Останнє інтерв'ю журналістки Гощинської 2 страница

— Фантастичний ти чоловік, Вадиме…

Він зараз же бере це за очікуваний комплімент, глитає його, мов кусень із тарілки, — гам! — і так мило розпромінюється, що тільки остання сука не почулась би обеззброєною:

— Ти дарма від вечері відмовилась! Мій шеф-кухар три міжнародні дипломи має, торік у Венеції на конкурсі француза переміг…

Сподіваюсь, він хоч не поведе мене оглядати ті дипломи?

— Я вже вечеряла.

— І багато втратила, можеш не сумніватись! Ну, хоч на десерт мусиш до мене приєднатись…

— Угу, моя бабуня казала — сам з'їж хоч вола, то одна хвала…

— М-да, — погоджується Вадим, чи то не второпавши, чи недочувши: — Набідувалися наші діди з батьками, що й казати…

І тому ми тепер так пишаємось тим, що ми їмо, думаю я, — але цього вголос уже не кажу. Тридцять третій, сорок сьомий — все це десь у нас засіло, записалось у клітинній пам'яті, і діти й онуки, ошалілі від наглого багатства дев'яностих, тепер так само, як черв'яки, нарощують кільця — надолужують за все нез'їдене в попередніх поколіннях. Тільки тут відбувся вже мовби збій ґенетичної програми, мутація, яка вибрала самих найживучіших, тих, що найліпше жують і перетравлюють: це вони забудовують нині місто скам'янілими відходами своїх гігантських кишковиків — ресторани, бістро, корчми, шинки, харчевні, генделики множаться щокрок, як гриби, хіба що ще стоматологічні кабінети незменш настирно частять в очу вивісками, і якби пройшовся Києвом без діла (та тільки хто ж так тепер проходиться, без діла!), то подумав би, наче люди в цьому місті водно тим і зайняті, що їдять, їдять — і точать зуби, щоб їсти ще… Р. також любив оповідати, які смаколики він їв у Гонконґу, які в Еміратах, а які в Нью-Йорку, в якомусь захмарному закладі, де й меню вже не подають — сам робиш замовлення, яке тобі в голову бахне, не питаючи про ціну, — і що, отак будь-яке й виконають? Будь-яке, з гідністю запевнив Р. Що, геть і з Червоної Книги? Мозок варана, антрекот із амурського тигра? Чи щось екологічно коректніше, — скажімо, донорські нирки, нарубані з яких-небудь голих-босих албанців чи китайців, яких і так ніхто не лічить?.. Р. засміявся, а коли я вже навпростець у нього спитала, скільки голодних можна було б нагодувати на суму одної тої вечері, образився й сказав, що це «ханжество». Хоча він, на відміну від Вадима, навіть товстим не був.

Ось вони хто, ці серйозні люди — всі ті, що після розвалу СРСР ринулись обіруч гребти, спершу готівкою в труси, а відтак трансфером на офшори, небачені доти капітали, — ось вони хто: нащадки погрому. Такого, який і не снився новітній історії, і тому вона його в свій час так і не завважила — зробила йому delete, як у комп'ютерній грі. А тепер уже пізно, вони вже прийшли — ті, з кого, як сказав Вадим, виходять найкращі погромники. Вони прийшли й помстяться новому століттю за гори «ділітнутих» трупів минулого, плодячи так само «ділітнуті» гори нових і навіть не здогадуючись, що вони мутація: знаряддя помсти. Flagellum Dei, бич Божий (де я недавно чула цей вислів?..). У них прекрасні зуби, новенькі титанові імпланти, і вони ненаситні, як залізна сарана Апокаліпсису: вони прийшли їсти, й будуть їсти, доки не луснуть — доки не перетруть своїми титановими зубами все, що трапиться їм на шляху…

Зненацька чуюся такою втомленою, ніби з мене випустили повітря. Ніби він мене виссав, Вадим, — хоча, як йому це вдалося, незрозуміло. Голова гуде в потилиці наростаючим болем; стараюсь тримати її рівно. Чорножирафиста Машенька приносить морозиво в срібних мисочках — своє, фірмове, продовжує хвастати Вадим: від отого чудо-шеф-кухаря.

— Покуштуй, не пожалкуєш. Ти колись їла домашнє морозиво?

