Двері відчинені.

Я злегка потягнув ручку до себе, й крізь щілину до кімнати ввірвалася смужка сліпучого світла. Я згадав про бейсбольну биту. З нею зараз було б спокійніше. Та годі! Треба забути про неї. Я рішуче відчинив двері. Глянув ліворуч, потім праворуч і, переконавшись, що нікого нема, вийшов з номера в довгий, покритий килимом коридор. Трохи спереду видніла велика ваза, повна квітів, – та сама, за якою я ховався, коли коридорний, безтурботно посвистуючи, стукав у двері. Пригадую, що коридор був довгий, з поворотами і відгалуженнями. Завдяки випадковій зустрічі із свистуном я тоді й потрапив до кімнати з табличкою № 208.

Обережними кроками я рушив до вази. «От було б добре дістатися до фойє, де тоді зібралося багато людей, щоб дивитися в телевізорі на Нобору Ватая, – подумав я. – Може, я знайду там ключ до всіх загадок». Та зважитися на таке – це все одно що мандрувати без компаса безмежною пустелею. А що, як я, не знайшовши фойє, загублю дорогу до номера 208 й, опинившись у готельному лабіринті, ніколи не вернуся в реальний світ? Однак нема часу для вагань. Можливо, що для мене це останній шанс. Півроку щодня я спускався в колодязь і чекав. І от нарешті двері відчинилися переді мною. Та й колодязь незабаром у мене заберуть. Тож якщо я зараз відступлю – усі мої зусилля і витрачений час пропадуть намарно.

Я йшов коридором, кілька разів звертаючи вбік. Мої брудні тенісні тапочки безшумно ступали по килиму. Ні людських голосів, ні музики, ні звуків телевізора. Не гули кондиціонери, не шуміли вентилятори, не було чути й ліфтів. У готелі, як на забутих часом руїнах, панувала глибока тиша. Я кілька разів завертав, проходив повз багато дверей. Кілька разів коридор розгалужувався, і я завжди звертав праворуч. Думав, що повернуся в кімнату, якщо захочу, коли звертатиму увесь час ліворуч. Однак орієнтацію я вже втратив. Відчуття, що наближаюся до чогось, я вже не мав. Нумерація готельних номерів була безладною, ні для чого не придатною. Цифри, не встигнувши запам’ятатися, відразу випадали з голови. Іноді здавалося, що деякі з них мені вже траплялися. Я зупинився посеред коридору, щоб віддихатися. Невже я заблудився й ходжу по колу, як у лісі?

Я стояв розгублений і думав, що ж робити, коли раптом удалині почув добре знайомий звук. Свист коридорного. Без жодної фальшивої ноти. Так свистіти ніхто не вміє. Як і минулого разу, він виконував увертюру із «Сороки‑злодійки» Россіні. Легко давав собі раду з такою складною мелодією. Я пішов коридором на свист, що ставав дедалі голоснішим і чистішим. Схоже, коридорний рухався мені назустріч. Я заховався за колоною.

Коридорний тримав у руках срібну тацю, а на ній – пляшку «Cutty Sark», відерце з льодом і дві склянки. Він квапливо пройшов повз мене, ніби зачарований власним свистом. На мене навіть не зиркнув – так спішив, щоб не змарнувати ні секунди. «Усе так само, як тоді», – подумав я. Здавалось, моє тіло перенеслося в часі назад.

Я відразу подався вслід за коридорним. Срібна таця погойдувалася в його руках у такт мелодії, розкидаючи навколо відбиті промені світильників під стелею. Коридорний повторював увертюру, немов замовляння. «Цікаво, про що ця опера?» – подумав я. Я знав лише її загадкову назву і просту увертюру. Пригадую, у дитинстві в нашому домі була платівка із записом під орудою Тосканіні. На відміну від плавного сучасного виконання Клаудіо Аббадо, увертюра в руках Тосканіні розбурхувала кров, перевертала все в душі, ніби після смертельного двобою з потужним супротивником, притискала його до землі й поволі душила. Невже сама опера справді про сороку‑злодійку? «Якщо все вляжеться, треба піти в бібліотеку і заглянути в музичну енциклопедію, – подумав я. – А може, краще купити платівку з усією оперою? Та ні, до того часу вона вже мені не буде потрібна».

Коридорний, усе ще насвистуючи, крокував, немов робот, уперед. Я тримався за ним на певній відстані і вже знав, куди він прямує. Нова пляшка «Cutty Sark», лід склянки призначалися для номера 208. Коридорний таки справді там зупинився. Перехопивши тацю в ліву руку, переконався, що перед ним потрібні двері, випростався і по‑діловому постукав. Три рази, потім ще стільки ж.

Чи хтось озвався – я недочув. Я стояв за вазою і стежив за коридорним. Час збігав, а він усе стояв перед дверима, як укопаний, ніби випробовував мою терпеливість. Більше не стукав, а лише спокійно чекав, коли йому відчинять. Нарешті, почувши його благання, двері всередину прочинилися.

Дата добавления: 2015-07-26