майстер?..

Дата добавления: 2015-08-03