У жирнющого, хоч ножем ріж, жовтявого, як вершки, морозива й справді незвичний смак — такий буває в селянських страв: щось ситне, густе, непроціджено-запахуще, з допластикової епохи… Одною такою порцією можна наїстись на цілий день. Покірно кажу це Вадимові. Він киває, як екзаменатор, вдоволений відповіддю студента.

— Ось це, Дарино, — мовить раптом повчально, — і є реальність…

— Що? Морозиво?

— І морозиво теж, — він більше не всміхається. — Все це, — обводить зором свою печеру, — і ще багато чого іншого… А морозиво, між іншим, натуральне, зі справжнього молока. Без хімічних барвників, без ге-ме-о… Знаєш, що таке ге-ме-о?

— Стрічала таку абревіатуру…

— Генномодифіковані організми. Ті, які все більше завойовують світовий ринок, і наш також. Соя, картопля з ґеном скорпіона…

— О Боже. Чому — скорпіона?!

— А щоб колорадський жук не їв. І він її таки не їсть. А ми їмо, все Полісся вже нею засаджене. Західні імпортери скидають нам усе те лайно без жодного контролю, ще одне покоління — і почнуться і в нас ті самі проблеми з ожирінням, що в американців. А ще через пару поколінь від такого харчування, може, й хвости чи, там, ратиці в людей рости почнуть, хто ж тобі наперед вгадає…

— Та ну, це вже Голлівуд якийсь…

— О! — не знати з чого радіє Вадим. — Уже ближче до діла. А то ти так полум'яно говорила про реальність і про те, як із нею не жартують, аж я заслухався… Вмієш! Як з екрана вчесала. А що воно таке — реальність? Тебе послухати, то це прямо якийсь, — він на хвильку затинається, вибившись із звичного словника: — Якийсь… фетиш. Наче реальність існує сама по собі…

— А що, хіба не так?

— Для якої-небудь сільської бабці, може, й так. А ти мала б розуміти, що реальність твориться людьми. І вже не вийде провести межу — де те, що ти звеш реальністю, а де створене… — він знов гальмує, добираючи слів: не звик до абстрактних розумувань. — Створені людьми…

— Симулякри?

Чорт мене смикав за язик. Такого слова Вадим не знає — і кілька секунд некліпно вдивляється в мене з ворожістю простолюдина, який при зіткненні з будь-чим незнаним найперше підозрює підступ. (Від цього короткого зудару — ніби ми з ним із розгону буцнулися лобами, — мені нараз забиває памороки, світ, схитнувшись, приходить у рух, мов вода од сплеску, і мелькає чудне відчуття чиєїсь незримої присутности поруч — десь збоку, куди не важуся повернути розболілої голови…)

— Це з теорії постмодернізму, — чую власний голос теж ніби збоку. — Медіа, інтернет, реклама… Симулякри. Такі фантомні утворення, які прямого стосунку до реальности не мають, а всі разом складають паралельну, так звану гіперреальність. Відома теорія, Бодріяр про це писав… Француз…

— А бачиш! — почувши, що він самотужки додумавсь до того, що й відомий француз, Вадим знов добрішає. — Я ж тобі це й кажу. От ти сказала: Голлівуд, не повірила мені, — і це нормально, нормальна реакція… В правду вже трудніше повірити, ніж у вигадку. Всяка правда — результат такої заплутаної багатоходівки, зі стількома ходами прихованими, що простій людині повік у тому не розібратися. А вигадка — задачка на одну дію, максимум на дві. І чим більше інформації довкола, тим більше люди віддаватимуть перевагу простим рішенням.

— Бритва Окама?

— Ну да. Скажи, що Кучма наказав убити журналіста за критику, і всі повірять. Бо так завжди в кіно диктатуру показують. А скажи, що то була спецоперація кількох розвідок, яку за геополітичним значенням для реґіону можна прирівняти до війни на Балканах, — і на тебе подивляться, як на психа…

— А що, то дійсно була спецоперація кількох?..

