Проблема юридичної відповідальності органу держави.

Інститут відповідальності держави перед особою — це одна з головних гарантій прав і свобод людини, закріплених у чинному законодавстві. Держава встановлює механізм власної публічно-правової відповідальності, бере на себе обов’язок забезпечити також можливість її реалізації, зробити доступною її для громадян. Цим досягається послаблення тиску держави на суспільство і водночас підвищується можливість його контролю за діями держави, за рішеннями її органів та посадових осіб.
Проблема відповідальності держави перед особою — це проблема відповідних правовідносин (конституційних, цивільно-правових тощо), в яких держава, проте, має виступати не суб’єктом особливої значущості, а суб’єктом — відповідальною стороною. Це і є правові відносини рівних сторін, в яких держава, однак, має ряд переваг перед особою.Усю сукупність теорій і поглядів, що існували в історії політико-правової думки і стосуються співвідношення “держава — особа”, можна звести до двох підходів:
1) індивідуалістичний, особистий, гуманістичний (природно-правовий підхід). Цей підхід випливає із розуміння особи — як цілі, держави — як засобу для досягнення мети. Його зміст — права належать людині від природи. Вона має їх незалежно від держави, і ці права є невід’ємними. Завдання держави і суспільства полягають у тому, щоб додержуватися цих прав, не допускати їх порушення, створювати умови для їх реалізації. Конкретні зміст і обсяг прав змінюються і розширюються з розвитком суспільства, самі ж фундаментальні права залишаються незмінними;
2) державний, статичний (юридико-позитивістський). Цей підхід випливає із розуміння держави — як мети, а особи — як засобу для досягнення мети. Його зміст — свої права людина одержує від суспільства і держави, природа цих прав патерналістична; держава — джерело і гарант прав людини завдяки закріпленню їх у законі; право і закон не мають істотних відмінностей; права особи змінюються залежно від державної доцільності і можливості.
З юридико-позитивістським підходом багато в чому схожа марксистська теорія, яка схильна підпорядковувати права людини державній доцільності. Відмінність між ними полягає у тому, що марксизм орієнтований на соціально-економічну, класову детермінацію права (право — виведена в закон воля панівного класу), а не на його раціональну самоцінність. За марксистського підходу розгляд питання про права особи стає зайвим внаслідок визначення особи, як виразника сукупності суспільних відносин.
Якщо перший підхід характерний для демократичних держав, то другий — для антидемократичних, тоталітарних. Лише у наші дні відбувається формування справді демократичного уявлення про права людини. У відносинах “людина — держава” пріоритет належить людині, а держава та її структури (гілки державної влади — законодавство, управління та правосуддя) покликані підпорядкувати свою діяльність охороні та захисту прав людини.
Закріплення в ст. 1 Конституції України положення про те, що Україна — правова держава, ставить перед юридичною наукою завдання обµрунтовування і подальшого розвитку цього складного поняття. У теорії права найважливішою функцією правової держави названо охорону і захист інтересів людини і громадянина. На думку вчених, сутність сучасної правової держави характеризують декілька моментів: 1) визнання людини, її прав і свобод вищою цінністю, а їх захист — найважливішим обов’язком держави; 2) встановлення і обмеження за допомогою права меж державної влади. Отже, правова держава — “держава, межі влади якої, формування, повноваження, функціонування її органів регламентовані правом; найвище призначення якої полягає у визнанні, дотриманні і захисті прав і свобод людини і громадянина” [4, с. 277-291]. Закріпленням у Конституції даного положення в Україні було офіційно визнано взаємну відповідальність держави і громадянина, зокрема, відповідальність держави перед людиною і громадянином. У державі, яка проголошує себе правовою, юридична відповідальність має застосовуватися не тільки до приватних осіб, але передусім до публічних суб’єктів права. На думку вчених, “сенс публічної влади — в служінні людині, забезпеченні її прав і свобод” [1, с. 300].
