Юридичний й позитивізм, як один із провідних напрямків вузького розуміння права.

Теорія юридичного позитивізму - одна із найпоширеніших теорій юридичної науки другої половини XIX - початку XX ст. Представниками цієї школи є: А. Меркель, Д. Остін, К. Бергб, Г. Шершеневич та ін.

Основою юридичного позитивізму слугували окремі тези філософського позитивізму, зокрема, це стосується відмови від визнання категорії "сутність", оголошення неможливості її пізнання, і обмеження пізнавальної здатності науки лише встановленням послідовності і черговості явищ на основі емпіричного методу. Хоча слід окремо зауважити, що не безспірну, але досить цікаву думку з цього приводу виказує Г. Дж. Бермам, який вважає, що "Лютеранські реформісти були в якомусь сенсі макіавеллістами: вони скептично відносились до здатності людини створити такий людський закон, котрий відображав би закон вічний... Цей лютеранський скептицизм дозволив виникнути теорії права - юридичному позитивізму, котрий приймав закон держави, як морально нейтральний засіб, проте як ціль знаряддя для вираження волі суверена та забезпечення покірності їй"²³.

Для представників цього напряму "поняття права завжди та скрізь було та є чисто формальним" (К. Бергб). Тому юридична наука - це наука про позитивне право.

Завданням теорії права юридичний позитивізм вбачав у простому описі і систематизації норм права, їх формально-логічному аналізі, відмови від пізнання суті права. К. Бергб запропонував таке визначення суті права: "лише те, що функціонує як право, є правом".

Юридичні позитивісти закликали до вивчення діючого, тобто позитивного, права, а не ідеї права. Питання про справедливість права, на думку А. Меркеля, має для юридичної науки таке ж значення, як для географії питання: чи правильним є те, що джерела Рейна лежать на Альпах?

На думку представників цієї школи, з області юридичної науки повинно бути виключено будь-яке судження про те, чи є право хорошим або поганим, справедливим або несправедливим. Право це норма, яка об'єктивно надана і не потребує ніякого виправдання. Ніякі бажання про те, яким воно повинно бути, теорію права не повинно цікавити. Юридичний позитивізм став основою формально-догматичної юриспруденції, так як формально-логічний аналіз норм права і їх систематизація була визнана єдиним завданням юридичної науки. Право розглядалося як засіб "соціального компромісу".

Діючі норми права розглядалися позитивістами як непорушна догма, а завдання юристів, як вони вбачали, зводяться до систематизації і тлумачення численних юридичних норм, створення системи абстрактних понять, із яких випливає соціальна сутність права. Джерелом права визнавалася державна влада, яка володіє примусовими заходами.

Юридичний позитивізм абсолютизує розуміння права як сукупності норм, ізолюючи право від неюридичних явищ, зводить завдання науки до формально-догматичного вивчення права "із самого себе". Юридичний позитивізм своїм твердженням про те, що закону не суттєва етична оцінка, об'єктивно виправдовував в деякій мірі беззаконня, якщо воно формально санкціоновано.

Теорія юридичного позитивізму збереглась в юридичній науці, хоча і з деякими елементами модернізації перетворилася в теорії неюридичного позитивізму. Останній суттєво відрізнявся від свого прототипу. Якщо юридичний позитивізм брав право таким, як воно є, то неюридичний позитивізм бере право таким, яким воно йому представляється. Об'єктивні риси права чи зовсім зникають чи розчиняються в менш суттєвих ознаках тільки тому, що даній особі вони здадуться суттєвими. Неопозитивісти не розглядають право як щось однозначне.

Суб'єктивне право є похідним від нормативного наказу держави, яке надає права та покладає відповідні обов'язки.

Деякі юридичні позитивісти (зокрема, Г. Шершеневич) вважали навіть, що ті чи інші суспільні відносини існують завдяки відповідному закону. У той же час "держава не тільки? творцем і джерелом права, але і "передує праву історично та логічно".

До слабких сторін юридичного позитивізму можна віднести:

• ігнорування змістовної сторони права, у тому числі морального аспекту юридичних норм. Втрачається зв'язок між правом та справедливістю. Неважливо, що саме написано, важливо - що написано;

• перебільшення та догматизація ролі нормативного наказу. Це особливо проявляється у фактичному обґрунтуванні тези, що з наказу народжується реальність, а не реальність обумовлює (чи у всякому випадку впливає) на наказ;

• право може слугувати засобом свавілля зі сторони держави, як законодавця;

• односторонній підхід до співвідношення держави та права. Держава творець та господар права;

• ігнорування самостійного значення суб'єктивного права, ствердження його похідного від позитивного права характеру;

• перебільшення ролі формально-догматичного методу в пізнанні права тощо.

До сильних сторін цього підходу можна віднести, якщо в його межах:

• чітко зрозумілий зв'язок між правом та державою, у тому числі місце та роль держави у правовому бутті;

• визнаються та розробляються формальні аспекти юридичної науки (зокрема, необхідність виконання чітких правил юридичної техніки, розробка формально-юридичного методу тощо);

• визнається та обґрунтовується значення права, як певного суспільного регулятора, дія якого спрямована на забезпечення стабільного порядку у суспільстві;

• розмежовується ідеологія та право;

• визнаються та розробляються питання, які пов'язані з систематизацією права тощо. Як бачимо, цей напрям можна розглядати, як моністичне та вузьке розуміння права у межах наведеної на початку цього параграфу класифікації.

Дата добавления: 2015-08-05