— Неважно! — обтинає Вадим, притримуючи губами вислизаючу, як черв'ячок, посмішечку, і в мені знову зринає те саме відчуття захитаної вестибулярки: сплеск, велетенський обсув, твердь під ногами роз'їжджається, як скресла крига… Обморочує, блимає думка, — він же обморочує мене, як професійний спокусник, щоб я не знала, чому вірити, — відай, саме цим він і бере жінок: позбавляючи їх, крок по кроку, всіх точок опори, обертаючи їм твердь під ногами на сипкий сірий пісок, як у Владиному сні, після чого замотеличеній жертві тільки й зостається, що впасти йому на груди: мужчина-мур, одинока скеля серед туману міражів! — дуже сильний еротичний хід, згодна, тільки де, де, до холери, я вже стрічала такого чоловіка (не P., той був простіший!), — із такою самою спокійно-наступальною манерою переконувати й підкоряти, і навіть із такою самою хитруватою безуминкою в зорі?.. (Хворий у запраному сизому халаті, що дивився на мене, п'ятнадцятилітню, в дворі Дніпродзержинської психушки з таким осміхом, наче все про мене знав — усе найгірше, те, про що поняття не мала мама, яка в цей час продовжувала щось жалібне вголос лебедіти: їй і на думку не спадало, що побачення з батьком могло викликати в мене якісь інші почуття, ніж у неї, і я, скипаючи сльозами гніву, думала, що мати в мене дурепа, а батько мене покинув, зрадив мене задля якихось своїх, страшних і темних дорослих справ, що були йому важливіші за мене, і в результаті перетворився на цього безпомічного, висхлого діда з каламутними очима, якраз коли мав би бути мені підпорою, — в ту мить я ненавиділа їх обох, з усім жаром підліткової кривди, і тут-то і вдарив навстріч, осліпивши, погляд того типа, котрий шкірився так, мов прочитав мої думки, і я похолола — а вже потім розгледіла, що він тримає в руці під розхристаними полами халата…)

— Візьми інше, — сипле далі свій пісок Вадим. — Оголосив Білий Дім, що Ірак має зброю масового знищення — і всі повірили. І плювать, що тої зброї досі не знайшли — і, швидше всього, й не знайдуть уже. Дурні, до речі, будуть, якщо не знайдуть, росіяни — ті зразу б щось підкинули, і тоді вже точно хрін би хто коли доглупався, як воно там насправді було… От тобі й твоя реальність. А ти кажеш — погані управлінці… Ні, голубко, ефективність управління треба оцінювать відповідно до тих завдань, які управлінець сам перед собою ставить! А що там виголошується на публіку — то не показник, на те не дивись…

Він брехав їй, зненацька розумію я. Брехав Владі. Не знаю, як, не знаю, в чому, але розумію це так ясно, ніби в мозку нарешті клікнула потрібна клавіша, і ввімкнулося світло: брехав. І це виходило йому таки цілком ефективно — Влада три роки жила з симулякром і не помічала того. Тільки під кінець щось почала відчувати — всі її роботи останнього року повні наростаючим передчуттям катастрофи. Найкращі її роботи — саме ті, що викликали такий напад злоби в Адіного мистецтвоїда (досі в жар укидає на згадку про ту огидну сцену!). І не тільки в нього — її «Секрети» мало хто в Україні любив, чимось цей цикл виходив за межі дозволеного. «Настругала тих лубкових колажиків…»

Близьке знання мороку — от що в них було. В її «Секретах». Обжитого, втепленого на жіночий лад — одомашненого квіточками, аплікаціями, як вовча печера петриківським розписом: рідного мороку. Змішана техніка, таємничо-мерехкі бриколажі дівчинки, що стояла на краю прірви і дивилася вниз із дитячим захватом, — аж поки їй не запаморочилось у голові… Так, як мені зараз.

Він мене обволікає своєю мовою, Вадим, — як димова хмара маріхуани. Я не маю чого йому заперечити: я справді не знаю всіх тих укритих пружин великої політики, на інтимне знайомство з якими він цілий час слизько, боком — не вхопиш, а проте заразом і прозоро мені натякає, не маю жодних логічних милиць, на які могла би спертися, щоб розігнати весь цей словесний дурман, — я тільки чую в тому всьому якусь фундаментальну неправду, і цей гіпнотичний кокон, яким він обсновує мене звідусіль, паралізує мені волю — ніби однімає в мене владу над власним тілом… Біфуркаційна точка, вистрілює в голові фраза з Адіного лексикону: от у цій точці кобіти перед ним і роздягаються. Або — або посилають на фіґ.

І так, ніби Адьо дивиться на мене збоку (а я запасаюсь, чим йому похвалитися потім удома!), я імпровізую хриплий грудний смішок, — у пустому залі він звучить не так змовницьки, як виклично:

— Нащо ти мені це все розказуєш, Вадиме?..

Ах, який погляд у відповідь!.. Пристрільний, чоловічий, прямою наводкою — сказитися можна.

