Що пропало безслідно

– Цинамон притягнув вас сюди, – сказала Мускат.

Отямившись, я передусім відчув біль у неймовірно різноманітних видах. Боліли ножові рани, кожна кісточка, кожний м’яз. Видно, тікаючи від переслідувачів, у пітьмі я кілька разів на щось сильно натикався. Та це був неправильний біль – щось близьке до звичайного болю, але точно назвати так його не можна було.

Потім я збагнув, що перебуваю в «садибі», лежу на дивані в «примірювальній», одягнений в незнайому нову темно‑синю піжаму й накритий ковдрою. Крізь розсунуті штори через вікно в кімнату лилося яскраве проміння ранкового сонця. Я здогадався, що була година десята. Свіже повітря, час і далі плив… Тільки от усе це в голові не вкладалося.

– Цинамон притягнув вас сюди, – повторила Мускат. – Рани не дуже серйозні. На плечі одна досить глибока, але, на щастя, судин не зачепила. А на обличчі – взагалі дрібниця, подряпина. Щоб не лишилося шраму, Цинамон їх зашив голкою і ниткою, що була напохваті. Це йому вдається. Нитку можете самі витягти через кілька днів або навідатися до лікарні.

Я розтулив рот – хотів щось сказати, але язик заплітався. Я зумів тільки вдихнути повітря і видихнути, видавши різкий, неприємний звук.

– Вам краще поки що не ворушитись і не говорити, – вела далі Мускат, сидячи поряд на стільці й закинувши ногу на ногу. – Цинамон сказав, що ви надто довго просиділи в колодязі й були під великою загрозою. Мене ні про що не розпитуйте. Я докладно нічого не знаю. Посеред ночі пролунав дзвінок, я викликала таксі й негайно прибула сюди. А що відбувалося до цього, не знаю. Одяг на вас був увесь мокрий і в крові. Ми його викинули.

Видно, Мускат справді спішила, бо одяглася по‑простому – не так, як завжди. Кремовий кашеміровий светр, під ним – смугаста чоловіча сорочка, вовняна спідничка оливково‑зеленого кольору. Жодних прикрас, волосся квапливо зібране ззаду в жмутик. Трохи заспане обличчя. Та все одно вона мала вигляд, як на фотографії в каталогу. Мускат узяла в рот сигарету, прикурила, як звичайно, різко клацнувши золотою запальничкою, і, примруживши очі, затяглася. Почувши клацання запальнички, я пересвідчився, що справді не вмер. Мабуть, в останню мить Цинамон урятував мене з колодязя.

– Цинамон усе розуміє і відчуває, – сказала вона. – І, на відміну від нас з вами, завжди уважно обдумує всі можливості розвитку подій. Але навіть він не сподівався, що вода так несподівано затопить колодязь. Такої можливості він не врахував. А тому ще мить – і ви загинули б. Син страшно запанікував. Я його ніколи таким не бачила.

Мускат злегка усміхнулася.

– Я впевнена – він вас любить.

Вона ще щось сказала, але я вже не чув. Закололо в очах, обважнівши, заплющились повіки, і я, немов на ліфті, почав занурюватися в темряву.

Одужання тривало цілих два дні. Увесь цей час Мускат доглядала мене. Я не мав сили підвестися, говорити і їсти. Лише випив трошки помаранчевого соку і з’їв кілька шматочків персика з банки. Увечері вона від’їжджала додому, а вранці поверталася. Бо вночі я спав як убитий. І не тільки вночі – також більшу частину дня. Напевне, для одужання сон мені був потрібен понад усе.

За цей час Цинамона я так і не побачив. Мені чомусь здавалося, що він навмисне уникає зустрічі зі мною. Я чув, як у ворота в’їжджав його автомобіль – крізь вікно долітало особливе басовите гурчання мотора, характерне для «порше». На «мерседесі» він більше не їздив, а привозив і відвозив матір, доставляв одяг і продукти на власній автомашині. Але в дім не заходив, передавав привезене Мускат у передній і від’їжджав.

– «Садиби» ми незабаром позбудемося, – заявила вона. – А моїми жінками знову доведеться турбуватись мені. Що ж, нехай так і буде. Нічого іншого не залишається. Поки матиму сили, буду продовжувати цю роботу. Видно, така моя доля. Гадаю, надалі вам нема чого з нами мати справу. Як поправитеся, то якнайшвидше постарайтеся про нас забути. Бо… Одне забула вам сказати. Про вашого брата – точніше, про брата вашої дружини. Про Нобору Ватая.

Мускат принесла з іншої кімнати газету й поклала на стіл.

– Недавно Цинамон привіз. Учора ввечері в Нагасакі ваш шуряк звалився на землю. Його відвезли до лікарні, але він і досі непритомний. Газети пишуть, що невідомо, одужає він чи ні.

Нагасакі? Я майже не розумів, що вона сказала. Хотів щось спитати, але не знаходив слів. Нобору Ватая мав би впасти на Акасака. До чого тут Нагасакі?

– Ватая‑сан виступав у Нагасакі з лекцією перед численною аудиторією, але після неї на обіді з організаторами несподівано звалився на підлогу як підкошений і був відвезений до найближчої лікарні. Начебто стався крововилив у мозок. Кажуть, начебто від народження в нього проблеми із судинами головного мозку. Газети пишуть, що, напевне, якийсь час буде прикутий до ліжка. Навіть якщо прийде до тями, мова навряд чи відновиться. Якщо так станеться, то його політичній кар’єрі кінець. Шкода, ще такий молодий. Я вам газети залишу, поправитесь – самі почитаєте.

