Серпансера

День минув. А в великому будинку в Теорліні, поклавши на стару тацю сніданок і піднімаючись по східцям йшла Гелен Скорбесі.

А на ліжку, у великій просторій кімнатці досі спав Саймон. Прочинивши двері, у середину зайшла Гелен.

- Саймоне пора вставати. – тихо сказала вона.

Мати поклала тацю з їжею на стіл поруч з ліжком хлопця.

- Як так довго можна спати? – спитала Гелен знаючи, що відповіді не буде.

Вона розкрила занавіски і знову повторила.

- Ну годі Саймоне пора вставати. Вона підійшла до його ліжка і тихо спитала.

- Ти і досі сердишся? Але все одно пора вставати.

Нарешті хлопець прокинувся.

- Доброго ранку мамо. – лагідно сказав Саймон.

- Доброго. – відповіла мама. – Я іду на роботу, а ти дивись не засни.

- Гаразд.

Мама вийшла з кімнати і за мить покинула дім. Саймон одів ті самі речі у яких був учора. І зненацька з поличок почали падати книги. Саймону стало моторошно. І знову він почув тупіт маленьких ніжок по підлозі. Що мчали з кімнати.

Саймон поклав у портфель книгу з буквою «С» і побіг за звуком. Тупіт привів його назад у обсерваторію, але цього разу тут стало набагато світліше. Тупіт ставав усе голоснішим. Саймон хотів показати себе з найкращого боку.

- Маленький друже покажись. Я тебе не скривджу.

Тупіт був просто шаленим.

- Хто тут? – покажись я тебе не скривджу. – сказав Саймон.

Саймон побачив як книги стали у такій послідовності, що утворили напис: «З дому ти тікай, а книгу залишай».

- Покажись прошу. Я нічого поганого тобі не зроблю. Я хочу знати тільки, що це за «С»? – сказав Саймон і додав. – І як ця книга пов’язана з поїм прадідом – Артуром Снікетом.

- Артур Снікет – це твій прадід? – спитав голос.

Саймон цього не очікував. Але хутко зрозумів, що до чого.

- Так! – відповів Саймон. – Прошу вас покажіться.

І тут на одній із книжних шаф з’явився Репечіп. Саймон з переляку закричав. Істота теж... Вона почала тікати ставши невидимою.

- Зажди прошу я не хотів. Покажись знову. Будь ласка.

Істота знову з’явилась.

- Чому я тебе не бачив? – спитав Саймон.

- Я невидимим знов став, бо цього я забажав. – відповів ельф.

- Розкажи мені, щось про книгу. – попросив Саймон.

- Я ж казав Артуру, що книгу знищити пора. Та він і слухати мене не хтів. Такий же він чоловік. – сказав Репечіп заклавши ногу на ногу.

Саймон і Репечіп дивились оди н на одного.

- Ти нащо книгу відкрив, ти велику біду накликав на нас! Тролі прокинулись від довгого сну. Вони тепер знають, що книга у нас і вбити захочуть вони усіх нас. Ти дурень бо книгу узяв, ти здобиччю для гоблінів став. – стривожено сказав ельф-домовик.

- Я читав книгу і знаю про те, що ти служив моєму прадіду. І тобі було наказано берегти її від Еорліна – жахливого гобліна. Що хоче її. Аби правити лісом.

- Гобліни бачили, що книга у тебе. Життя закінчилося для тебе.

- Що ж мені робити? - злякався Саймон.

- Тобі потрібно Еорліна вбити, а книгу в жодному разі не віддавати. Бо там всі зілля і заклинання і усе про нас. – відповів Репечіп.

- Але я їх не бачу! – сказав Саймон.

І тут ельф випрямив свої пальці і з них вискочили жовті іскринки які влучили у очі Саймону.

- Тепер ти бачити можеш усе. Невидимими не будуть для тебе вони. Тільки пам’ятай, що потрібна їм Серпансера.

- А, що це таке? – спитав Саймон.

- Серпансера – це ця книга. – пояснив Репечіп.

І Саймон тепер зрозумів, що означає ця буква «С».

І тут почувся дзвінок у двері. Ельф з переляку зник і потупотів не знати куди. Саймон спустився у коридор і підійшов до дверей. За тим відчинив.

На ґанку стояли двоє дітей – Джеред і його сестра Вайлет.

Джеред був у тонкій сірій кофті, коричневі довгі штани і портфель. Він був гарно зачесаним і зразу можна було зрозуміти, що він порядна дитина.

Вайлет більш розкутіша. Одіта вона була у джинсову куртку. За її похилий ремінь була вчіплена червоно-біла скатертина. Портфель у неї був такий же як і у Саймона. Були також і довгі джинсові штана, коричневі чобітки і біла блузка.

- Саймоне привіт. – привітався Джеред, а Вайлет не дуже любила з ним розмовляти.

- Привіт, а, що ви тут робите? – спитав Саймон.

- Ми прийшли привітатись бо скоро їдемо до тітки Анжели. Бо наші батьки на чотири дні поїхали у Індонезію, а самим нам не можна бути. – пояснив Джеред.

- Ми самі неохочим їхати до неї. – зізналась Вайлет.

- Тоді залишайтесь у мене, моя мама буде тільки «за». – запропонував Саймон.

- Дійсно! – зрадів Джеред.

- А як же тітка Анжела? – спитала Вайлет.

- Якщо ти хочеш то їдь, а я залишаюсь. – заявив Джеред.

- Ну гаразд я залишусь з тобою. – сказала Вайлет і разом з братом зайшли у дім.

- Тільки мушу попередити, що тут є тролі, гобліни і ельфи, яким потрібна книга під назвою Серпансера. – сказав Саймон.

Усі дивилися на нього як на божевільного.

- Не можу повірити, що ти умієш читати? – сказала Вайлет.

- Логічно це неможливо. – сказав Джеред.

І тоді Саймону сяйнула одна думка.

- Репечіпе покажись. – сказав Саймон.

І тут на столику, поруч з телефоном з’явився ельф-домовик. Усі роззявили рота. А Вайлет з шаленим криком узяла мітлу і намагалася убити ельфа, але Саймон завадив їй це зробити. А Джеред спокійно стояв на місці.

- Заспокойся Вайлет. Він наш друг. Годі! – вигукував Саймон забравши мітлу. – Я ж казав.

Розділ 7.

Дата добавления: 2015-07-26