— Тобі нудно? — різко міняє темп.

— Ні, але ж пізно вже…

Починає грати стишена музика: «Hotel California», інструменталка. Мабуть, Машенька ввімкнула. Мабуть, так тут заведено: на десерт умикається музика. Мобілізує в об'єктові охмуряння потрібні комплекси почуттів. Як у собак Павлова.

— Ти кудись поспішаєш?

— Просто, втомилася…

— Нічого, завтра одіспишся. Тобі не на роботу не вставати? (— Such a lovely place, such a lovely place, such a lovely face…)

— Прошу?..

— Ну, ти ж звільнилася, більше на ТБ не працюєш. Ніде зараз не працюєш. Хіба не так?

У-упс!.. Мов літак провалюється в повітряну яму. Мимоволі роззявляю рот: оце-то хватка у чувака!.. Можна зрозуміти, на що повелася Влада, — та ще й на контрасті після Катрусиного батька, нинішнього австралійського кенгурофіла, який увесь їхній шлюбний період провів на канапі перед телевізором…

— Яка поінформованість. То ти не тільки про конкурс краси довідки наводив?

— А ти маєш щось проти? — він скромно сяє: завжди приємно опустити ближнього, щоб не дуже заривався.

— Міг би спитати і в мене, жодної таємниці тут нема. Чи ти гадаєш, що я могла б там і далі працювати? Знаючи, чим вони займаються?

Сама чую, як слабо це звучить: я наче виправдовуюсь. У цій грі, як у всякому бізнесі, не важливо, що, не важливо, як, важливо — хто перший. Виграш у часі — це, автоматично, виграш у позиції. Вадим мене випередив, узнавши про моє звільнення за моєю спиною, — і от уже я змушена перед ним виправдовуватись, і моя перейнятість тим мерзенним конкурсом краси вже теж виглядає не зовсім чисто (помста екс-роботодавцям?), і він дивиться на мене, як той дніпродзержинський шиз: ніби знає про мене якесь паскудство, од якого я вже не одмиюся. Як кажуть в американських фільмах, з цієї хвилини все, що ви скажете, може бути використано проти вас. З цієї хвилини Вадим нічого мені не винен: моральна перевага тепер по його стороні. А мені лишається хіба поаплодувати йому за блискуче розрахований таймінґ — і слухати, що він ще для мене вготував: тепер це вже більше не моє інтерв'ю, не я тут ставлю питання, ролі помінялися…

— І що ти збираєшся робити далі? Маєш уже якісь варіанти?

— Не знаю, ще не думала.

— А ти думай. Час не жде. Переформатування медійного ринку вже йде повним ходом, найжирніші журналістські позиції якраз тепер і розхапують. Ближче до виборів самі ошурки остануться.

— Щось мені не хочеться «переформатовуватись» під вибори…

— А ти як хотіла? — дивується він. — Вибори — це вкидання грошей! Великих грошей, Дарино. Це, як в океані, де формуються течії різної потужности, на різній глибині. Саме шанс попасти в ту, яка винесе тебе нагору. Потім буде пізно. Та й ти, вибач, не молодшатимеш.

Вибив із-під мене останнього стільчика, молодець.

— Так що — думай… Мені, до речі, якраз може знадобитися людина з твоїм досвідом…

От, значить, до чого ми так довго рухалися. Все це була тільки «підводка» до головного сюжету, а сюжет — ось він, простий як дошка: мене купують. Я безробітна: гола й доступна. Виставлена на торги.

І чомусь мені робиться страшно. Нудотний холодок фугасить під грудьми, як протяг,

— так, ніби по мене прийшли (хто? людські постаті з вовчими головами, що уявлялися малій за дверима спальні, Гойївські монстри, божевільні санітари, автоматники з собаками?..). Ніби всі мої страхи, досі розкидані по життю, як тіні в сонячний день, разом випростались на повен зріст і, навалившись на якусь невидиму перегородку, перевернули моє життя на другу сторону — і здається, що нічого іншого, крім тих страхів, у ньому ніколи й не було: ні ріски сонця. Підземелля, підвал. Печера з штучним освітленням. (Зараз хтось вимкне рубильника — і настане тьма, з якої я вже не виберусь: так і лишуся тут, у повній Вадимовій владі…)

— Я маю на увазі ту твою програму про невідомих героїв, — вкрадливо каже він. — «Діоген»…

— «Діогенів ліхтар»…

— А, ліхтар… Це він із ліхтарем людину шукав? Непогано, тільки трохи перемудрувала, для народу треба простіше… А от героїв на рівному місці ти ліпила класно! Суперпрофесійна робота.