Я не відразу сприйняв цей факт. Бо в моїй свідомості надто яскраво закарбувалися кадри телевізійних новин, побачених у фойє готелю. Офіс Нобору Ватая на Акасака, юрба поліцаїв, центральний вхід у лікарню, напружений голос репортера… Та поступово я пояснив, переконав себе: «То були новини того світу». А в цьому, реальному світі я не бив його битою. Отже, у реальності поліційного розслідування не буде й мене не арештують. У нього стався крововилив у мозок на очах багатьох людей. І про злочин зовсім не йдеться. Усвідомивши це, я полегшено зітхнув. Бо чоловік, який, за словами телевізійного диктора, накинувся на Нобору Ватая, – викапаний я, а алібі я не мав.

А все‑таки між тим, що я забив когось у тому світі до смерті, й непритомністю Нобору Ватая, напевне, був якийсь зв’язок. Мабуть, я вбив щось у ньому або щось з ним міцно пов’язане. І видно, він передчував це – його постійно мучили кошмарні сни. Але я своїм вчинком не позбавив його життя. Він якось вижив, утримався на крок від прірви. А треба було його доконати. Що ж тепер буде з Куміко? Невже, поки він живий, вона не зможе звідти вирватися? Звільнитися від закляття, що тягнеться з його несвідомої темряви?

Після того я перестав думати. Свідомість поволі тьмяніла, і я, заплющивши очі, поринув у тривожний, уривчастий сон. Приснилася Крита Кано – вона притискала до грудей немовля, обличчя якого не було видно. З короткою зачіскою, без жодної косметики. Крита сказала, що немовля звати Корсикою, а його батько складається із двох половин: одна – це я, інша – лейтенант Мамія. Мовляв, вона не поїхала на Крит і залишилася в Японії, щоб народити й виховувати дитину. Нарешті недавно знайшла собі нове ім’я і тепер тихо‑мирно живе, вирощуючи городину разом з лейтенантом Мамією десь у горах префектури Хіросіма. Така новина мене особливо не здивувала. Принаймні уві сні все сталося так, як я в душі сподівався.

– А що сталося з Мальтою? – запитав я.

Крита Кано не відповіла. Лише сумно глянула на мене й кудись зникла.

На третій день уранці я власними силами якось піднявся. Ходити все ще було важко, але мова потроху верталася. З’їв кашу, яку приготувала Мускат, і трохи фруктів.

– Що з моїм котом? – спитав я. Це мене давно турбувало.

– Усе гаразд. Його доглядає Цинамон. Щодня ходить до вас і годує, змінює воду. Вам нема про що турбуватися. Думайте тільки про себе.

– Коли ви намірились позбутися «садиби»?

– Якнайскоріше. При першій же нагоді. Можливо, наступного місяця. Гадаю, ви також отримаєте невелику суму. Мабуть, доведеться продати за нижчу ціну, ніж ми купили, тож грошей буде не так багато. Ви отримаєте свою частку, що виплачена за кредит, так що на якийсь час вам вистачить. Тому про гроші не хвилюйтеся. Ви заслужили їх старанною роботою.

– А що станеться з домом? Його знесуть?

– Мабуть. Дім розвалять, колодязь засиплють. Шкода, звичайно. Бо вода з’явилася. Але в наші дні такі великі старомодні колодязі нікому не потрібні. Тепер бурять свердловини і воду помпують електродвигуном. Зручно, і місця не забирає.

– І знову буде звичайна земляна ділянка, – сказав я. – Без «дому повішених».

– Можливо, – відповіла Мускат і, зробивши паузу, прикусила губи. – Однак це вже не стосується ні вас, ні мене. Правда? В усякому разі, не забивайте собі голову зайвими думками і добре відпочиньте. Гадаю, невдовзі зовсім поправитеся.

Вона показала мені замітку про Нобору Ватая в ранковій газеті, яку принесла з собою. Замітка була коротенька. У непритомному стані Нобору Ватая перевезли з Нагасакі до Токіо, у лікарню при медичному університеті, й помістили в палату інтенсивної терапії. Стан здоров’я не змінився. І все, жодних подробиць. А я в цей час подумав про Куміко. Де вона? Мені треба вертатися додому. Але ж я не дійду, сил бракує.

Наступного ранку я дістався до ванної і вперше за останні три дні глянув на себе в дзеркало. Вигляд мав страшний. Не просто замученої людини, а живого трупа. Рана на щоці, як казала Мускат, уміло зашита – біла нитка акуратно стягувала її краї. Розріз був завдовжки два сантиметри й не дуже глибокий. Коли я ворухнув обличчям, шкіра на щоці натяглася, але болю я не відчув. Почистив зуби і почав голитися електробритвою – не був певен, що дам собі раду із звичайною. І саме тоді я помітив… Рука з бритвою опустилась, і я ще раз пильно глянув у дзеркало. Пляма зникла. Він розітнув мені щоку з правого боку. Саме там, де була пляма. Рана залишилась, а пляма пропала безслідно.

Уночі п’ятого дня я знову почув, як удалині дзвенять на санях дзвіночки. Був початок третьої. Уставши з дивана, я накинув поверх піжами джемпер і вийшов з «примірювальної». Поминувши кухню, попрямував до кімнатки Цинамона – відчинив двері й зайшов. Цинамон знову викликав мене до комп’ютера. Я сів на стілець перед монітором і прочитав на екрані повідомлення:

Ви отримали доступ до програми «Хроніки заводного птаха».

Виберіть документ (1–17).

Я клацнув на цифрі 17, і документ відкрився.

Дата добавления: 2015-07-26