Питання про відповідальність держави перед особою слід розглядати, враховуючи їх взаємозв’язки, взаємодію, оскільки це двосторонні відносини, а не односторонні, отже, завжди має бути взаємовплив сторін.
Крім того, слід зазначити, що об’єктивно між державою і громадянином можуть і навіть повинні існувати суперечності. Проте, завдання держави — запобігати зростанню, посиленню цих суперечностей, не доводити їх до гострого конфлікту. Слабка діяльність держави в соціальній сфері часто стає причиною гострих соціальних конфліктів, призводить до порушень прав громадян, що закріпленні у Конституції України.
Завдання держави — передбачати, попереджати наростання, посилення цих суперечностей, не доводити їх до гострого конфлікту, протистояння [5, с. 28]. У даному випадку має йтися про відповідальність держави, бездіяльність її органів і посадовців, грубі порушення конституційних прав громадян. На жаль, на практиці це відбувається вкрай рідко. Подібне положення породжує відчуття безкарності, вседозволеності в окремих державних урядовців і у держави в цілому [5, с. 47–54].
Однією з причин безвідповідальності держави є відсутність ефективних механізмів реалізації відповідальності держави перед особою. Завдання українського суспільства — їх створити, оскільки держава не зацікавлена в здійсненні, і тим більше, в удосконаленні механізму власної відповідальності. В правовій державі такої невідповідності у відносинах “держава — громадянин” бути не повинно.
Зрозуміло, що ступінь, рівень відповідальності держави перед громадянином визначається рівнем зрілості громадянського суспільства, його самоорганізацією, активністю впливу на державно-правові механізми, взаємозв’язком суспільства, держави і громадянина. Слід також враховувати, що саме незнання закону звільняє державу, а не громадянина від відповідальності. Цілком очевидно, що відповідальність може настати передусім там, де є можливість у громадян контролювати дії влади. Тому держави, особливо ті, в яких відсутній демократичний режим, а переважає інший (авторитарний, тоталітарний, адміністративно-командний), зводять до мінімуму можливості контролю зі сторони суспільства і окремих громадян дій органів влади і посадових осіб, і в такий спосіб уникають відповідальності перед ними [3, с. 444].
За такого стану речей, коли у держави в особі різних органів і безлічі урядовців переважними є привілеї і права, а у пересічних громадян — здебільшого обов’язку, не може навіть йтися про реалізацію принципу взаємної відповідальності держави і громадянина.
У ст. 3 Конституції України зазначається, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
Проте, з історії відомо, що для уникнення відповідальності держави перед громадянами за неправомірні дії посадових осіб та її органів у політичній доктрині країни було проголошено панівну ідею про те, що держава, як суб’єкт права, безпосередньо не вступає у відносини зі своїми громадянами, цю роль виконували державні органи.
Одним із перших законів України, в якому чітко обµрунтовується принцип відповідальності держави перед особою, був Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” (1991 р.). Ця ідея також проголошена і в Законі України “Про порядок відшкодування шкоди громадянину, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” (1995 р.). Цей конституційний принцип конкретизований в інших нормах Основного закону. Таким чином, на рівні Конституції України визнано принцип верховенства права. Відсутність відповідальності держави перед громадянином ставить під сумнів реалізацію одного з основних принципів, проголошених Конституцією України, — принципу пріоритету прав і свобод людини та громадянина, адже права і свободи людини і громадянина можуть бути реалізовані переважно у правовідносинах з державою. Отже, саме держава зобов’язана забезпечити реалізацію цих прав, оскільки обов’язок, не забезпечений відповідальністю, перетворюється на фікцію.
Повільний прогрес у вирішенні проблеми відповідальності держави перед особою, в налагоджуванні збалансованого правового механізму, їх взаємозалежність, можливо пояснити, в тому числі, і відсутністю необхідних теоретичних напрацювань. Юридична наука повинна швидше позбутися синдрому перебільшення ролі і значення держави щодо особи

Дата добавления: 2015-08-05