— Дякую. Тільки я не на рівному місці їх ліпила. То все справді дивовижні люди — всі, кого я знімала.

— Ну, все одно. Ти вмієш представити людину — з нікому не відомого Васі зробити культову фігуру. Вмієш, що називається, показати товар. Я й досі пам'ятаю твою передачу про того священика, який сиротинець у себе тримає, і як ті дауни його татком звуть…

— Не дауни. Там тільки один даун був у нього… (Даун був уже дорослий, кремезний, плечистий юнак із розумовим розвитком дворічної дитини, — він сміявся, ліз ухопитись рукою за блискуче око телекамери й вигукував раз за разом одну й ту саму музичну фразу з «ВВ»: «Вес-на! Вес-на! Вес-на!», — і дивитись на нього чомусь зовсім не було відразно, може, через присутність поруч того священика, який милувався своїм вихованцем із правдивою батьківською ніжністю, мов бачив у ньому щось невидне для нас: всяке створіння Бога хвалить, сказав так якось гарно, аж мені, сентиментальній корові, сльози навернулись на очі: всяке створіння, народжене в цей світ, має право жити й тішитись, хвалячи Бога, і з чого ми взяли, ніби хтось із нас ліпший, а хтось гірший?.. І тут я згадую, що у Вадима є син від першого шлюбу — від тої жінки, яка поїхала мізками, а хлопця Вадим відіслав учитись до Англії: теж, значить, у якийсь сиротинець, тільки для крутих, п'ятизірковий?.. І кого там той хлопець зве татком?..)

— Ти, до речі, в курсі, що за того твого священика потім на місцевих виборах три партії билися?

— Та що ти кажеш! Мені й на думку не…

— Так отож, бачиш. Ти зробила з нього публічну фігуру, моральний авторитет. Ким він був до того, як ти його відкрила? Зачуханий сільський попик, ні влади, ні голосу… А після твого фільму — прямо тобі духовний поводир! В церкві паломництво з цілої области, крутелики на джипах з'їжджаються, своїх дітей везуть… Як батюшка скажуть, так і буде! А ти кажеш — не на рівному місці…

— Якось дивно ти це все бачиш, Вадиме. Моя роль тут зовсім не така вирішальна, як тобі здається…

— Перестань. Скромність, як каже один мій знайомий, «ето кратчайший путь к нєізвестності», — Вадим робить паузу, щоб я оцінила дотеп, і, не дочекавшись реакції (голова мені вже гуде, як трансформатор!), прискалює око: — А ти ж у нас зірка! І можеш і далі нею бути…

— Ти хочеш, щоб я допомогла тобі ліпити героїв? Він дивиться на мене майже вдячно (що заощадила йому зайвих словесних зусиль?).

— Саме так.

Знов пауза. Таке повільне наближення — міліметр по міліметру, щоб не сполохати, лиш сопіння гучнішає… (Так колись дихтів у поїзді мій сусіда по купе: я прокинулася серед ночі від того, що він, сопучи як кінь, обережненько, щоб не розбудити, тяг із мене укривало, — й миттю здриснув на свою полицю, тільки-но я, на смерть перелякана, заворушилась і замимрила, буцім спросоння…)

— Це політичний проект… Іміджевий. Підбереться сильна команда, будуть першокласні зарубіжні спеціалісти, тобі буде цікаво… Всі вони, ясна річ, працюватимуть в тіні. Потрібне публічне обличчя, типу прес-секретаря. Тільки такого, щоб не просто фейсом торгував, а знався на тому. Був усередині кухні, так би мовити…

— І що ж та кухня варитиме?

Він схвально киває — нарешті ми перейшли до суті:

— Це інформація поки що не для розголосу… На виборах, крім двох головних конкурентів — від влади й від опозиції, — буде ще список технічних кандидатів…

— Це як?

— Як, як… Як звичайно — кандидати, що мають відтягти частину голосів від фаворита.

— Від Ющенка?!

Я вже справді нічого не розумію. Хіба Вадим не належить до Ющенкового блоку?..

