Соціологічна школа права.

Досить поширеним напрямом у праворозумінні є соціологічна школа права. Як певна наукова система ця школа склалася у кінці XIX - першій третині XX ст. в Європі, а потім отримала розвиток у США. Представники цієї течії, пронизаної філософією прагматизму, охоплюють поняттям "право" адміністративні акти, судові рішення і вироки, звичаї, правосвідомість суддів і інших посадових осіб, правовідносини, а також юридичні норми, при цьому їх значення серед названих правових засобів впливу на поведінку людей всіляко принижується.

Найбільш відомими теоріями соціологічного праворозуміння є школа вільного права (Є. Еріх, Г. Кантрович, Ф. Жені та ін.), гарвардська школа права (Р. Панд та його послідовники), реалістична школа права (К. Левеллін, Ф. Франк та ін.).

Представники цього напряму розглядають право в "дії" ("функціоналізм"), у процесі застосування. Що стосується правової норми, то вона позбавлена будь-якої активної ролі: "голий стандарт", "шматок паперу", який наповнюється в кожному конкретному випадку шляхом видання індивідуальних адміністративних чи судових актів. Здатністю творити право наділені судді: право складається з норм, які встановлюються судом, визначаючи права та обов'язки сторін. При цьому підкреслюється значення психічного переживання суддів при вирішенні конкретної справи.

Не дивлячись на різні модифікації, загальне у поглядах юристів-"соціологів" на право є те, що всі розуміють під ним так чи інакше "правові" відносини, які виникають та існують незалежно від норм; усталений в житті "правопорядок", а зрештою "фактичний образ діяльності уряду, судів і інших державних органів". Звідси теза, що "право треба шукати не в нормах, а у самому житті".

Для представників цього напряму писаний закон - це пустий звук, сосуд, який потрібно заповнити змістом. "Наповнювати" цей "сосуд" повинні судді та адміністратори.

В юридичній літературі радянських часів зауважувалось стосовно соціологічної школи, що для неї всяка істина - це практично застосована гіпотеза, а істинність гіпотези залежить від того, чи здатна вона принести очікуваний ефект. Саме тому прихильники цієї теорії праворозуміння проголосили відмову від вивчення сутності права, стверджуючи, що вона непізнана. Такі питання, як суть права, його походження, представники цієї теорії вважають далекими від практики, а тому абстрактними і непотрібними.

При цьому зауважимо, що потреба у вивченні права в аспекті його соціальної функції витікає також з методології марксизму, але в прагматичних теоріях права цей принцип отримав антинаукове тлумачення. Прагматизм скорочує об'єктивний і загально-значимий зміст норм права і їх значення для практики.

Слід звернути увагу на те, що з точки зору філософії прагматизму, яка лежить в основі соціологічної школи права, критерії правомірного, лежать винятково в утилітарній сфері. Не випадково Р. Паунд відзначав, що найбільш важливим прогресом у науці права є його переключення від аналітичного вивчення права до функціональної інтерпретації юридичних яви щ, тобто до вивчення дії права в суспільстві. Право, на думку Р. Панда, не є ціллю в самому собі, а виступає як знаряддя реалізації певних суспільних цілей.

Для представників соціологічного напряму, право є явищем динамічного життя, а не незмінне зібрання законів, установлених у певній формі.

Право як частина життя, на думку Р. Панда, повинно мінятися разом з потоком життя. Тому прихильники цієї теорії вимагають "мобільності" (пристосування), "пластичності" (гнучкості) права і доводить шкідливість точних формулювань в законодавчих актах. Зв'язаність судді певними нормами вони вважають неприпустимою.

Тому юристи-представники цього напряму вимагають, щоб юридична наука перенесла центр тяжіння своїх досліджень зі сфери норм права на процес дії і застосування права в суспільстві. Зштовхування інтересів виростає з суперництва окремих індивідів, груп індивідів, асоціацій в прагненні задовольнити свої інтереси і потреби, а завдання права - врегулювати цю боротьбу інтересів на основі "соціального компромісу". Більше того, право повинно здійснювати "соціальний контроль" над поведінкою людей, заради збереження цивілізації, воно існує для обмеження "агресивного" інстинкту людини, який діє поряд із "соціальним" інстинктом індивідуума.

До сильних сторін соціологічного праворозуміння слід віднести те, що тут

• право набуває відповідної суспільної динаміки;

• визнається:

• пріоритет дійсно існуючих суспільних відносин над юридичною формою;

• обумовленість права суспільними відносинами на конкретному етапі розвитку останніх;

• приділяється велике значення процесуальним аспектам права, у тому числі у контексті правореалізації;

• право, через волевиявлення окремого судді або адміністратора, оформленого у судове або адміністративне рішення, може стати основою для протидії (обмеження) та/або припинення свавілля з боку держави в цілому або її окремого органу;

• підкреслюється та обґрунтовується обов'язковість права як для громадян, так і для будь-якого державного органу (посадової особи)та держави в цілому, оскільки цього потребують реальні суспільні відносини тощо.

До слабких сторін соціологічної школи права можна віднести:

• відсутність міцної чітко формалізованої юридичної основи для поводження в суб'єктів права, а відповідно, відсутність впевненості в позитивності, з погляду юридичної оцінки, кінцевих результатів цього поводження;

• реальна можливість інтерпретації права на користь економічно й/або політично більше сильного суб'єкта права;

• наявність реальної небезпеки некомпетентного рішення;

• можливість сваволі з боку правозастосовних органів (судів, адміністраторів);

• колізійність права;

• приниження ролі правотворчої функції, а отже, відповідних органів (насамперед вищих законодавчих органів держави) тощо.

В умовах нашої дійсності, коли система державної влади, у тому числі судової, украй корумпована, важко навіть уявити, що відбудеться, якщо як модель побудови правової системи й механізму реалізації й захисту права покласти цей підхід. Представляється правильною точка зору тих вчених, які вважають, що "у нас дуже мало матеріальних, політичних, юридичних (процесуальних, зокрема) і моральних (загальнокультурних) гарантій проти сваволі суддів, прокурорів й адміністрації. У відношенні всіх посадових осіб, стосовно працівників міліції найкращий принцип, який можна запропонувати, це... "дозволено тільки те, що прямо дозволено законом".

Дата добавления: 2015-08-05