— Дай спокій, Дарино! — морщиться він, і я здригаюся: фраза з Владиного лексикону, це він у неї перейняв! — Ющенко, якщо вже на те пішло, теж, можна вважати, технічний кандидат… У своєму роді…

— Ти про що?

— Я про те, що тут іде значно складніша гра, ніж тобі здається. Ніж зі сторони видно. І навіть якщо Ющенко переможе, хоч це більш ніж сумнівно… то крапку в грі це однаково не поставить, не думай… Ющенка винесла нагору ціла низка сприятливих обставин, він чоловік фартовий… Везунчик, — в голосі Вадима дзенькає ледь помітна нотка заздрости, як од щутка по надщербленому склу. — Але за ним нема корпорації. Зараз іде гуртування під нього, як під прохідного кандидата, всіх невдоволених, тих, кого Кучма обійшов при переділі власности. А таке об'єднання, сама розумієш, тривким не буває. Якщо Ющенкові якимсь чудом і вдасться виграти вибори, то почнеться такий бардак, що мама дарагая… Всі, що виїдуть на його плечах, другого ж дня кинуться його відпихати від керма.

— А ти вирішив почати вже тепер? (Боже, як болить голова!..)

— А я, — Вадим не ображається, тільки коньяк у келиху збовтує непотрібно часто — коротким, дещо нервовим круговим рухом: — Я стараюся дивитись на речі ширше. І з кожної ситуації мати свій зиск. І тобі раджу те саме. Яка, зрештою, різниця — Кучма, Ющенко, ще хтось третій… десятий?.. Обуха батогом не перебити.

Подумай сама, ну хто ми такі? Вчорашня колонія, без власних державних традицій, по коліна в гімні… Транзитна зона! При нинішніх світових розкладах це все, чим ми багаті: ми — країна, вигідна для транзиту. От і з цього й можна мати свій процент — і, повір, немаленький! І з непоганою перспективою на майбутнє, якщо думати головою…

— Яка ж перспектива, коли гімно не розчищати?

— Ти неуважна, — докоряє він. — Я ж тобі сказав, епоха Ялти кінчається. Баланс сил у світі міняється, приходять нові гравці… Китай, Індія, можливо, Японія… А поки новий переділ ринків остаточно не втрясеться, Росія з Америкою так і тягатимуть нас туди-сюди, як тузики ганчірку. Жодне не відступиться — занадто вже крупний кусок. Та ми й завжди були розмінною монетою в розборках великих держав, географія така… Тільки от те, що Україна, то для будь-яких серйозних політичних амбіцій ставка вирішальна, в минулому столітті ще мало хто розумів — крім Леніна, ну, і Сталіна, відповідно… І сьогодні в Росії це розуміють куди краще, ніж в Америці. За Європу й не кажу — та взагалі поки що не гравець, і ще неясно, чи зуміє ним стати, чи теж попаде в зону Кремля…

— Ти жартуєш?

— Анітрохи. Газпром уже сьогодні володіє доброю половиною Європи. І на Нордстрім свої лобісти в кожному європейському уряді сидять. Гроші, Дарино, всі люблять. Особливо великі. Особливо коли платить той, кого раніше боялись, це взагалі безпрограшний хід… Сила! А гроші, це ж не тільки банки — це й мобільні оператори, й інтернет-провайдери… Розумієш, ні? Як тільки ті лохи в Євросоюзі введуть електронні вибори, на Європу можна буде забити. Політично вона вже значитиме не більше, ніж яка-небудь Кемеровська область, керівників їм вибиратимуть у Москві… Так що гра йде по-крупному, Дарино, — серйозна гра, великі ставки… А ми в цій грі — площадка, де апробуються нові управлінські технології. Ті, які й вирішуватимуть у новому столітті долю світу. Отак до цього й підходь.

— То ми, по-твоєму, що — полігон? Як і в війну, і з Чорнобилем було?.. Потренуються на нас «великі гравці», а далі знов закопають — до нового переділу?

— Полігон — непогано сказано. Твоє здоров'я! — він блискає проти світла коньячним келихом. — Вмієш формулювати. Секретний полігон історії. Непогано, щось у цьому є… А я тут недавно купив книжку одного британця про Польщу, товста така, — показує, розвівши пальці, як дві сосиски, — називається «Боже грище»… Теж сподобалось — думаю, для України така назва ще більше, як для Польщі, підходить…

— Тоді вже не Боже. Тоді вже — чортове. Чортове грище.

(Чортове грище, так, — на якому завжди гинуть найкращі. Ті, хто засвітився, хто підвівся з шанців на повен зріст… На чортовому грищі не можна підставлятись — не можна потрапляти в світло прожектора, якщо тільки ти не граєш по стороні того, хто сидить у кущах зі снайперською рушницею, — на чортовому грищі можна прожити з зиском для себе тільки так, як він каже: затаїтись і пильнувати, де проходить сильніша течія — і за тою пливти… Ах, і мудрий же ти чоловік, Вадиме, і все-то ти розумієш…)

— Ну, нащо ж так драматично, — бурмоче він, і в мені спалахує абсурдна надія, що він просто п'яний — п'яний, і все. Он наскільки спорожніла пляшка коньяку, і як непомітно він те все вицмулив. Це може бути просто маячня п'яного чоловіка. О чорт, як же шкварчить у голові — наче там телефонна трубка розряджається!.. Ні, він не п'яний.

— А от полігон — це влучно! — довбе далі своєї. — Полігон і буде. О-ого-го скільки інтересних штук буде під ці вибори вперше запущено в обіг! Колись іще підручники по тому писатимуть… Управлінські технології постінформаційної доби — велика сила! Це, як колись було розщеплення атома — тоді теж ніхто на перших порах не бачив, які можливості за тим відкриваються… Інтересний буде в нас із тобою цей рік, Дарино, — е-ех!.. — він раптом затирає руки з такою молодою, голодною, як у юнака після басейну, жадобою до життя, що я, заскочена, навіть не встигаю зреаґувати на оте «нас із тобою», яким він мене вже зараховує до свого штату: — Давай-но вип'ємо! Вип'єм, кумцю, вип'єм тут, на тім світі не дадуть… Е, а чого це ти морозива не доїла? Фігуру бережеш?..

— Вип'ємо за що, Вадиме? За чию перемогу?

— За нашу, Даринонько, за нашу! Хай собі америкоси з москалями тузаються й далі, а наше діло — навар! Перший раунд у цій грі виграла Росія, після справи Ґонґадзе Кремль отримав над Кучмою повний контроль. Тепер вони роблять ставку на донецьких, там спільний бізнес, одна бригада, ну, і взагалі, сама розумієш… З радянських часів… А американці ставлять на Ющенка — з тим розрахунком, щоб зберегти Україну в «буферній зоні». А ми подивимося, що в них вийде…

— А всі, хто живе в цій країні, в цю гру, по-твоєму, не входять? Своєї власної волі у нас нема?

— А де вона в населення є, Дарино? В якій країні? Чи ти теж віриш у ту байду, ніби історію творить народ? Не будь смішна, ми ж не в дев'ятнадцятому столітті! Сімдесят відсотків людей, за статистикою, взагалі не знають, що таке власна думка, а тільки повторюють те, що чули. Народ дурний, Дарино. Так завжди було, є і буде. Народ хавае те, що йому подають. А ти належиш до тих привілейованих, хто має змогу йому подавати. Тож цінуй це, будь ласочка.

Він швидко, змовницьки примружується, — і знову цей промельк, як тінь на поверхні води (а я під водою, я цілий час під водою, якими ж зябрами я дихаю?..), — і спалах безглуздої надії: а що, коли це він подає мені знак (перед ким, перед якою третьою стороною чи спостережною камерою?..), — знак, що все це не всерйоз, що він мене розігрує, щоб я не вірила жодному його слову?.. «Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить» — чи це він таке казав? (Коли?..) Але він, навпаки, поважніє:

— Так що серйозні гроші, Дарино, в нас поки що готова вкладати тільки Росія. Така реальність.

Подумки струшую з себе воду (бризки холонуть під шкірою…):

— Зарубіжні фахівці, про яких ти згадував, — це російські?

— А яка тобі різниця? — стенає він плечима. — Я тобі пропоную найцікавішу роботу, яку може мати творча людина, і якраз по твоєму профілю: береш чорну конячку, вважай, Васю з бензоколонки, неважно, кого, про це потім… Береш — і робиш із нього героя! Лідера! Культового персонажа зі своїм міфом — яким той міф буде, то вже самі вирішите… колективно, брейн-штурмом… Свого власного героя ліпиш, як Господь Бог із глини, прикинь! І таким, яким ти його зробиш, той Вася й лишиться в пам'яті народній. Це ж як новий вид мистецтва! І до того ж, наймасовіший — навіть кіно не зрівняється…

Таки недарма він майже чотири роки прожив із художницею.

(…Мистецтво, казала Влада, сучасне мистецтво — це перш за все творення своєї загороди, окремого виставкового простору, в який, що не внеси, хоч би й унітаза, — все вважатиметься мистецьким твором: сучасна цивілізація відгородила митцям нішу, де ми можемо безкарно бавитися, випускаючи пару, але вже нічого не можемо звідти змінити в заведеному способі бачення речей…)

— Це не мистецтво, Вадиме. Мистецтво — це те, за що не платять.

— Теж сказала! — Вадим аж відкидається на спинку стільця. — А як Леонардо да Вінчі Сикстинську капелу розписував? Що, задурно?

— Мікеланджело.

— Що?

— Не Леонардо, а Мікеланджело. Це ти з «Кодом да Вінчі» сплутав.

— Ну, Мікеланджело, яка різниця!..

— З точки зору замовника, жодної. Ту саму роботу міг би виконати й хтось інший. Платили ж за канонічно виконаний розпис, і не більше. А та повітряна легкість у розписі, од якої тебе пре, і сам не знаєш, чому, — то вже бонус, її там могло й не бути. Мистецтво завжди бонус. По цьому його і впізнають.

— Дай спокій, — Вадим явно роздратований цим з'їздом з теми кудись на манівці. — Просто, інша епоха, то інші й замовлення були. А церква — то теж управлінська корпорація, і на той час, між іншим, найпотужніша… Дивись на це ширше, Дарино! Всі ж люди цим займаються, не тільки політики, — всі стараються зліпити з свого життя якусь леґенду, хоч би тільки для дітей і внуків. Просто, не в кожного є можливість робити це професійно — на те вже треба грошей…

…І знову сплеск, і знов я під водою… Чому мені ніколи не спадало на думку бачити це так, як він каже? Адьчин професор у «Купідоні», стара поетеса, що гордо трусила переді мною фарбованими кучерями, — невдахи, аматори, в яких просто не було грошей, і вони старались підкупити мене чим мали — поріділими кучерями, плітками, брехнями, облупленим блиском зношених фальшивих репутацій… І ще, і ще — юрби випадкових облич сиплються з пам'яти, як із прочинених дверцят переповненої шафи: начальники різних мастей, адміністратори, директори, князьки місцевого розливу, що ритуально вітали мене — телебачення приїхало! — в своїх кабінетах, кадр за кадром блікає в згадці, як на кінохроніці військового параду: ділові чоловічі костюми — сірий, темно-сірий, чорний у смужку, сірий у сосонку, — енергійно підводяться з-за столу, обкладеного гронами телефонів, мах — встали, мах — сіли, приймальна машенька вносить каву, один такий твід зі шкіряними латками на ліктях і досі мені надзвонює, запрошуючи повечеряти разом, — і, по недовгому вступі, кожен зводить мову на свій у-щось-там ґрандіозний внесок, надуває себе переді мною, як кульку, що от-от злетить у повітря, лови! — крутиться на всі боки вихилясом, демонструючи товар, бери! — а ще честолюбці, невизнані генії, винахідники вічних двигунів і жертви якихсь неймовірно-детективних інтриґ, котрі доривалися до мого бідного вуха з запевненнями, що саме їхня історія прославить мене на ввесь світ (порода, яка, на щастя, з поширенням інтернету дружно рвонула туди, як у дірку в пробитій дамбі), — Господи, скільки ж народу за роки роботи на ТБ обтанцьовувало мене звідусіль, як дикуни ідола, з бубнами, з криками, з квітами, з тостами, щоб я взялася ліпити з них тих уявних героїв, якими вони хотіли лишитися в пам'яті народній!.. Наче зірвані з орбіт якимсь гігантським вибухом електрони, всі ці люди, навіть коли їм вдавалося нагріти собі цілком пристойне житейське місце, цілий час тліли в таємному переконанні, що насправді те місце не їхнє, а їм чомусь належиться якесь інше, неймовірне й яскраве життя, яке їм чи то хтось одібрав, чи ніхто, крім них, іще не розгледів, — і тому треба апостола, пропаґандиста, скульптора від мас-медій, який допоможе виявити в нефоремнім місиві їхніх біографій обриси захованого шедевра і, стесавши все зайве, виставить на люди так, що всі ахнуть…

Дата добавления: 2015-08-03